Фельдшер медичного пункту майстер-сержант Галина народилася і виросла в селі Хребтії, Новоушицького району Хмельниччини. Усе своє життя жінка присвятила військовій справі. Починала у танковому полку в Амурській області, 1988–1989 брала участь у війні в Афганістані, а з 2014-го брудний російський чобіт ступив на її батьківську землю!.. Детальніше про свій військовий шлях майстер-сержант Галина розповіла кореспондентці АрміяInform.

Жінка виросла у сім’ї військового інженера та виховательки дитячого садочка. Після 8-ми класів школи в Овручі, де служив батько, у 1983 році вступила до медичного училища в місті Кам’янець-Подільський і навчалась там на фельдшера.

— Моя мама дуже часто хворіла, тому це було однією з причин, чому я вирішила пов’язати своє життя з медициною. Вона багато працювала, і через це час від часу потрапляла у лікарню, так як у неї була вроджена вада серця. І я це важко переживала, — розповідає Галина.

Служба на Далекому Сході

За її словами, на той час Кам’янець-Подільський славився військовим інженерним училищем, і чимало дівчат мріяли вийти заміж за офіцера. Якось Галина познайомилась з курсантом, який був родом з Криму, а через рік вони створили нову молоду сім’ю.

— Ми закінчили своє навчання і відправились на Далекий Схід, в Амурську область, населений пункт Катеринославка. Там я пішла працювати фельдшером на швидку допомогу, а чоловік служив у саперному батальйоні. За пів року я також вирішила стати військовою і в березні 1987-го обійняла посаду фельдшера батальйону танкового полку. Часто у складі медичного пункту виїжджала з підрозділами на навчання, тренування, здійснювали тривалі марші, роботи вистачало, мені подобалось, — згадує майстер-сержант.

Проте один випадок з перших місяців служби Галині закарбувався у пам’яті назавжди. Вона тоді з підрозділом була на чергових навчаннях, відпрацьовували наведення переправи через водну перешкоду.

— Танкісти часто прали свої речі у дизпаливі. Якось один хлопець тільки поправся, а інший йшов і кинув недопалок, хлопець за секунду спалахнув вогнем. На ньому залишились тільки покручені кирзові чоботи, 96% тіла було обпалено. Ми його евакуювали до лікарні, яка знаходилась аж за 40 км. Він мав сильний больовий шок, везли у покривалі, що і допомогло доставити бійця до медичного закладу ще притомним. Та, на жаль, через надскладні опіки за два дні він помер. Для мене це було величезним потрясінням… Молодий хлопець, якому ще жити і жити, і така дрібниця враз забрала його життя. Дотепер буває згадую, і бачу його, як зараз, Іллею звали. Пам’ятаю ім’я, адже намагалась з ним розмовляти поки везли до лікарні, аби він не втрачав свідомості. Для мене той випадок став ще однією причиною, поштовхом залишитися у війську, — розповідає Галина.

…Війна в Афганістані

Коли її чоловіка відправляли до Республіки Афганістан, вона не вагаючись написала рапорт, щоб бути поруч з ним.

— Ми служили в різних військових частинах, він поїхав, а я залишилась у Катеринославці. Кілька місяців, день в день я оббивала пороги командирських кабінетів. Якось до нас приїхала перевірка, я підійшла з рапортом до старшого з комісії і попросила відправити мене в Афганістан. Згодом в частину прийшло відповідне розпорядження про моє переведення. Спочатку потрапила у місто Ташкент, а вже звідти в Афганістан, де прослужила з 1988 по 1989 роки.

Через інтенсивні обстріли летовища в Кабулі ми чимало часу провели в Ташкенті. Майже щоночі планували черговий виліт, виїздили на аеродром, вантажились, іноді навіть у повітря підіймались, летіли, але повертались на базу. Здавалося, що ми туди вже ніколи не дістанемось, всі були на нервах. Та після чергової спроби наш літак успішно приземлився на аеродромі в Кабулі, там мене зустрів чоловік. Завдяки сприянню командирів мене перевели у саперний батальйон до чоловіка, де була вакантною посада начальника аптеки-фельдшера медичного пункту.

Наш гарнізон знаходився за 200 кілометрів від Кабула. У його складі були: аеродром, ремонтний батальйон, госпіталь, медбат і три частини забезпечення. Наш саперний батальйон відповідав за охорону доріг, складів з боєприпасами, а також за інженерне забезпечення бойових операцій. Я проводила ранкові огляди військовослужбовців, здійснювала епідемічний нагляд, приймала амбулаторних хворих, — розповідає Галина.

Поранення і травми від підривів на фугасах під час виконання бойових завдань та інфекційні захворювання — левова частка нашого там фронту.

— Коли я в перший день приїхала в частину, на плацу побачила три труни. Згодом дізналась, там лежали хлопці з варти, які минулої ночі охороняли склад з боєприпасами, а їх зарізали моджахеди. Я була глибоко вражена, адже зовсім не мала уяви, що коїться в тому Афганістані та наскільки страшною була та війна. Як і всі тоді, я думала, що ми там для підтримки миру, а не як військові інтервенти. З перших днів я побачила, що тиша там буває рідко. Вдень усі місцеві добрі, приязні, а вночі навіть 12-річний хлопчик, який тобі продавав на базарі фрукти, бере до рук зброю і йде воювати і вбивати нас — своїх ворогів, окупантів. Вийшли ми з Афганістану 15 лютого 1989 року в місто Термез, що в Узбекистані. Після того мене відрядили назад в Катеринославку, а чоловік поїхав служити в Кам’янець-Подільський, — згадує жінка.

«…Готова була світ перевернути, щоб знову стати до строю»

Після повернення у свою частину, Галина звернулась до начальника Кам’янець-Подільського військового училища, який дав їй відношення. І згодом перевелась на посаду фельдшера батальйону забезпечення навчального процесу. З червня 1989 року і по сьогодні Галина служить у Кам’янець-Подільському гарнізоні.

— Під час роботи фельдшером батальйону забезпечення навчального процесу роботи вистачало від ранку до глибокої ночі. У нас в підрозділі було близько 400 людей: солдати, контрактники, офіцери. Я приходила на роботу о 6-й ранку, тому що потрібно проводити огляд водіїв перед виїздом, і якщо о 22-й вечора я потрапляла додому, то це було добре. Я тоді вже була розлучена. З розпадом радянського союзу мій перший чоловік виїхав жити в росію. Тому іноді сина забирали з садочка хлопці з частини і він проводив багато часу зі мною на роботі, — розповідає Галина.

Згодом вона працювала фельдшером у поліклініці на території ВВНЗ. А коли військовий інститут перевели до Львова, залишилась у понтонно-мостовому батальйоні. У 2012 році Галина вийшла на пенсію, але з часом зрозуміла, що не уявляє своє життя без армії.

— 28 грудня 2012 року мене провели на заслужений відпочинок. Ще поки були новорічні свята, я себе нормально почувала. А як тільки святкування завершилося, життя ніби зупинилось. Я бігом ноги в руки і в частину до командира, кажу: «Я повертаюсь назад!» Тільки переступаю через КПП і сльози градом. Про яку пенсію взагалі я думала. Коли я зрозуміла, як це без служби, готова була світ перевернути, щоб знову стати в стрій. І вже у новому 2013 році я повернулась в армію, — згадує майстер-сержант.

…російсько-українська війна

Майже 5 років Галина була працівником ЗС України, а у 2017 році знову призвалась до армії. Пройшла підготовку розвідника-сапера у навчальному центрі. Після закінчення пішла служити в окремий інженерний батальйон, пів року виконувала там обов’язки начальника медичної служби. Проте Галину тягнуло до вже рідного окремого понтонно-мостового батальйону, і згодом вона туди повернулась на посаду фельдшера медичного пункту.

У 2017 році майстер-сержант поїхала в район проведення АТО, першу свою ротацію провела в Новоайдарі, Луганської області. Там підрозділ постійно здійснював наведення переправ для забезпечення проходу військ, утримував мости в районі населеного пункту Щастя.

— Скрізь, де були люди нашого підрозділу, була і я. Адже кожен виїзд повинен супроводжувати медичний працівник. Так кожного року з осені й десь до квітня-травня я їздила в ротацію в район бойових дій, де була облаштована база нашого підрозділу. Бувало жили без води, інколи без світла, у кращому випадку обігрівач був. А так побут облаштовували, хто як міг. Проте дуже допомагали волонтери, — згадує Галина. — День і ніч медики були у вічному караулі, адже на тобі відповідальність за збереження життя і здоров’я усього особового складу. Я пам’ятаю, як одного разу, взимку, окупанти підірвали наші мости в районі Кримського. На вулиці мінус 28 градусів, мороз лютий. А ті секції мостів, що зірвало, зупинилися на повороті річки, десь за кілометр звідти вже були ворожі позиції, територія постійно прострілювалась. Там все замерзає в тій річці, хлопці не можуть дістати. На щастя, їм вдалось виконати завдання і залишитися живими. Можу сказати, що Бог нас завжди беріг, важких поранень ніхто не діставав.

…Широкомасштабне вторгнення

За словами захисниці, ротації проходили на одному диханні. Постійно було багато завдань, завжди були у русі. Час проходив дуже швидко. І так до 24 лютого 2022 року.

— Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення, згадалось все те, що було раніше. Усі події 8 років російсько-української війни. Мій нинішній чоловік теж військовий інженер, він з перших днів поїхав на фронт виконувати бойові завдання. Я постійно перебувала в ППД частини. Дуже вразила підтримка цивільного населення, люди приносили ліки прямо в пакетах на КПП. Ми були запаковані усім необхідним від і до, хлопці виїздили на завдання повністю забезпечені медикаментами, — розповідає Галина. — З перших днів широкомасштабного вторгнення я просилася їхати з чоловіком, але мене не взяли. Я була засмучена, адже у мене за плечима великий бойовий досвід, маю дорослих дітей, тому я нічого не боюся. Мені вже можна їхати.

У липні 2022 року майстер-сержант поїхала фельдшером у складі одного з підрозділів своєї військової частини на Харківський напрямок. Місце розташування, а точніше лісосмуга, була за 12 кілометрів до лінії фронту.

— У кожній групі був бойовий медик, а я їх контролювала і допомагала. Коли наші зайняли плацдарм біля Балаклії, наш підрозділ виконував завдання з доставки переправою через річку боєкомплекту, поранених і техніки наших Сил оборони. І коли вже у вересні на Харківщині почався наш контрнаступ, коли наші погнали орків, всі капітальні мости на річці Сіверський Донець від Ізюма до Балаклії були зруйновані. Функціонували лише понтонні або важкі механізовані ТММ-3М. Для утримання цих мостів був залучений особовий склад нашого підрозділу. Тому були постійні виїзди на виконання завдань. Оскільки лінія фронту зміщувалась, ми теж переміщувались, — згадує Галина.

За її словами, потрібно було щоразу об’їжджати велику ділянку, адже групи знаходились у різних районах. Важкопоранених бійців потрібно відвезти у шпиталь, легким надати медичну допомогу і пролікувати, оглянути і «підлатати» хворих тощо. Роботи у медиків вистачало, але, на щастя, таких важких поранень, після яких бійці не вертались до строю, не було.

— Командир мій казав, що нас Бог любить. Хоча підрозділ був немалий, але кожен намагався виконати завдання так, щоб не було втрат і всі повертались живі й неушкоджені, — каже медик.

Хлопці кричать: «Михайлівна, бігом!», адже в будь-який момент може прилетіти ще ближче…

Галина розповідає, що часто потрапляли під обстріли, доводилось швидко ховатися в укриття. Часто шини автомобілів уламками пробивало, але ніхто не постраждав.

— Важко було. От головою я розуміла, що потрібно бігти швидше, а ноги не слухались, мені ж не 17. Хлопці кричать: «Михайлівна, бігом!», адже в будь-який момент могли влучити ближче. Спочатку кидаєш рюкзак медичний, швидко застрибуєш в машину, бо позаду ще хтось має заскочити. А як згадаю ці болота, відкриті місцевості, які ми проїжджали за секунди, стрілка на спідометрі зашкалювала. Це такі емоційні моменти, коли адреналін підвищується і ти не знаєш, що з тобою буде через хвилину. Кожен виїзд ти просто живеш надією, що повернешся назад. Найбільше переживала, що когось не вдасться врятувати, або не вистачить сил, — каже захисниця.

За її словами, багато чого залежить від командира. У них командир дуже серйозно ставиться до виконання завдань і забезпечення життєдіяльності підрозділу. Все було продумано до дрібниць: хто де стоїть, хто за що відповідає, хто кого страхує. Робота була злагоджена.

Найбільше Галину вразили зруйновані міста і села, ці наслідки «русского міра», знищені будинки, випалені поля.

— Ми приїхали якраз на літо, і вздовж річки були населені пункти в Харківській області — Протопопівка, Гусарівка, які знаходились на лінії розмежування. Вони розбиті вщент. Усі господарства, поля, все в перемішку з землею. Свійські тварини бродять самі. Повітря, яке в цих місцях, ніби насичене смертю. Ти відчуваєш напругу, і постійно думки, що ти можеш звідси не повернутися. Коли деокупували Харківщину, у ці села поверталися багато людей. Кожен почав відбудовувати свої домівки, відновлювати господарство, адже життя продовжується, і кожен українець чекає нашої перемоги, щоб повернутися до себе додому, — каже Галина. — Згадую ті розбиті садочки, школи. Впевнена, що це може зробити тільки людина, в якої немає серця. Деякі українці залишались жити у тих населених пунктах, які обстрілювали. Я лікувала місцевих, які просили, більшість з них пенсіонери. Нас завжди підтримували, намагались віддячити, було приємно відчувати, що нас раді тут бачити. В одному з населених пунктів жила жінка з двома дітьми, то наші хлопці їм гостинці возили, книжки купляли, канцелярію, зробили їм гойдалку. Діти були дуже задоволені й щасливі. Адже все було засіяно снарядами, і їм не було де гратися, гуляти. Звісно і колаборантів вистачало, бувало, що здавали наші позиції. Але карма в дії, і кожному повернуться його вчинки.

Галина каже, що найбільше радувало око, коли працювала наша артилерія. Адже у цей момент ти знаєш, що в окупантів зараз гаряче. У грудні 2022 року майстер-сержант повернулась у ППД.

— Якщо мені скажуть за 5 хв зібратися і виїжджати, я готова у будь-який момент. У мене завжди напоготові складений рюкзак, — каже Галина. — Я не шкодую, що все життя моє пройшло в армії. До нашої перемоги я буду виконувати завдання, а далі буде видно. Я впевнена, що ми виженемо російських окупантів з нашої землі й наша Україна зацвіте ще дужче.

Фото з архіву Галини