— Найкращий засіб контрснайперської боротьби — пакет «Граду», — переконливо промовляє Марк, а після секундної паузи додає. — Або равлик із «АГСу».

Погодьтесь, такі слова в устах саме снайпера виглядають досить контраверсійно. Однак у голосі мого співрозмовника — ані тіні натяку на жарт, присутні лише інтонації упевненого прагматизму, ґрунтованого на реальному досвіді. Марк — один із найкращих снайперів окремої десантно-штурмової бригади, увесь минулий рік він провів у боях з відбиття широкомасштабного вторгнення зс рф. Бачив багато усякого. У складі підрозділу брав участь у більшості знакових операцій, до яких залучалися львівські десантники — в обороні Миколаївщини та Херсонщини, у контрнаступі на Донеччині, у боях за Лисичанськ, Кремінну, Соледар та Бахмут.

Проте свій перший бій у 2022-му Марк прийняв у Гостомелі, перебуваючи за сотні кілометрів від своєї бригади.

Гостомель. Перші бої, перші втрати

Ми розмовляємо в черговому тимчасовому «ппд» снайперського підрозділу, захаращеному звичайним похідним майном — спальниками, коробками з сухпаями, елементами амуніції, ящиками з боєприпасами. Поміж усім цим добром видніються клаптики картону та різнокаліберні листочки, розмальовані схемами на «теми» снайперської стрільби зі специфічними математичними розрахунками кутів, градусів, поправок. Такий же малюнок видніється на сторінці скрученого в рурочку блокнота Марка, запханого в бокову кишеню «британки».

— Перед самим широкомасштабним вторгненням мене відрядили на курси сержантів, які тривали на Житомирщині, — розповідає про «свій» початок війни Марк. — Хоч навчання відбувалося в польових умовах, далеченько від населених пунктів, вранішні удари російської авіації 24 лютого 2022-го я почув добре, власне, від них і прокинувся. Як з’ясувалося пізніше, тоді «прилетіло» десь у 15 кілометрах від нас, гуркіт був страшнючий, звук навіть «пробив» беруші, з якими спав.

Нас підняли за тривогою, хоч, насправді, всі й без того почали готуватися до «серйозної» бойової роботи. Незабаром до підрозділів прибули офіцери з інструкціями щодо подальших конкретних дій. З усіх слухачів курсів, а це були десантники з різних бригад і різних професій, створили окремі бойові групи і кожній визначили окреме завдання.

Групі тактичного десанту, до якої включили мене, належало відбути до аеропорту державного підприємства «Антонов» у селищі Гостомель, Київської області. Нам поставили лиш одну задачу: не дозволити приземлитися ворожим літакам-транспортникам й не дати російському десанту закріпитися на аеродромі.

До місця виконання бойової задачі нас доставляли на Мі-8.

Дорогою до гелікоптерів під час перельоту ми всі відчували ніби шок, не вірили, що почалося широкомасштабне вторгнення. Але потім, коли приземлилися й зайняли кругову оборону, аби зорієнтуватися на місцевості, мозок став ясний, згадалося все, чому вчили на всіх курсах. Почалася суто робота, і все.

Вертолітники змогли висадити нас орієнтовно у двох кілометрах від самого аеропорту, далі ми йшли пішки. Група спершу вишикувалась у передбойовий порядок й висунулась на рубіжі атаки, а вже на підході до них розгорнулася, і розпочався перший штурм.

На той момент ворожий десант уже закріпився і на аеродромі, і в терміналі організував оборону, виставив декількох снайперів. Крім того, противник уже значно переважав нас за чисельністю, тому штурм проходив не дуже успішно, ми зазнали перших втрат. Тоді заступник командира групи «Зевс» віддав наказ замаскуватися і перейти в оборону. Ми зайняли позиції, виставили розрахунок ПЗРК для прикриття з повітря, почали коригувати роботу нашої артилерії й водночас спробували витягнути своїх поранених з-під вогню противника.

На жаль, нам не вдалося допомогти усім побратимам, один із хлопців залишився на полі бою. російський снайпер влучив йому в район хребта, його паралізувало і він втратив свідомість. Ми намагалися зв’язатися з ним радіостанцією та телефоном, потім гукали його, але він не відповідав, тож подумали, що побратим загинув й наступного дня навіть подали до командування доповідь, включивши його до списку загиблих. Але він зумів вибратися самотужки, доповзти до одного з підрозділів ЗСУ, а за кілька днів повідомив телефоном, що він уже в лікарні у Києві, з ним усе гаразд.

Під час цієї операції не випадало працювати за своєю військовою спеціальністю. Загалом я виконував дві функції — прикривав наш розрахунок ПЗРК, який зі свого боку полював за літальними апаратами противника, та коригував роботу нашої артилерії. Свою задачу ми виконали — не допустили посадки жодного російського літака чи гелікоптера й допомогли нашій артилерії надійно пошкодити покриття летовища.

Група Марка провоювала в автономному режимі майже 12 діб. Виконавши головне завдання, десантники взялися влаштовувати засідки на ворожу техніку і нищити противника за будь-якої зручної нагоди наявними засобами і озброєнням: парою легких гранатометів, декількома кулеметами та «калашами».

Вирушаючи на завдання, десантники взяли із собою лише добовий запас сухпайків, але голодувати їм не довелося — місцеві мешканці щедро годували своїх захисників.

Коли ж майже не залишилося поля для маневрів у тилах противника, через місцевих мешканців хлопці зв’язалися з командуванням однієї із механізованих бригад ЗСУ, яка обороняла околиці столиці, й домовилися про вихід до своїх. Акуратно, болотами, ярами, лісочками вони вийшли до точки переходу через лінію фронту, де на них чекала наша піхота. Тут десантників радо зустріли, нагодували, відігріли й допомогли дістатися до Житомира. Звідти Марк відправився до рідної бригади, а ще через добу приєднався до свого підрозділу, який вів бої на Миколаївщині, в районі Вознесенська.

Південь. «Не снайперські» дистанції

У притулку снайперів царює стійкий запах міцної кави, густо змішаний із ароматами зброярського мастила. Мій співрозмовник гріє в руках горня з напоєм й з дитячою зосередженістю смакує солодкими волонтерськими коржами, перемащеними згущеним молоком. На війні вистачає неприємних моментів, тому найбанальніші втіхи мирного часу тут йдуть на вагу золота. Марк дещо відволікається від розповідей про минулі бої, натомість пригадує своє навчання у виші, різні історії зі студентського життя, ділиться планами на повоєнне майбутнє. Але довколишні воєнні декорації невблаганно завертають розмову до воєнної теми.

— Головне завдання снайпера, як відомо, — виявити і знищити противника, — промовляє мій співрозмовник, відставляючи горня на коробку з-під галет. — Для цього іноді необов’язково стріляти, вчасно передана інформація може «вистрілити» краще і принести більше користі, аніж найвлучніший постріл.

Розвиваючи свою думку, Марк додає до неї аргументи із власного досвіду:

— Коли я приїхав у Вознесенськ, наша бригада уже відбила штурм міста, ворог відійшов і ми розпочали зачистку сіл на півдні України. Наші завдання як снайперів полягали в наданні підтримки вогнем штурмовим підрозділам зі складу батальйонних та ротно-тактичних груп.

У тамтешніх полях працювалося важко через дуже великі дистанції до позицій противника, як правило, від двох кілометрів. Щоб зробити один постріл, часом доводилося цілу ніч підповзати посадками до ворогів. Загалом снайперської роботи, як такої, було обмаль — як знайдеш собі ціль, тоді й «працюєш». Переважно ж снайпери коригували вогонь артилерії.

Якось ми обрали позицію нібито в «нічийній» посадці, дистанція до наших і ворожих позицій була приблизно однаковою, десь 2,5 кілометри. Спостерігали за противником майже добу й таки дочекалися гідної цілі — великої групи піхоти, чисельністю до взводу, яка підтягувалася з тилу на двох БМП і двох вантажівках. Ми передали координати артилеристам, і вони буквально за три хвилини вщент розбили росіян, спалили усю ворожу техніку. Було видно, як на позиціях противника, які не постраждали від артудару, почалася паніка, солдати порозбігалися по посадці, вочевидь їхні командири втратили контроль над підрозділом.

— Утім, росіяни теж не дурні, й так само застосовують снайперів у режимі спостерігачів, — ­говорить Марк. — Можливо, я когось розчарую, але для коригування артилерії вони досить уміло використовують дрони. Вперше, коли я потрапив під серйозний артобстріл, він почався саме з «пташки». Це було минулого літа. Якось ми з колегою засікли дрон над своєю позицією. Ну, дрон та й дрон, подумалось тоді. Аж за хвилину два прильоти в 30-40 метрах від нас. За ними ще прильоти, відбігаємо в бік, а снаряди летять за нами. Ми зрозуміли, що це саме дрон коригує артилерію. Чисто з військової точки зору, їхні артилеристи молодці, реально влучно били по нас, але не дістали.

Після цієї історії ми почали недолюблювати цей симбіоз артилерії з дронами.

— Не пробували збивати дрон зі снайперської гвинтівки? — цікавлюсь у Марка. — З гвинтівки одиночним збити дрон у повітрі практично нереально, — відповідає він. — По-перше, з такими кутами важко вести влучну стрільбу, по-друге з оптики неможливо точно визначити дистанцію до дрона. Ми навіть не пробуємо робити такі постріли, адже можна лише підставитися ворогу, бо хороший оператор дрону здатен засікти постріл з гвинтівки і тоді прилетить щось великокаліберне. В цілому цей метод — непрофесійний, не хочеться, щоб з нас вороги сміялися.

А от піхота може успішно збивати дрони з автоматів, Марк бачив таке не раз. Для результативного полювання за «пташками» противника найкраще застосовувати трасуючі кулі, які допомагають відслідковувати траєкторію їх польоту, а відтак швидко коригувати свій вогонь, як кажуть — «на око». Та найкраще рішення в ситуації, коли тебе засікла «пташка» — змінити позицію і гарно замаскуватися, стати невидимкою, радить Марк.

Донбас. Найкращий метод проти снайпера

За рік війни підрозділ Марка вже вдруге «зайшов» на Бахмутський напрямок. За цей час, відзначає снайпер, у тактиці дій противника відбулися помітні зміни. Утім, він не єдиний, хто зауважив нові «фішки», які росіяни увели у практику протягом минулих осені-весни.

— Під час першого виходу на виконання бойових завдань у районі Бахмута я входив до складу снайперської групи, яка підтримувала наші підрозділи в районі населених пунктів Володимирівка — Пилипчатине. Це східніше від нашого міста-фортеці, неподалік від шосе, що веде на Попасну. Власне, у цей період, вперше від початку широкомасштабного вторгнення зс рф, довший час довелося працювати, що називається, у класичному снайперському функціоналі — виявляти і знищувати живу силу противника.

Загалом снайперська робота дуже сильно пригнічує ворога, здійснює потужний моральний тиск. Коли противник знає, що на його ділянці фронту працює снайпер або снайперська група, в нього дуже швидко наступає стан деморалізації — він обмежує пересування, боїться йти в атаку, ігнорує накази командира.

Страх — потужна зброя.

Не раз спостерігав таке: коли ти робиш влучний постріл, і вороги елементарно не розуміють, звідки прилетіла куля, вони починають метушитись, хтось залягає, хтось втікає, кожен діє по своєму, покладаючись не на розум, а на інстинкти. У підсумку військова злагодженість лускає, наче бульбашка, а далі вже «допрацьовує» наша піхота чи арта.

Людям взагалі притаманний стадний інстинкт. Коли їм страшно, вони збиваються до купи, адже думають що так безпечніше. Насправді, чим більше підрозділ розосереджений, тим безпечніше кожному окремому бійцю. Навіть якщо буде артудар чи міна прилетить, уразити всіх одночасно вони не зможуть, відтак шансів вижити набагато більше. Навіть якщо хтось зазнає поранення, завжди знайдеться, кому надати першу медичну допомогу. А от «приліт» у скупчення гарантовано дасть цілком протилежну картину.

— Противник відчутно змінив тактику порівняно з минулим роком? — не втримуюся від дещо «протокольного» запитання.

— Кожна армія, що воює тривалий час, змінює тактику, це природний процес. І росіяни тут не виключення. Вони постійно хитрують, комбінують, придумують нові способи ураження живої сили і техніки, але й ми не в тім’я биті, завжди готуємо «сюрпризи» для ворога.

Утім, можна говорити про певні шаблонні рішення ворога. Найвідоміший приклад — «м’ясні штурми». Цей, з дозволу сказати, тактичний прийом, з’явився ще минулої осені, коли сили вторгнення зс рф поповнили мобіками, зеками, «вагнерами» та іншими сортами наброду. Найчастіше їх кидали в бій саме на Бахмутському напрямку, тут вони реально перли на нас, як таргани. Приміром, минулої весни, в районі Кремінної, ми мали справу суто з регулярами, тоді піхотний тиск був менший, вороги часто застосовували артилерію і танки, їхню піхоту дуже добре підтримувала авіація. Там було насправді важко через обстріли крупним калібром. На штурми російська піхота заходила лише невеликими групами і лише після шквалу артилерійського вогню. Нині на нашій ділянці противник часто атакує без техніки, без підтримки арти, хіба що якийсь міномет працює якийсь чи АГС.

За таких умов нам, снайперам, цікавіше працювати, маємо більше можливостей для застосування своїх «інструментів» — переважно працюємо безпосередньо гвинтівкою, а не «очима». Віддаємо перевагу нічним «змінам», адже протягом минулого року до нас на озброєння надійшло багато сучасної зброї та амуніції від закордонних партнерів, тепер маємо значну перевагу над противником у засобах спостереження, у приладах нічного бачення та тепловізорах. А починали ж війну з СВДшками…

—Доводилося випробовувати закордонні гвинтівки у снайперських дуелях?

 — Саме снайперських — не було, це дуже рідкісна історія, такого на цій війні майже не буває. Можливо, під час позиційної війни десь таке і було, але не в нас. Хоч, звісно, контрснайперська боротьба на фронті ведеться, проте особисто я в такі ситуації не потрапляв. Але, на мою думку, найкраща контрснайперська боротьба — пакет «Граду», або АГС.

Поясню чому:

По-перше, дуже важко виявити правильно облаштовану позицію снайпера. Якщо вдасться вичислити хоча б приблизне його місцезнаходження — це вже великий успіх. На практиці, в умовах масштабних боїв, це майже неможливо зробити: тут лінія оборони, там лінія оборони, збоку стріляють, зверху криють… У таких умовах, ще й коли снайпер добре замаскований, не те що влучити в нього зі стрілецької зброї, просто побачити його — нездійсненна справа. Успіх — це якщо вдасться хоча б визначити сектор, звідки він працює, а тут краще за все відпрасувати його ГРАДом.

Сам був в такій ситуації, тому запевняю — коли летить «пакет», краще встати і тікати, або лежати, терпіти і молитись, щоб не прилетіло.

Нині на фронті головну скрипку грає артилерія, і ми, і противник використовуємо багато снарядів для наступу і оборони. Для нас, для піхоти, артилерія — це як старший брат, який завжди підтримує. Коли в артилеристів недостатньо снарядів для бою, тоді й у нас настрій — так собі. А коли ти чуєш у себе за спиною потужну артилерійську міць, й уся вона летить у сторону противника, набагато легше воювати, навіть морально.

Саме на тому напрямку, де нині воюють підрозділи бригади, в якій служить Марк, наразі не фіксується робота ворожих снайперів. Можливо через те, вважає він, що динаміка наступальних боїв не сприяє їхній роботі — на короткі дистанції (в умовах наступу) снайпери, зазвичай, не працюють. З іншого боку, зауважує мій співрозмовник, коли щільно працює «великий калібр», на роботу снайперів взагалі мало хто звертає увагу.

Мотивація. Боротися до перемоги

У засмаглих долонях відчайдуха-десантника з’являється тактична торбинка, з якої він витягає новесенькі, але вже добре поюзані снайперські гаджети ­— кишенькових розмірів метеостанцію, монокуляр, далекомір. Усі вони явно «не статутного» походження. Подібні прибори та якісну зброярську «косметику» Марк та його побратими, як правило, купують власним коштом або за допомогою волонтерів.

— Мені подобається мій військовий фах, — каже він. — Снайпер — це така професія, у якій ти завжди мусиш вдосконалюватися. От є такий нюанс: якщо ти є снайпером, то й штурмовиком легко зможеш стати. А от зі штурмовика вивчитися на снайпера — дуже складно. Це дуже важка праця, яка потребує справді колосального терпіння і витримки. Потрібно немало працювати над собою, багато стріляти, постійно вдосконалювати тактику, вчитися маскуванню… Щоб дійти до того рівня, коли ти вражаєш ціль одним пострілом, треба прикласти чимало зусиль.

Ще один принциповий момент: у війську я відчув що снайпінг — саме моє покликання. Мені пощастило служити в підрозділі, у якому зібралися фанати цієї справи. Колектив дуже подобається, хотів би саме в цьому підрозділі продовжувати службу і рости у професії.

Держава нас забезпечує хорошою зброєю та всім необхідним/штатним майном. Але! Для справжнього професіонала цього замало. Багато хто з хлопців докуповує різні снайперські гаджети, амуніцію чи вимірювальні прилади. І я — не виняток, цікаво, знаєте, випробовувати усілякі нові «штучки» на практиці. Мені вже дружина казала — «як ти вже купиш усе, що хочеш, нехай тебе хтось зніме на відео, ти покрутись, щоб я бачила, куди грошей стільки йде», — сміється Марк, а потім оповідає таку жартівливу історію:

— У нас буває, що коли ти «легкий 300-й», то хлопці тебе в тил відправляють, а спорядження лишають на «нулі». Я собі думаю так — якщо раптом стану тим таки «легким 300-им», заридаю, на коліна встану, проситиму побратимів, щоб моє спорядження в лісі не лишали, бо дружина голову зніме.

Якось, ще зимою, у нас трапився такий випадок: зловив один хлопчина осколок в ногу, приносять його до медиків, а він каже їм — «тільки штани не ріжте, вони 8 тисяч гривень коштують». Ще й пручається, тупо не дає їх порізати! Потім він сам з себе жартував, казав, що жінка похвалила — зберіг гроші для сім’ї!

До «великої війни» Марк здобув вищу освіту в «Львівській політехніці», де опанував фах архітектора-будівельника. Проте, отримавши диплом, він зігнорував цілком «апетитні» варіанти з працевлаштування, й радикально змінив життєвий шлях: пішов на контракт у ДШВ. На запитання, чому він зробив такий вибір, відповідь була проста і лаконічна: «я бажав захистити свою Батьківщину».

— Іноді хтось пише в соцмережах: от прийдуть росіяни під Львів (Одесу, Тернопіль, Житомир — можна ставити будь-яке місто), от тоді я візьмуся за зброю і буду його і свою хату обороняти. Таким кажу: «Навіщо чекати, щоб ворог прийшов до твого міста, щоб побачити його в руїнах? росіян можна зупинити зараз, на цьому етапі, не дати їм шансу наблизитись до своєї оселі й на відстань гарматного пострілу! А ще краще — взяти і вигнати його з нашої землі та вийти на кордони 2014-го».

Власне, задля захисту свого міста, своїх рідних я й пішов у ЗСУ. І, знаєте, мені тут подобається, служба затягнула, за 3,5 роки, пройшов шлях від солдата до сержанта. Нещодавно підписав офіцерський контракт, чекаю на присвоєння звання «молодший лейтенант», а далі — робитиму військову кар’єру і воюватиму до перемоги!

Фото автора