Українські гармаші окремої артилерійської бригади ВМС України на південному напрямку результативно вражають живу силу й техніку ворога, працюючи по ньому в режимі 24/7 — удень і вночі.
Костянтин
— Щойно ми ефективно відпрацювали по ворожій цілі. Всі снаряди залетіли прямісінько в ціль. Коли день, частіше працюємо з «пташкою» і корегуванням, вночі відпрацьовуємо планові цілі, — розповів після пострілу командир гармати Костянтин. — М777 є простою, але напрочуд ефективною в роботі. Ми вже давно навчилися обслуговувати її та лагодити невеличкі несправності на місці, повністю знаємо всі нюанси та характер нашої гармати, тому проблем з мінусування русні — жодних.
На одній з мобільних позицій на південному напрямку гармаші цілодобово працюють над звільненням тимчасово окупованої української території, методично знищуючи техніку й живу силу ворога. Роботи в них вистачає, кажуть, усміхаючись, артилеристи, проте вона їм у радість, бо що більше роботи — то вагоміші результати.
— Днями дуже був інтенсивний бій, багато снарядів того дня ми випустили по ворогу. Потім сказали розвідники, що ми дуже багато поклали орків. Приємно було дізнатись, — поділився військовослужбовець Юрій.
Така активність збільшує й активність ворога, тож артилерійських дуелей не бракує. Але М777 високоточна та грізна, маневрена, далекобійна, потужна, і що найголовніше — легка й точна. Таку оцінку дають гарматі самі захисники, демонструючи свою американську красуню. Зі слів артилеристів, «Три сокири» майже невловимі через те, що їхня дальність стрільби переважає. Та головне не зброя, а українські воїни, які, ігноруючи спеку та втому, роблять свою справу.
Максим
— У нас немає вибору, нам треба виганяти ворога. Так, спека, але що нам ховатися там десь у холодочку, сісти й сидіти? Ні, ми будемо нищити окупанта до останнього загарбника на нашій землі, — поділився водій Максим.
Гармаші впевнені, що ворога буде обов’язково викинуто з української землі, тому після невеличкої перерви вони почали готувати новий результативний постріл.
— Останнім часом працюємо ще більш активно, снарядів не шкодуємо. Той постріл, що був щойно, вже маємо доповідь: влучили по розташуванню особового складу, — додав Костянтин.
Часто військові дають імена своїй техніці: танкам, бойовим машинам, вантажівкам і, звичайно, гарматам. «Іванківська відьма» — ім’я гармати М119, з якої нищать росіян артилеристи 2-го механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади Добровольчого Українського Корпусу.
— Ми назвали її на честь артилеристки нашого розрахунку, — каже командир гармати Сергій на псевдо «Скінер». — Її звати пані Олеся. Псевдо — «Говерла». Вона з Іванкова Бориспільського району Київщини.
До широкомасштабного вторгнення Олеся працювала кухарем на автозаправній станції. У перші дні агресії приєдналася до добровольчого формування Бориспільської громади. Цей підрозділ обороняв підступи до столиці. Після того, як росіян вигнали з Київської області, разом з більшістю добровольців формування Олеся прийшла служити у 67-му окрему механізовану бригаду.
— Одного разу, ще на початку нашої служби в артилерійській батареї бригади, я сказала хлопцям, що нас обов’язково відправлять в Бахмут бити росіян, — згадує Олеся. — Невдовзі все так і сталося. Мої побратими сказали, що я знаю майбутнє, як справжня відьма. І назвали так нашу гармату. Гаубиця працює добре.
[embedded content]
Під Бахмутом артилерійська батарея підтримувала вогнем піхотинців бригади.
— За добу ми випускали тоді близько трьох сотень снарядів, — розповідає Олеся. — Працювали стільки, скільки треба було. Знаємо, що піт артилерії береже кров піхоти. Усі ці снаряди тягати неважко, коли знаєш, що робиш добру справу.
Олеся — досвідчений артилерист. Вона опанувала роботу на різних позиціях у розрахунку.
— Роблю всю роботу нарівні з чоловіками. Можу виконувати обов’язки споряджаючого снарядів, можу працювати як заряджаючий. Заряджаю гармату і надсилаю окупантам «привіт». За всіх дітей України, за всіх українців, — розповідає «Говерла». І додає, що не може передбачити майбутнє, як відьма.
— Мене часто питають, що буде далі. А я не знаю! Я — несправжня відьма. Я — звичайна мама двох доньок і теща двох зятів, які воюють за Україну. І бабуся, яка любить свого онука, — каже Олеся. — Я тут, аби захистити їх і всіх українців від війни та окупантів. Хочу зробити так, щоб наші наступні покоління не бачили жахіть війни і жили у вільній, незалежній країні.
Весь розрахунок гармати — люди старшого віку. Жартома вони називають себе «ДІДУgunИ». Артилеристи навіть створили свій нарукавний патч.
— Мені подобається моя робота і мій колектив. Ми все робимо разом, допомагаємо один одному. З такими воїнами ми все зможемо, — каже Олеся. — І не треба бути відьмою, аби знати, що ми переможемо.
Фото і відео автора
Інформація про відео:
Посилання для завантаження відео та ескізу сторінки:
Те, що ви зараз бачите на фото, — робота українських артилеристів окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» на бойовій позиції Донеччини. Захисники працюють на гаубиці Д-30, на рахунку якої безліч знищених ворожих АГС, СПГ, мінометів, бойових машин, складів з боєприпасами та живої сили противника. Саме сюди завітала кореспондентка АрміяInform, щоб поспілкуватися з артилерійським розрахунком.
— Гаубиця Д-30 у нас із самого початку створення підрозділу, — розповідає командир батареї з позивним «Атлас» і продовжує: — Для зразка зброї ще минулого століття вона є доволі точною та влучною. За добу хлопці стріляють з неї від 10 до 15 разів, але все залежить від активності ворога. Ця гармата нічим не поступається західним зразкам зброї, адже якщо ти професіонал, то проблем у тебе ніколи не виникає.
Також командир запевняє: якщо Д-30 якісно обслуговувати та доглядати, вона може дуже довго та влучно працювати. Захисники мають змогу підвозити на позицію технічний підрозділ, який експлуатує гармату просто на місці. Далі до нас виходить командир гармати Сашко з позивним «Малюк». Саме він за п’ять років пройшов шлях від заряджального до командира гармати.
— У нас є чітко налагоджений механізм роботи. Як тільки нам передають, що надійшла ціль, ми починаємо розмасковувати гармату. Далі навідник вбиває координати, наводиться і підіймає ствол. Потім беремо снаряд і заряджаємо його. Далі залишається потягти за мотузку, і вуаля — мінус ворожа ціль, — каже артилерист «Малюк». Доки ми спілкувалися з командиром гармати, хлопцям надходить нова ціль по скупченню живої сили противника, і вони за одну хвилину починають відправляти москалям гарячі сюрпризи.
— Як тільки відпрацювали, одразу маскуємо назад гармату й маємо спускатися в укриття, адже ворог починає лютувати та обстрілювати у відповідь нас. Але коли отримуємо підтвердження, що ціль уражено, то відчуваємо ейфорію й упевненість у своїх силах. Від цих емоцій хочеться працювати ще більше, — доповнює командир Сашко.
Перебуваючи в укритті, захисники показують нам свої трофеї, які здобули в боях під Житомирщиною та Київщиною.
— Зараз ви сидите на трофейному ящику від боєприпасів 122-го калібру. Це орки якраз коли тікали, залишили нам. Там узагалі багато було трофеїв, але нам нереально пощастило, адже вони якраз підійшли нам для гаубиці. Снаряди ми вже давно відправили назад по окупантах, а ящик використовуємо як портативний холодильник. Також із трофеїв з минулих боїв у нас є приціл ОП4М, який теж призначений для нашої Д-30. Ми його використовуємо для прямого наведення, — розповідає навідник гармати з позивним «Гуцул» і згадує бойовий епізод з Київщини. — Тоді по нас дуже сильно працював ворог. За добу ми могли використовувати до 160 снарядів. Знали, коли починає працювати авіація противника, коли танковий, мінометний чи артилерійський обстріл. Саме тоді ми вразили «найжирнішу» свою ціль — повністю знищили мінометну батарею з 14 снарядів.
Коли загроза ворожого обстрілу минає, а ми покидаємо укриття, то зустрічаємо наймолодшого члена розрахунку — цуценя Найса. — Малюку лише два місяці, він вперше заїхав з нами на бойову позицію декілька днів тому. У перший день трішки не розумів і хвилювався від обстановки навколо, але вже цілком звик до обстрілів, — говорить військовослужбовець Орест.
За словами артилеристів, коли вони починають працювати, Найс сідає позаду гармати й не заважає. Ніби крихітний розвідник, контролює ситуацію навколо й очікує, коли його господарі виконають свою роботу.
— Наш малюк — справжній член команди та розрахунку. Ми з хлопцями жартуємо, що коли він підросте, то буде допомагати підносити нам снаряди. Але його роль саме на бойовій позиції неоціненна для нас, адже він нам як рідний, навіть спить поруч із нами. Правда, у нього зубки тільки ріжуться, тому гризе речі й розгрузки. Він у нас справжній бойовий пес, адже із самого дитинства вже на лінії вогню. Найс допомагає нам наближати Перемогу, — додає артилерист Орест.
Захисники мріють, що скоро в них будуть нові гаубиці типу М-119 або L- 119, адже коли вони почнуть працювати на західній техніці, то зможуть знищувати ворожі цілі ще більше та краще.
На Херсонському напрямку гармаші окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова кожного дня полюють за окупантами.
[embedded content]
За словами захисників, цілі надходять постійно і різні. Звісно, першочергові — це ворожа артилерія, але хлопці залюбки надсилають свої «кабанчики» і по скупченню живої сили та техніці противника.
— Знову до нас? У нас все, як завжди — ціль, наведення, постріл, — зустрівши нас, промовив командир гармати Артем «Морті». — Останні дні такі ж самі, як і попередні. Нищимо рашистів, вони сумують, намагається нас дістати, але сумують ще більше.
читайте також:
Усміхнувшись, командир гармати почав віддавати вказівки розрахунку, бо отримали нові цілі, які потрібно швидко вразити. Лічені хвилини і «три сокири» почали надсилати по окупантах свої снаряди. Відпрацювавши, захисники швидко замаскували гармату.
— Ворог продовжує обстріли цивільного населення, тому не маємо права на відпочинок, — поділився номер обслуги Максим. — Так, напевно втома присутня, бо вже більше ніж рік працюємо, але всі розуміють, що тільки після повного звільнення наших територій, після знищення ворога і нашої перемоги, наступить мир. А ми всі хочемо миру, але тільки українського.
Договорити з Максом не вийшло, адже знову пролунало «Ціль! До роботи!» І знову, якісь секунди, і розрахунок М777, злагоджено зарядивши постріли, відпрацьовував по ворогу.
— Цього разу знали по кому — ворожий танк. Тепер чекаємо нових завдань. Кого знищували ще останні дні? Скажу так, динаміка наших монотонних буднів занадто інтенсивна, щоб рахувати. Ворог нас боїться, а ми робитимемо все, щоб він цей страх запам’ятав назавжди, — додав наостанок «Морті».
На запитання, як відзначатимуть день частини, гармаші усміхнулись і сказали «Так само», вказавши на снаряди, які підготовлені до стрільби.
Довідково:
31 березня — День створення окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова. Зусилля та мужність гармашів дозволили зупинити ворога на Миколаївщині, відкинути його та звільнити Херсон. І хоча сьогодні розрахунки гармашів виконують свою роботу на різних ділянках фронту, незмінним лишається лише одне — професійність, майстерність та ефективність роботи, завдяки чому російські окупанти зазнають величезних втрат.
«Красотуля» — так із любов’ю називають гармаші однієї із окремих гірсько-штурмових бригад свою САУшку. Попри свій поважний вік, вона ефективно нищить окупантів.
Микола
— Машина швидко розгортається в бойове положення і так само швидко згортається, не підводить нас. Саме на «Красотулі» працюємо із травня минулого року, — розповів кореспондентам АрміяInform Микола, член екіпажу гармати. — Тоді ми також, як і зараз, займали позиції на Запоріжжі. Попередню нашу машину — «Ластівку» — ворог роздовбав, після того як її засік безпілотник. На щастя, увесь екіпаж вцілів.
Ситуація на ділянці, яку прикриває дивізіон зі своїх вогневих позицій, наразі більш-менш спокійна. Хоча бувають й доволі «гарячі дні», коли і цілей багато, але й у відповідь теж прилітає.
Командир гармати Дмитро
— Десь місяць тому противник намагався прорвати фронт, але ми відбили всі його спроби. Наразі відносне затишшя, — зазначив командир гармати Дмитро із позивним «Матрос». — Але, звісно, бувають і гарні результативні дні, коли вражаємо одразу по кілька «жирних» цілей.
Дмитро — хоч і не кадровий військовий, проте має неабиякий досвід. Чоловік був мобілізований у 2014-му, брав участь у боях за Дебальцевський плацдарм та на Луганщині. Після демобілізації проходив навчання під час польових зборів резервістів. Буквально із першого дня широкомасштабного вторгнення — на передовій. «Матрос» розповідає, що основними завданнями артилеристів є підтримка піхоти, ураження одиночних цілей на кшталт танків та техніки, знищення ворожих укріпрайонів і польових складів тощо. Працювали гармаші навіть по операторах БПЛА.
— «Гвоздика» — це 122-й калібр, відповідно в лінійці артилерії він найменший. Тому ми стоїмо одразу за піхотою, відповідно найпершими надаємо їй підтримку. Наша установка самохідна, тож швидко можемо зайняти вогневу позицію. Загалом маємо кілька позицій, із яких працюємо. В умовах сучасної війни вже ніхто не ставить 6-гарматну батарею в ряд, адже вона є гарною ціллю для ворога. Працюємо у «снайперському режимі» з однієї гармати, що дає дуже гарний результат завдяки нашим певним нововведенням, зокрема сучасному програмному забезпеченню та якісному захищеному зв’язку.
Командир акцентує на тому, що нині з однієї гармати українські захисники вражають ціль із 2-3 пострілів.
— Це дуже гарний результат, — говорить він. — Достатньо 3 снарядів, тоді як раніше, ще за радянськими нормативами, на ціль могло йти до 70-ти.
читайте також:
На щастя, здебільшого ворог не є таким самим влучним, як оборонці України. До того ж останнім часом у російських окупантів відчувається певний дефіцит снарядів.
—Коли ж росіянам підвозять боєприпаси, вони починають вести щільний вогонь по будь-чому без розбору, часто-густо по полях. Видно, бояться виїжджати, щоб не наразитись на нашу «контрбатарейку», тож просто хаотично луплять абикуди і тікають.
Єдине, що дошкуляє українським гармашам, — це ворожі БПЛА. Доводиться постійно уважно стежити за небом, а після пострілів — швидко та ретельно маскувати свою САУ. Водночас мотивації у богів війни більш ніж достатньо. Вони запевняють: у ворога немає жодних шансів.
— У нас у всіх одна мета — якнайшвидше знищити окупантів, вигнати їх з України та повернутись додому, до рідних і друзів, — говорить Дмитро.
— Нічого в росіян немає: ні духовності, ні віри. Живуть, як скотина, і здихають, як скотина, у нас на полях. Гарне добриво для нашої земельки, — додає Микола.
Військовий режисер Олексій Гончарук, про якого ми вже неодноразово розповідали, знімає черговий документальний фільм про українських захисників. Цього разу його героями вкотре стали гармаші артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Так, саме ті, з фільмів про яких свого часу він розпочав цілу серію стрічок про військові частини Оперативного командування «Північ», коли кілька років тому уклав контракт і вдягнув офіцерський однострій. Раніше Олексій зняв про цю прославлену бригаду фільми «Ultima Ratio: Роман Дашкевич» та «Луна 333». І ось на черзі — «Вогонь Прометея. Нова Сила», анонс якого вже можна переглянути в інтернеті.
— До складу режисерсько-редакторської групи, крім мене, увійшли пресофіцер бригади Олег Калашніков, а також мої дружина та донька, які допомагають з розшифровкою інтерв’ю, що наразі знімає Олег у місцях дислокації та виконання бойових завдань підрозділів бригади, — пояснює Олексій Гончарук. — Ми хочемо показати роль артилерії після широкомасштабного вторгнення ворога, розповісти про ті виклики, з якими зустрілися наші гармаші, як вони їх подолали, а також — їхні відгуки про західне озброєння, яким вони б’ють ординців. Ця нова техніка і є тією «новою силою» нашої артилерії.
Для Олексія Гончарука та багатьох його однодумців «Вогонь Прометея. Нова Сила» стала 17-ю документальною стрічкою. На черзі, говорить режисер, запуск ще двох фільмів.
Зйомки «Вогню Прометея» стартували незадовго перед Новим роком на одній із найгарячіших ділянок фронту — у Бахмуті. Саме там, на подвір’ї одного з тисяч понівечених російськими варварами багатоквартирних будинків, у перерві між боями та артилерійськими дуелями було розбито символічну тарілку з назвою фільму, що означає початок зйомок.
Знімає на місцях Олег Калашніков, він же є і автором сценарію фільму. За словами Олексія Гончарука, знімальна група вже має певний архів: це і відзняті кадри бойової роботи артилерії, і інтерв’ю з артилеристами, і аматорська зйомка тих подій, які фільмували самі вояки на передовій. Наразі знято близько 25% усіх запланованих інтерв’ю з військовослужбовцями бригади. І серед них вже є непересічні історії, якими поділився режисер у своїй розповіді.
— Цікаві враження хлопців від польських самохідних артилерійських установок «Краб» та німецьких Panzerhaubitze 2000, — каже Олексій. — Приміром, кажуть, у «Краб» заходиш, як у кімнату — там є і чайник, і кондиціонер, і пічка. Та й вогневі можливості у нього гарні. А про «Панцергаубіц» розповідають, як про чудову в бою машину. Так, наприклад, якось під час виконання бойового завдання командно-штабна машина на базі МТ-ЛБ підірвалася на міні, тож її функції було вирішено перенести до гаубиці. І панцерник чудово впорався зі своєю роллю: гармата вела вогонь і одночасно з неї успішно керували вогнем усього підрозділу.
Також гармаші розповідають, яку небезпеку для наших військ становлять російські «Ланцети» та інші ударні безпілотники, а також про те, як з ними борються.
— Ще запам’яталася офіцерка, яка обожнює котів, і розповідає, що кицька під курткою зігріває її у люті морози, а гуркіт двигуна самохідної гармати звучить для неї, як муркотіння тисячі котиків, — усміхається режисер.
Робота триває, і до кінця зими творча команда планує завершити її. А ще найближчими тижнями Олексій Гончарук приступає паралельно до роботи над документальними фільмами про бойовий шлях ще двох уславлених у боях із рашистськими загарбниками бригад, механізованої та танкової. Це будуть відповідно 18-й та 19-й фільми режисера. І більшість із них зняті під егідою та за сприяння командування ОК «Північ».
На півдні України військовослужбовці окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка прицільним вогнем нищать ворога і женуть його з української землі.
Про це йдеться у відео оперативного командування «Південь».
«Вигнали рашистів з Херсона, женемо їх далі, за поребрик. Арта окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка поцілила у ворожий БТР просто поруч із знаком Олешшя», – йдеться в повідомленні.
Мороз чи відлига, багнюка чи дощ ніколи не були перепоною для бердичівських гармашів. Підрозділи артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича щодня своєю бойовою підготовкою доводять, що артилерія — всепогодний рід військ. І в ці січневі дні в артилерійському дивізіоні бригади відбуваються планові заняття зі спеціальної підготовки, які через погодні примхи розпочалися в умовах зими, а завершились немовби весною чи восени — ранкові мороз і сніг змінилися відлигою.
— Під час цього комплексного заняття особовий склад артилерійської батареї організовував чергування вогневих засобів під час ведення бойових дій та тренувався у відбитті нападу противника на вогневу позицію, — розповідає заступник командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення старший лейтенант Сергій Болохівський.
Під час заняття артилеристи відпрацювали виконання вогневих завдань батареєю, а також склали групові та індивідуальні нормативи. І все це — ледь не по коліна в болоті, адже, якщо зранку було 4 градуси морозу, то ближче до обіду потеплішало.
читайте також:
Якнайкраще із завданням вправився розрахунок головного сержанта взводу — командира гармати старшого сержанта Юрія Бондаря. Також командування відзначає роботу старшого навідника старшого солдата Сергія Демчука, який блискуче виконував свої обов’язки, до того ж — у свій день народження. З молоді заступник командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення відзначає номера обслуги солдата Сергія Короля. Це — молодий контрактник, який у війську — лише пів року, і 3 місяці з них — у навчальному центрі. Але одразу видно його бажання служити й засвоювати науку артилериста, його старанність та сумлінність. Зрештою, це й не дивно, адже Сергієві є на кого рівнятися: в іншій батареї цього ж дивізіону на посаді головного сержанта проходить службу його старший брат Павло — найкращий сержант Сухопутних військ.
У полях гармаші майже щодня. Бойова підготовка триває безперервно: з першого робочого дня нового року до самого Різдва, і одразу після нього хлопці тренуються, відточуючи свою бойову майстерність. І, за оцінкою командування, результати говорять самі за себе.
Бердичівські гармаші долають психологічну смугу перешкод. Зовні це яскравий і видовищний процес, а для учасників заходу — непросте, однак цікаве завдання. Та головне — ефект від проходження, а він — неабиякий.
Як розповіли кореспондентові АрміяInform в артилерійській бригаді імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, психологічну смугу перешкод нещодавно розробив начальник фізичної підготовки та спорту військової частини, тож для воїнів вона нова. До звичайної гармаші вже давно звикли, долаючи її по кілька разів на рік для складання нормативів. А ось психологічну — з вибуховими пакетами, справжньою кров’ю й нутрощами, пошуком схронів і багатьма перешкодами на шляху — вони проходять уперше.
— Взагалі, існує чимало настанов, наказів та інших нормативних документів щодо того, якою може бути психологічна смуга перешкод, і варіантів її облаштування, — говорить начфіз бригади майор Руслан Лук’янюк. — Це і настанови з фізичної підготовки, і з морально-психологічного забезпечення. Усі вони є гарним методичним підґрунтям у нашій роботі, втім, дозволяють і певну свободу дій щодо створення та облаштування перешкод на цій смузі. Передусім це пов’язано зі специфікою родів військ. Скажімо, у гірських штурмовиків — вона своя, у десантників — своя, в артилеристів, звісно, також чимало нюансів, які бажано врахувати під час облаштування психологічної смуги перешкод. Адже вона повинна якомога краще відповідати тим завданням, викликам і загрозам, з якими можуть стикнутися наші воїни під час виконання бойових завдань у районі проведення операції Об’єднаних сил і до яких мають бути готові.
Як розповідає офіцер, головне завдання психологічної смуги перешкод — навчити військовослужбовця долати страх у різних ситуаціях на полі бою. Тож начальник фізпідготовки бригади розробляв психологічну смугу перешкод з урахуванням ситуацій, що трапляються чи можуть трапитися з гармашами на війні. Процес подолання цієї смуги супроводжувався оголошенням різноманітних ввідних, що ускладнювали виконання завдання, але змушували командирів обслуг ухвалювати непрості рішення.
— Першопрохідцями психологічної смуги перешкод стали командири та головні старшини підрозділів, але кілька команд складалися з осіб рядового й сержантського складу, — продовжує майор Руслан Лук’янюк. — Надалі цю смугу проходитимуть розрахунки гармат, що тренуватимуться у складі артилерійських батарей. Узагалі, ці тренування відбуваються під час занять з фізпідготовки та відповідно до планів бойової підготовки. При цьому немає чіткого визначення, скільки разів на рік особовий склад має проходити цю смугу. Все залежить від рівня фізичної, морально-психологічної підготовленості військовослужбовців та злагодженості підрозділів. Це бачить командир і саме він вирішує, потрібно проводити ці заняття, приміром, щомісяця, раз у квартал чи двічі на рік. Особисто моя думка така: в цілому тренування на психологічній смузі перешкод для підрозділу достатнього проводити 4 рази на рік — щоквартально.
Тож з чого складається ця смуга у бердичівських гармашів та за якою легендою відбувається її подолання?
Артилеристи, які під час занять з бойової підготовки та реальної бойової роботи не просто вкладаються у нормативи, а й часто-густо перевищують їх удвічі, а то й утричі, знають, наскільки важливим є не лише їхній влучний вогонь, а й блискавичне залишення вогневих позицій. Втім, на початку війни на Сході це вдавалося не завжди. Тож воїни мають бути готовими до того, що може статися, якщо ворог на якомусь етапі все ж випередив їх та завдав вогневого ураження. Відповідно до цього варіанта розвитку подій і розроблявся сценарій психологічної смуги перешкод. Усі перепони й загрози на ній не перелічуватимемо, проте зазначимо, що, зокрема, тут відбувалося. Це і мінометний обстріл противником, коли під вибухи імітаційних засобів військовослужбовці ховались у спеціально підготовлених вирвах, і відхід від переслідування, і втеча з полону, і обкатка танками та багато інших ввідних.
Так, до прикладу, гармаші змушені були розпочинати подолання смуги без зброї та екіпірування і на початковому етапі знайти замаскований схрон, у якому було багато всього. Тоді командир мав ухвалити рішення, що саме знадобиться йому та його підлеглим. Адже взяти все — просто нереально. Що брати передусім? Зброю? Аптечку? Кішку чи інший інвентар? Адже вони не знали, що попереду — багато умовних розтяжок чи, приміром, поранених. Тут у лічені секунди все вирішував досвід командирів, їхня командирська інтуїція, якщо хочете.
читайте також:
Подолання зараженої ядучим димом ділянки місцевості, колючого дроту, завалів дерев — чого тут тільки не було. Навіть кров і тельбухи, що були розлиті й розкидані після вибухів були не бутафорськими, а справжніми — хоча, звісно, тваринного походження. Довелося згадувати й математику, адже було й таке завдання — перенести 500 кг боєприпасів. І знаючи, скільки важить один ящик зі снарядами, командири гармат вираховували, скільки ходок потрібно зробити та скільки людей залучити.
Психологічну смугу перешкод подолали всі. Втомлені, але задоволені собою гармаші з честю пройшли це випробування на умовному полі бою.
Системний відрив від кремлівських наративів в усіх сферах української реальності є діями здорового глузду у протидії російській агресії проти України. У своїх висловлюваннях у бік нашої держави пропагандисти країни-агресора досить активно використовують пасажі на кшталт «один народ», «спільна історія», «тяглість традицій» тощо. Цим самим вони намагаються не лише «прив’язати» Україну до орбіти власних інтересів та світосприйняття, але й нав’язати українцям викривлені уявлення про власну історію, культуру і потенціал нації. На жаль, маємо проблеми навіть з тим, які дати позначені червоним у наших календарях. І подекуди людині, не обізнаній в нюансах національної історії, важко розібратися в історичних фактах та підґрунті тієї чи іншої події або явища, що відбулося.
Зокрема, ця проблема фігурує й у визначних датах, пов’язаних із українським військом. І самі військові готові виправити проблему. До прикладу, військовослужбовці підрозділу реактивної артилерії з Дрогобича на Львівщини ініціювали публічне обговорення щодо того, чи варто в незалежній Україні відзначати свято РВіА саме 3 листопада.
[embedded content]
Що в цьому поганого, запитаєте ви? На думку гармашів, маючи величезний пласт національної військової історії та перебуваючи в активній фазі протистояння з російським агресором, не варто наслідувати московсько-радянські традиції, які свого часу були документально завізовані на вищому рівні.
Йдеться про указ другого Президента України Леоніда Кучми, який той підписав у 1997 році. У ньому 3 листопада вказано як професійне свято українських гармашів з відсилкою до… радянської історії. А саме: участю артилерійських підрозділів у операції зі звільнення столиці України. Не вірите? Прочитайте сторінку у Вікіпедії.
Аби вивести свої аргументи за іншу дату, пов’язану виключно з історією національної військової артилерії, в академічну площину, дрогобицькі реактивники запросили до військової частини історика, документознавця і дослідника військових архівів, директора Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василя Кметя.
Завдання було чітким: з’ясувати, чи були в українській історії факти, де роль і місце артилерії національних військових утворень не синхронізовані до радянсько-московської історичної міфології.
Василь Федорович люб’язно погодився на пропозицію артилеристів та провів ретельне дослідження існуючих архівних історичних документів. Зрештою, він побував на офіцерських зборах військової частини, де прочитав відповідну лекцію. Відтак у історії українських національно-визвольних змагань початку 20 століття, існує, як мінімум, чотири дати, які ілюструють та закріплюють в історії створення вітчизняної артилерії, підготовки професійних кадрів для артпідрозділів національних військових утворень тієї доби, та випадків її успішного бойового застосування.
читайте також:
Зазначимо, що артилеристи не лише вислухали аргументи науковця, але й добре самі підготувалися до обговорення. Так що вийшла повноцінна та дуже цікава дискусія.
На даному етапі колектив гармашів схиляється до того, аби взяти за нову дату Дня РВіА 30 січня. Оскільки саме в ці дні у 1918 році з ініціативи Романа Дашкевича, якого вважають батьком української артилерії, відбулася реорганізація гарматної батареї Галицько-Буковинського куреня. 31 січня батарея стала головною силою під час вступу в Коростень. До того ж, за словами сучасних гармашів, ця дата має і суто утилітарну прийнятність. Адже до цього часу у військах завершиться конкурс на найкращу артилерійську батарею. І буде цілком реально підбити підсумки та до свята підготувати усі документи для відзначення найкращих фахівців «ландшафтного дизайну».
Ще одна дата, якій симпатизують українські артилеристи сучасності — бій під станцією Крути, де єдина гармата на залізничній платформі, керована підполковником армії УНР артилеристом Семеном Лощенком, змогла нанести суттєвої шкоди наступаючим більшовикам і переломити тим самим хід бою.
Звісно, це лише початок шляху. Свої пропозиції мають внести й інші бойові колективи артилерії ЗС України. Втім, як кажуть: не можна спинити ідею, час якої настав!
