Понад 500 випускників факультету підготовки офіцерів запасу Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба склали Військову присягу на вірність українському народові. Також у цей урочистий для них день їм присвоїли звання «молодший лейтенант запасу».
Позаду в хлопців та дівчат понад два роки опанування військової справи за більш ніж двадцятьма різними напрямками.
За словами командування видового вишу, широкомасштабне вторгнення аж ніяк не вплинуло на навчання патріотів та патріоток. Ба більше, багато із цьогорічних випускників планують незабаром стати на захист України, піти до різних силових відомств нашої держави.
— Їхнє навчання відбувалося під час активних бойових дій. Вони бачили, як наші Герої самовіддано борються з окупантами задля відновлення миру в державі. Тож мотивація щодо опанування складних військових та спеціальних дисциплін була доволі високою, — зазначили в ХНУПС.
До речі, під час навчання з майбутніми офіцерами було проведено низку комплексних практичних занять.
Фіналом дворічної підготовки стали навчальні збори, упродовж яких вихованці факультету на практиці закріпили теоретичні знання. При цьому акцент ставився на опануванні ними командирських, лідерських навичок, порядку експлуатації військової техніки тощо.
Про це повідомив сьогодні в ефірі інформаційного телемарафону «Єдині новини» речник Командування Повітряних Сил ЗС України полковник Юрій Ігнат.
Він розповів, що нині навчальний заклад розосереджено по всій території України, він працює безпосередньо у військах, у бойових підрозділах. Курсанти разом з викладачами навчаються в реальному режимі бойової роботи й це щось нове навіть для світової практики.
читайте також:
— Також наші фахівці навчаються в Сполучених Штатах Америки й у Європі працювати на різних системах ППО, які будуть продовжувати надходити в Україну й доповнювати нашу систему протиповітряної оборони. Сподіваюся, що в перспективі вони замінять старі радянські комплекси й у нас буде найкраща протиповітряна оборона на правому фланзі НАТО, — наголосив речник Командування Повітряних Сил ЗС України.
— На військовому параді у 2021 році Слава летів над столицею за штурвалом МіГ-29. Тоді винищувачі за допомогою кольорових димів утворили в небі жовто-блакитний стяг. Слава «малював» синім кольором. Ми неймовірно ним пишались, просто до мурашок, і усміхались, як ніколи у житті. Хто ж знав, що пройде усього пів року, як Слава прийме бій у небі над Київщиною і загине… А ми пишатимемось, але на цей раз ридатимемо, як ніколи у житті… Йому було всього 25 років… — ділиться Анастасія, сестра В’ячеслава.
Старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув на світанку в перший день війни при виведенні авіації з-під ракетного удару по аеродрому. А вже за кілька днів на сайті президента України з’явився Указ про присвоєння офіцеру звання Герой України «посмертно».
Анастасія розповідає, що В’ячеслав завжди жив авіацією. З дитинства усі розмови були тільки про літаки, професійно займався авіамоделізмом, навіть кілька разів ставав чемпіоном України із авіамодельного спорту. А як інакше? Прадід служив у авіації, дідусь і дядько — штурмани, старший брат — льотчик. Тож і В’ячеслав пов’язав життя із військово авіацією.
— Він дуже чекав випуску з ХНУПСу, аби нарешті сісти за штурвал бойового літака, — ділиться Анастасія. — Дуже горіли очі від справи, якою займався. Купив камеру, знімав відео пілотування, постійно покращував навички, багато говорив про майбутнє української військової авіації… А ще нерідко радив: «Насть, вчи історію…» і розумів, що його навички знадобляться на війні…
Слава завжди називав мене малою… «Мала, все буде добре!», «Мала, не хвилюйся, то все дрібниці!». Мене це неймовірно дратувало. А зараз розумію, що більше ніхто мене «малою» не кличе і від цього неймовірно важко. Він був єдиною людиною, кому я розповідала геть усе, навіть про проблеми в особистому житті, а він завжди вислуховував, яким би зайнятим чи втомленим не був. Востаннє ми бачились за 3 дні до широкомасштабного вторгнення. Останні, відносно мирні вихідні… Гуляли по Києву, багато спілкувались. Ми намагались не підіймати тему війни, хоча ситуація була напруженою, та й по дорослому не за роками погляду брата було очевидно, що вони готуються до різних сценаріїв. А коли прощались, він обійняв мене сильно-сильно і каже: «Мала, я знаю, що ти обов’язково будеш щасливою…»
Дівчина пригадує, що початок вторгнення зустріла у Вінниці. Зізнається, ледь з розуму не з’їхала від хвилювання.
— «Прокидайся, почалась війна», — я почула по телефону ще до того, як з’явились перші новини в мережі… Потім дружина Андрія Геруса написала: «Насть, ніхто з хлопців не бере слухавку… Чую звуки літаків… Щось знаєш?» Писала брату: «Відпишись… Мені страшно… Ну, будь ласка… Славік…» Мені фізично було погано через те, що він не реагував на повідомлення. А далі — перші повітряні тривоги… Спускаємось в укриття — молюсь, підіймаємось — знову намагалась додзвонитись… Все тримала в руках підвіску у вигляді «літачка», яку Слава подарував. Друзі Андрія спочатку заспокоювали — режим «мовчання». Вірила, що все буде добре. Коли з’явились перші згадки про «Привида Києва», думала: «Це точно Слава, це він!» Потім дружина Геруса набрала: «Насть, Андрій каже…» і почала плакати… «Ні, неправда!» На той момент ніхто родині ще не повідомив і залишалась надія. Коли подзвонив тато і я вперше в житті почула, що він плаче, усвідомила — назавжди втратила брата…Для мене Слава завжди був Героєм, як для сестри, оберігав від усіх бід. Я знала, що він зможе піти на найвідважніші вчинки… Тепер він став Героєм для усієї України!
На честь В’ячеслава назвали вже трьох діток. Настя каже, що зараз головне, аби пам’ять про її відважного брата жила довго…
— Коли приїхала в пологовий будинок, де щойно народився син старшого брата і почула: «Знайомся, це — В’ячеслав Радіонов» не змогла стримати сльози… А потім Андрій Герус на честь свого друга назвав сина В’ячеславом… Пізніше у близьких знайомих з’явилась донечка, яку назвали Вячеслава. У майбутньому своїм діткам та онукам також завжди розповідатиму про Славу. А ще дуже хочеться, аби ми родиною зустрічались на його День народження і згадували…
Настя ділиться, що тепер, коли їй не вистачає обіймів брата, вона одягає його світшот, але так хотілося б міцних обіймів і знову почути «Мала, все буде добре»…
Як працюють наші фахівці зенітних ракетних військ? Насамперед — безперервно і практично без відпочинку. Це словосполучення з початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну зникло з їхнього лексикону. Вони або перебувають у повній бойовій готовності, або тренуються знищувати повітряні цілі ворога. І коли той вчергове завдає удару — українські сили ППО стоять на заваді його планів, збиваючи російські ракети та БПЛА.
Щоб техніка не підвела, треба постійно все контролювати
— Ми не маємо права втратити пильність, інакше це загрожує черговим блекаутом чи руйнуваннями. Адже ворог цілить навіть більше по мирних житлових масивах ніж по військовим об’єктах. Тому чергова зміна щохвилини готова зайняти робочі місця, увімкнути техніку та відпрацювати по визначених цілях, — пояснює специфіку їхньої роботи військовий одного з підрозділів повітряного командування «Південь» старший лейтенант Максим.
Офіцер лише в червні 2021 року закінчив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де здобував свій фах на факультеті зенітних ракетних військ. Потрапивши після випуску до Херсонської зенітної ракетної бригади, Максим з перших днів служби показав високий рівень професійної підготовки — він добре знав озброєння та військову техніку, володів всіма необхідними теоретичними знаннями й уміло застосовував їх на практиці. Тож, аби опанувати свою посаду та швидко увійти у стрій, йому знадобилося небагато часу.
— Я дослухався до порад старших і намагався постійно працювати як з особовим складом, так і з технікою. Вона в нас була старенька, але надійна. Звісно, щоб комплекс не підвів і відпрацював у потрібний момент як слід, треба усе контролювати, дуже обережно експлуатувати озброєння, регулярно перевіряти кожну деталь, кожен механізм, налаштовувати та регулювати їх роботу, — говорить Максим.
«Якщо зв’язок пропаде, все, що буде в повітрі — знищувати»
Служба, наряди, робота з технікою та рідкі відвідування родини — будні офіцера змінювались один за одним. І так до 24 лютого.
— Ще за 3-4 дні до широкомасштабного вторгнення над Чорним морем щодня перебувало до 15-17 російських літаків. А ось 23 лютого жоден з них не піднявся в повітря. Думали, що в них закінчилися навчання. Було тихо і спокійно. 23 лютого заступив на бойове чергування. Вночі, коли мав йти на відпочинок, командир повідомив, що почалося. Зрозумів — ті злети не були звичайною провокацією. Сон як рукою зняло. Бойової обслуга пильно вдивлялася в індикатори, очікуючи на ворожі цілі. Також отримали наказ від командування: якщо зв’язок пропаде, все, що буде в повітрі — знищувати. Усвідомлення серйозності ситуації тримало в постійній напрузі, — пригадує офіцер. — Десь о 3-й ночі з тимчасово окупованого Криму почали злітати ворожі літаки. У нас одразу пропав зв’язок та інтернет, ми не бачили повітряну обстановку. Не заглушили лише радіозв’язок і завдяки цьому підрозділ отримував накази з командного пункту.
А потім був перший пуск. Для Максима він був справді першим. Адже під час навчання тренувався лише на тренажері. Воно зрозуміло, бо з такої потужної зброї будь-де не постріляєш.
— Після першого пуску до нас близько не підходили. Звісно, ворогу такий стан справ не сподобався, тож пробував завдавати ударів по нас. Десь о 12-й дня прилетіла перша ворожа ракета. На щастя, вони промахнулися на метрів 50. Особовий склад і техніка вціліли. І ми швидко змінили місце дислокації, — розповідає військовий. — Тоді ж зранку я дізнався, що, захищаючи Україну, загинули 2 моїх однокурсники, а один втратив кінцівку. Подумав: «легко не буде», але одночасно й відчув, що готовий стояти до кінця. Якщо й доведеться віддати життя за майбутнє нашої держави, то хотілось би, як-то кажуть, продати його якнайдорожче.
Їхня робота — далеко не «екшн», але результат вражає
З того часу воїни-зенітники забули про спокій і відпочинок. Вони завжди готові перехоплювати рашистських «літунів».
— Під час виконання бойових завдань ми запускаємо всю техніку, проводимо контроль функціонування обладнання і готові знищувати ворожу ціль. І якщо хтось думає, що пуск ракети для нас — це лише натискання на кнопку, то він глибоко помиляється. Цьому передує цілий алгоритм дій. Спочатку розрахунку потрібно виявити ціль, розпізнати її сигнатуру, здійснити передпускові перевірки, навестися на ціль і лише потім натиснути на пуск. Далі також не варто очікувати на «екшн», бо результат можна побачити тільки на індикаторі. Якщо все зроблено швидко і правильно — ракета вразить ціль, — ділиться досвідом старший лейтенат.
Під час останнього масованого обстрілу захисники українського неба півдня приземлили 4 повітряні цілі
Максим та його підлеглі встигли набути необхідного бойового досвіду. Як результат, на рахунку їхнього підрозділу 48 збитих ворожих повітряних цілей, які рф пускала в бік півдня України. Під час масованого обстрілу 26 січня підрозділ Максима приземлив 4 повітряні цілі.
— Якщо раніше ворог пускав ракети на висоті 2-3 кілометри, то згодом змінив тактику, бо зрозумів, що ми їх легко виявляємо і знищуємо. Тож почали працювати на висоті 200 метрів, а 26 січня всі ворожі ракети взагалі йшли на висоті 50 метрів. Але це їм не допомогло. Ми все бачимо і реагуємо. Крім того, вони регулярно намагаються «прощупати» нас за допомогою дронів, але і тут намагаємося бути на крок попереду й не ведемся на подібні провокації, — говорить Максим.
Офіцер зауважує, що після кожного виконання бойового завдання воїни-зенітники аналізують свою роботу, щоб наступного разу уникнути будь-яких неочікуваних моментів й вчасно зреагувати на будь-яку агресію з повітря.
— Звісно, наші комплекси не всемогутні, але ми робимо все можливе, щоб захоплювати ворожі цілі і збивати їх. Ворог вчиться і використовує нові види озброєння та безпілотники, а ще традиційно під час кожної атаки намагається максимально нас «засліпити». Але ми теж постійно вдосконалюємося й, знаючи про його тактику, шукаємо можливості обійти їхні перешкоди, — запевняє військовий.
«Обов’язково поїду до українського Криму»
Максим вірить, що дуже скоро він зможе навідатися до своїх рідних, обійняти батька, маму, двох сестер та маленьких племінників, побачити старшого брата, який 24 лютого не очікуючи повістки пішов захищати свою землю від рашистів.
— Вірю, що нам вдасться зібратися разом і просто насолодитися звичайними буднями. Без тривог та обстрілів. А ще хочеться на море. Тож після перемоги обов’язково поїду до українського Криму, щоб здійснити своє бажання, — підсумував офіцер.
У лейтенанта Мовчана все було попереду — кар’єра, служба за улюбленою спеціальністю, особисте щастя з коханою дівчиною. Йому було лише 23 роки…
Віталій народився 17 березня 1998 року на Харківщині, у робітничій родині.
Щойно йому виповнилося вісімнадцять, пішов до армії — навесні 2016 року був прийнятий на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України, обійнявши посаду механіка-водія. А згодом, у званні старшого солдата, вступив на навчання до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Закінчив навчальний заклад у 2020 році за спеціальністю «Військове управління (за видами ЗСУ)», за напрямом «Протиповітряна оборона Сухопутних військ».
Друзі та однополчани згадують Віталія, як спокійну, врівноважену, принципову людину, доброго та чуйного хлопця, який щиро любив своїх рідних і близьких, добре навчався, причому — любив подискутувати з викладачами на цікаві йому теми, завжди охоче відгукувався, коли комусь потрібна була його допомога або порада. Мав добре почуття гумору і тому легко підтримував розмови з колегами. Любив порядок, і всіляко намагався підтримувати дисципліну у своєму підрозділі.
Він обожнював техніку. За спогадами колег — міг годинами особисто щось ремонтувати, щоб досягнути поставленої мети, і свою бойову машину знав буквально «до гвинтика», за що здобув повагу з боку підлеглих, які переважно були набагато старші за віком…
Обслуга зенітного ракетного комплексу, яку очолював лейтенант Мовчан, у день рашистського нападу перебувала на бойовому чергуванні, прикриваючи місцевих мирних жителів та війська, залучені в ООС. І саме їм з-поміж перших обслуг ЗРК довелося прийняти бій із противником, сили якого значно переважали. Коли до позиції наблизилася повітряна ціль, яку зенітники упізнали як ворожий літак і «захопили», близько 6.50 Віталій провів перший у житті бойовий пуск зенітної ракети. А невдовзі вимовив у радіоефір найбажанішу для його військового фаху переможну доповідь: «Ціль знищено!»
Як з’ясувалося трохи пізніше, обслуга Віталія «з першого пострілу» «демілітаризувала» російський двомісний багатоцільовий винищувач четвертого покоління Су-30, призначений, як йдеться у статті «Вікіпедії», для «завоювання переваги в повітрі, далекого патрулювання, супроводу літаків дальньої авіації, радіолокаційного спостереження, наведення і управління…» (до слова, вартість такого літака сягає 33 мільйонів доларів США).
Підлеглі свідчать: лейтенант Мовчан професійно, холоднокровно і самовіддано керував боєм, надихаючи обслугу особистим прикладом — ЗРК активно маневрував, міняючи позиції, згодом ще одним влучним пуском було знищено ворожий безпілотний літальний апарат. Зрозуміло, що авіація противника почала полювати на український ЗРК та його героїчний екіпаж, і близько 16.00 сталося непоправне — пара ворожих ударних вертольотів Мі-24 на критично малій висоті підібралася до тимчасової стартової позиції і «відпрацювала» по ній некерованими ракетами. Віталій загинув на бойовому посту, його підлеглі дістали важкі поранення.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 78/2022 від 28 лютого 2022 року лейтенанту Мовчану Віталію Анатолійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Прощання з полеглим Героєм України лейтенантом Віталієм Мовчаном відбулось 18 березня у храмі Віри, Надії та Любові й матері їх Софії, що у місті Володимирі, де його того ж дня з військовими почестями поховали на Федорівському кладовищі.
Війна триває. Все рідше російська наволоч насмілюється підніматись у небо на літаках і вертольотах. Вони добре знають, що кожен українець вважає за честь знищувати путінських зайд. Підлеглі Віталія вже відновилися після поранень, нині виконують бойові завдання і — мстяться за свого командира…
Понад 70 вихованців Київського військового ліцею імені Івана Богуна відвідали вищі військові навчальні заклади Харкова. Зокрема, юнаки та дівчата побували в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба (ХНУПС) та Військовому інституті танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» (ВІТВ НТУ «ХПІ»).
Під час візиту до авіаторів ліцеїсти ознайомилися зі спеціалізованими навчальними класами, в яких курсанти вивчають будову двигунів, оглянули навчально-тренувальні комплекси вертольота МІ-8МТВ та літака Л-39 «Альбатрос». Також майбутні абітурієнти поспілкувалися з курсантами.
Водночас керівництво факультетів та науково-педагогічні працівники університету розповіли про умови вступу та перелік спеціальностей, за якими проводять підготовку курсантів.
Окрім цього, ліцеїсти відвідали навчальний заклад, де відбувається підготовка майбутніх офіцерів для танкових військ та фахівців РХБ захисту.
Тут для них підготували екскурсію на провідних кафедрах, у навчально-тренувальному комплексі, лабораторіях, класах з новітніми спеціальними тренажерами, ознайомили з різними зразками озброєння та військової техніки. Також гості відвідали зал бойової армійської системи і сучасний спортзал, де спробували свої фізичні можливості.
— Найцікавішою для ліцеїстів стала демонстрація дій підсиленого механізованого взводу під час бойового розвідувального дозору, яку провели курсанти. Після побаченого хлопці та дівчата не стримували своїх емоцій. Чимало з них виявили бажання в майбутньому поповнити лави курсантів нашого навчального закладу, — підсумував начальник Військового інституту танкових військ полковник Олександр Серпухов.
Благословенний Вифлеємський вогонь миру вже 30-й рік поспіль передають військовим частинам та закладам члени національної скаутської організації «Пласт». І наприкінці 2021-го, напередодні різдвяних свят, цей символ миру та добра поширюється в Україні. АрміяInform повідомляла, як пластуни передали Вифлеємський вогонь Міністру оборони Олексію Резнікову і Головнокомандувачу Збройних Сил України генерал-лейтенанту Валерію Залужному та як цей своєрідний марафон крокує по військових частинах, зокрема в районі проведення операції Об’єднаних сил.
25 грудня священний для християн Вогонь дістався Харківського національного університету Повітряних Сил (ХНУПС) імені Івана Кожедуба.
читайте також:
Тимчасовий виконувач обов’язків начальника ХНУПС генерал-майор Віталій Тюрін під час отримання вогню з рук пластунів відзначив його надзвичайну символічність, адже передають вогонь військовим діти та молодь — майбутнє України, яке захищають наші воїни. За словами Віталія Тюріна, благородна справа скаутів базується на світлих засадах любові та патріотизму, а Вифлеємський вогонь зігріває своїм теплом українських воїнів, даруючи надію на довгоочікуваний мир.
У Харківському національному університеті організацією цієї прекрасної різдвяної традиції безпосередньо опікувалися військовий капелан отець Сергій та представники Відокремленого підрозділу Молодіжної організації «Національна скаутська організація України «Пласт» у Харківській області «Харківська округа» на чолі з Іриною Голубєвою.
Напередодні Різдва Христового, яке 25 грудня святкують християни західного й частина християн східного обрядів, у продовження урочистого вечора для гостей була організована екскурсія у двох унікальних музеях, які є прикрасою харківського військового вишу: «Історія авіації та ППО України» та «Обереги музичної Харківщини». За словами гостей, вони були дуже задоволені, про що залишили у книзі відгуків музею слова вдячності організаторам заходу за приємні враження, гостинність та сприяння вихованню молоді у дусі відданого служіння Українському народові та свідомого прагнення до опанування професією захисника Батьківщини.
У передноворічні свята офіцери та курсанти Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба відвідали вихованців Харківського міського центру соціально-психологічної реабілітації дітей.
Військовослужбовці вишу привітали дітей з прийдешніми новорічними святами та подарували малечі солодощі, настільні ігри та теплий одяг. Старші ж діти отримали спортивний інвентар. Також для потреб закладу гості передали побутову техніку та інструмент.
— Незабаром ми зустрічатимемо Новий Рік, який прийде у домівки наших сімей. Однак вихованці цього центру з різних причин залишилися без батьків і їм особливо не вистачатиме цього сімейного свята. Для нас вже стало доброю традицією щороку відвідувати дітей-сиріт Харкова. Цей рік не став виключенням і ми вирішили подарувати їм гарний настрій та необхідні речі, які збирали усім колективом університету. Я дуже сподіваюся, що в майбутньому у цих дітей з’являться свої сім’ї, — зазначила курсантка ХНУПС Катерина Єремєєнко.
читайте також:
Водночас вихованці центру підготували для військових невеличку концертну програму, яка скрасила і без того святковий настрій присутнім. По її завершенню дітлахи провели для гостей екскурсію по приміщеннях закладу, ознайомили курсантів з побутом та умовами свого проживання. Також дівчата та юнаки старшого віку приміряли військовий однострій, розпитували курсантів про особливості військового навчання. Наприкінці зустрічі присутні зробили на згадку колективне фото і пообіцяли й надалі проводити дружні заходи.
З нагоди святкування Дня Сухопутних військ Збройних Сил України, який щорічно відзначається в Україні 12 грудня, у клубі Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба відбулися урочисті заходи. Про це повідомляє пресслужба Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Відкриваючи урочистості, тимчасово виконуючий обв’язки начальника Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба генерал-майор Віталій ТЮРІН висловив слова щирої вдячності науково – педагогічному складу факультету: за підготовку, навчання та виховання офіцерських кадрів для Сухопутних військ Збройних Сил України.
– Ви втілюєте в життя нові стандарти освіти, сучасні педагогічні технології, передаєте курсантам свій багаторічний досвід служби, навички та вміння, й найголовніше – частку своєї душі та серця! – наголосив керманич вишу.
Курсантам, як майбутнім захисникам суходолу України – генерал-майор Віталій ТЮРІН побажав примножувати бойові традиції Сухопутних військ, вписувати нові сторінки в героїчну історію випускників факультету, нашого університету та історію України.
Під час заходу кращі військовослужбовці та працівники факультету були нагороджені цінними подарунками, грамотами та подяками за сумлінне і бездоганне виконання своїх обов’язків перед Батьківщиною.
Кульмінацією свята став яскравий патріотичний концерт, подарований музичними колективами університету. Він наповнив серця присутніх незабутніми емоціями та яскравими враженнями.
Лейтенантів — цьогорічних випускників Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба − представив особовому складу бригади її командир полковник Євгеній Каржау.
Молоді пілоти поповнюють ряди повітряних мисливців із достойним досвідом за плечима. Їхній загальний наліт уже становить понад 180 годин. Вони — льотчики третього класу. Під час виконання програми підготовки для присвоєння класності молоді пілоти опановували складний пілотаж, виконували польоти в парі та здійснювали пуски керованих ракет класу «повітря-повітря».
— У цій бригаді я не вперше, — розповів лейтенант Павло. — Тут я провів частину весни і практично все літо під час військового стажування і льотної практики. Тут я виконав свій перший самостійний політ за штурвалом винищувача МіГ-29. Упродовж усієї практики постійно відчував підтримку старших досвідчених льотчиків. Тож радий, що після випуску саме тут починаю свій офіцерський шлях.
Основним літаком у бригаді є винищувач МіГ-29. На ньому й літатимуть молоді пілоти.
— Ми багато часу присвятили вивченню цього винищувача, — зазначив лейтенант Дмитро. — Під час льотної практики наші наставники ділились усіма своїми знаннями, вміннями й досвідом. Тож нині є природне бажання льотчика: якомога скоріше піднятися в небо і продовжити вдосконалювати свій вишкіл.
Молоді лейтенанти розпочинають свою офіцерську кар’єру на посадах льотчиків авіаційних ланок. Уже незабаром вони візьмуть участь у своїх перших льотних змінах на нових посадах.
