15 червня 1941 року народився Іван Миколайчук − один із найяскравіших українських кіноакторів радянської доби. Йому не судилося дожити до 24 серпня 1991 року, однак його внесок у здобуття Україною незалежності важко переоцінити.
Як і належить митцеві, Іван Миколайчук боровся за Україну на культурному фронті. Його яскраві ролі у фільмах «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон XX» та багатьох інших назавжди увійшли до золотого фонду українського кінематографу.
Однак є у цьому переліку особливий фільм — «Пропала грамота», який посідає почесну 12-ту сходинку у списку 100 найкращих фільмів у історії українського кіно.
Цьогоріч стрічці «Пропала грамота» виповнюється 50 років. Попри поважний як для художнього фільму вік, глядач не може відірватися від його перегляду навіть сьогодні. Стрічка впевнено пройшла випробування часом і переконливо доводить, що талановитий сценарій, влучна режисерська робота, геніальна гра акторів набагато важливіші за яскраві спецефекти.
Фільм знятий режисером Борисом Івченком за мотивами ранніх творів Миколи Гоголя і почасти Олекси Стороженка. Сценаристом виступив відомий український поет Іван Драч. Головну роль у кінострічці зіграв Іван Миколайчук, який, до речі, не обмежився цим, а взяв найактивнішу участь у створенні фільму, пропонував художні рішення, збирав для аудіодоріжки народну музику та пісні.
Не полюбити мужнього і дотепного козака Василя, який «як рубає − то до пупа, а як бреше − то ще нижче!» − просто неможливо. Іван Миколайчук геніально втілив на екрані образ українського воїна, який ніколи не втрачає почуття гумору і завжди знаходить вихід з найскладнішої ситуації, приваблює своєю чесністю, щирістю, почуттям справедливості. Він рятує українців навіть у пеклі, а його бойовий побратим характерник Андрій, козаки Іван та Петро і добрий чорт Куць всіляко йому в цьому допомагають.
Давно пішли в народ влучні вислови козака Василя. Вони живуть власним життям, тому багато хто, цитуючи головного героя фільму «Пропала грамота», навіть не здогадується про це:
− За поводом не п’ю!
− Ти спиш, чи та здох?
− Раз козак співає, то душа його плаче…
− Мо горілка поможе?
− Тобі горілка в голові, а мені − грамота!
− Не ганьби оселедця!
Образ козака Василя та його вірних друзів як втілення українського народу, антиімперський пафос фільму видалися радянським цензорам настільки небезпечними, що відзнятий 1972 року фільм заборонили до показу і поклали на полицю, а сам Іван Миколайчук остаточно отримав тавро «неблагонадійного». Лише 1983 року фільм потрапив у кінотеатри Києва, хоча і тоді його прокат був вкрай обмеженим. Лише в незалежній Україні, після численних показів на телебаченні й поширенні електронних копій фільму в мережі Інтернет, стрічка здобула заслужену славу і популярність.
Переказувати сюжет фільму «Пропала грамота» − справа невдячна. Той, хто вже бачив стрічку, мовчки заздрить тим, хто буде дивитися її вперше. Однак з насолодою перегляне її ще і ще не один раз.
Тож якщо ви вже переглядали колись фільм − за найменшої змоги зробіть це знову. Якщо ж не бачили ще жодного разу − дивіться неодмінно!
Тим більше, що стрічку розміщено у вільному доступі на ютуб-каналі Державного агентства України з питань кіно.
Київська православна митрополія споконвіку належала до Константинопольського патріархату. А Київський митрополит Петро Могила першим дістав право носити звання «екзарха святого константинопольського трону». Це звання мали після Петра Могили (1633–1647) лише чотири митрополити часів Козацької держави: Сильвестр Косів (1647–1657), Діонісій Балабан (1657–1663), Йосип Тукальський-Нелюбович (1663–1676) та Антоній Винницький (1676–1679).
Після смерті 26 листопада 1679 року останнього митрополита Київського, Галицького та всієї Руси, який мав статус екзарха Константинопольського патріархату, Антонія Винницького Київська православна митрополія розділилася.
Церкви на землях, що перебували під контролем Москви (включно з Києвом), почали інтегруватися у структуру московської патріархії.
На противагу цьому Константинопольський патріархат заснував у серпні 1681 року окрему митрополію з центром у Кам’янці (тепер місто Кам’янець-Подільський Хмельницької області). На той час це місто було центром Кам’янецького еялету Османської імперії.
Константинопольський патріархат заснував у серпні 1681 року окрему митрополію з центром у Кам’янці (тепер місто Кам’янець-Подільський Хмельницької області). На той час це місто було центром Кам’янецького еялету Османської імперії.
Константинопольський патріарх Яків (1679–1682) номінував для Кам’янця митрополита грецького на ім’я Панкратій. Титул Панкратія – «митрополит Кам’янецький і Подільський і всієї Малої Русі, екзарх Константинопольський» – вказував, з одного боку, на фактичне відокремлення Правобережної України від Київської митрополії, а з другого – на продовження традиції екзархату, що почалася від митрополита Петра Могили.
Проте влада Кам’янецького митрополита поширювалася тільки на османські терени, решта правобережних земель Київської митрополії, що перебували у складі Речі Посполитої, де-факто були під управлінням Львівського єпископа Йосифа (Шумлянського), якого польський король у 1679 році призначив адміністратором Київської кафедри.
Юрисдикція Браїльської митрополії у 1672 році
Панкратій, вочевидь, був єдиним керівником Кам’янецької митрополії Константинопольського патріархату. Опісля її терени перейшли під юрисдикцію Браїльського митрополита. Браїльська митрополія Константинопольського патріархату – це православна митрополія на території Османської імперії, заснована у 1540–1550 роках. Її центром було місто Браїла на лівому березі Дунаю у Румунії. У 1751–1789 рр. резиденцією митрополита браїльського було м. Ізмаїл (нині Одеська область).
До Браїльської митрополії належали землі Добруджа, Буджака, Бендер, а згодом – Хотинська єпископія і всі православні території й парафії Правобережної України, що перебували під протекторатом Османської імперії, зокрема, Ханська Україна (з кінця XVII століття так називали межиріччя Дністра і Південного Бугу) та, ймовірно, Олешківська січ.
читайте також:
Натомість гетьман Іван Мазепа прагнув посилити Київську митрополичу кафедру і виклопотати їй автокефальний статус у Константинополя. Зокрема, у 1700 році він ініціює створення Переяславського вікаріатства Київської митрополії. Водночас, за активного сприяння фастівського полковника Семена Палія, який будує чимало нових церков, відбувається ренесанс православної церкви на донедавна спустошеному правому березі Дніпра.
читайте також:
У Конституції Пилипа Орлика є красномовне свідчення планів держави Війська Запорозького щодо церкви: «А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу, щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону».
Після смерті у 1708 році Йосифа Шумлянського і хіротонізації митрополитом Київським Йоасафом Кроковським у 1711 році на єпископа Луцького його племінника Кирила Шумлянського, православна церква в Речі Посполитій починає зазнавати гонінь.
Не краща ситуація була і в підросійській Україні. Так, у 1724 році митрополитом Ясським Георгієм без погодження з російським Синодом був рукоположений на єпископа Чигиринського архімандрит Епіфаній, помічник і завідувач канцелярією Київського архієпископа Варлаама (Вонатовича). У представленій Епіфанієм грамоті, написаній від імені архієпископа Варлаама на ім’я молдавського митрополита Вселенського патріархату, вказувалось на незадоволення українців виведенням Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя, запровадженням «Духовного Регламенту» та синодального управління, а також низведенням київських митрополитів до сану архієпископів. Отримавши від ієрархів Вселенського патріархату сан єпископа Чигиринського, Епіфаній повернувся до України, де розгорнув активну діяльність та рукоположив 14 священників та дияконів. Він неодноразово ув’язнювався російською владою, але кожен раз тікав із в’язниць. Відомо, що він служив у межах вольностей Війська Запорозького. Під час чергового заслання до Сибіру у 1733 році закутого у кайдани єпископа Епіфанія у лісі відбили від варти російські козаки-старообрядці й сховали на Гомельщині, у Вітці. Проте у лютому 1735 року російські війська за наказом імператриці Анни Іоанівни оточили Вітку, а єпископа Епіфанія знову було заарештовано. Помер він у в’язниці Київської фортеці 1 квітня того ж року, похований як мирянин біля церкви св. Феодосія в Києво-Печерській фортеці.
Проєкт реконструкції Олешківської Січі
1759 року на Запорозькій Січі діяв як самостійний архієрей поставлений Вселенським патріархом Кирилом V єпископ Мелетинський Анатолій (Мелесь), який за підтримки запорозького козацтва та без дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорозькі церкви і поминав Вселенських патріархів. За це він був ув’язнений російською владою і засланий до Сибіру, де відбував покарання близько дев’яти років. На думку дослідників, єпископ Анатолій (Мелесь) намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію під омофором Вселенського патріархату.
Після подій 1686 року такий внутрішньо-церковний рух, як «странствуючі» або «дикі попи», був поширений в межах лівобережної України (Гетьманщини). Протягом цілого XVIII століття російська світська і церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух та його представників, відловлюючи та ув’язнюючи «неканонічних» священників, висвячених ієрархами Вселенського патріархату. Аналогічна ситуація була і в парафіях на Правобережжі. «Найбільша частина православних священників висвячувалася у Валахії, – пише Ф. Лебединцев. – Без усякої сторонньої рекомендації і без певної конкретної парафії, але на «вакансії». Висвячені у Валахії, Молдавії або в іншому якому-небудь місці, з грамотою в руках цілими десятками по кілька років скиталися ці священники в Україні, шукаючи для себе парафій. Призначення священника до парафії залежало виключно від волі парафіян, але вимагалася згода місцевого землевласника, його губернатора або будь-якої іншої посадової особи. Вступаючи на парафію, священник укладав із парафіянами договір, у якому з точністю визначалася платня за богослужіння».
Але ще з 1733 року «відроджена» московською церквою Переяславсько-Бориспільська єпархія заявила свої «канонічні» права на Правобережну Україну. Особливо загострилося міжконфесійне протистояння після призначення єпископом Переяславським і Бориспільським відомства православного сповідання Російської імперії Гервасія Линцевського у 1757 році. Боротьба проти «анексії» православних парафій Правобережжя московською церквою завершилася Жаботинським повстанням (1765–1766 рр.) та Коліївщиною (1768–1770 рр.). Саме через те, що Військо Запорозьке мало власну православну митрополію, у церквах тих місцевостей, які у 1768 році захоплювали повстанці-колійці, молилися не за короля і поміщиків, не за царя і синод, а «за запорозьке воїнство».
Російська імперія натомість системно винищувала документи про зв’язки митрополій Константинопольського патріархату з Військом Запорозьким. Зрештою, останню «козацьку» Браїльську митрополію було ліквідовано за умовами російсько-турецького Адріанопольського мирного договору 1829 року, хоча де-факто Браїльська митрополія існувала до 1840-го, а, може й довше, у землях Подунав’я, де мешкали козаки, які не схотіли йти в московське ярмо.
Традиційно вибори кошового отамана у Вольностях Війська Запорозького Низового відбувалися щорічно. Наша уява нині малює величні збори січового товариства на майдані коло головної на Січі Покровської церкви…
Двопартійна система виборів на Січі
Але в 1740–1760-х, за кошових отаманів Якима Ігнатовича Малого, Павла Козелецького, Олекси Білицького, Григорія Федоровича Лантуха, Пилипа Федоровича Пилипенка й Петра Івановича Калнишевського, загальна військова рада втратила колишнє значення і перетворилася на сходку курінних отаманів, військової старшини, а також старих чи значних козаків. Січове товариство просто делегувало їм свої права на обрання старшини. А ще в Січі на той час сформувалася «двопартійна» система: товариство поділялося на партію «заможного козацтва» або «старшинську» і партію «сіроми». Так, уперше вивела на посаду кошового Петра Калнишевського саме старшинська партія.
А от вплив партії сіроми на загальній раді 1763 року спричинив до нового обрання кошовим отаманом Григорія Федоровича Лантуха, а наступного року — Пилипа Федоровича Пилипенка, що було для обох січових центрів вимушеним і тимчасовим компромісом. 1765-го під тиском Росії знову перемогла старшина і Кіш очолив Петро Калнишевський.
Усі тогочасні кошові встигли побувати на посаді очільника Запорозьких Вольностей кілька разів. Так, Григорій Лантух обирався кошовим щонайменше 5 разів, Іван Білицький — 4. Поки заможні козаки сперечалися за владу з сіромою, Російська імперія захоплювала запорозькі землі… 1752 року імперська влада на території Вольностей оселила сербів, заснувавши Нову Сербію, а в 1764-му тут утворено Новоросійську губернію.
З одного боку російському уряду була вигідна політична нестабільність у Січі, але з іншого — ні. Уряд не міг бути задоволений тим, що Кіш очолює не реальний, а номінальний козацький урядовець, що не має ні сил, ні часу впливати на події. Зрештою, росіяни почали вимагати від запорожців відмовитися від щорічного обрання старшини. Нестабільна ситуація на кордонах із Туреччиною, поширення гайдамацтва, безконтрольне поводження запорозької сіроми схилили російську владу до підтримки партії старшини і зміцнення влади кошового отамана, який висувало заможне козацтво. Так, на чолі Січі знову став Петро Калнишевський — більш контрольований російською адміністрацією, ніж висуванці сіроми.
Пилип Федорів — «видатний січовий дід»
Одним із головних опонентів Калнишевського був Пилип Федорів Пилипенко — козак канівського куреня, військовий суддя (перша половина 1754 року), кошовий отаман упродовж 1764-го.
На момент обрання кошовим Пилип Федорів уже мав 70 років і був, за твердженням відомого популяризатора запорозької спадщини Адріана Кащенка, видатним січовим дідом. Він — учасник Полтавської битви разом із кошовим отаманом Костем Гордієнком. Після поразки шведів і запорожців з мазепинцями допомагав Карлу XII та гетьману Івану Мазепі з рештками війська перебратися через Дніпро біля Переволочної.
Того ж року брав участь в обороні Січі, під час її зруйнування московськими військами зумів уникнути полону, переплив Дніпро, сховавшись у плавнях.
Пилип Федорів, який віддавна мав справу з москалями, знав, чим закінчуються союзницькі відносини з ними, і налаштований був рішуче. Узявши булаву, він одразу спорядив загін козаків із наказом: проінспектувати козацькі землі, і всіх, хто оселився на них не за козацьким правом, вигнати за межі Вольностей. Щоб убезпечитися від можливого наступу росіян, кошовий послав делегацію до кримського хана і заручився його підтримкою.
Козацька делегація у складі Павла Головатого, Олексія Білицького, Пилипа Пилипенка, Петра Калнишевського, Микити Косапа, Андрія Ляха, Павла і Радка Старих почала переговори із сенаторами Микитою Паніним, Захаром Чернишовим і кн. О. Вяземським щодо переселення Нової Сербії на Самарські землі і встановлення кордону згідно з Прутським трактатом 1711 року.
Андріан Кащенко пише: «Усіх паланок до року1764-го на Запоріжжі було п’ять. На правому боці Дніпра: Бугогардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром з осередком на місці, де була Кам’янська Січ; Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осередком у Старому Кодаку (тепер — місто Дніпро). На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річками Ореллю та Конкою, Кальміуська —від верхів’я Вовчої до річки Кальміуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів виділив із Самарської паланки, що вже доволі залюднилася, ще дві: Орельську та Протовчанську по річках та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом, упорядкував восьму паланку — Прогноївську на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські козаки та чумаки брали сіль із Прогноївських озер».
Така активність кошового обурила росіян. Погрожуючи піти війною на Запорожжя, змусили Пилипа Пилипенка відмовитися від булави через «похилий вік», а партію старшини — повернути на посаду кошового Петра Калнишевського. Сталося це восени 1765 року.
Попри «похилий вік», 1767 року запорожці під проводом колишнього кошового Пилипа Пилипенка захопили 17 ногайців у гирлі р. Паланкової. Тож, отаман ще міг утерти носа ворогам!
«Бунт сіроми»
У перший день Різдва Христового 1768 року в Січі Військова Рада переобрала старшину: на кошового отамана — Петра Калнишевського, на суддю — Миколу Косапа. Ці кандидатури були відомі давно і викликали опір сіроми. У день виборів настрій на Січі був неспокійний. По обіді зібралася велика юрба сіроми й пішла до «пушкарні», де перебували в’язні. Цього разу серед них було багато «політичних» — учасників придушеної росіянами Коліївщини. Козаки звільнили арештантів; одержавши підкріплення, душ до 100, юрба рушила далі — до будинку Калнишевського. Там було кілька осіб із новообраної старшини. Довідавшись, що йде натовп розлютованих козаків, старшина злякалася; усі передяглися в чужий одяг (сам Калнишевський — в одяг ченця) і, розібравши стелю й покрівлю, через горище вихопилися з будинку і втекли в Новосіченський ретраншемент, під захист російської залоги, на чолі якої стояв майор Мікульшин.
Петро Калнишевський
Сірома пограбувала будинки старшини, а наступного дня обрала нового старого кошового — Пилипа Федоріва. Вирішили забрати військовий скарб, гармати, коней і перейти під протекцію Османської імперії. Це відбувалося в розпал чергової російсько-турецької війни. Тому одразу, як стало відомо про «бунт сіроми», до Січі вирушила регулярна російська армія.
Новий кошовий дав наказ розійтися по куренях, а старий — Петро Калнишевський «со всею войсковою старшиною, стариками, атаманами и со всем войском Запорожским Низовым», що були в Новосіченському ретраншементі, користуючись моментом, вирішив зробити наскок на повстанців, щоб вибити їх з Коша. Йому це вдалося. І опозиційну партію на Січі розбили.
У прямому сенсі. Більше ніхто не заважав російському ставленику Калнишевському залишатися при владі. Ця «спецоперація» врятувала Січ лише на кілька років. У Російській імперії вона вже була не потрібною…
Що потому?
Але поки війна з Туреччиною тривала, Січ продовжувала існувати, а кілька колишніх кошових спокійно жили там. 1770-го Калнишевський повідомляв у листі до Миколи Косапа про воєнні успіхи, переказував привітання Коша і товариства колишнім кошовим Григорію Лантухові, Пилипові Пилипенку, Павлові Козелецькому.
Але боронити Січ у 1775 році від «протектора» і «союзника» вже було нікому… Козацьку вольницю її керманичі здали без бою. Попри це, були віддані під суд з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко й багато інших. Кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого — у Тобольський монастирі.
Цікаво, що після зруйнування Січі колишній кошовий Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий й інші повністю зберегли володіння і одержали офіцерські чини. Декому дали і додаткові землі, зокрема Сидорові Білому.
У «Архіві Коша Нової Запорізької Січі» зберігся атестат на полкового старшину Івана Сухину від 3 вересня 1778-го, виданий кошовим Пилипом Пилипенком. У цей час «видатний січовий дід» уже став ченцем козацького монастиря Самарська Пуща. Оселяючись у монастирі (сталося це, вочевидь, після 1775 року), він пожертвував обителі «капшук червінців».
Пилип Федорів спочив у Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі 1795 року в 101-річному віці. Петро Калнишевський — у Соловецькій обителі 1803-го у 112 років. Чи був шанс зберегти Вольності Війська Запорозького Низового і хто з останніх кошових був їхнім справжнім захисником — питання риторичне. Але зовнішньому ворогові завжди легше перемогти, коли немає згоди всередині країни. І приклад Запорозької Січі —показовий.
