Юлія Загорська більш відома шанувальникам української естради як співачка М’ята. З дитинства займається музикою, закінчила столичну школу-інтернат по класу бандура, училище імені Р. Глієра. У піснях Юлія вдало поєднує народні та сучасні мотиви.

Після 2014 року її творчість, волонтерство спрямовані на підтримку нашого народу в боротьбі з російським агресором. З 24 лютого минулого року М’ята дала понад п’ятдесят концертів на підтримку Збройних Сил України. Кореспонденту АрміяInform співачка розповіла про те, як війна змінила її життя, та про свої творчі плани.

— Юліє, дякую, що погодилися на інтерв’ю. Скажіть, будь-ласка, Ваші батьки музиканти? Як Ви прийшли до музики?

— Ні, ні… У мене батьки абсолютно не пов’язані з музикою. Я єдиний у родині музикант. Моя мама — повар, а тато — будівельник, працював на крані.Я з самого дитинства співала, якось дуже рано проявився цей талант, пам’ятаю — на кухні завжди стояв маленький приймач, з якого часто звучали пісні у виконанні Раїси Кириченко. Я усі їх знала напам’ять.

— Я козачка твоя, я дружина твоя…

— «…пане полковнику мій синьоокий». Ще — «Мамина вишня». Це моя перша пісня. Коли до нас приходили гості, мене ставили на такий стільчик, і я десь з двох з половиною років її співала. Й досі усі родичі мене називають «Мамина вишня»… Мама побачила, що в мене усе це непогано виходить і віддала мене навчатися грі на фортепіано, але щось пішло не так — потім на скрипку. І в той час я паралельно ходила до дитячого колективу хору імені Верьовки. Тож перший мій виступ на великій сцені був у шестирічному віці у його складі, здається, в Українському домі.

Викладачі порадили мамі розвивати мої здібності — тож згодом я опинилася в музичній школі-інтернаті імені М. Лисенка. Коли на прослуховуванні я заспівала «Мамину вишню в саду», директор школи сказав мамі: «Ви хочете, щоб Ваша дочка грала на скрипці? Але в неї настільки сильний народний голос! У нас зараз відкривається клас бандури. Ви готові, щоб Ваша дочка співала?» «Так, готова», — відповіла мама. Тож свою музичну кар’єру я почала з бандури.

— Бандура далася Вам важко?

— Так, я займалася дуже багато, з самого ранку до пізнього вечора. Ми дуже багато їздили різними країнами, по українських діаспорах і співали народні пісні, колядували, щедрували. Було дуже круто… Але відтоді, як перейшла на вокальний відділ музичного училища Глієра, бандуру жодного разу до рук не брала. Вона в мене нині дома стоїть як елемент інтер’єру. Я дивлюся на неї і думаю, що колись наберусь мужності, і все ж щось зіграю на ній.

— Коли Ви зрозуміли, що усе Ваше життя буде пов’язано зі сценою, що спів з рештою стане Вашою професією?

— Якось з самого дитинства я зрозуміла, що це моя професія. Якщо в мене є голос і я можу дарувати людям свою творчість, свої пісні, то в жодному разі цей талант не можна заривати в землю, тому, що це — гріх…

— Можна назвати початком Вашої професійної кар’єри участь у доволі відомому в 90-ті гурті «Слайдер»?

— Якщо мати на увазі професійну кар’єру в шоу-бізнесі, то, мабуть, ні. Усе ж таки для мене вона почалася, коли з’явилися бренд «М’ята» —співачка М’ята. До того я брала участь у цьому гурті як бек-вокалістка…

— Ні, я бачив у Ютубі кліп на пісню «Скорость любви», де ви виступаєте в ролі фронтвумен.

— Боже, я цих записів не можу знайти, не знаю, де Ви його розкопали?! У «Слайдері» ми намагалися зробити якісь сольні пісні, але щось не вийшло. Людина, що мала б їх писати, відтягувала цей процес, і ми невдовзі розійшлися.

— Юліє, ось ми і підійшли до найцікавішого запитання. «М’ята»… Чому саме назва цієї запашної рослини стала Вашим сценічним ім’ям?

— Ви знаєте, насправді ми коли записали першу пісню, а це була пісня «Дикая», думали, як назвати артиста… Я розуміла, що для народу це має бути дуже просте лаконічне і водночас красиве та милозвучне ім’я, котре буде близьке до душі людям, яке вони відразу запам’ятають.

Я Вам скажу відверто — ми передивилися багато енциклопедій, перебирали назви рослин, навіть якихось тварин…

— Які, якщо не секрет, розглядалися варіанти?

— Ой, і «чебрець», і інші варіанти… Але тоді жодний нам не сподобався. Ми зателефонували нашій гарній знайомій, дуже творчій людині — креатору, що знімає рекламу для різних брендів.Наступного ранку вона подзвонила й каже: «Ти знаєш, мені дуже подобається назва „М’ята“. Я на тебе дивлюся — ти м’яка характером, але в тобі є ось цей стрижень, перчинка і це відповідає твоєму внутрішньому „я“». І ось так з’явилося це сценічне ім’я, яке ми як бренд офіційно зареєстрували.

— На початку своєї сольної кар’єри Ви співали переважно англійською та російською мовами. Коли пісні останньою зникли з вашого репертуару?

— Я Вам розкажу таку історію. Коли я починала свою кар’єру як співачка М’ята переді мною стояв вибір — якою мовою співати. У родині я завжди розмовляла українською, у мене родина україномовна. Моя мама з села, з Обухівського району, тато звідти. Але вони переїхали до Києва працювати, тут отримали квартиру. Я розмовляю, думаю українською — вона для мене рідна.

Тож, коли ми почали записувати пісні, я хотіла співати рідною мовою, хотіла, щоб вони стали хітовими.

Утім,18 років тому, як зараз пам’ятаю, мені сказали — «якщо хочеш, аби твої пісні почули люди, ти маєш записати їх російською, в іншому випадку, просто покладеш пісню на поличку і будеш сама собі її вдома слухати». Я не розуміла, чому нашу культуру, нашу пісню так принижують…

І для мене це так було образливо. Я на собі насправді це відчула. Пам’ятаю, як у зйомках однієї з розважальних телепрограм разом із українськими брали участь і запрошені російські виконавці. У їхніх гримерках столи були просто шалено накриті, навколо них бігали гримери, здували пилинки… На знімальному майданчику артистів обливали водою, обсипали пір’ям…

Я дуже добре запам’ятала, як росіянці халатик одягали, підносили рушничок, ледь на руках не несли… і тут виходжу я — вся мокра, і ніхто з організаторів зйомок на це навіть не звернув уваги…

— Це стосувалось не лише шоу-бізнесу, а й інших галузей культури — телебачення, кінематографу, реклами й, до речі, засобів масової інформації — найпопулярніші друковані видання були російськомовними… Чому нам була притаманна така меншовартість?

— Мені здається, що все ж таке ставлення насаджувалося. У нас в Україні було дуже багато російського контенту і ним просто «годували» людей і по-тихеньку затягували в це середовище, просуваючи політику знищення усього українського.

Лише з 2014 року, коли почалася ця війна, коли для нашої Батьківщини був дуже тяжкий час, щось у цьому сенсі стало змінюватися.

Я дала концерт у Донецьку, після якого прилітаю додому, а на ранок встаю і дізнаюся, що штурмують Донецький аеропорт, розумію, що мене Боженька ще врятував — я звідти ще вилетіла.

Після цієї події я сказала своєму чоловіку, що більше не хочу співати російськомовні пісні. Нині прийшов час щось міняти у своїй країні, міняти свідомість наших людей і покоління, яке на нас дивиться…

— Ви брали участь у кастингу до гурту «ВІА ГРА». Тоді Ви ледь не стали частиною цього російськомовного естрадного бомонду…

— Так, я брала участь у цьому конкурсі, але не потрапила до того колективу — Бог відвів. Але тоді, знаєте, ми не думали про те, що російська культура може так жахливо впливати на свідомість людей. Що схиляння голови перед усім російським, русифікація стане однією з причин агресії росії проти України…

— Юліє, якщо ми вже зачепили тему війни, давайте поговоримо про Вашу творчість після 24 лютого 2022-го… У Вас є пісня «Лелека», присвячена українським військовим льотчикам. Розкажіть, як створювався цей твір.

— Ця пісня дійсно присвячена нашим військовим льотчикам. Коли почалася широкомасштабна війна, десь о п’ятій годині ранку ми виїхали до Обухівського району, де в нас є будиночок. В один із перших днів над самими нашими головами, дуже низько, пролетів літак темного кольору — я чомусь зразу зрозуміла, що він російський…

Коли ти ніколи не бачив війну, як на це можеш реагувати? Я стояла розгублена і не знала взагалі, що з цим робити, як дихати, як жити… Побачила, що він пішов убік Обухова, на Трипільську ТЕС і згодом почула гучні вибухи. Але потім за ним пролетів уже наш літак… і усе це відбувалося просто на моїх очах… Я розумію, що наші хлопці, Божечки, жертвують своїм життям — летять за оцими гнидами. Вибачте, що так говорю…Мене ця подія настільки зворушила… Скажу відверто — я десь місяці півтора-два не співала взагалі. Було таке враження, що в мене через біль війни голос просто зник.

Але наступного дня мені постукалися в Інстаграм харківські хлопці й попросили розмістити десь в ефірі пісню «Лелеки».

— Хто ці хлопці, професійні музиканти?

—Так, музиканти, що написали її десь у бомбосховищі… У мене відразу в голові виник образ наших льотчиків, які летять рятувати людей. Я попросила дозволу виконати її у своїй інтерпретації.

Під час запису уявляла, що кліп буде мальованим, де в його сюжеті лелека перетворюватиметься у літак і збиватиме всю ворожу нечисть.

Мене ця пісня сильно надихнула, якщо чесно, реально повернула до життя. Вона була першою піснею, яку я заспівала після того, як почалася війна.

І, Ви не повірите, під час зведення пісні мені незнайома дівчина-мультиплікатор з Вінниці надіслала малюнок лелеки, якого я собі й уявляла в образі нашого військового літака…

— Це якась містика…

— Так, у мене тоді мурахи пішли по шкірі… Я розказала їй про ідею кліпу і попросила домалювати, як птах перетворюється на літак. Ось так і виник цей мальований кліп.

— Дуже щемлива пісня «Наречена». Відеоряд у цьому кліпі побудований на реальних весільних кадрах наших Захисників і Захисниць. Хто автор цього твору?

— Слова і музика мої. Коли я побачила, що наші бійці навіть у жахливих невизначених умовах війни одружуються, я розуміла, що треба далі жити, якось надихали людей. І хоча у кліпі наречені у військовій формі, а в пісні лунають слова «а ти в костюмі Кардена», жінки мріють, щоб згодом їхні чоловіки повернулися додому з Перемогою й одягнули красиві дорогі костюми.

— В одному зі своїх дописів Ви написали: «Країна-терорист росія має відповідати за свої злочини в Гаазі! Те, що сьогодні світ побачив на відео, як вони розстрілюють Українського військового, це черговий доказ того, що росія — це терористи ІГІЛ!» Ви намагалися когось із своїх колег переконати в тому, що росія чинить у нас воєнні злочини?

— Звичайно, на початку війни я всім писала, що росія напала на Україну, що на наші міста падають російські ракети. Казала, що вони, відомі в рф артисти, можуть вплинути на своїх прихильників, на суспільство. Але дива не сталося — ніхто не відреагував, ніхто навіть не зателефонував, не спитав «як ти?».

Ви знаєте, мені навіть соромно називати цих людей, тому що я колись із ними разом співала, робила дуети. Для мене це просто гнилі люди…

Та ж сама історія із родичами. У мого чоловіка рідні в росії у санкт-петербурзі, але ми перестали з ними спілкуватися після того, як відсилали їм відео і казали: «Ви подивіться, що відбувається в нашій країні? Ви подивіться на наші міста — там лише випалена земля». А вони відповіли: «Так у нас інше показують… Це ваші Збройні Сили України роблять».

Я зрозуміла, що там настільки сильно пропаганда вбита в мозок кожній людині, що вони інакше й не можуть думати. Тож, слід витрачати свою енергію на допомогу нашим військовим, цивільним людям, а не на те, щоб переконувати росіян.

— Десь читав, як Ви збирали пляшки для бандеро-смузі… Що це за історія?

— Це зараз смішно звучить… Згадую і думаю: «Господи, це нереально, це, мабуть, не про мене». Але десь у перші дні війни хтось із військових нам сказав, що російська армія має намір перерізати обухівський шлях. І я зрозуміла, що, якщо, не дай Боже, на нас підуть танки, треба буде щось робити…

Уявляла, як ці пляшки з горючою рідиною кидатимемо в них. У дитинстві літо я зазвичай проводила в селі, відтак знала усі там стежки, планувала, як тікатимемо до лісу зі сторони озера. До того вичитала в інтернеті, як готувати бандеро-смузі, позбирала всі пляшки, які в мене були.

Ну, я не знаю, як це в моїй голові взагалі таке вималювалось, але після побачених у новинах сюжетів про жахіття Бучі та Ірпеня — цей сценарій здавався цілком реальним.

— За час війни Ви дали понад пів сотні благодійних концертів на підтримку Збройних Сил України…

— Я зараз й не перерахую, скільки було концертів… Усі вони були в нашій країні, за кордоном — жодного. Хоча постійно мені йдуть звідти якісь пропозиції. Для себе вирішила, що краще виступати тут — перед нашими хлопцями зі Збройних Сил. Приїжджаю до них, коли вони на ротації… Коли бачу їх виснажених, контужених, поранених — готова перед цими людьми вклонятися. Вони ціною свого життя закривають нас від куль і ракет.

Іноді ми їздимо в такі місця, знаєте, де нас просять залишити машину, вимкнути усі телефони й везуть туди на своєму транспорті. Є також благодійні концерти, коли ми збираємо кошти на різну амуніцію, бронежилети, теплий одяг. Збирали також на бронеавтомобілі, стоматологічну машину, карету швидкої допомоги.

— Попри війну, життя продовжується. З’являються пісні, що думками повертають нас у мирне життя. Бачу по відгуках у соцмережах — слухачам припала до душі пісня «Люди — дельфіни». Вибачте за банальне запитання, але не можу його не поставити: які Ваші творчі плани? Над чим нині працюєте?

— Насправді я вам вдячна за це запитання, адже іноді хочеться поділитися з слухачами своїми планами… Пісня «Люди — дельфіни» про те, що ми маємо цінувати наших близьких. Її я виконала в дуеті з чудовим співаком і автором Назаром Хасаном.

Нині я працюю над піснею з робочою назвою «Самотня», яку я також співатиму з Хасом. Він автор мелодії, а продюсер — мій чоловік Валерій.

Коли я її виконую, я бачу перед собою образ нашого військового «Да Вінчі», який загинув, і його кохану дівчину. Я просто відчуваю, що ця історія, ця пісня про них…

У мене відбувся також дуже цікавий дует з виконавицею із заходу України, яка написала пісню про жіночу силу. Для мене дуже важливо, аби у творах був глибокий сенс. Хоча іноді за це мене чоловік і сварить, каже, що людям не завжди той сенс зрозумілий…

— Ще одна грань Вашого таланту — кулінарія. Зізнаюсь, й сам іноді в Instagram переглядаю ваш проєкт «М’ятна п’ятниця» й, коли є час, дещо за Вашими рецептами готую. Порадьте нашим читачам на Великдень якусь українську страву, але таку, що не часто можна побачити на нашому столі.

— Як я пам’ятаю з дитинства, бабуся завжди пекла паски, робила домашню ковбасу в тих баняках, буженину запечену в печі. На столі був хрін, писанки… Ці традиції ми зберігаємо й досі. А додатково на Великдень я буду готувати пиріг з капустою та кунжутом. Ось його рецепт…

— Юліє, побажайте щось читачам АрміяInform. І якщо можна, подаруйте тим, хто із них зараз на фронті, музичне привітання…

— Будь ласка, слухайте:

[embedded content]

Фото та відео автора та з архіву співачки М’яти