Архив метки: Народний герой України

Новини війська

За чотири роки на фронті колишня юристка врятувала майже 800 українських військових

До літа 2014-го Оля Башей була асистенткою київського нотаріуса. Але війна на сході України змінила уклад життя жінки.

— Коли почалася війна, я все думала, чим зможу бути корисна на фронті. Знайшла в соцмережах волонтера Іллю Лисенка (позивний «Хоттабич»), написала йому, що хочу поїхати в АТО як парамедик. Ми зустрілися, і він спочатку мене відмовляв, кажучи, що там справжня війна, працюють міномети, артилерія. Але я для себе все вирішила… Домовилися, що будемо дивитися, чи зможу я бути медсестрою, за результатами моєї роботи.

Від’їзд Ольги на фронт став неочікуваним для родини.  Якось уночі  в липні 2014-го жінка отримала від Лисенка СМС- повідомлення: «О 6:00 — виїзд». Часу на збори пішло мінімум — «тривожна валіза» вже давно стояла напоготові. Коли покидала рідну домівку, розбудила тільки сестру, але мама також прокинулася.

— Вона думала, що я їду у відпустку, але відчула недобре і прокинулася, коли я вже стояла на порозі. Тримати не стала, залишивши це рішення за мною, — розповідає Ольга. — Свекруха ж дізналася про мою поїздку на фронт, коли я була вже в районі проведення АТО.

Через мініатюрну статуру та зріст 150 см вже в перші дні перебування на передовій Ольга отримала позивний «Кроха». Розповідає, що все почалося з того, що Ілля Лисенко ласкаво звертався до неї «Крошечка», та згодом серед побратимів так і закріпилося — «Кроха». Через відверту позицію та вміння наполягти на своєму пізніше вже з’явився ще один позивний — «півтора метра люті», а чоловіки на фронті між собою називали Ольгу «братухою»…

Медичну науку жінка засвоювала прямо на фронті — у Бахмутській лікарні, а також навчаючись у побратимів Січеславської повітрянодесантної бригади. Їй, людині без медичної освіти і досвіду, жодного разу не стало погано від вигляду спотворених тіл і ран.

— Я ніколи не мріяла пов’язати своє життя з медициною. Про це сестра думала, а я — точно ні. Якби не війна, я мала бути слідчим чи прокурором. Але, мабуть, то доля. Коли я надавала допомогу пораненим, «Хоттабич» все питав: «Крошенька, ти точно не медик?». Я тільки усміхалася і відповідала: «Ні, я юрист». Розумієте, якщо тобі доводилося ховати рідних, а в мене померли сестра, брат, тато, чоловік, виникає абсолютно правильне рішення — рятувати людські життя, — ділиться Ольга.

Холодний розум допоміг колишній юристці швидко освоїти ази парамедицини і взяти участь у порятунку та евакуації поранених українських військових у найгарячіших точках на сході країни.

Жінка розповідає, що через плутанину на фронті, яка панувала в ті часи, спочатку парамедична команда Ольги налагоджувала комунікацію з підрозділами самостійно.

— Ми просто об’їжджали блокпости, залишали хлопцям свої телефони, показували машину і говорили, що в будь-який момент будемо готові під’їхати. Одного разу, під час запеклого бою, вони нас набрали, і вже протягом 10 хвилин ми були на місці. Так інші підрозділи дізналися про нашу оперативність, стали передавати один одному наші номери.

Наприкінці липня — на початку серпня 2014 року в оточення під Шахтарськом потрапила Січеславська повітрянодесантна бригада. Начмед з’єднання звернувся до команди Ольги з проханням  евакуювати тяжкопоранених. Тоді, протягом чотирьох днів, під постійними ворожими обстрілами парамедикам вдалося вивезти з оточення понад 80 українських бійців…

«Бої в Донецькому аеропорту самі військові називали другим Сталінградом»

На початку зими 2015-го увага суспільства була прикута до оборони Донецького аеропорту — за долею «кіборгів» стежив увесь цивілізований світ. Команда Ольги в той час на прохання військових брала участь в евакуації поранених з ДАПу.

— Бої в середині січня в Донецькому аеропорту самі військові назвали другим Сталінградом. Хлопці їхали забирати поранених, підвозити воду і медикаменти — і тут же зав’язувалися бої. Вони не встигали заїхати на підмогу побратимам, бо самі ставали «трьохсотими». Це було справжнє пекло. Ми вивозили їх чим тільки могли — нашими реанімобілями, позашляховиками, на БТР… Всього за 4 дні через наші руки пройшло 120 поранених і близько 30-ти «двохсотих» — це ті, хто загинув у терміналі. Ще приблизно десятьох ми просто не встигли вивезти.

Крім безпосередньо медичної допомоги, Оля виконувала тоді й інше, не менш важливе завдання — формувала списки поранених і загиблих, щоб потім миттєво подати їх у командний пункт АТО.

— Записати прізвище бійця не менш важливо часом, ніж накласти йому джгут, — запевняє Кроха. — Це не тільки статистика, а й дані для членів їхніх сімей…

Перший «двохсотий»…

Як і будь-який медик, Ольга має і «своє кладовище»… Розповідає, що першим «двохсотим» у її практиці став 20-річний хлопчик з НГУ.

— Він тільки виїхав на передову — і тут же його «зняв» снайпер. Мені здавалося, що загрози його життю немає. Ми його привезли в Бахмутську лікарню. Лікарі-реаніматологи сказали, що поранення було несумісним з життям. Я розплакалася. І звинувачувала себе, що ми не врятували його, — розповідає парамедик.

Тільки наступного дня, коли команда Ольги привезла наступну партію поранених, лікарі побачили, що жінку мучить смерть того хлопця. Тоді підійшов судмедексперт, який пояснив, що все було зроблено правильно і вчасно, але те, що Ольга вважала ознаками життя, насправді було агонією — куля розірвалася всередині, і він стік кров’ю.

«Кроха» розповідає, що тоді дала собі слово, що більше жодного бійця не втратить, але, на жаль, на війні без втрат не буває. Тому плакала жінка на фронті лише тричі — вперше, коли помер той 20-річний хлопчик, і потім, коли ця війна забрала двох її близьких друзів — бійця 2-го батальйону окремої десантно-штурмової бригади Сергія Сідлецького з позивним «Грізлі» і фельдшера швидкої допомоги Ігоря Зінича, хлопця з променистими очима і усмішкою, що не сходила з обличчя, який рятував українських поранених у ДАПі…

Протягом чотирьох  років, з 2014-го по 2018-й, «Кроха» із командою побувала в Дебальцевому, Шахтарську, Вуглегірську, Фащівці, Кринці, Попасній, Золотому, Пісках, Кримському, на 31, 32-му блокпостах, у Лисичанську, Водяному, Донецькому аеропорту. Під час загострень виїжджала на Світлодарську дугу і Авдіївську промзону. Загалом, згідно із записами бортового журналу, жінці довелося вивезти близько 156 загиблих бійців і 780 поранених.

Шлях до Бога

У 2014 році, після подій в Шахтарську, жінці присвоїли звання «Захисник України». 7 березня 2015 року Президент України нагородив її орденом Княгині Ольги, 7 травня 2016-го «Кроха» була удостоєна номінації «Народний Герой України».

— До нагород я ставлюся з повагою. «Якщо тебе заохочують, значить, це Милість і Прощення від Всевишнього. Тому як людина, рятуючи одне життя, рятує десять життів», — так сказано у фетву. Для мусульманина це Прощення в судний день, — розмірковує Ольга.

У серпні 2015 року в житті жінки відбулася дуже важлива подія — вона прийняла іслам. Ольга розповідає, що шукала свою релігію з підліткового віку. В її житті було і християнство в різних конфесіях — її прабабка була православною християнкою, пізніше Ольга познайомилася з п’ятидесятниками, прочитала Старий і Новий Завіт.

— Коли я вже вийшла заміж, у якийсь момент ми з покійним вже чоловіком почали обговорювати питання релігії: де насправді істина, яку людина шукає, щоб стати ближче до Бога? Тоді я звернула увагу на дівчат у хіджабі на вулицях Києва. Чоловік мені кожен раз говорив: «Дивись, як красиво». Ми почали шукати інформацію про іслам, але нас лякало, що багато жінок носили нікаб — мусульманський жіночий головний убір, що закриває обличчя, з вузьким прорізом для очей. Це вже пізніше в Корані я прочитала, що прийнявши мусульманство, я зможу одягатися, як і раніше, покриваючи лише голову і тіло.

Більше дізналася про іслам Ольга вже на фронті, коли познайомилася з чеченцями та комбатом аеромобільного батальйону Окремої аеромобільної бригади Сергієм Гуріним, який довгий час жив у Саудівській Аравії та багато знає про цю релігію. Він порадив жінці почитати Коран, після чого вона б змогла вирішити, чи дійсно це «її» релігія.

У серпні 2015 року, вчергове приїхавши з ротації, жінка поспішала на нараду в Міністерство оборони України, де на той момент працювала радником заступника міністра. У метро випадково побачила мусульманку, розговорилася з нею, почала ставити запитання, які її цікавили. З метро Ольга вийшла мусульманкою — та дівчина посвятила її в іслам, провівши обряд прямо під землею.

Нині Ольга живе цивільним життям. На днях її очікує планове хірургічне втручання, адже далося взнаки перенесення на тендітних жіночих плечах поранених, які і статурою, і вагою  вдвічі були більшими за неї. Але «Кроха» налаштована позитивно і в будь-яку мить готова зірватися туди, де буде потрібна її допомога, тож «тривожна валіза» завжди напоготові…

Читайте також «Той факт, що моїх дітей могли називати синами зрадників України, жахав!»: історія військовослужбовиці ЗСУ Оксани Бойчук, яка залишилась вірною Україні.

https://armyinform.com.ua/2021/10/za-chotyry-roky-na-fronti-kolyshnya-yurystka-vryatuvala-majzhe-800-ukrayinskyh-vijskovyh/

Новини війська

«Навчатись воювати доводилось під час боїв з ворогом» — Народний Герой України, офіцер-танкіст Сергій Ярощук

Після отримання координат від розвідки танк вийшов на позицію. Офіцер зайняв місце навідника. Два постріли знадобились взводному, щоб змусити замовкнути навічно смертоносну ворожу зброю.

Якби все повернути назад — вчинив би так само, пішов на війну захищати своє…

На війну старший лейтенант Сергій Ярощук потрапив за мобілізацією. До того досвіду військової служби у чоловіка не було. Під час навчання в Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті він закінчив військову кафедру за спеціальністю «командир танкового взводу». Згодом працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі, а після його занепаду став приватним підприємцем.

Спочатку Сергія направили на курси, що відбувались в академії у Львові, а за тиждень — на Яворівський полігон. Там досвідчені, з бойовим досвідом Афганістану та Іраку інструктори в найкоротші терміни «ліпили» з учорашніх інженерів, вчителів, будівельників, підприємців командирів танкових підрозділів. І вже за місяць з друзями-офіцерами, з якими потоваришував на курсах, потрапив до навчального центру «Десна», де формувався окремий танковий батальйон «Звіробій».

— Ми отримали старенькі танки з навчального полку, почали приводити їх у бойовий стан. Не вистачало елементарного — інструментів, захисних окулярів, комбінезонів. Радіостанції були такі ж, як і танки, — з «досвідом», — пригадує офіцер. — Все це ми отримали згодом від волонтерів.

Підрозділ був сформований виключно з мобілізованих, частина з яких мала досвід військової служби. Вони і стали опорою офіцерів. Комплектувались екіпажі, воїни прибували постійно, і на бойове злагодження часу вже не було.

— Серед офіцерів було кілька таких, хто мав військовий досвід, до того ж нам пощастило з комбатом — полковником Петром Скибою. Він своїм особистим прикладом, маючи бойовий досвід Афганістану та Іраку, вчив нас воювати, — каже Сергій.

Перше бойове хрещення війною

Складна обстановка потребувала присутності потужних панцерників на передовій, і 18 жовтня батальйон вже прибув на Схід. Підрозділ розташувався неподалік Волновахи і виконував завдання з підтримки піхотних підрозділів.

…Позиції піхотинців у районі Чермалика постійно обстрілювали. Особливо дошкуляв великокаліберний кулемет, який не давав змоги підняти голову. Сергій Ярощук отримав команду знищити вогневі точки ворога. Після отримання координат від розвідки танк вийшов на позицію. Офіцер зайняв місце навідника. Два постріли знадобились взводному, щоб змусити замовкнути навічно смертоносну ворожу зброю.

Весь час танкісти Сергія виконували бойові завдання на ВОПах. Офіцер досить уміло планував бойові дії, під його командуванням, за даними розвідки,  було знищено сім вогневих точок та три мінометні обслуги противника на лівому березі Павлопільського водосховища в районі населених пунктів Миколаївка, Григорівка та Каплани.

Про бої в районі Авдіївки та шахти «Бутівка»

…У січні 2015-го екіпажі повернулись з чергового завдання. Сніг,  густий туман, багнюка — танкісти були мокрі та втомлені. Розраховували кілька годин відпочити та провести обслуговування танків. Але взводного викликали до комбата.

— «Обстановка складна, ми потрібні під Донецьким аеропортом, на збори дві години», — коротко повідомив полковник Скиба.

У ніч з 20 на 21 січня танкісти здійснили 180-кілометровий марш своїм ходом у район населеного пункту Піски. Колону вів комбат. Досвідчений офіцер провів танки непомітно для ворожої розвідки.

А далі танкісти батальйону «Звіробій» підтримували десантників під час штурму шахти «Бутівка» та піхоту під час оборони позиції «Зеніт», Опитного та Водяного.

30 січня 2015 року танковий взвод під командуванням старшого лейтенанта Сергія Ярощука протягом дня спільно з аеромобільною ротою 95-ї бригади вів оборонний бій в опорному пункті в районі шахти «Бутівка» Донецька. Під постійним артилерійським обстрілом, вогневим тиском з танків, гранатометів та стрілецької зброї він уміло керував підлеглими. Атаки противника були відбиті. Завдяки грамотно побудованій системі вогню взвод знищив бронетранспортер та шість вогневих точок ворога.

— Коли ми потрапили в Авдіївку, важливим було те, що екіпажі вже мали досвід дистанційних боїв на Приазов’ї. Тому і не було того мандражу чи паніки, ми воювали достойно, — пригадує ті події офіцер.

З надзвичайною теплотою Сергій Ігорович пригадує волонтерів, які забезпечували їх всім необхідним — від інструментів, форми до засобів зв’язку. А отримані дитячі малюнки підтримували і надавали додаткових сил захисникам.

На війні Сергій Ярощук став досвідченим офіцером, справжнім командиром для своїх хлопців, він дбав про кожного, беріг їх. У їхній третій роті втрат не було. Всі повернулись додому живими. А це дорогого коштує!

— Він поважає життя кожного солдата. Під час ведення бойових дій під його керівництвом жоден воїн не загинув, — говорять про Сергія побратими.

Після повернення з війни часу на відпочинок не було. Бізнес тримався на плечах дружини та сина-студента, допомагали сусіди та друзі. Тому Сергій на другий день включився в роботу.

— Так, я дуже швидко переключився, бо треба жити далі, це моя реабілітація і мій релакс, — розмірковує танкіст.

У серпні цього року в Холодному Яру, що на Черкащині, напередодні Дня Незалежності України відбулося нагородження недержавним орденом «Народний Герой України». Серед тих, хто отримав цю цінну відзнаку, був і старший лейтенант Сергій Ярощук — скромний у мирному житті чоловік, мужній та відважний в бою офіцер-танкіст.

— Це нагорода не моя особисто, це відзнака всіх моїх побратимів за наші успішні дії, — підсумовує Сергій Ігорович.

Якби все повернути назад, він вчинив би так само — пішов на війну захищати своє. Як і тисячі таких, як він, — справжніх чоловіків і патріотів.

https://armyinform.com.ua/2021/09/navchatys-voyuvaty-dovodylos-pid-chas-boyiv-z-vorogom-narodnyj-geroj-ukrayiny-oficzer-tankist-sergij-yaroshhuk/

Новини війська

«Кіборг» Максим Ридзанич загинув рятуючи своїх побратимів

Воїн з позивним «Адам», батько трьох дітей, добровольцем пішов боронити Україну. Офіцер 90-го окремого аеромобільного батальйону два місяці мужньо тримав оборону в Донецькому аеропорту.

…З Іринкою Максим сидів за однією шкільною партою майже три роки поспіль. Ні, він не тягав її за коси, не ховав портфель. Навпаки — захищав і оберігав дівчинку, як умів. Якось на неї, відмінницю, вчителька розсердилась і, замість звільнення від складання іспиту, наказала тягнути білет з англійської. Сидячи в коридорі та втираючи гіркі сльози, Іра навіть не помітила, як поруч опинився Макс. Дізнавшись про таку несправедливість, він, побоюючись учительки, зібрав волю в кулак і пішов на «серйозну розмову» з викладачем. Дівчина була просто вражена таким мужнім подвигом хлопця. І хоча іспит складати все одно довелося, вчинок Макса вона оцінила…

Минув час. Життя розвело їх по різних кутках. Вони зустрілися поглядами в потязі й були дуже раді, що доля звела їх знову. Розлучитися вже не наважились, тож за рік побралися і стали жити однією родиною Ридзаничів. Подружжя мріяло про діточок. Тож коли Ірина завагітніла, Максим просто носив її на руках.

— Я впевнений, що першим у нас буде хлопчик. Навіть імена вже підібрав для нього. Як тобі Артур, Аристарх чи Ренат? — говорить серйозно Максим.

— Напевно, краще Ренат. У перекладі з латині це ім’я означає «відроджений», — сміючись, відповіла дружина й додала: — відродження наших надій.

Згодом у родині лунали вже три дитячі голоси — двох синів і донечки. Сім’я насолоджувалась життям сповна: турпоходи у кримські гори, велопрогулянки парком рідного міста. Батьківські збори Максим, як зразковий батько, не пропускав. А коли менший синочок не хотів іти у дитсадок, то Максим, мотивуючи хлопця, став видавати йому «зарплатню».

Він був для родини кумиром. Він таким для них і залишився…

Позивний «Адам» узяв на честь свого діда — танкіста,
ветерана Другої світової

Про рішення Максима Ридзанича піти добровольцем на війну не знав ніхто до останнього. За законом батько трьох дітей не підлягає мобілізації до війська. Але для нього це було справою честі.

— Я, мабуть, першим дізнався про його рішення, — згадує його товариш Василь Олексюк зі сльозами на очах. — Ніби на прощання він подарував два шеврони десантників і сказав: «Збережи їх на пам’ять про мене й пам’ятай: просто так такі шеврони не дарують».

В останню їхню зустріч Максим веселився, співав і казав Василеві: «Брате, дай мені натанцюватись і наспіватись. Давай нашу улюблену «Чорну гору». І вже за мить люди в кафе, де були хлопці, завзято підспівували хором: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому, гей!!!»

То була остання їхня зустріч. Взявши позивний «Адам» на честь свого діда — танкіста, ветерана Другої світової, Максим поповнив лави наших підрозділів у районі проведення АТО.

«Якщо врятую хоча б одне життя, з упевненістю зможу сказати, що недаремно живу на цій землі…»

— Не було для «Адама» завдань, які б він не міг виконати, — згадує друг Максима військовий капелан Анатолій Кушнірчук. — Він майже два місяці боронив аеропорт Донецька, чимало подивився в очі смерті. Я не раз бачив, як, відстрілюючись у Донецькому аеропорту, Максим завзято підтримував хлопців. Зі словами пісні «Нумо, браття, всі до бою…» вони мужньо тримали позиції. Якось я запитав у нього: «Максе, заради чого живеш?» Після невеликої паузи він відповів: «Якщо врятую хоча б одне людське життя, з упевненістю зможу сказати, що недаремно живу на цій землі…» І тим самим ніби зурочив…

…20 березня 2015-го під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне розвідувальна група на чолі з «Адамом» потрапила в засідку. Ворог відрізав їх вогнем. На посту лишилися два молоденькі хлопці «Малиш» і «Живчик». І їх обох поранило. Незабаром по рації він почув: «Ми в засідці… «Адаме», як діяти?» Не роздумуючи, командир кинувся рятувати підлеглих. Куля пробила бронежилет Максима та влучила прямісінько в серце… Ще кілька секунд він був живий. І останні слова: «Я — «Адам», схоже, «двохсотий»…». Мертва тиша…

— Іро, це комбат… Як ти, як діти? — лунає в слухавці ледь живий чоловічий голос.

— Та добре, розмовляла з Максимом… Слава Богу, живий, — у відповідь — тиша. — Володю, у вас щось трапилося?

Розуміючи, що комбат дзвонить не просто так, жінка почала хвилюватися:

— Благаю. Не мовчіть…

— Іро, пробач… я не вберіг його, — ледь вимовив чоловік.

У той момент земля пішла в неї з-під ніг. Плакав командир, плакала вона… Ще зранку, виходячи з дітьми з дому, відчула різкий запах ладану й свічок. Здавалося, це був якийсь знак. Вона не надала цьому значення, але тепер…

«Присвячую цю перемогу батькові!»

Дітям про страшну звістку не сказали. Адже «мертвим його не бачила», скаже згодом жінка. До того ж цього дня у старшого сина Рената змагання з боксу, на яке Максим дуже хотів потрапити, та не встиг. Здавалося, сумна звістка облетіла всіх — побратимів, батьків, друзів. Усіх, окрім дітей. Малеча бачила, що приїжджає до їхнього дому багато людей зі сльозами на обличчях, але вірити й навіть думати про страшне не наважувалася.

Здобувши перемогу на рингу, Ренат поважно вимовив: «Я присвячую цю перемогу батькові!» І крадькома додав: «Знімайте мене на телефон — баті фото покажу…» У залі залунав сміх, і лише друзі та близькі, які прийшли підтримати хлопця, не могли стримати сліз.

Дізнавшись страшну новину, діти до останнього відмовлялися вірити в те, що тата більше немає. Вони досі сподіваються, що ось-ось відчиняться ворота їхнього дому й заїде його авто.

— Ви маєте відпустити його до Бога, але з найкращими спогадами й емоціями, — говорить капелан дівчинці, яка щовечора сам на сам розмовляє з портретом батька.

А коли на день міста вручали родині посмертну відзнаку за оборону Максимом Донецького летовища, діти спочатку навіть відмовилися виходити за нагородою, не вірячи, що батька, який для них був кумиром, більше немає. Але в останню мить одне за одним під оплески підтягнулися до сцени…

На честь «кіборга» названо вулицю в його рідному місті

Провести Максима Ридзанича в останню путь приїхали близько тисячі людей. Гарний, позитивний, життєрадісний, він дивиться на близьких з фото, а в очах — війна. Друзі Макса бережуть смс-повідомлення від нього у своїх телефонах на згадку про ті часи, коли були разом. Для них він і досі живий…

Максим Ридзанич отримав недержавну нагороду «Народний Герой». На його честь назвали вулицю у місті Буча. Його образ закарбували на пам’ятнику в Краматорську, встановленому всім загиблим на території 81-ї аеромобільної бригади, до складу якої і входить легендарний 90-й батальйон. Пам’яті про Максима Ридзанича присвятили всеукраїнський турнір зі змішаних єдиноборств серед професіоналів…

https://armyinform.com.ua/2021/08/kiborg-maksym-rydzanych-zagynuv-u-dapi-ryatuyuchy-pobratymiv/

Новини війська

У Холодному Яру вручили нагороди «Народний герой України»

Нещодавно АрміяInform розповіла про воїнів, яким вручать всеукраїнську недержавну нагороду «Народний герой України».

Про те, як відбулась 34-та церемонія нагородження цим званням у Холодному Яру на Черкащині, читайте в нашому матеріалі.

Цього разу 11 героїв удостоєні звання «Народний герой України», троє з них − посмертно.

−  Під час виконання службових обов’язків мною керує Військова присяга і відповідальність перед загиблими побратимами. Я не хочу, щоб колись мені стало соромно дивитись в очі героям, − коментує нагороджений почесним орденом капітан Роман Стегура.

Про нагородженого танкіста Сергія Ярощука із великою повагою говорять побратими:

−  Він поважає життя кожного солдата. Під час ведення бойових дій під його керівництвом жоден боєць не загинув.

Почесну відзнаку отримав і піхотинець майор Михайло Дзерин.

Про бойовий настрій та життєві переконання Героя розповів побратим Михайла − майор Роман Дармограй:

− Він власним прикладом мотивує нас. За час війни в нього сформувалися стійкі переконання для чого і як потрібно воювати. Сусідні підрозділи майора Дзерина на передовій завжди впевнені: їхні фланги прикриті.

Десантник Євген Шаматалюк також отримав почесну нагороду і пообіцяв:

−  Буду з честю нести звання «Народний герой України».

Посмертно нагороду добровольця «Айдару» Рустама Хамраєва отримала мати воїна:

−  Так, це висока нагорода для нашої родини. Вона болісна, тому що посмертна. Він пішов на смерть за ідею. Його життя і героїчна смерть − приклад вірної відданості Україні. Дякую Богу, що мала такого сина.

Воїни згадують Рустама як щиру і віддану своїй справі людину:

−  Він активний учасник Майдану, пройшов гарячі точки на Сході України. Рустам мріяв зробити зі свого собаки «Баді» надійного товариша під час розвідувальних операцій. На жаль, не встиг.

Нагороду загиблого Михайла Суслова із позивним «Слідопит» отримала його сестра Ольга.

Товариші по службі розповідають про героя:

− Він з юності мріяв про армію. Наші розмови з ним завжди стосувалися бойових справ. Складалось враження, що про інше він і не міг говорити. Такі люди, як він, давали силу, кристалізували бойовий дух. Його останніми словами були бойові вказівки підлеглим… Михайло навчав нас, що перемога любить підготовлених, що найгірший день був вчора, і найголовніше: спочатку ти людина, а потім вже − професіонал своєї справи.

Нагороду командира 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади полковника Євгена Коростельова отримала дружина й донька:

− У мене є пам’ять, і я знаю, заради чого мені жити. Він говорив: «перемога за нами», і я щиро вірю в це.

Викладач з бойової роботи Військового інституту ракетних військ та артилерії згадує про свого учня:

− Він запам’ятався мені ще в курсантські роки: спортивний, допитливий, розумний. Як викладач одразу оцінюю вихованців: піду з ними в розвідку чи не піду. Пізніше зустрілися з ним на передовій, і я переконався: з ним можна були йти куди завгодно. Він − справжній. Дякую батькам за гідного офіцера.

Почесну нагороду традиційно отримали організації та особистості, які з початку війни допомагають Збройним Силам України.

−  Ми «не втомились від війни» і наголошуємо, що бойові дії тривають,  підрозділам потрібна допомога, − зауважують у волонтерській організації «Армія SOS».

Отримала нагороду «Народний герой України і Ольга Покровська. Завдяки її зусиллям люди, які перебували в полоні в Донецькій області, отримували допомогу та підтримку.

Організатор та координатор нагородження Віолетта Кіртока вперше випустила у світ перший том книги «Народні герої України. Історії справжніх» і вручила присутнім героям:

− На обкладинці 45 портретів, їхні непересічні історії викладені у книзі. Це не лише художні оповіді, тут − свідчення про хід бойових дій. Я щаслива втілити свій задум у життя. Обіцяю випустити незабаром наступний том про учасників війни, бойових медиків, волонтерів.

https://armyinform.com.ua/2021/08/u-holodnomu-yaru-vruchyly-nagorody-narodnyj-geroj-ukrayiny/

Новини війська

На Черкащині 21 серпня нагороджуватимуть «Народних героїв України». Список кандидатів

У Холодному Яру, що на Черкащині, напередодні Дня Незалежності відбудеться нагородження недержавним орденом «Народний Герой України».

Урочиста подія відбудеться в суботу, 21 серпня, о 14.00,  інформує оргкомітет.

На публічне обговорення винесений список кандидатів, яких Нагородна Рада пропонує нагородити.

Посмертно:
Рустам Хамраєв, батальйон територіальної оборони «Айдар»
Михайло Сусло, позивний «Слідопит», добровольчий батальйон ОУН
Євген Коростильов, окрема гірсько-штурмова бригада

Живі:
Михайло Дзерин, механізована бригада
Роман Стегура, окрема гірсько-штурмова бригада
Євген Шаматалюк, десантна бригада

Група «СОВИ»:
Сергій Ярощук, танковий батальйон «Звіробій»
Доброволець друг Браконьєр, Українська добровольча армія

Волонтери:
Ольга Покровська, допомога полоненим
Семен Рудковський, інструктор Волонтерська організація «Армія SOS»

Окрім того, в рамках нагородження відбудеться презентація першої книги «Народні Герої України. Історії справжніх».

«Ми також запрошуємо всіх охочих доєднатися до цієї події, влаштовуючи одночасно і зустріч Народних Героїв України. Напередодні 30-річчя Дня Незалежності поспілкуватися з людьми, які виборюють волю для країни, — найкраща можливість висловити їм свою шану та повагу. Крім того, буде можливість придбати книгу. До речі, всі кошти будуть накопичуватися для видання наступної книги», — повідомили в оргкомітеті спільноти.

https://armyinform.com.ua/2021/08/na-cherkashhyni-21-serpnya-nagorodzhuvatymut-narodnyh-geroyiv-ukrayiny-spysok-kandydativ/

Новини війська

У Сумах нагородили нових «Народних героїв». Серед кавалерів ордену – військові Збройних Сил

Під Сумською філармонією незвично багато машин із номерами інших областей. Тут відбувається церемонія нагородження недержавною відзнакою «Народний герой України». Про це повідомляє «Новинарня».

Біля входу обіймаються, жартують і курять люди у військових одностроях. Хто не в формі – той у вишиванці. Потроху юрба переміщається в залу. Курсанти місцевого військового ліцею вносять прапор. Лунає гімн, і люди стоять, наче закам’янілі від поваги, тримаючи руки коло сердець та підспівуючи. Звучить молитва від військових капеланів.

На свою церемонію вшанування «народних героїв» – загалом 33-тю від заснування відзнаки – Суми чекали довго. Захід відкладався через карантинні обмеження. Його анонсували численні білборди з портретами попередніх нагороджених.

21 травня в Сумах вшанували ще 11 героїв війни, обраних нагородною радою відзнаки. Воїни традиційно отримують срібний тризуб із червоно-чорною планкою, волонтери й медики – із синьо-жовтою.

Ордени вручають парамедик Юлія Паєвська «Тайра» та колишній політв’язень із Криму Володимир Балух.

Перший тризуб із синьо-жовтою колодкою вручають Ірині Митрофановій, яку на фронті звуть «Яринкою».

Волонтерка з Кременчука доправляла на передову одяг, їжу, аптечки й оптику для бійців, вивозила з-під вогню місцевих, на цивільному мікроавтобусі евакуювала поранених, зокрема з Водяного неподалік Донецького аеропорту, коли медичних автомобілів не вистачало. Вже чотири роки Ірина бореться з онкологічним захворюванням, і все одно продовжувала перебувати на фронті – як медик у складі групи «Вітерець».

Регламент премії передбачає, що номінанта представляє людина, яка подала кандидатуру на здобуття ордена або може засвідчити значимість внеску майбутнього кавалера в перемогу.

– Мені здається, Іра – це людина, яка взагалі не бачила, що падало, якій було байдуже на обстріли з «градів», бо її завдання – рятувати людей. У проміжках між хіміотерапіями Яринка була в складі нашої медичної служби і заслуговує на нагороду, – схвильовано говорить зі сцени засновниця медичної служби «Вітерець» Галина Алмазова, яка отримала таку відзнаку раніше. Самовідданість Митрофанової засвідчує і парамедик та волонтер Іван Звягін.

Сама Яринка, тримаючи в руках орден, плаче. Вона говорить, що Незалежність легко нам дісталася, але потребує того, щоб ми зараз за неї воювали і передали дітям збереженою, аби їм не довелося брати до рук зброю чи витягати поранених із поля бою.

Перший срібний тризуб із червоно-чорною колодкою отримує боєць 3-ї окремої стрілецької роти Добровольчого українського корпусу Степан Трач, друг «Гонта». Доброволець є в залі, але не піднімається на сцену – він не публічний і не дає інтерв’ю. Тож нагороду за Гонту отримує його побратим Сергій Супрун «Док», сотник «Правого сектору» на Сумщині. Друг «Док», який називає «Гонту» справжнім воїном.

– Чим відрізняється солдат від воїна? У солдата війна закінчується тоді, коли він іде на дембель. У воїна немає дембелю. Його війна закінчується тоді, коли ворог іде з нашої землі, – говорить «правосек».

Святославу Горбенку «Скельду» було всього 19, коли він загинув у боях за ДАП. Одного з наймолодших «кіборгів» нагороджують посмертно. Бійці Сил спецоперацій, представляючи його, кажуть: попри юний вік, «Скельд» був справжнім лідером і вмів воювати.

– Він такий молодий. Я його відмовляв: може, це не твоя війна, ми як старші повинні воювати, – емоційно згадує боєць «Димерка». – Ми тоді були в «учебці». І він сказав: «Ви ж їдете, і я поїду».

Юлія Паєвська знала Святослава ще з Майдану.

– Коли я дізналась, що він загинув, моє серце зупинилося. Воно потім знову пішло, щоб продовжувати справу« Скельда». Герої не народжуються самі. Героїв виховують. Тож це ваша нагорода, – сказала «Тайра» батькам – Сергію та Лесі.

За те, щоб Святослава посмертно вписали до лав ДУК ПС (це зробили наприкінці 2017-го), а згодом визнали його чин, довелося «воювати» татові. Сергій Горбенко розповідає, що всі ці роки намагався відновити справедливість, і цьогоріч нарешті відновив. Святославу посмертно надали державний орден «За мужність» 3-го ступеня, а тепер – і громадський орден «Народний герой».

– Для мене було важливо, чи герой мій син. Я запитав про це його побратима. Так, сказав той, він воював на рівні зі спецназом, наче все життя цим займався. Він був геройським, ваш син, – промовляє сцени Горбенко-старший.

Посмертно надали нагороду й Дмитру Волонтирцю – бійцю полку «Азов» із позивним «Волина». Конотопець помер від інсульту.

– Прикривав собою весь наш полк, – аргументує командир полку «Азов» Денис Прокопенко «Редіс». За його словами, попри важку операцію на серці, досвідчений сапер Волина поїхав на фронт – на Світлодарську дугу. Він не тільки займався розмінуванням, а й навчав цього побратимів.

Срібний тризуб отримали дружина та син Волонтирця.

Андрій Дідушко – той, кого не знімали журналісти, хто не «світиться», бо й досі виконує специфічні бойові завдання. Він теж на сцену не піднявся. Бійця представив засновник фонду «Народний тил», волонтер і громадський діяч Роман «Сініцин» Балан.

Тризуб із синьо-жовтою колодкою отримала і волонтерська організація «Народний тил». Його вручили волонтерці Анні Гвоздяр.

Ще один кавалер ордену – начальник штабу 1-го батальйону 24 омбр ЗСУ імені короля Данила Олег Лотоцький. Молодий офіцер, кавалер ордена «За мужність» 3-го ступеня встиг побути командиром взводу, відтак роти, врятував пораненого бійця з-під снайперського вогню.

Володимир Русецький – головний сержант роти 3-го батальйону із 72 омбр імені Чорних Запорожців приїхав отримувати нагороду з-під Авдіївки. Його колишній комроти Богдан Гарнага «Бахмат» хоча вже в іншій бригаді, але постійно розповідає підлеглим про Русецького як про взірець професійного сержанта.

– Ти вартий цієї нагороди, а ця нагорода варта тебе, – каже Бахмат зі сцени.

– Іноді опускаються руки. Але потім ти бачиш в очах Вови вогонь, який не згасає. То чому він має згаснути в тебе? – питає начальник штабу 3-го батальйону білоцерківської бригади Андрій Верхогляд «Лівша». – Заради таких людей хочеться змінювати цю країну, працювати далі, хочеться жити.

Русецький на сцені червоніє і геть ніяково каже, що й досі вважає: «не робить нічого особливого, просто захищає свою країну».

Так само скромно на сцені стоїть і Олег Посохов «Японець» – кулеметник роти снайперів 58 омбр імені гетьмана Івана Виговського. Японець поранений не покинув поля бою і врятував командира, брав участь у боях за ДАП.

Його нинішній командир Сергій Варакін говорить просто: «Посохов – дуже крутий чувак».

Олег Абрамичев – харківський волонтер, який возить допомогу бійцям на фронт із перших днів війни, не зважаючи на обстріли. Одна з організаторів церемонії, журналістка Віолетта Кіртока пригадує, як Абрамичев уперто віз її з поетом Сергієм Жаданом в Авдіївку, яку взимку 2017-го намагалися зрівняти з землею російські окупанти, бо «хлопцям дуже треба допомога». Крім того, Абрамичев організовує культурні заходи на лінії фронту та у фронтових містах.

Останній орден вручають командиру взводу 54 омбр імені гетьмана Івана Мазепи Андрію Лагутіну. Глибинний дайвер, призер чемпіонатів світу та Європи з підводної стрільби, волонтер, далі – військовий, який нині демобілізувався, але все одно продовжує допомагати армії, зі сцени він зізнається: ще ніколи так не хвилювався. Нагороду присвячує «сім’ям, які терплять, поки ми воюємо», а також всьому Українському народові.

Український народ став першим «кавалером» ордену «Народний герой України», заснованого громадськими активістами 2015 року – за протистояння російській агресії.

За роки війни вручено вже понад 400 срібних тризубів воїнам, волонтерам, медикам та журналістам. Війна триває…

Список кавалерів нагороди «Народний герой України» для відзначення в Сумах

Посмертно;

  • Святослав Горбенко, доброволець, 1-ша штурмова рота Добровольчого українського корпусу
  • Дмитро Волонтирець, доброволець, полк «Азов»

Прижиттєво;

  • Олег Лотоцький, начальник штабу 1-го батальйону 24 омбр ЗСУ
  • Степан Трач, друг «Гонта», доброволець, 3-тя окрема стрілецька рота Добровольчого українського корпусу
  • Андрій Лагутін, командир взводу 54 омбр ЗСУ
  • Олег Посохов, кулеметник взводу снайперів 58 омпбр ЗСУ
  • Володимир Русецький, головний сержант роти 3-го батальйону 72 омбр ЗСУ
  • Андрій Дідушко, окрема рота снайперів 79 одшбр ЗСУ

Волонтери та медики

  • Ольга «Весна», добровольча медична служба ASAP
  • Ірина Митрофанова, добровольча медична служба «Вітерець»
  • Олег Абрамичев, позивний «Піротехнік», волонтер
  • фонд допомоги армії «Народний тил»

Автор: Анастасія Федченко

Фото автора та Ірини Хорошаєвої

https://armyinform.com.ua/2021/05/u-sumah-nagorodyly-novyh-narodnyh-geroyiv-sered-kavaleriv-ordenu-vijskovi-zbrojnyh-syl/

Новини війська

Народний герой України Микола Лавренчук − кулеметник, який першим відкрив вогонь по ворогу біля Слов’янська

Сержант Микола Лавренчук – той самий навідник кулемета КПВТ, який першим відкрив вогонь по ворогу в чотирнадцятому році. За наказом командира роти Вадима Сухаревського, кулеметник погасив вогневу активність ворога і допоміг спецпризначенцям «Альфи». Фактично з першою чергою його кулемета і розпочалась активна фаза війни з російським окупантом.

Микола  родом із Волині. На службу до бригади він прийшов зразу після строкової, яку  проходив у полку спеціального призначення. Гарна фізична та професійна підготовка, участь у різних навчаннях, дозволила швидко адаптуватись у колективі десантників. І коли почалась війна, і їхню роту перекинули на Схід України – Микола був готовий до важких випробувань, які лягли на нього і його товаришів. Зі своїм підрозділом він пройшов найгарячіші бої першого етапу війни львівських десантників – на підступах до Слов’янська, за Георгієвку, Лутугине, Хрящувате, Новосвітлівку, Красне, Круглик, Переможне та Луганський аеропорт. В аеропорт вони вилетіли перші трьома ІЛ-76, успішно сіли й вночі очікували прибуття ще підкріплення – побратимів із Дніпропетровської бригади, але другий з літаків був підбитий у них на очах… А далі − важкі бої, де львівські десантники гідно протистояли російським окупантам. Микола зі своїми товаришами  виходив одним із останніх із летовища.

Миколу Лавренчука згодом призначили командиром відділення, потім головним сержантом взводу, а тепер він – головний сержант батальйону. Пройшов навчання на всіх необхідних курсах його рівня, зокрема, й декілька курсів за кордоном, разом із підрозділом брав участь у міжнародних навчаннях. Бойовий досвід і досвід, набутий на курсах по стандартах НАТО,  досвідчений сержант передає своїм підлеглим. У підрозділі в основному служать молоді хлопці, то ж роботи вистачає. Микола професійно займається швидкісною стрільбою, у складі команди бригади став переможцем минулорічної першості серед частин ДШВ і бронзовим призером першості Збройних Сил України. То ж, використовуючи кожну вільну хвилину, сержант займається з підлеглими, навчає, як виживати на війні, готує до майбутніх боїв.

− Сподіваюсь, що не завжди ми будемо вести позиційну війну і бути в окопах, настане час, і ми рушимо вперед звільняти нашу землю, то ж вміння швидко орієнтуватись і вести влучний вогонь на коротких дистанціях, як це було у чотирнадцятому році, нам згодиться якнайкраще, − каже головний сержант батальйону.

− Ми разом із перших днів на війні, і Микола, як сержант, практично зростав у мене на очах. Я впевнений у ньому, знаю його відповідальність і відношення до своїх обов’язків, у всьому його підтримую, − говорить про підлеглого командир батальйону.

У жовтні 2015 році Микола Лавренчук отримав відзнаку − Народний Герой України! Це найвища нагорода військовому  від вдячного українського народу, який любить, цінує і пишається своїми достойними захисниками – такими, як сержант Микола Лавренчук і його бойові побратими-десантники!

https://armyinform.com.ua/2021/03/narodnyj-geroj-ukrayiny-mykola-lavrenchuk-%e2%88%92-kulemetnyk-yakyj-pershym-vidkryv-vogon-po-vorogu-bilya-slovyanska/