Як і їхні пращури, нинішні московити мародерствують, ґвалтують і розстрілюють українців…
«Уся підлога була залита кров’ю…»
Практично на всіх російських телевізійних ток-шоу, які нині ведуть кремлівські пропагандисти, і які нагадують збіговиська психічно хворих людей, з ностальгією згадують часи колишнього СРСР. І просторікують, як добре тоді жилося. Кілька тижнів тому «телезірка» симонян не обійшла в цьому контексті й Україну, заявивши:
− Там сьогодні верховодять бандеро-нацисти, руки яких по лікті у крові свого ж народу. Замість того, щоб покаятись, звинувачують в усіх гріхах радянську владу, росіян, мовляв, вони винищили мільйони людей.
Сьогодні, коли всі ми вшановуємо пам’ять жертв Великого терору, хочеться ще раз звернутись до тих жахливих часів, коли людське життя не коштувало і ламаного гроша, коли покидьки у шкірянках посеред ночі вдиралися до помешкань і розлучали дітей з батьками. І нагадати, що витоки Великого терору 1937−1939 років сягають 20-х років. Адже жахіття почали творитися відразу після встановлення російсько-більшовицького режиму в Україні. Цей факт визнавали самі росіяни, які змушені були рятуватися від радянської влади за кордоном. Ось як змальовує першу окупацію Києва військами Муравйова у книзі «Червоний терор» російський історик Сергій Мельгунов:
«Уся підлога великого гаража була залита кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаною з людськими мізками, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками. Жолоб у чверть метра ширини… був на всьому протязі до верху наповнений кров’ю. У саду лежали поспіхом зариті 127 трупів останньої бійні… У всіх трупів були розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови… Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися».
Подібні свідчення можна зустріти у спогадах багатьох його колег. Підкреслюю: російських, а не «бандерівських». Зокрема, письменника Миколи Кочкурова, більш відомого як Артем Веселий. Ось як він відгукувався про ті часи:
«З приходом в Україну радянської влади, яку уособлювали більшовики-виродки і їхні посіпаки-чекісти, Україна захлиналася кров’ю свого народу. Уся вина українців полягала в тому, що вони хотіли почуватися українцями, а не наймитами в нас, росіян, яких ми століттями гнобили, і які нас люто ненавиділи за це».
У той час, коли більшовики люто безчинствували, нарком внутрішніх справ Григорій Петровський бідкався, що «ЧК слабкувато бореться з українською буржуазією». Скільки українців було знищено до 1937 року, коли офіційно «стартував» Великий терор, невідомо. Але історики кажуть, що їхня кількість вимірюється сотнями тисяч.
Довідково. Вражаючі факти про «червоний терор» в Україні
Найкривавіша ніч у Києві була 19 травня 1938 року: чекісти розстріляли 563 особи. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВС або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину чекісти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.
Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Уже встановлено імена понад 19 тис. розстріляних громадян.
Найбільшими місцями масових поховань чекістських жертв є Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро).
На заході України після так званого визвольного походу Червоної армії 1939 року теж з’явились місця масових поховань: урочища Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).
«Наш меч карає безжально…»
День пам’яті жертв Великого терору відзначається 5 серпня. Чому цього дня? Тому, що саме 5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР почала реалізовуватися постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи». Після цього політбюро розпорядилося створити так звані трійки, до складу яких входили начальник обласного управляння НКВС, обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Вони, як правило, виносили розстрільні вердикти. Під маховик репресій потрапили «куркулі», «контрреволюціонери», «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти». Репресії зачепили всі народи колишньої радянської імперії. Та все ж чи не найбільше постраждав український, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання, не годився для будівництва комунізму.
Збереглися документальні підтвердження, що винищення людей готувалося заздалегідь, а наказом НКВС його лише «узаконили». При цьому навіть визначили ліміти на покарання громадян. У це важко повірити, але є неспростовні докази того, що до вищого керівництва НКВС СРСР зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР з проханням збільшити ці ліміти!..
Влітку 1937 року передбачили відповідальність і членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який у 1931-му був засуджений на 10 років, а потім дізнався, що у 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра»
За період Великого терору, який припав на 1937−1938 роки, за інформацією Українського інституту національної пам’яті, на території Української РСР, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. «Чистка» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.
«Ми прийшли вас визволяти…»
Давньогрецький філософ Сенека стверджував, що «трагедії мають властивість повторюватися». Українці в істинності цих слів переконалися, мабуть, як жоден інший народ. Адже нинішні «визволителі» України повторюють «подвиги» своїх пращурів: вони з першого дня широкомасштабного вторгнення на територію України вбивають, калічать і катують мирних громадян, ґвалтують жінок, дівчат і дітей, руйнують житло, мародерять. Інформація про звірства російської армії шокувала не лише Україну, а й увесь цивілізований світ 3 квітня, коли рашисти залишили окуповану Бучу Київської області. Після того, як цю нечисть вигнали з цього селища, а також Гостомеля, Бородянки та інших міст і сіл було віднайдено чимало братських могил, в яких знайшли останній свій притулок тисячі українців. А хіба таких могил не залишали після себе їхні пращури більш як сто років тому? Наприклад, навесні 1918 року після вигнання більшовицької орди з Києва в місті виявили десятки поховань з більш як 3 тисячами людських тіл. І належали вони не лише воякам Армії УНР, а й пересічним містянам, зокрема, гімназистам. Одна з братських могил у Маріїнському парку ще довго нагадувала киянам про звірства московитів, але з часом за вказівкою влади її знищили «щоб не заважала російсько-українській дружбі».
− Те, що робить нині росія, − це не просто загарбницька війна. Це геноцид українського народу. Не в метафоричному, а у прямому сенсі, − вважає історик Володимир Вятрович. − А так звана демілітаризація передбачає знищення не лише українського війська, але й загалом української держави та всіх її інституцій.
Коли я, як і мільйони інших людей, побачив жахливі фото з Бучі, то впізнав на них не лише знайомі вулички, якими гуляв, магазини та кафе, де гостював. Упізнав те, що бачив на страшних фото з Харкова 1933-го, фото з європейських міст часів Другої світової чи колишньої Югославії 1990-х. Масові убивства, руйнування й терор − аж ніяк не «зловживання виконавців» чи побічний ефект бойових дій. Це і є головне завдання російського вторгнення. Це − заплановані дії.
Вченими-генетиками давно доведено, що людина при народженні успадковує певні риси не лише своїх батьків, а й далеких пращурів. І хтозна, можливо, серед сьогоднішніх московитських покидьків є і правнуки тих, хто заливав українською кров’ю наші міста і села десятиліття тому.