Після підписання Царгородського миру між поляками й османами та виїзду гетьмана Пилипа Орлика до Швеції в листопаді 1714 року керівництву Війська Запорозького наказом кримського хана заборонили вести відкриту збройну боротьбу за землі Правобережної України «від Случі до Дніпра», окуповані Річчю Посполитою. Тому козацька держава, центр якої перемістився тепер до Олешківської Січі, обрала тактику партизанської війни за Правобережну Україну.
ДРГ запорожців
Гайдамацькі загони — диверсійно-розвідувальні групи запорожців на всіх просторах українських воєводств Речі Посполитої стали щоденним явищем. А через 10 років повстання охопили майже всю територію Гетьманщини та Слобожанщини.
Диверсанти на окупованих територіях нападали на купців, посадових осіб польської й російської адміністрацій, невеликі озброєні загони супротивника, грабували склади, знищували економії, підриваючи таким чином економіку держав-окупантів. Такі групи здебільшого складалися з українського населення обох берегів Дніпра. Їх очолювали один або кілька запорожців, які були «свавільні», тобто не підкорялися ні російській, ні польській, ні турецькій владі.
Ще під час першої великої хвилі масових гайдамацьких виступів 1729–1730 рр. місцем формування повстанських загонів були землі Запорозької Січі, які починалися біля містечка Крилова, де р. Тясмин впадає у Дніпро, та закінчувалися біля Богополя (нині — частина м. Первомайськ), де р. Синюха зливається з Південним Бугом. Гайдамаки збиралися й у Чорному лісі біля р. Тясмин та Кучманському лісі, розташованому західніше. Мешкали вони й у долинах річок Кодими, Мертвоводу, Чичиклії.
Також серед гайдамацьких «священних місць» були Лебединський ліс, ліс Чута, Кальниболото, узбережжя річки Громоклії, село Вербове (нині — на Кіровоградщині) та Мигійські острови на Південному Бузі.
Гайдамацька столиця на Південному Бузі
Мигією називали десять островів-порогів на Південному Бузі, серед яких найбільші Великий Мигіївський і Малий Мигіївський. Тут розташовувався Гард — центр Бугогардівської паланки Війська Запорозького Низового.
За переказами, найбільший гайдамацький табір був на Мигійському острові біля впадіння річки Мигійський Ташлик у Південний Буг. Острів мав стратегічно вигідне розташування на перехресті важливих шляхів. Тут організовували загони, заготовляли продовольство, ладнали зброю, виготовляли порох і кулі, лікували поранених. Тут завжди стояла гайдамацька залога. Це була гайдамацька січ.
«Були й старинні гайдамаки, одвічні — ті, що з Мігеї. Це в Бугогардовській паланці острів є Мігейський. Там іще за Хмельницького левенці як осілися, то вже й не переводився там нарід. Як невдача — куди? На Мігею. Після Палія та Самуся туди люди бігли. Або коли ото Верлан устав та Грива. Та й так кому тісно в панщині ставало — всі на Мігею. До Війська такий народ не вписувався, бо Військо вже тоді не саме собою ходило — ну й жили ті мігеївці своїм кошем. Народ сміливий, на все готовий. І де тільки йшла чутка, що підіймаються люди проти панів, там і вони, степові гайдамаки».
Гнат Хоткевич
15 травня 1733 року в Кам’янській Січі помер Кость Гордієнко, який опікувався гайдамацькими рейдами і до останнього дня стримував січовиків, що хотіли перейти під протекторат Російської імперії. Після його смерті промосковські сили перемогли, і наприкінці березня 1734-го частина жителів Олешківської і Кам’янської утворили Нову Січ на території, яку контролювала Москва. Наприкінці лютого того ж року, коли гетьман Пилип Орлик отримав дозвіл візира Османської імперії на повернення до Ханської України, новина про перехід Січі під протекторат російської імператриці стала для гетьмана великим ударом. У його війську залишилося трохи більш як 2000 добре озброєних кінних і піших запорожців. Йому нічого не залишалося, як зробити ставку на гайдамаків. Вони стали головною силою визвольної війни 1734–1739 років, якою керував гетьман Орлик, проте в історіографію вона увійшла під назвою «повстання Верлана».
Після смерті гетьмана гайдамаки опинилися поза законом. Переслідувані урядами Речі Посполитої, Російської й Османської імперій, «своєвольці» розташували осідки у найменш контрольованому владою терені — на «трикордонні», де Бугогардівська паланка межувала з Річчю Посполитою і ногайським Єдисаном. Гайдамацька «держава» — останній нащадок борців за споконвічні козацькі вольності та права. Хоч і вважалася частиною Січі, але не контрольована кошем.
Керівниками (чи найпомітнішими ватажками) цієї «свавільної громади» після смерті гетьмана Пилипа Орлика були Гнат Голий (1742–1748), Марко Мамай (1748–1750), Іван Чуприна (1751 – не раніше 1758), Семен Чортоус (близько 1760), Найда (1761–1763), Харко (1764–1765), Йосип Шелест (1766–05.1768).
Війна в Запорозьких Вольностях на вимогу Москви
У середині 1750-х гайдамацтво перетворилося на потужну і нікому не підвладну збройну силу. Біля Мигійських порогів функціонував сезонно поновлюваний табір, що називався гайдамацька Січ або Антисіч, бо був він центром різноманітних груп запорозької опозиції. Ймовірно, що Антисіч, так само як і Запорозька Січ, ділилася на курені з такими ж як на Запорожжі назвами й мала виборну систему управління. Одні й ті ж ватаги гайдамаків нападали й на панські маєтки у Правобережній Україні, і на єдисанських ногайців, і на московські військові частини.
Коли було вигідно — кошові Запорозької Січі підтримували повстанців. І це дуже непокоїло російських «кураторів». Московські воєначальники регулярно вимагали від гетьмана лівобережних козаків Кирила Розумовського і кошових Запорозької Січі організовувати каральні експедиції проти «своєвольців».
Коли вперше кошовим обрали Григорія Федорового Лантуха (1753), розпочалася війна Запорозької Січі («доброго товариства») проти гайдамацької Січі («проклятих гультяїв»). За наказом російського уряду Лантух здійснив низку нищівних походів проти «свавільної держави». Вільні запорожці називали кошового Лантуха не інакше, як «московським попихачем».
Для боротьби проти гайдамаків у Гетьманщині ще в 1752 році сформовано військову команду у складі трьох компанійських полків та 400 виборних козаків територіальних полків. У 1755 році на чолі першого полку стояв Г. Павлов, на чолі другого і третього — брати-полковники Василь Часник і Гнат Часник. Крім того, сформований запорозький каральний загін на чолі з військовим осавулом Семеном Лебединцем, згодом отаманом, потім полковником Кисляківського куреня, який ловив гайдамаків, за що вони його вбили. Саме про нього залишилася народна пісня «Про Лебеденка», записана Осипом та Федором Бодянськими.
Ще одна перемога гайдамаків у війні із Запорозькою Січчю завершилася знищенням каральних полків Василя Часника в Компанійській балці.
З метою вгамування гайдамацтва проведено загальний перепис зимівників на території Запорозьких Вольностей. Господарі зимівників мали отримати білети на кожного з мешканців — у разі від’їзду із зимівника кожен мусив мати такий білет із собою.
Але попри заходи офіційної влади впродовж 1757–1759 рр. громоклійсько-мигійська вольниця значно зросла кількісно, зміцніла організаційно та матеріально.
Каральну експедицію проти гайдамаків, які перебували на території Бугогардівської паланки, наприкінці серпня 1760-го очолив особисто кошовий отаман Іван Білицький. Але великого успіху вона не мала.
Гайдамаки продовжували утримувати під контролем широкі простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, так і з турецького боку кордону й фактично перетворилися на «третю силу», що вдало протистояла спробам офіційної влади перехопити тут контроль.
Розгромити гайдамаків і знищити Антисіч вдалося влітку 1761 року військовими загонами всіх трьох держав — Речі Посполитої, Османської та Російської імперій. І бої були дуже запеклими.
Навіть лояльний українець для Москви — ворог
Після цього центри вербування гайдамаків почали змінюватися, аж доки головною гайдамацькою Січчю став табір у Холодному Яру біля Мотрониного монастиря на Чигиринщині. Її суттєво укріпив сотник Жаботинської надвірної міліції Захар (Харко). Саме це місце дало початок Жаботинському повстанню (1764–1765) та Коліївщині (1768–1770). А на Мигії 1765 року для боротьби з гайдамаками створили російський форпост.
Боровся проти гайдамаків і Петро Калнишевський, який ще з 1754 року очолював каральні експедиції. Але це не врятувало його від серйозних звинувачень у сприянні гайдамакам під час Коліївщини. Коли наприкінці 1768-го, в розпал чергової російсько-турецької війни, гайдамаки захопили Січ і оголосили про перехід у турецьку протекцію, Калнишу дивом вдалося врятуватися. На початку січня 1769-го кошовий зумів розбити повстанців, чим врятував Січ від знищення регулярною російською армією.
Незважаючи на постійну боротьбу коша з опозицією, майже всіх кошових Нової Січі (Іван Білицький, Василь Сич, Григорій Лантух, Пилип Федорів, Петро Калнишевський) московський уряд постійно звинувачував у «зраді» (йдеться про прихильність до поглядів Івана Мазепи і Пилипа Орлика), потуранні гайдамакам та зв’язках із Кримом. Так, кошовий Василь Сич у 1750 році «найден во взятии от гайдамаков разграбленных вещей и денег прилично и потому оной Сыч отправлен в киевскую генерал-губернаторскую канцелярию под караул, где он и умер». А сумновідомого кошового Лантуха навіть судили в Глухові за спробу порозумітися з гайдамаками і зарахувати їхніх отаманів до Війська Запорозького Низового.
Січ і справді постійно балансувала між Москвою, Глуховом, Стамбулом і Бахчисараєм, залишаючись буферним напівдержавним утворенням, до кінця не інтегрованим у Російську імперію. Українці в усі часи могли порозумітися між собою, проте були надто залежними від зовнішніх обставин. Очевидно, кошові Нової Січі, хоч і були лояльними до російської влади, все ж мали зиск від існування Антисічі. І не лише економічний, а й політичний. Але постійна боротьба з опозицією робила державу слабшою, чим і скористалася Російська імперія, ліквідувавши зрештою запорозькі вольності у 1775 році.