Снайпер «Тринадцятий»: Найважче було у Соледарі проти зеків-вагнерівців, але я знав напевне: їх треба лупити

Прочитаєте за: 9 хв. 13 Травня 2024, 7:00

«Тринадцятий» – снайпер Збройних Сил України в одному з підрозділів Сил оборони. На захист України став ще у 2014 році.

З початком широкомасштабної війни разом з підрозділом виконував завдання в Щасті на Луганщині. Каже, що ніч 24 лютого 2022 року нагадувала в Щасті… «новорічну ніч».  Тільки замість святкових салютів і  феєрверків летіли ворожі міни, ракети та бомби. Потім були бої за Соледар та Бахмут і ще кілька ділянок фронту. Та військовий зазначає, що найважче було тримати Соледар. 

Про снайперський фах, труднощі в роботі, ліквідованих росіян та те, що військовий має воювати не за гроші, а за… мрію, «Тринадцятий» розповів в інтерв’ю кореспондентці АрміяInform. 

«Я готовий був партизанити в Криму»

Я прийшов у військо 2014 року, за мобілізацією, на посаду розвідника. Служив до 2015-го. 

До цього, у 2014 році, почав активно займатися волонтерством та громадською діяльністю, дуже включився. Каталізатором стала Революція Гідності, у нас в Кривому Розі теж збирався Євромайдан – тоді всі хотіли змінити життя у своєму місті на краще. І найголовніше – це виходило у нас, влада йшла на компроміси та поступки. Ще я займався разом із друзями боротьбою з гральними автоматами – відтак був у Кривому Розі досить, так би мовити, відомим чоловіком (сміється. – Ред.). 

Коли росіяни почали захоплювати військові частини в Криму, я одразу захотів туди поїхати. Ну, небайдужий я чоловік (сміється. – Ред). Хотів допомогти нашим військовим, якісь хоча б тормозки їм привезти та передати. Мене в цьому надихали кримські татари, які допомагали нашим військовим. Тому я взяв гроші і поїхав, під час референдуму того вже. Ось із цим татуюванням (показує тату на тильному боці долоні – синьо-жовтий герб України), але руку перемотав бинтом. Тролив трохи російських військових. Придумав легенду: що я подорожую в пошуках роботи, бо ж росіяни для Криму обіцяли буцімто хороші зарплати і багате життя. Акторські навички? Можливо. Я ж був торговим представником доти – то вмію говорити. 

Я готовий був партизанити в Криму: і фізично, і інформаційно. Я думав і щиро сподівався, що світова спільнота не допустить окупації нашого півострова… 

Батькам я сказав, що поїхав до Львова. І тільки один мій близький друг знав, що я поїхав до Криму. Мені тоді було 27 років. А повернувся я з півострова практично на третій день – тому що друг все розповів моїм батькам, і вони телефонували та просили повернутися. 

«Дріб’язкові проблеми обтяжували в цивільному житті»

Я пішов служити, бо один мій товариш приєднався до 25-ї бригади одним із перших з нашого міста. Коли росіяни збили Іл-76 на підльоті до Луганського аеропорту –  він був там. Це мене підштовхнуло до того, щоб служити піти теж. 

Доти вважав, що я не професіонал у цій справі, я вважав, що армія – це суто для таких… знаєте… «рексів». Думав, що для армії треба бути готовим: і психологічно, і фізично, і мати якісь знання, щоб на рівних битися з росіянами… Але коли поїхав цей мій товариш, молодший за мене… То я зрозумів: якщо такі хлопці не бояться, то чому я буду боятися?.. 

Так я потрапив у 17-ту танкову бригаду. Це була третя хвиля мобілізації, я служив рік. Був коригувальником артилерії. 

Після демобілізації я пообіцяв собі, що у військо більше ні ногою. Працював охоронцем, на лісопилці. Але… дуже важко було після війни спілкуватися в одному колективі з тими людьми, які не були дотичні до бойових дій. У них такі дріб’язкові проблеми: ціни на електрику, курс долара, ціни на бензин. Це дуже сміховинно сприймається, справді. Бо коли ти пройшов війну – у тебе вже якісь інші моральні цінності. Для тебе важливо, щоби була здорова твоя сім’я, наприклад. Все решта –  дрібниці, які вирішуються. 

Саме це мене обтяжувало в цивільному житті, і я хотів повернутися у військо. І повернувся – у 2017 році. У взвод розвідки. Вона мені імпонувала, я в дитинстві багато фільмів дивився, така романтика давала мені натхнення. І я таки потрапив у розвідку, служив у ній з 2017 року. 

«24 лютого в Щасті була “новорічна ніч”. Але замість феєрверків –  міни, ракети, бомби»

Широкомасштабне вторгнення мене застало в місті Щастя на Луганщині. Я був снайпером, командиром відділення. Ми всі розуміли, що рф неспроста накопичує війська. Але ми тримали свою зону відповідальності, тримали стратегічний міст у Щасті… Удосвіта 24 лютого 2022 року почався такий обстріл… Я не знаю, з чим порівняти. Як салюти в новорічну ніч. Але замість феєрверків були міни, ракети, бомби – і все це х*рячило зверху. Я думав, що коли вийду з підвалу, де ми були, то місто буде стерте під фундамент. Був просто божевільний обстріл: я такого ніде і ніколи, ні на якому напрямку фронту не бачив. 

Де моя робота як снайпера була найкориснішою, на якому напрямку фронту? Херсонська область. Там нам дали повну свободу дій. Снайперська робота – як хірургічний ніж, його не можна застосовувати, де попало. Є моменти, де можна працювати зі снайперами, а є такі, де не можна. 

На Херсонському напрямку вийшло дуже ефективно працювати, тому що ми вибирали позиції там, де ворог розслаблений і не мав техніки достатньо. Бо коли піхота на піхоту – працювати легше, у тебе є можливість підійти і відійти. Техніка ж збільшує ризики того, що в тебе щось влетить великокаліберне. І за таких умов особливо не попрацюєш. 

«Вагнерівці в Соледарі були, як зомбі, – просто йдуть вперед по своїй програмі»

На Херсонщині було ефективно: і полонених брали, і диверсійна робота була, і в тил заходили, і міни ставили на протилежному березі. До речі, щоб перейти на інший берег – ми перевдягалися в росіян, вони чимало форми та амуніції залишили під час відступу з Херсонщини. 

Де нам працювалося найважче? Біля Соледара. Ми заїхали – й одразу в бій. Було трохи відчуття, наче ми сліпі котенята. Тоді ж я вперше зіткнувся із вагнерами. Або більш правильно: з особами, яких навчали бути вагнерівцями. То були зеки. Бій був дуже напружений. Адже коли стріляли у звичайних кадрових військових рф, і куля могла, наприклад, впасти біля одного з них –  він припиняв бій і тікав, ховався, відступав, шукав іншу позицію. 

То цих зеків-вагнерів нічого не лякало. Куля біля них падає –  а вони йдуть напролом. Можливо, вони були під наркотиками, може, то якась була психологічна підготовка. Але я точно знав напевне: їх треба лупити. 

Ми ж, наприклад, своїх поранених не залишаємо. Ти маєш накласти джгут, евакуювати його. А вони просто беруть і переступають через своїх же. Як зомбі – ідуть вперед за своєю програмою. Мене це, до речі, морально трохи піднапрягало: якщо вони так до своїх ставляться, то що буде з полоненими? А вагнерівці на цьому напрямку полонених не брали… Тому наша піхота билася до останнього –  лиш би не потрапити в полон. Там була дуже жорстка піхотна м’ясорубка. 

«Страшно всім… Але найстрашніше було в Бахмуті»

Який мій найяскравіший спогад за два роки широкомасштабного? Якось під час передислокації ми зупинилися в Павлограді на Дніпропетровщині. Мали переночувати в школі. Нас там зустріли дуже тепло. Люди одразу почали нести нам їжу, одяг, миючі засоби. Це було дуже приємно і мотивувало дуже сильно.

Чи було страшно за ці два роки? Страшно всім… Але найстрашніше було в Бахмуті.

Чому? Тому що ти там не контролював ситуацію.

Як снайпер, я завжди стою на позиції. І поруч працює ще один снайпер. Є команда. Все контрольовано. А там була дуже динамічна ситуація: вагнера постійно штурмували, в будь-який момент вони могли з’явитися з тилу, в будь-який момент ти міг сам опинитися в оточенні, у будь-який момент могла прилетіти артилерія, дуже потужно працювали їхні танки. Мені здається, що співвідношення танків і артилерії під час боїв за Бахмут було 20:1 на користь росіян: у нашу сторону летить двадцять снарядів, з нашої сторони в бік ворога – один снаряд.

Росіяни грамотно працювали та грамотно коригували… Що ми можемо їм протиставити? Нам потрібна, вважаю, більш жорстка підготовка особового складу. Треба гартувати всіх, як спецпризначенців, – готувати до контактних важких боїв. Відпрацьовувати варто все: тактику, штурм. Зараз у нас дуже багато втрат через ворожі дрони – тому військо треба посилювати антидроновими РЕБ. 

Нині війна дуже інтенсивна, все дуже швидко розвивається, і щоразу треба еволюціонувати, придумувати щось нове, реагувати на тактику ворога, придумувати нову власну тактику. І обов’язково: робити висновки із цієї війни. 

«Служити треба за мрію, а не за гроші»

Нам також дуже важливо звертати увагу на мотивацію наших військових. 

Людина має йти на війну не через гроші. Бо гроші – це не та причина, заради якої хочеться вбивати чи помирати. Мотивацією для військового має бути мрія. Мрія про краще майбутнє, про кращу державу в майбутньому, і ти маєш бути впевнений, що ця держава тобі віддячить за твою активну позицію. Це має розуміти кожен військовий: служити треба за мрію, а не за гроші. Бо людина без мотивації, я вважаю, програє будь-якій армії світу. 

Яка особисто моя мрія? Я з 2014 року воюю за те, щоб показати зуби росіянам.

Вони ж розуміють тільки силу. І вони не будуть тебе вважати сильним противником, якщо ти не показуєш зуби. 

Якщо ми просто схилимо голову, як це зробили Абхазія, Осетія, Придністров’я, – то будемо жити в рабстві та злиднях. Якщо ж ми покажемо зуби –  нас будуть поважати, навіть якщо ми програємо. Так, я розумію, що можу не дожити до перемоги. Але хотілося б, щоби мої нащадки, мої діти жили з гордо піднятою головою і їм не соромно було сказати, що вони – українці. Саме тому я зараз показую зуби росіянам. 

Що для мене перемога? Це коли ми візьмемо під контроль ті території, які росіяни окупували разом з Кримом. Тоді буде перемога. Я більшого і не хотів би. Просто виходу наших військ на наші кордони. Це план міні, база. В ідеалі, звісно, я хочу, щоб росія розвалилася нах*р. І щоб вони виплачували нам гроші на відновлення. 

Фото з особистого архіву «Тринадцятого» 

https://armyinform.com.ua/2024/05/13/snajper-trynadczyatyj-najvazhche-bulo-u-soledari-proty-zekiv-vagnerivcziv-ale-ya-znav-napevne-yih-treba-lupyty/