Україна вже не раз вражала світ своєю духовною силою. У найважчі моменти сила духу підтримує наших захисників. Вони відчувають, скільки людей у них вірять. Віра в усіх своїх проявах укріплює і надихає нас. Військово-медичний капелан УГКЦ протоієрей Віталій Воєца, як і всі військові та військово-медичні капелани, дотримується присяги — бути вірним Церкві і українському народові. Його служіння — на передовій, у прифронтовій зоні, у шпиталях, серед усіх, хто потребує підтримки і Слова Божого.
— У чому суть присяги та капеланського служіння?
— Коли нас висвячують на священників, ми складаємо присягу, так само, як і військові. Наша присяга є знаком віри, Божої присутності та постійним пригадуванням для кожного, що ми обіцяли біля Божого престолу. Коли ми присягаємо на вірність Церкві та українському народові, це не формалізм чи пережиток минулого. Ми урочисто присягаємо бути вірними, і це допомагає нам у кризових ситуаціях, таких, як зараз, не відступити, триматися до кінця. Мене часто запитують, що нині мені допомагало і підтримувало в нелегких хвилинах. Саме це і «давало крила», і спонукало до дій, котрі ми всі робили!
Блаженніший Патріарх Любомир Гузар окреслив правило для капеланів: «Бути поруч». Коли ми поруч — слова зайві. Можна поглянути в очі, відчути подих, настрій людини, і в той момент вже знати, чим допомогти та підтримати. Бути поруч — це дія. Завдання капелана — бути поруч із людиною, яка цього потребує, відчувати, чим їй допомогти. Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, визначив ще одне завдання капеланів: «бути там, де є найбільша необхідність». Тонко відчувати, де ти можеш послужити.
— Зараз капелани долучилися і до волонтерського руху, крім допомоги шпиталям і традиційної роботи у військових підрозділах?
— Слід розуміти, що в цій ситуації діяльність капелана — це командна робота, хтось знайшов продукти, засоби гігієни, медикаменти, хтось дістав солярку, машину. І після цього капелан може працювати логістично. Коли нас готували до капеланського служіння — це була зазвичай теорія та елементарна практика, зокрема у мирний час. Так, ми несли своє служіння при військових частинах, госпіталях, проте справжнім викликом для кожного з нас став рік 2014… Я пригадую перші виїзди на схід України, спільні молитви, перших поранених у шпиталях, тоді наше служіння було порухом серця, новим досвідом, який і сьогодні має свій зміст та розвиток. Ми працювали на рівних з медиками, які лікували тіло, а капелани лікували зранені душі. І не лише поранених, але й самих медиків, які іноді потребують більшої підтримки через постійне емоційне виснаження. Потребують спілкування, усмішки, розради. Іноді банальний знак уваги, яблуко, що ти приніс від щирого серця, чи маленьку іконку, чи навіть цукеркою пригостив, створює духовну підтримку.
— Зараз ви їздите в прифронтову зону, на визволені території, вдається багатьом допомогти?
— Вдалося дуже багато, це ціла мережа капеланів, зокрема нашої Церкви, по всіх куточках України, які їздять у військові частини, працюють аби дістати потрібну річ: наприклад генератори, продукти, одяг, медикаменти або карети швидкої допомоги для наших військових. Це велика командна робота: знайти, оформити документи, розробити логістику, вирішити проблеми з пальним. Ми у різний спосіб прагнемо бути поруч. Територія, на якій я залучений як військовий капелан, була: від Новоград-Волинського до Задніпров’я, це і військові частини, стаціонарні і польові, і військові госпіталі, зокрема виїзні шпиталі. Зараз є інші виклики та інші географічні положення, але робота триває і в ще більших темпах. Ми не лише привозимо щось на свій розсуд, скажімо, продукти, засоби гігієни, ковдри, спальники, водночас це моніторинг потреб, і такі виїзди не разові. Ми поширюємо інформацію про потреби серед капеланів та волонтерів і веземо необхідне. Одного разу приїхали на позиції, крім усього іншого, привезли багато вологих серветок, і бійці жартували, що ми їм «душ» привезли. Здавалося б, у мирний час така дрібниця, а для них, під час війни, велика цінність.
— Вочевидь, гуманітарний вантаж — не головне в цих поїздках?
— Для воїнів важливо, що до них приїхав священник. Хлопці раділи саме цьому, багатьом не так важливо, що ми привезли, головне, що ми самі приїхали. Вони хотіли побачити свого капелана, бо часто в підрозділі чи на позиціях немає священника, хто прийшов би з молитвою, з добрим словом. Вони чекають нас, аби навіть просто поспілкуватись, отримати благословення, дехто йшов одразу до сповіді, дехто просив, щоб для них творилася молитва, тоді ми молилися Службу Божу, чи інші молитви.
— Великодні поїздки з привітанням мали особливе значення і для бійців, і для вас?
—Так, Пасхальні відвідини були великою радістю, тому що хлопці, які на передовій, вони все одно хотіли справжнього Великодня, не хлібчик з родзинками, а саме відчути Воскресіння Христа через слово капелана. Завдяки Департаменту військового капеланства Української Греко-католицької церкви, який дбає про такі моменти, у чистий четвер було організовано привітання. Блаженніший Святослав Шевчук посвятив понад шість тисяч пасок і м’ясних виробів, і ми з благословенням доставили їх по всій Україні. І я побачив людей, яких я знав у мирний час, — схудлими, невиспаними, зі втомленими очима, але в усіх є спільна ознака — очі їхні горять, горять прагненням перемоги. Я ніколи не чув від них скиглення чи нарікання на владу, політичні обставини. У нас усіх є спільний ворог, який сам себе оголосив ворогом усьому світові, і Україна є тим форпостом, який захищає всю Європу. Можливо, невдовзі вони зрозуміють, що зробила територіально маленька Україна, аби зупинити агресора. Перемога на нашій стороні, бо ми ні на кого не нападали і ми живемо на своїй землі, намагаємося побороти пережитки радянської тоталітарної машини, яка добре працює на тій стороні орків. Ми переможемо, тому що прагнемо цієї перемоги над злом всім серцем.
— Сьогодні наша армія здатна протистояти агресору, багато змінилось за вісім років. Якими ви бачите наших захисників, адже як капелан відчуваєте людей?
— Наші хлопці сильні, мужні, ми хочемо бути з ними поруч, підтримувати їх. Ми всі стали іншими у 2014 році. Коли наші хлопці стримували ворога, зазнавали поранень, гинули, і, на жаль, були так звані диванні експерти, які лише малювали стратегії, як би мало бути, не беручи в цьому жодної участі. Зараз війна торкнула кожного без винятку. Тому важливо всім згуртуватися і робити те, що від кожного з нас залежить для спільної перемоги. Сьогодні ми говоримо про мужність українського воїна як моральну чесноту, яка забезпечує старанність у труднощах, витривалість у боротьбі за добро. Мужність робить людину здатною до самозречення і принесення в жертву свого життя за справедливу справу. 24 лютого вся Україна отримала глибинні рани в серці, у яке бив ворог. Коли здригалася земля, коли ми почули про злочини і звірства орків, їх не можна назвати народом, це нелюди, це кати. Які можуть бути розмови з тією країною, яка не визнала ці злочини, яка толерує їх, і не має жодного каяття. Ми всі змінились, тому що це торкнулось кожної родини. Україна переродилася, маємо шанс полюбити свою країну, не тому, що я ношу вишиванку, маю синьо-жовтий прапорець в хаті і вітаюсь «Слава Україні!», це ще не патріотизм. Патріотизм — це не просто любити свою країну, любов проявляється в дії, запитай себе: що ти робиш для своєї країни зараз, у цей вирішальний момент?! Ми вже перемогли ворога і маємо пам’ятати, якою ціною нам давалася ця перемога і які уроки ми з цього винесемо, щоб далі жити і працювати, розбудовуючи рідну Україну!
Як колись сказав Папа Франциск: «Річки — не п’ють свою воду, дерева — не їдять свої плоди, сонце — не світить саме собі, і квіти — не пахнуть для самих себе. Життя для інших — це закон природи». Зараз ми переживаємо цю духовну мобілізацію, коли кожен має діяти не для себе, а заради спільної перемоги.
— У такому духовному піднесенні люди відчувають Божу підтримку?
— Присутність Бога ми відчуваємо завжди. Ми, християни, в кожному вбитому, пораненому бачимо страждання Христа. З духовної точки зору, рани на тілі України — це рани Христа. Сучасний богослов Клайв Стейплз Льюїс казав: «Бог говорить із людиною шепотом любові, якщо вона не чує, то голосом совісті, якщо вона знов не чує — через рупор страждань». 24 лютого ми багато зрозуміли. Зокрема, що все необхідне вміститься в рюкзак. Колись люди ставили більший наголос на матеріальні речі, а зараз зрозуміли що, головне — це люди навколо нас, рідні, друзі, воїни, що нас захищають, та віра в спасаючого Бога. Злу може протистояти не лише військо, а кожна людина, об’єднавшись з Богом, може подолати зло. Бог був завжди з нами, але ми по-іншому до нього ставилися. Нині Бог поруч із кожним, хто боронить Україну та хто до нього звертається серцем і устами в довірливій молитві.
Нехай Господь охороняє кожного, нашу Україну та дарує нам перемогу та благословенного життя!
https://armyinform.com.ua/2022/05/09/u-czij-vijni-na-nashomu-boczi-bog/