«Українці знали, що їх винищують спеціально, адже не було об’єктивних причин для настільки масштабного голоду»

Кілька років тому в Харкові побачила світ нова книга про Голодомор «Пасинки долі». Це далеко не перша книга про жахливі сторінки з історії України, проте вона відрізняється особливим болем автора, адже написав її очевидець страшних подій — черкаський журналіст і письменник Олександр Дудко. Автор пішов з життя 1999 року. Рукопис тривалий час зберігався в родини й вийшов друком завдяки старанням доньки автора Оксані, яка понад 20 років проживає в Італії.

На жаль, 5 років тому видання через низку причин не набуло поширення. Провели лише дві презентації в Черкасах та Києві. Наразі Оксана Дудко докладає всіх зусиль, щоб надати «Пасинкам долі» другого дихання, аби віддати шану знищеній родині батька. Вона хоче за допомогою книги донести до українців, що саме Голодомор яскраво показує: між українським і російським народами немає нічого спільного, крім шматка кривавої спільної історії. І тільки цих знань про цю жахливу сторінку нашої історії достатньо, щоб викрити тих, хто каже, що ми брати, і викрити будь-яку пастку, яку нам розставляє російська пропаганда.

Тож про історію створення автобіографічного роману «Пасинки долі», складні шляхи пошуку можливостей його перевидати та поширити пані Оксана розповіла кореспондентці АрміяInform скайпом.

— Оксано Олександрівно, чому саме тему Голодомору ваш батько втілив у великому прозовому творі? Адже я знаю, що він працював радіожурналістом і «Пасинки долі» — його єдиний роман.

— Ідею написати книжку про Голодомор батько виношував усе життя. Адже він та його родина відчули на собі всі жахіття страшного голоду 1932-1933 та 1946-1947 років, і роман став історією їхнього життя. От щоб ви відчували, якби ваша дитина зламала хребет? А моєму батькові, найскоріше, така травма дала шанс вижити під час голоду. Сталось так, що шестирічним хлопчиком він впав і дістав перелом шийного відділу. Це був страшний 32-й рік. Родина жила в невеличкому селі на Вінниччині, і там не було можливості надати відповідну медичну допомогу. Батька повезли до Києва в лікарню. Там сказали, що дитина ходити не буде. Тоді мій дідусь поклав його в коридорі на кушетці та сказав: «Синку, якщо я тебе тут залишу, у тебе є можливість вижити, якщо заберу додому, ти вмреш з голоду». Татові дивом вдалось стати на ноги й через рік він у супроводі медичної сестри приїхав у рідне село. Повернувшись, він дізнався, що три сестрички, яким було 7, 9 і 11 років, померли від голоду. Вижили батьки та два значно старших брати, які потім загинули під час війни. До речі, моя бабуся загинула вже під час голоду в 1947 році, про який ідеться у другій частині роману. Практично вся родина батька була винищена голодом і війною. І про це все він розповідає у своєму романі.

— Як довго батько писав роман і чому книжка не була надрукована за життя автора?

— На початку 1990-х, щойно тато пішов на пенсію, він взявся до написання роману. Від самого початку хотів, аби роман прочитало якомога більше людей. Одразу після закінчення написання, це був десь 1995-96 рік, він почав звертатись у видавництва. Книгу читали, хвалили, навіть написали позитивну рецензію. Але відповідь щодо друку була «ні». Причина: книга не комерційна, а тема — «не на часі, вона нікого не цікавить». Власних коштів, аби видати твір, у той час ні в батька, ні в мене не було. Мені здається, що саме ця незацікавленість і байдужість призвели до виникнення в батька депресії і врешті-решт він згорів від саркоми за 4 місяці.

Повернутись до ідеї надрукувати книжку мене підштовхнули події 2013-2014 років. Саме відтоді я почала активно цікавитись тим, що відбувається в Україні. Багато читала українських блогерів у фейсбуці, моя подруга брала участь у Революції Гідності, я навіть почала писати статті в італійські видання й розповідати правду про Майдан. Ви знаєте, як не прикро, досі про новини з України італійцям розповідає кореспондент з Москви, а пересічні жителі не відділяють Україну від Росії. І ось ці неприховані агресивні дії Росії проти України наштовхнули мене на думку, що я вже щось подібне десь зустрічала, ці всі факти багаторічних зазіхань на українську незалежність я вже знаю. І я згадала про рукопис батька та зрозуміла, що прийшов час для «Пасинків долі». Знайшла видавця, і 2017-го книжка нарешті вийшла друком.

Уривок із книги:

«Маланка нащипала молодої зелені — лободи та кропиви, — дрібно посікла все ножем на кухонній дошці-стільниці, згребла в макітру, всипала трохи солі і розтерла макогоном. Взялася за картоплю. Зняла з бульби тонесенький сірий «мундир». На долоні опинилася драглиста голубувато-сіра грудочка. Вкинула її в макітру. Друга бульбочка виявилася твердою, як камінець. Розтерла в пучках — посипалася сіра подоба крохмалю. Коли вся обібрана картопля була вже в макітрі, Маланка всипала ще й соди і розтерла вміст макітри макогоном. Спробувала ложкою — тягнеться, як в кращі часи, приготовлене для млинців тісто.

— Буде діло, — раділа Маланка, — отож байдуже, що жолуді вже кінчаються».

— У Радянському Союзі про Голодомор не промовляли вголос. Чи розповідав батько вам та вашій сестрі історію свого дитинства й чи відповідав на запитання, що ж призвело до голоду?

— Ви знаєте, батько був людиною, яка дуже багато мовчить. Але траплялись випадки, коли він починав довго й емоційно розповідати. У родинному колі про Голодомор почав говорити, коли ми достатньо підросли, щоб зрозуміти якісь речі. Але тоді діяла радянська пропаганда, радянська школа, і всі жахіття голоду видавались якимось нереальними й далекими, наче з іншого життя. Здавалось, що це не так страшно й так мало бути. Тим більше, що тато намагався розповідати про це так, щоб нас не травмувати.

У такій самій формі він написав роман. Читачі будуть здивовані тим, як можна передати неймовірно складні та страшні речі легкою й доступною мовою. Словами своїх героїв батько відповідає на запитання наших сучасників, чи був голод геноцидом. Книжка розповідає словами селян, що вони знали: українців винищують спеціально, адже не було об’єктивних причин для настільки масштабного голоду. І що лише потім український народ став безмовним, на смерть переляканим, знищеним морально. Люди, аби вижити, настільки заховали всі ці події на задвірки пам’яті, що й нині ми змушені боротись, аби припинити спроби знищити Україну.

— Моя бабуся завжди наголошувала, що не можна викидати хліб. Вже зараз ми розуміємо, що це наслідки ментальної травми від Голодомору. Щось подібне було у вашій родині?

— Звісно. Знаєте, єдиним страхом у житті батька був страх голоду. Спогади про те, що у 1944 році у військкоматі його поміряли, а обхват стегон дорівнював окружності голови, а після голоду 1947 року він був таким худим, що крізь щоки було видно зуби, на все життя залишились травмою для нього. І хоч тато був сильним, упевненим чоловіком, який у дорослому віці все контролював у своєму житті, він підсвідомо боявся голоду.

Коли приходила зима і по радіо передавали, що вимерзли озимі, що врожай під загрозою, у нього починалась паніка. Він постійно запасався картоплею, яблуками, овочами. Власноруч викопав льох, який був набитий їжею, аби на випадок непередбачуваних обставин родина не вмерла з голоду. І це було до кінця днів. А про те, що щось не доїсти чи, не дай Боже, викинути якісь крихти, ні в кого навіть думки не було. Мене в ньому завжди дивувало, що він не міг наїстися, на раціональному рівні він не сприймав жодних аргументів. Особливо, коли йому щось подобалось, він їв так, наче востаннє.

— Однієї мети вашого життя — видати книжку батька — ви досягли, проте не з тим результатом, на який сподівалися. Що далі?

— Я хочу донести книжку насамперед Україні, а потім — світові. Планую її перевидати та провести широкі презентації. Також у планах залишається внесення «Пасинків долі» до шкільної програми та створення фільму чи серіалу. Окрема мрія — донести світові через історію моєї родини інформацію про трагедію українського народу. Історія родини завжди сприймається на всіх континентах однаково, це завжди зачіпає.

Ось усі знають про геноцид єврейського народу. В Італії щороку 27 січня всі телевізійні програми починаються зі спогадів про те, що був Голокост, постійно розповідається про кількість жертв, про це показують фільми, роблять передачі. Нагадують про цю страшну трагедію й застерігають, що це не повинно повторитись. Про Голодомор в Україні мовчать. Тож наразі я перекладаю видання російською, а син — англійською. Звісно, російський ринок не прийме такий продукт, але є російськомовна аудиторія України, Казахстану, країн Балтії. Потім — маємо зробити переклад на італійську. Італійці дуже емоційні, тому набагато більше сприймають через почуття, ніж через розум.

https://armyinform.com.ua/2021/11/ukrayinczi-znaly-shho-yih-vynyshhuyut-speczialno-adzhe-ne-bulo-obyektyvnyh-prychyn-dlya-nastilky-masshtabnogo-golodu/