Столітня перерва української державності наклала на нашу історію відбиток. Це має пряме відношення до історії участі в опорі тоталітарному комуністичному режиму військовослужбовців українців у другій половині ХХ століття.
Слід зазначити, що в імперський період, як царський, так і радянський, Україна, як й інші російські колонії, не була ізольована від московської метрополії та інших колонізованих імперією територій. Сам факт, що російські колонії та метрополія перебували на одному континентальному масиві, а не були відокремлені від метрополії морями та іноземними державами, як інші європейські колоніальні держави, сприяв і політики русифікації, і широким міграційним потокам імперського населення.Така ситуація створює складність в ідентифікації серед противників радянського режиму, власне, українців. Відомо, що під час Другої світової війни представники численних народів радянської імперії боролися як на радянській, так і на нацистській стороні. Після капітуляції Німеччини на території СРСР до середини п’ятдесятих років минулого століття тривали національні визвольні війни в Україні, Литві, Латвії та Естонії, відбулися повстання в радянських концентраційних таборах, Новочеркаську, Темір Тау та інших місцях.
Але говорячи про військовослужбовців, що стали «дисидентами» в середині двадцятого століття, слід не забувати про боротьбу попередніх поколінь. У жодному разі також не слід забувати, що від віку до віку негаразди і не усвідомлення загальнонаціональної солідарності зіграли в нашій історії погану службу.
Сьогодні я зосереджуся на діяльності одного з найвідоміших у світі українських правозахисників генерала Петра Григоренка. Але насамперед я хочу згадати про кількох військовослужбовців, з якими мене звела доля. Передусім − видатного лідера української діаспори Патріарха Мстислава (у світі Степан Скрипник), до прийняття постригу під чернечим ім’ям Мстислав, майбутній Патріарх, був хорунжим армії УНР. Згадаю також Олексія Мурженка, який здобув популярність у зв’язку з «літаковою справою», але до того він був правозахисником і неодноразовим політичним в’язнем радянського режиму. До свого першого арешту 1962 року Олексій був курсантом військового училища у Києві.Особливо слід зазначити три постаті, які відіграли визначну роль у завоюванні Україною її незалежності. Це − Генріх Алтунян, Микола Руденко та Петро Григоренко.
Майор Генріх Алтунян – активний учасник правозахисного та українського національно-визвольного рухів, політичний в’язень радянського режиму, а після відновлення української незалежності, політичний діяч, депутат Верховної Ради та урядовий функціонер.
Інший − майор Микола Руденко – ветеран Другої світової війни, поет, філософ, керівник Української Гельсінкської Групи, учасник правозахисного та українського національно-визвольного рухів, політичний в’язень радянського режиму.
Генерал Петро Григоренко – ветеран Другої світової війни, публіцист, мемуарист, член-засновник Московської та Української Гельсінкських Груп, учасник правозахисного та українського національно-визвольного рухів, політичний в’язень радянського режиму, а на еміграції голова закордонного представництва Української Гельсінкської Групи та неформальний амбасадор непокореної України.
Його сини − Анатолій, Георгій та Віктор − всі троє до арешту за звинуваченням у антирадянській пропаганді у 1964-му були армійськими офіцерам, а Анатолій, окрім того, й ветераном Другої світової війни. У справі 1964 року було заарештовано й інших офіцерів, а також студентів, серед яких був і я…
Звертаючись до життєвого шляху Петра Григоренка, я намагатимуся уникати у своєму виступі деталей біографії цього громадського діяча. Хочу лише згадати, що він народився у сім’ї українських селян на півдні теперішньої Запорізької області. У ранньому дитинстві йому довелося зіткнутися із шовіністичною пихою та етнічною дискримінацією.
З раннього дитинства він звик до нелегкої селянської праці, а непереборній потяг до пізнання до здобуття формальної освіти, включно з університетської. Наприкінці своєї військової кар’єри генерал став професором військової академії та завідувачем кафедри військової кібернетики. Його кандидатська дисертація була в галузі військової тактики, а ось докторська була його вкладенням у розробку кібернетичних принципів у теорію управління військами.
Іншими словами, його біографія до доленосного 1961-го виглядала, як зразкова радянська біографія. І раптом, на думку «правильного» радянського громадянина, генерал виступає на партійній конференції з критикою існуючих недемократичних порядків і ставитиме під удар свою кар’єру, привілейоване становище, а можливо і свободу. Пізніше Петро Григоренко пояснив свій виступ лаконічно: «Мені дихати не було чим». Така лаконічна відповідь може бути зрозуміла, якщо подивитися більш уважно не на зовнішній кар’єрний успіх, а на духовне становлення Петра Григоренка.
Характер людини нараховує багато факторів, і не останнім з них є доленосні події, які, як маленькі цеглини, вибудовують особистість. Людина іноді може сама не помічати чи розуміти цих верстових стовпів свого життя. Але для уважного спостерігача епізод, у якому хлопчик Петро кидається на зграю малолітніх антисемітів і рятує від них маленького єврейського хлопчика, бачитися як безперечна життєва віха. Ми вже розуміємо, що захист слабких для цього хлопчика перетворитися згодом на життєвий лейтмотив, і питання чому Петро, що подорослішав, не зможе залишатися байдужим до долі євреїв, кримських татар, ромів та багатьох інших, включаючи і свій український народ.
На своєму шляху духовного розвитку Петро Григоренко робив помилки, захоплювався брехливою комуністичною ідеологією, не одразу прийшов до усвідомлення необхідності української незалежності. Однак Григоренко мав сміливість подивитися без рожевих окулярів на свої помилки, розкаятися у своїх гріхах і спокутувати їх.
Генерал зміг помістити всім світом забуту Україну на світову мапу та оголосити її голос.
Андрій Григоренко, з виступу під час Національної онлайн-конференції, присвяченої 50-річчю початку найбільшої репресивної акції після Другої світової війни «Блок»