Кремлівська дезінформація намагається приховати або перекрутити пекучу правду про воєнні злочини росіян в Україні. Однак завдяки ЗМІ та відкритій політиці України увесь світ знає правду.
До глобальної битви проти кремлівських фейків доєднався і японський журналіст-розслідувач. Його робота має на меті допомогти в зібранні доказів воєнних злочинів російської вояччини в Україні, зокрема, свідчення постраждалих.
Публіцист із Токіо Шотаро Онодера (Шоу) місцем роботи над книгою спогадів жертв війни обрав мобільний міжнародний консультаційний центр ЮНІСЕФ у центрі Бучі. На Київщині, у великому шатрі з дитячим майданчиком, родини, які пережили російську окупацію, розповідали Шоу про пережите.
Раніше японський письменник займався розслідуваннями російських злочинів у Сирії. Токієць пояснив, що в Японії слідкують за його творчістю, за ходом розслідування та очікують на нову книгу. Адже там ще й досі є люди, які беззастережно вірять російській дезінформації, зокрема, про війну в Україні. Наприклад, прокремлівські японці повторюють слідом за московською пропагандою, що так звана бучанська різанина – це світовий зговір проти росії, інсценізація та фейк. Цей вигаданий пропагандистами рф меседж російські високопосадовці марно намагаються розповсюджувати навіть з трибуни ООН. До прикладу:
З виступу Постійного представника росії Василя Небензя 5 квітні на засіданні Ради Безпеки ООН:
− За час перебування міста (Буча) під контролем російських військ, жодний мирний мешканець не постраждав від будь-яких насильницьких дій… Коли ви уважно подивитесь на те, що бачите в Бучі, на трупи, які лежать на вулицях, яких не було до того, як туди увійшли російські війська… (!)
Саме такі абсурдні висловлювання і намагається розвінчати японський репортер. На початку нашої зустрічі він запитав мене:
− Ви, як журналіст, напевно, багато зустрічались з людьми, які постраждали від дій російської вояччини та змушені були емігрувати, − почав пояснювати своє прохання Шоу. − Я збираю свідчення жертв російської агресії. Міжнародні суди матимуть змогу використовувати їх як додаткові докази воєнних злочинів росії. Допоможіть зустрітися з родинами, які готові розповідати правду про війну в Україні. Суди можуть тривати роками. Ми, журналісти, маємо за обов’язок уже зараз розповідати своїм громадянам, з яким злом зустрічалися українці, зокрема, мирні мешканці Бучі, Гостомеля, Ірпеня та інших міст та сіл України.
Я, як безпосередній свідок тих подій, стисло розповів про свою сусідку Антоніну П. Її донька стала першою цивільною жертвою рашистів у Бучі. Вбивство Тетяни П. сталося 27 лютого, коли по нашій вулиці Вокзальна на Київ сунула важка довжелезна колона броньованої російської техніки. Навпроти мого дому, за декілька десятків метрів, за деревами полихав вогняний квадрат чиєїсь садиби. З вікна другого поверху мого будинку добре було видно та чути наступальний стрілецький бій у парку поруч.
Раптом у двір хтось зайшов. Мої діти заклякли… Але це були не російські військові, а… баба Тося, як її називали на нашому кутку в Бучі. Подолавши відстань між нашими будинками під перехресним вогнем, сусідка безкольоровим, відстороненим голосом повідомила, що її Таню вбили росіяни. Її донька лише вийшла з власного помешкання, як відразу впала від пострілу російського військового. Окупант їхав на броні зверху та, не розмірковуючи, вбив мирну українку в неї вдома. Пострілом також була пошкоджена газова труба її будинку. Сусідка прийшла попередити про небезпеку, бо зовсім поруч вирувала пожежа.
Баба Тося, незважаючи на умовляння, перечекати перестрілку в нас вдома, повернулась до себе під гуркіт бою та свист смертоносного заліза навколо. Поспішала до вбитої донечки, щоб поховати… Але ґрунт був настільки замерзлий, що довелось просто прикрити труп дошками. Вбита рашистами Таня пролежала в себе у дворі понад місяць, до самого звільнення Бучі Збройними Силами України. До слова, навіть відступаючи з Бучі під натиском українців, рашистські кати повернулися до будинку згорьованої жінки та винесли з її хати усі збереження, які баба Тося збирала, як кажуть, собі на «чорний день».
− Я хочу, щоб мої земляки зрозуміли, через що довелося пройти біженцям із України та тим, хто залишився в окупації. Коли йдеться про якісь далекі країни, які воюють між собою, японці залишаються байдужими, бо їх це не стосується, − поділився своїми спостереженнями письменник. − Я їх розумію: важко співчувати чомусь загальному. Лише історії конкретних людей, їхніх родин, дітей торкають серця.
На моє запитання про те, чого автор майбутньої книги про російсько-українську війну очікує від своїх читачів, Шотаро Онодера відповів:
− Моє завдання не лише розповісти емоційні драматичні історії. Безперечно, вони мають викликати співчуття до українців з боку японців, завжди заклопотаних власними проблемами. − Шоу зробив глибоку паузу. – Головне − донести крізь інформаційне сміття російської пропаганди розуміння, що всі жертви москви були мирними людьми. Наприклад, як ваша сусідка Таня… Як ті біженці з Сирії, про яких я вже писав у своїх книгах. У будь-якій країні світу росія веде себе однаково – намагається знищити не лише армію супротивника, а й мирне населення. Геноцид з боку росіян загрожує кожному народові. Японія тут не є виключенням.
Із промови Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша 28 квітня під час поїздки в Ірпінь, Бучу та Бородянку:
− Я зобов’язаний розповісти, що відчуваю, коли дивлюсь на ці зруйновані будівлі. Я уявляю свою власну родину в одному з тих будинків, які нині знищені та обвуглені. Я бачу, як мої онучки в паніці втікають, але частина моєї сім’ї у кінці кінців все одно гине. Ця війна у ХХІ столітті – абсурд. Війна – це зло.
Я розповів, на прохання Шоу, якою була моя вбита сусідка. Вона була насправді чудовою, чуйною людиною. Коли її чоловік поїхав до своїх літніх батьків, вона не втекла з дому за кордон. Тетяна ризикнула власним життям та залишилась у рашистській облозі поруч зі старенькою мамою.
− Я зрозумів, що співчуття та відповідальність, турбота один про одного з’єднали українське суспільство в одну родину, − підсумував нашу бесіду японський публіцист Шотаро Онодера. − Японське суспільство теж згуртоване. Я дуже хочу, щоб моя книга вкотре нагадала читачам на моїй Батьківщині, що зупинити це диявольське зло, яке розповзається по планеті з росії, може лише подібна єдність всіх нас, усього цивілізованого світу.
Учора в Україні завершила свою роботу Незалежна міжнародна комісія ООН (НМК ООН), яка протягом десяти днів, з 7 по 16 червня, проводила розслідування злочинів, скоєних росією з моменту її широкомасштабного військового вторгнення. В Ірпені та Бучі цей незалежний орган Ради з прав людини ООН зібрав інформацію про чисельні вбивства мирних громадян, розграбування та знищення майна, напади на об’єкти цивільної інфраструктури, зокрема школи. Очільник Комісії Ерік Месе попередньо кваліфікував ці злочини − як грубі порушення міжнародного права та міжнародного гуманітарного права, а також − як воєнні злочини та злочини проти людяності.
За офіційними даними Національної поліції України, на період роботи НМК ООН на Київщині, лише в самій Бучі було закатовано та страчено без суду 461 громадянина, із загальної кількості у 1137 цивільних осіб, які були вбиті російськими військовими в цьому районі. Деякі з виявлених тіл мали сліди від кульових поранень, мінно-вибухові ушкодження. Частина загиблих бучанців була спалена окупантами з метою приховування слідів тортур. Слідчі дії в Україні тривають. Поліція знаходить нові масові поховання жертв військових злочинців з росії. Результати свого розслідування Незалежна міжнародна комісія ООН запланувала передати Асамблеї Організації Об’єднаних Націй вже у жовтні поточного року. Підсумкову Доповідь НМК ООН Рада з прав людини ООН отримає у березні 2023 року.
Фото автора