Сьогодні виповнюється 91 рік від дня народження Михайла Гориня
Він витримав жорстокі знущання радянської влади та дванадцять років таборів. У таборі Кучино, де перед тим за два роки один за одним померли четверо членів Української Гельсінської групи, пережив кілька інфарктів. Повернувшись з тюрми, продовжив вести боротьбу за Україну. 1990 року був одним із тих, хто виривав нашу країну із «обіймів» Радянського Союзу і організував «Ланцюг єдності» для проголошення незалежності.
Михайло Горинь (1930 − 2013) − український політичний діяч, правозахисник, політв’язень радянських часів. Один із тих, хто проголошував незалежність України. Народний депутат України 1-го скликання, голова Львівської облради і облдержадміністрації у 1992 – 1996 роках.
Його дід був першим головою сільради в роки ЗУНР, батько організував «Просвіту», а мамин брат − перший начальник Служби безпеки ОУН
Життя – це боротьба. Це Михайло Горинь зрозумів ще в дитинстві. Родина Горинів постійно зазнавала переслідувань, польська та радянська влада чинили репресії проти його батька.
Те, що народився Михайло Горинь у свідомій українській родині, не залишає сумнівів. Дід був першим головою Кнісельської сільської Ради (Жидачівського району Львівщини) в роки Західно-Української Народної Республіки. Батько керував сільською «Просвітою» і районною нелегальною організацією ОУН, за що тричі репресований польською владою. Пізніше пішов в УПА. Свій вплив на формування Михайла мав і двоюрідний брат мами, провідний діяч ОУН Микола Лебідь.
Довідково. Микола Лебідь − український політик, один із лідерів ОУН-УПА. Перший начальник Служби безпеки ОУН (1940−1941). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.
«Наш батько за право мати українську школу, свої читальні тричі сидів у тюрмі й навіть був засуджений до розстрілу, але тоді почалася війна. Він – приклад для нас, його синів – Михайла, Богдана і Миколи. Він часто казав: «Не бійтеся, діти, бути в тюрмі»», – згадує Богдан Горинь, молодший брат Михайла.
На початку грудня 1944-го Михайла з матір’ю депортовано радянською владою у Сибір, але ще в Галичині вони змогли втекти, переховувалися у родичів по сусідніх селах. Потім сім’я переселилась у місто Ходоров, де Михайло пішов працювати на завод. Там 1949-го хлопець закінчив школу.
Навчався на відділенні логіки і філософії Львівського держуніверситету. Ще під час навчання долучився до поширення листівок про боротьбу УПА, зблизився з колом таких же «незгодних». На 5 курсі за відмову вступити в комсомол Михайла виключають із університету. Щоб не засмучувати батьків, хлопець не поїхав додому, а влаштувався у фольклористичну експедицію. Повернувшись напередодні 1 вересня, дізнався, що ректором став академік Євген Лазаренко. Юнак прийшов до нього на прийом, розповів про себе, після чого ректор розпорядився прийняти в нього іспити й поновити в університеті. У цьому ж 1954-му на українське відділення філологічного факультету ЛДУ вступає його брат − Богдан Горинь.
Певний час Михайло Горинь працював у школі, організовував першу в Радянському Союзі експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.
Одного разу на заняття прийшов В’ячеслав Чорновіл.
«Приїхав студент Київського університету до Львова на практичні курси. Я зустрівся з тим молодим хлопцем – він на сім років молодший був. Це був Чорновіл… Я почав читати йому антирадянську лекцію. І в шістдесят першому році ми вже разом починаємо нашу нелегальну діяльність», – згадував Горинь.
У цей час Михайло Горинь також налагоджує контакти із київськими шістдесятниками, листується з Іваном Драчем, Іваном Дзюбою, Іваном Світличним.
Організував самвидав і поширював із братом Богданом друковану політичну літературу, яку отримував з-за кордону
Тоді ж у Михайла Гориня виникла ідея організувати самвидав і поширювати із братом Богданом друковану політичну літературу, яку отримував з-за кордону.
Співробітники КДБ, як виявилося, уже стежили за діяльністю Михайла Гориня.
Влітку 1965-го Горинь із дружиною їде до Криму. Прогулюючись з Романом Іваничуком, Дмитром Павличком та Іваном Драчем на горі Кара-Даг, Михайло помічає, що за ними стежать.
«Дмитре, дивись, той чоловік тут невипадково…» – каже Горинь Дмитрові Павличку. Натомість, Павличко лиш пожартував про манію переслідування.
Але дорогою до Львова троє співробітників КДБ у цивільному знімають подружжя Горинів із потяга. Згодом Ольгу Горинь відпустили, а Михайлу висувають звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді».
Того ж дня біля Музею мистецтва викрадають і арештовують його брата Богдана. Також до рук КДБ потрапляють Михайло Осадчий і Мирослава Мороз-Зваричковська. Справи проти них слідство об’єднало.
Із табору Гориню вдається передавати списки політв’язнів, інформацію про умови та знущання
Михайло Горинь отримує найбільший термін – 6 років таборів суворого режиму в Мордовії. Але і там налагодив тісні контакти з однодумцями. З табору Гориню вдається передавати списки політв’язнів, інформацію про умови перебування та знущання над ув’язненими. Реакція не забарилася: за пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів мордовських таборів у липні 1967-го Гориня відправляють у Володимирський централ.
У цей час Івану Гелю вдається самвидавом поширювати книгу Михайла Гориня –«Листи з-за ґрат».
У таборах Михайло зближується з відомими діячами руху опору Левком Лук’яненком, Зеновієм Красівським, діячами ОУН і УПА. В останній рік табірного ув’язнення, 16 червня 1971-го, в нього на руках помирає після третього інфаркту Михайло Сорока.
Після звільнення з в’язниці п’ять років працював у львівській котельні кочегаром
Після звільнення з неволі у 1971 році для Михайла Гориня, як і для всіх «політичних», закриті всі двері для роботи за фахом. Щоб не потрапити знову за ґрати через статтю про «дармоїдство», Горинь змушений працювати машиністом на будівництві хімкомбінату, а потім ще п’ять років кочегаром у котельнях Львова. Цю професію свого часу освоїли більшість дисидентів.
І весь цей час Горинь опікується родинами політв’язнів.
Не маючи доказів для другого арешту, КДБ підкинуло документи Гельсінської спілки та засудило на 10 років
Коли до Михайла Гориня звертаються Микола Руденко та Олекса Тихий із пропозицією долучитися до руху на підтримку Гельсінського акту, Горинь бере участь у підготовці установчих документів Української Гельсінської групи, але пропонує поки його не долучати.
«Я у вашу футбольну команду не піду», – сказав він Оксані Мешко, знаючи, що КДБ його слухає. А на папері написав: «Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду».
Так і сталося. По тому, як першу десятку УГГ арештували, Михайло Горинь готував інформаційні повідомлення й вісники про репресії в Україні.
«Ціла армія партійних керівників і органи держбезпеки уважно стежать за сміливцями, що всерйоз сприйняли паперові права українського народу і вимагають їх реалізації. Для таких – місце у Володимирській тюрмі, таборах Мордовії та Приуралля, у психіатричних лікарнях теж», – написав Горинь у документі групи у 1978 році.
Режим шукав приводи знову запроторити Гориня за ґрати. Лише впродовж 1981 року в його помешканні відбулося шість трусів. Не маючи доказів, КДБ підкидає йому в квартиру фальшиві документи, нібито Гельсінської групи, які «засвідчили», що він «продовжує антирадянську діяльність». Вони потім стають головними доказами у звинуваченні.
«У таборі вмирають тільки українці» − відбував ув’язнення у «Владимирському централі» зі Стусом
На знак протесту Михайло Горинь оголошує голодування, а на десятий день його тримання за ґратами в нього стається серцевий напад. Втім, це не завадило «справедливому радянському суду» присудити йому 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у сумнозвісному таборі в Кучино, де якраз у період 1981−1985 років пішло з життя вісім «політичних» в’язнів, серед яких Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Михайло Горинь мав усі шанси стати наступним.
Довідково. Радянська тюрма для політв’язнів − «табір смерті». Тут померли 4 члени Української Гельсінської групи:
Олекса Тихий − мовознавець. Помер невдовзі після зробленої в іншому таборі операції. Лікар-«кегебіст» зашив йому шлунок у вигляді пісочного годинника, що викликало страшенні болі після прийому їжі.
Юрій Литвин − поет. Знайшли в камері з розрізаним животом. Один із в’язнів повідомив про його вбивство матері за два роки до її смерті.
Валерій Марченко − літературознавець. Радянський суддя, знаючи про камені в нирках, засудив його до 15 років ув’язнення. А потім реабілітував після розпаду СРСР.
Василь Стус − поет. Звертався до Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства. Написав у Кучино близько 100 віршів, з них збереглося лише 6. Перед смертю оголосив «голодовку до кінця». У ніч на 4 вересня 1985 року помер у карцері.
Режим боявся Михайла навіть ув’язненого, його ретельно контролювали й намагалися ізолювати. «Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді, фактично, він був в організації від початку», – говорить Василь Овсієнко.
«Велика кількість листів, які приходили від брата, мали чорною перекреслені цілі абзаци. Так само й листи, які до нього слали. Цензура була дуже лютою і уважною до кожного слова», – свідчить Богдан Горинь.
І це дедалі погіршувало здоров’я Михайла Гориня.
«Cерце колотить, як телячий хвіст», – не раз казав Михайло Горинь, перебуваючи шостий рік у радянському таборі для політв’язнів Кучино і 12-й рік в ув’язненні загалом. Він уже пережив кілька серцевих нападів та два інфаркти.
«Його в таборі довели до такого стану! У 1987 році він уже був кандидат на той світ», – свідчить Василь Овсієнко, який майже три роки ділив із Горинем одну камеру.
Він навіть як попередження зробив заяву табірному керівництву.
«Я був на прийомі в начальника концтабору Долматова. Після того, як померли наші хлопці, записався до нього на прийом і кажу: «Ну що, а тепер моя черга? Пішов Тихий, пішов Литвин, пішов Марченко, пішов Стус…» А той: «А почему ваша очередь?» А я йому: «А тому, що вмирають тільки українці»», – розповідав Горинь.
Гориня випустили з в’язниці, вважаючи, що той «нежилець»
У листопаді 1986-го у Михайла Гориня вкотре не витримує серце: стається другий інфаркт міокарда. Горинь потрапляє в лікарню.
«Уже була «перебудова» і, очевидно, Кремлю не треба були трупи.Тоді в табір прийшов новий лікар. Я назавжди запам’ятав його прізвище: Грущенко. Я вважаю, що цей Грущенко врятував Михайла Гориня. Очевидно, його запитали, чи Горинь витримає подальше ув’язнення, і він казав, що ні, не витримає, його треба звільняти», – розповідає Овсієнко.
2 липня 1987 року Михайла Гориня помилували, а в 1990-му – реабілітували.
Разом із Чорноволом і Гелем вони стали засновниками Української Гельсінської спілки та Народного руху
«Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати свободу, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – той, який не пропаде марно», – говорить Богдан Горинь.
Коли Горинь ледь живий повертається до Львова і разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Гелем та братом Богданом організовує Українську Гельсінську спілку, розробляє «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки», створеної на основі Української Гельсінської Групи. Вищезгадану декларацію вони оприлюднили 7 липня 1988 року на мітингу у Львові.
У вересні 1988 року Михайло Горинь організував та очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, що увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Крім того, він був одним із засновників Українського народного руху.
«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими регіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», – проголошує Михайло Горинь у 1990 році під час виступу на з’їзді Народного Руху.
Його ідеї − «Ланцюг єдності», Свято козацької слави і привітання дітей із Донеччини із Великоднем та Різдвом
Михайло Горинь доклав багато зусиль, аби переконати США, що незалежна Україна не несе жодної загрози. Саме йому належить ідея побудувати «ланцюг єднання», коли сотні тисяч людей взялися за руки і з’єднали Львів із Києвом.
Михайло Горинь завжди фонтанував ідеями. Окрім «ланцюга єднання», започаткував і Свято козацької слави.
«Ми їхали під синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! Або – дитяча дипломатія. Це теж його ідея: посилати діточок із Донеччини, Луганщини на Різдво і Великдень у Галичину. І навпаки – діток із Галичини з колядками, з щедрівками вивозити на канікули на Донеччину», – розповідає Василь Овсієнко.
Помер Михайло Горинь на 83-му році життя зі словами: «Не віддайте їм Україну…»