Самійло Іванович (Самусь) є одним із найвидатніших військових і державних діячів української козацької держави. Водночас ми не знаємо ані його справжнього прізвища, ані походження, ані місця і часу його народження. Не зберігся і не відомо, чи існував його портрет. Достеменно не відомо також коли саме він помер і де був похований.
Велика турецька війна і козацтво
Уперше Самусь згадується на чолі Кальницького (Вінницького) полку наказного гетьмана його королівської милості Андрія Могили. Спираючись на постанову сейму Речі Посполитої, він разом із іншими героями Віденської битви 1683 року – полковниками Андрієм Абазином (Брацлавський полк), Семеном Палієм (Фастівський (Білоцерківський) полк), Захаром Іскрою (Корсунський полк) – розпочав нове заселення спустошених війнами та «великим згоном» земель на Правобережжі.
Правобережне козацтво було важливим інструментом короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського у Великій турецькій війні 1683-1699 років за контроль над землями Південної і Східної Європи, що точилася між Османською імперією та Священною лігою, до якої входили Священна Римська імперія, Австрія та її васали, Річ Посполита, Венеційська республіка, Бранденбург-Пруссія, а від 1686 року ще й Московія.
До речі, умовою входження Московського царства до Священної ліги стало підписання так званого Вічного миру з Річчю Посполитою, яким було затверджено насильницький поділ України на Правобережну і Лівобережну. Але цю угоду вдалося реалізувати лише через 25 років.
А в 1686 році козацтво на обох берегах Дніпра використало Велику турецьку війну для відновлення єдності. І Самійло Іванович відіграв у цих подіях одну з головних ролей. Його полк упродовж 1686-1699 років брав участь у більшості військових операції армії Речі Посполитої проти Османської імперії та її васалів. Пліч-о-пліч із ним у Північному Причорномор’ї воювали союзні-братні підрозділи лівобережного гетьмана Івана Мазепи.
Проте вже у 1692 році поляки висловлювали занепокоєння через неконтрольоване зростання населення в правобережній козацькій вольниці, вбачаючи загрозу «свавільств», зокрема, в самусевому полку. Проте, поки тривали воєнні дії, на «свавільства» козаків закривали очі. Більше того, в 1693 році король призначив Самуся наказним гетьманом.
Карловицький мир, Велика північна війна і відновлення незалежності Війська Запорозького
26 січня 1699 року було підписано Карловицький мир і Велика турецька війна скінчилася. Османська імперія втратила на користь Речі Посполитої Подільський еялет і Правобережну Україну, а на користь Російської імперії – Вольності Війська Запорозького. 1699 року Самуся за умовами Карловицької угоди мали позбавити гетьманства, а за ухвалою варшавського червневого «пацифікаційного» сейму упродовж двох тижнів розпустити козацькі формування Правобережжя. Але окремі частини козаків влітку 1700 році брали участь в облозі польськими військами Риги. Розпочиналася нова велика війна.
1701 року поляки зробили спробу домовитися з Самусем, але дістали відповідь, що той розпустить свої війська і складе повноваження, коли «по всій Україні від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случі не буде ноги лядської».
На початку 1702 року Август II видав універсал про ліквідацію козацтва у Київському та Брацлавському воєводствах. У відповідь на це навесні 1702 року у Фастові відбулася козацька рада за участю гетьмана Самійла Івановича, полковників Війська Запорозького, представників православної шляхти, духовенства та міщан. Самусь відмовився від титулування «гетьман його королівської милості» і був обраний «гетьманом українським». Це означало відновлення незалежності держави Війська Запорозького.
У серпні до Богуслава, Корсуня, Лисянки прибули польські каральні залоги. У відповідь на цей крок козаки повстали і знищили ці ворожі підрозділи. Гетьман Самусь оголосив селянам довічне звільнення від шляхетського гніту й оточив останню польську цитадель на Правобережжі – Білу Церкву. Спочатку він спалив місто, а білоцерківський замок тримав оборону.
Улітку 1702 року розпочалися селянські заворушення в Подільському і Брацлавському воєводствах. Війська Семена Палія й Андрія Абазина приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами стали Калюс і Могилів. 7 вересня 1702 року гетьман Самусь і полковник Семен Палій звернулися листовно до своїх нещодавніх супротивників – козацьких ватажків на Дністрі – Палладія (гетьманського ротмістра Ханської України), Валазона (колишнього судді Куманського) й Степана Рингаша (ямпільського полковника) з проханням надіслати підкріплення під Білу Церкву. Самусь писав, що він до останньої краплі крові битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким проти ворогів наших – поляків, за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися в Україні».
17 жовтня 1702 року повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення під Бердичевом, а в жовтні – листопаді відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків та ін. 10 листопада 1702 року Самусь сповістив про взяття після семитижневої облоги Білої Церкви.
Керівники повстання звернулися по допомогу до Мазепи, але лівобережний гетьман і московський цар Петро І пропонували С. Палієві та С. Самусю звільнити завойовані міста на користь Польщі.
У лютому 1703-го поляки пішли в контрнаступ і розгромили козацький табір під Ладижином, захопили 12 гармат, взяли в полон полковника Абазина. А в березні 15-тисячна польська армія розгромила повстанців на Поділлі та Волині. Війська Самуся, Палія та Іскри зосередилися на Київщині. Проте наступ шведів на Польщу змусив короля перекинути війська на північ.
Послідовний прихильник Мазепи
На початку січня 1704 року Самусь, шукаючи підтримки та підкріплення, спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І. Мазепою. Вже наприкінці зими підрозділи Мазепи перейшли на правий берег Дніпра. 15 червня 1704-го в таборі поблизу Паволочі Самусь урочисто передав Іванові Мазепі свої клейноди – булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Так здійснилася давня мрія про об’єднання України. Також це символізувало припинення повстання й перехід правобережців під протекторат Петра I.
Це відбувалося в процесі переговорів між Московією і Річчю Посполитою щодо нового військового союзу. Уже 30 серпня, підписаний між поляками і московитами Нарвський договір. закріпив успіхи Мазепи на Правобережжі. Гетьманові тепер уже «обох берегів Дніпра» було доручено ліквідувати повстання Палія і повернути захоплені козаками міста полякам.
Іван Мазепа ув’язнив Палія, а Самуся залишив на посаді полковника Богуславського полку. Також наказав йому надати дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до гарнізону Білоцерківської фортеці.
У червні 1705 року розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І 40-тисячна армія під керівництвом І. Мазепи рушила в напрямку Львова і незабаром досягнула кордонів Белзького воєводства. Таким чином, гетьман поширив свою владу на всю Правобережну Україну.
Самійло Самусь був одним із послідовних прихильників Мазепи. Підтримав угоду про шведський протекторат, але після полтавської катастрофи не захотів покидати Україну й уже 1711-го приєднався з Богуславським полком до військ гетьмана П. Орлика, активно розповсюджував його «закличні універсали». Під час цієї кампанії обороняв Богуслав від чисельніших сил командувача московських військ М. Голіцина. Під час тривалого й жорстокого бою москалі оточили козацькі полки й полонили Самуся із сином, а також брата Костянтина Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків.
Подальша доля Самійла Івановича достеменно не відома. Існує переказ, що він заповідав поховати себе в Межигір’ї, для чого дав на потреби монастиря 300 червінців «за свій похорон і поминання». Але, найімовірніше, після арешту був висланий за наказом московського уряду до Сибіру.
У відсутності інформації про гетьмана Самуся, зокрема і про останні роки його життя, немає нічого дивного. Московія впродовж кількох століть намагалася знищити чи приховати згадки про нелояльних їй козацьких лідерів. Проте повернення пам’яті про них – правдивих оборонців української державності – має стати пріоритетом сьогодні.