На відео показано злагоджену роботу наших артилеристів та операторів БПЛА.
Відео оприлюднили Десантно-штурмові війська, передає АрміяInform.
На кадрах показано як десантники зупиняють ворожу техніку, а fpv-дрони добивають її разом із екіпажем.
«Ці кадри — лише крапля в морі відео знищення ворожої техніки підрозділами 71-ої. Ворог атакує щоденно, але змушений із втратами відповзати на свої позиції», — йдеться в повідомленні.
Раніше АрміяInform повідомляла, що окупанти все частіше вдаються до самогубства в районі Новомихайлівки.
Владиславу Олеговичу Лонському – командиру 2 десантно-штурмової роти 3 батальйонної тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади – 24 лютого 2024 року присвоєно найвищу державну нагороду – звання Героя України (посмертно).
Про це розповіли в Десантно-штурмових військах ЗСУ, передає АрміяInform.
Командувач Десантно-штурмових військ ЗС України, який на той час командував 80-ю бригадою бригадний генерал Ігор Скибюк характеризує десантника так: «Він був надійним резервом бригади, витягував складні операції на себе, завжди був націлений на успішне виконання бойових завдань. Це хороший командир, який дійсно заслужив найвищої відзнаки№.
У перший день широкомасштабної війни «Страйк» виконував бойові завдання в районі Антонівського мосту Херсонської області на посаді заступника командира десантно-штурмової роти. Того ж дня його командир отримав важке поранення, а він прийняв командування ротою на себе.
«За його наказом ми дістали та передали двох тяжкопоранених офіцерів в медпункт після виходу з оточення. Він давав команду евакуювати всіх поранених, а сам залишився вести бій та прикривав наші евакогрупи. Він нікого не залишав у біді», — розповідає побратим десантника.
Рота під його командуванням успішно вела оборонні бої, штурмові дії та ефективно знищувала противника. «Бої за Лисичанськ, Серебрянку, Богородичне, контрнаступ на Харківщині… Він брав участь у стрілецьких боях пліч-о-пліч з солдатами» — згадує бойовий побратим.
Поблизу Кривого Рогу Лонський грамотно керував штурмовими діями та повернув під український прапор два населені пункти. Полковник Павло Розлач, який на той час був командиром 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади ДШВ пригадуючи ті дні зазначає, що рота Лонського також витісняла противника, який захопив плацдарми на березі річки Сіверський Донець та брала участь в знищенні ворожої переправи.
22 травня в районі Берестового Бахмутського району на Донеччині під час утримання рубежів оборони у результаті стрілецького бою десантники знищили 1 БМД-1 та живу силу.
13 червня в районі Богородичного Краматорського району на Донеччині рота під командуванням сміливого капітана знищила 2 російських танки та бойову машину піхоти.
2 липня у районі Верхньокам’янки Владислав Лонський отримав важку контузію під час танкового обстрілу, проте вже за тиждень повернувся до підрозділу. Під час рейдових дій на Харківщині, в районі населеного пункту Бабенкове Ізюмського району підрозділ капітана «Страйка» взяв у полон російських офіцерів, солдатів, захопили ворожу техніку: танк Т-72Б3, самохідну артилерійську установку 2С3 «Акація-2», МТ-ЛБ, два автомобілі КАМАЗ та 2 БМП-1.
Уже 11 вересня під час наступальних та пошуково-ударних дій 2 ротна тактична група під командування капітана Лонського форсувала річку Оскіл і закріпилась на лівому березі.
«Коли зачистили Оскіл, він мені доповів, що міст через річку не був зірваний. Я дав команду, щоб вони переправились і забезпечили плацдарм на лівому березі. Противник не зміг їх звідти вибити, тому знищив дамбу. Міст змило, рота залишилась відрізана. Ми робили їм переправи на човнах, натягували канати, човнами забирали поранених…», — зазначає його колишній командир 3-ї бтгр.
Тоді відбувся різкий підйом води на 4 метри. Повернути техніку не було можливості. Командиру Лонському було поставлене завдання залишитися з частиною особового складу на лівому березі для утримання займаних плацдармів. Стійкість у виконанні даного рішення в подальшому дозволило безпечно встановити понтонний міст для переходу основних наших сил через річку Оскіл. Офіцер-десантник понад тиждень тримав оборону разом зі своїми десантниками та іншими представниками Сил оборони України. 20 вересня внаслідок ракетного обстрілу КСП роти, капітан Владислав Лонський загинув.
Десантник Владислав Лонський на псевдо «Страйк» до останнього хоробро та результативно захищав Україну, проявляв мужність та професіоналізм в командуванні підрозділом, загинувши героєм…
Захисники окремої десантно-штурмової Таврійської бригади провели навчання з опанування нових способів евакуації поранених з поля бою.
Про це повідомляє офіційна сторінка бригади у фейсбук, передає АрміяInform.
Новим способом евакуації стало використання маневрених автомобілів-баггі.
«Надання першої медичної допомоги бійцям, що були поранені в ході бойових дій, залишається у фокусі уваги медичної служби бригади. Пошуку нових способів евакуації поранених, аби полегшити порятунок їх життя – було присвячене це заняття», — каже старший бойовий медик бригади.
За словами військового медика, усі напрацювання, які були отримані під час цього заняття, будуть ретельно проаналізовані з виправленням виявлених недоліків, після чого впроваджені у бойову практику медиків бойових підрозділів бригади.
Раніше АрміяInform повідомляла, що марунові берети показали знищення ворожих залізяк.
Літуни окремої аеромобільної бригади боєприпасами з FPV-дронів знищили ворожу техніку.
Про це повідомляють Десантно-штурмові війська ЗСУ, передає АрміяInform.
«Знищення техніки окупантів до гвинтика – така повсякденна робота саперів і операторів ударних безпілотних авіаційних комплексів нашої бригади. Мета – змусити окупантів позбутися будь-яких мрій загарбати бодай невеличкий клаптик української землі», — йдеться в повідомленні.
Нагадуємо, раніше АрміяInform повідомляла, що батальйон К-2 розчепив ворожу піхоту та техніку на атоми.
Таврійські десантники показали як ефективно вони відправляють піхоту рашистів на концерт до кобзона вночі.
Про це повідомляють Десантно-штурмові війська ЗСУ, передає АрміяInform.
На відео показано, як за допомогою скидів з дрону вогневе ураження наноситься в темну пору доби, щоб відбити у противника бажання вести будь-які штурмові дії.
«Постійний вогневий вплив на російських окупантів допомагає зірвати плани ворога, змушуючи його переходити від наступу до оборони», — йдеться в повідомленні.
Нагадуємо, раніше АрміяInform писала, що боєць ДШВ розповів як «Джавеліном» знищив понад 40 ворожих цілей.
Це Дмитро. Ще два роки тому він жив спокійним та мирним життям із сім’єю в рідному Бердянську, проте 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів, і з того моменту його життя розділилося на «до» та «після».
— Тоді вся країна здригнулася від потужних та масованих ракетних обстрілів. Моє місто не стало винятком, — із сумом згадує десантник Дмитро і продовжує: — Люди одразу почали виходити на вулицю, шукали, де купити хоча б щось. Хтось продавав те, що мав, адже ніхто не знав, що буде завтра та й чи взагалі воно настане…
Далі ситуація тільки погіршувалася. Бердянськ почали активно обстрілювати та рівняти із землею, а місцеві жителі не мали нічого, навіть шматочка хліба.
— Я застав колони окупантів, коли вони заїжджали в місто. Незліченна кількість людей виходила тоді із синьо-жовтим стягом, ми кричали: «Слава Україні», щоб ворог зрозумів, що їх тут ніхто не чекав, і ми так просто не здаємося. Спочатку вони не сильно реагували, але потім найактивніших людей почали викрадати та вивозити в невідомому напрямку…
Перебуваючи в окупації, майбутній десантник тільки і думав про те, де взяти зброю та стати на захист рідної країни.
— Ми, ті, хто вмів тримати зброю у руках і знав, як себе з нею поводити, зібралися разом та дізналися, що в Маріуполі є зброя, але туди треба йти пішки і одягти на плече сині пов’язки. Вже в дорозі дізналися, що рашисти взяли Маріуполь в кільце, тому розвернулися і повернулися в Бердянськ.
Після повернення Дмитро вирішив на власний ризик виїжджати з рідного тимчасово окупованого міста.
— Я їхав разом зі своєю родиною. Речей ми не брали багато, адже розуміли, що нас можуть дуже детально перевіряти. Більше за все я хвилювався, що в мене можуть знайти мій військовий квиток. Тоді взагалі було б невідомо, як склалося моє життя. Дуже боляче було спостерігати, як противник обстрілював з БМ-21 «Град» колони наших мирних жителів… На одному з ворожих блокпостів окупант поставив мені запитання, яке я досі прокручую у своїй голові: «Причина, по которой Вы покидаете Запорожскую область?»… Це дійсно вкрай боляче.
Коли десантник Дмитро побачив рідний український стяг та наші Збройні Сили, то йому було важко стримати емоції, які повністю заповнили його серце.
— Це можуть зрозуміти тільки ті люди, які пережили окупацію, адже рашисти першим ділом там, куди заходять, скидають наші прапори і встановлюють свої ганчірки, роблять власні адміністрації. А коли ти чуєш рідну мову і розумієш, що ти вдома, то це просто неймовірні почуття.
Після цього він одразу відправився в територіальний центр комплектування, звідки вирушив у рідну окрему аеромобільну бригаду, у складі якої Дмитро боровся за найважчі ділянки Донеччини та Луганщини.
— На війні немає абсолютно нічого хорошого. Враження, які тут можуть бути, тільки негативні, адже це все дійсно психологічно складно. Я щиро хочу, щоб у нас було більше снарядів та потужних гармат. Всі мої побратими, як і я, дуже вмотивовані та готові боротися до кінця, нам треба тільки ще більше зброї, — наголосив десантник.
Торік під Слов’янськом важкопоранений воїн-десантник Артем Остап’юк кілька годин пролежав один у лісі, чекаючи на порятунок. Він втратив чимало крові, і смерть була вже близько. Кілька разів хлопець збирався подзвонити рідним, щоб проститися, але щоразу відкладав телефон. Коли ж надія на порятунок майже згасла, сталося справжнє диво…
…Ранок 24 лютого 2022 Артем зустрів у Нікополі, де працював токарем на одному з великих промислових підприємств. Його старший брат був у Кривому Розі, тож теж не міг допомогти вибратися мамі, яка в перші дні перебувала під окупацією на Херсонщини.
Бойове хрещення відбулося в «Шервудському лісі»
— Порадившись із коханою Оленою, добровільно пішов до найближчого районного ТЦК та СП, — розповідає 24-річний українець. — У мене зріст 194 сантиметри, свого часу відслужив водієм в інженерних військах. Тож мене направили до навчального центру Десантно-штурмових військ. Після курсу спеціальної підготовки 15 травня прибув до одного з батальйонів окремої аеромобільної бригади.
Першою бойовою позицію став невеличкий клаптик лісу, що неподалік селища Богородичне на Слов’янському напрямку.
— Це місце й досі називають «Шервудським лісом». Через густу рослинність російські диверсанти мали змогу підходити до нас доволі близько. Приємно було зустріти там свого друга на псевдо «Махорка», із яким познайомився в центрі підготовки ДШВ. Побратим мене всіляко підтримував і просто випромінював позитивний настрій. Проте все це було поки… його не вбили росіяни, — каже Артем.
За словами захисника, ворожі артобстріли чи робота танків із «зетками» були звичною справою. А щодо ворожих ДРГ, то вони підкрадалися через день, а бувало, що й по кілька разів на добу.
— Участь у першому бойовому зіткненні узяв уже на другий день після прибуття на опорний пункт. 8 окупантів наблизилися до нас на відстань 50 метрів. Ми відкрили вогонь… Мінімум двох вбили, інші відійшли. Хоча той бій тривав лише 10–15 хвилин, але я встиг розгледіти обличчя ворогів та відчути, що таке справжня війна, — зазначає армієць.
Небезпека чекала з усіх боків
Періодично кремезного воїна-десантника на псевдо «Остап» направляли нести службу на іншу позицію. Вона постійно переходила від нас до ворогів і навпаки. Чимало наших хлопців зазнало там бойових поранень.
— Небезпека чекала на нас буквально з усіх боків. Лінія оборони на той час була нестабільною, постійно мінялася, — зауважує «Остап».
Для молодого воїна в усьому був прикладом командир взводу старший лейтенант Роман. Кадровий офіцер воював не перший рік. Його професійні знання та бойові навички врятували життя не одному підлеглому. Але, на жаль, на війні неможливо до всього підготуватися.
— Розпочинався сонячний ранок. Раптом о шостій годині тишу порушили ворожі танки, які навмисно стали бити по верхівках дерев, аби уламки розліталися якомога далі. За відпрацьованим алгоритмом дій ми зайняли оборону. «Махорка» був поруч і спитав, чи є в мене сигарети. То були його останні слова, бо шостий ворожий постріл вибухнув просто над нашими головами. Одразу ж відчув різкий біль у лівій нозі… Перша моя думка, що ногу відірвало. Спробував порухати коліном. Коли це вдалося, то перевів дух і повернув голову в бік друга, — зауважує «Остап».
Як не кричав він «Махорці», той мовчав і не ворушився. Все обличчя друга було в крові. Ближче підповзти до нього Артем фізично не міг. Адже, окрім ноги, кров текла ще з його лівої руки.
Хвилини очікування перетворилися на години
За кілька хвилин до пораненого «Остапа» підбіг воїн. Він і повідомив, що друга більше немає. Також того дня загинув ще один їхній побратим. Поранень зазнали четверо. Першими почали евакуйовувати тих, хто був у найважчому стані.
— Я тримався. Сам наклав собі турнікет та старався відволікатися на щось позитивне. Мене перенесли в більш безпечне місто. Там попросили почекати кілька хвилин, поки віднесуть інших трьох до точки евакуації, — розповідає «Остап».
На жаль, ті хвилини перетворилися на години. Пізніше він дізнався, що машину з медиками та вцілілими воїнами обстріляла ворожа ДРГ.
— У той момент я не знав, чи захопили нашу позицію вороги, чи там ще наші. Та, зважаючи на велику втрату крові, став обережно кричати. Час же наближався до 12:00. Пізніше свої крики став розбавляти пострілами з автомата. Мамі та кохані хотів подзвонити, але не знав, що саме сказати на прощання. Вже втративши надію на порятунок, з останніх сил щось крикнув і приготувався до найгіршого. Але мене почули прикордонники, що перебували поруч, — каже воїн-десантник.
Вісім операцій та переведення з бойової бригади
Артему зробили аж вісім операцій в чотирьох різних лікувальних закладах.
— Як не дивно, але нога, в якій була дірка розміром із кулак, загоїлася доволі швидко. А ось у руці ворожий уламок снаряда перебив кістки, а також сильно пошкодив суглоби та нервові закінчення. Зараз я шкутильгаю, але найбільше турбує саме лікоть та передпліччя, де стоять металеві скоби, — зазначає захисник України.
Зважаючи на важке поранення та тривале лікування, військові лікарі визнали Артема обмежено непридатним до військової служби із забороною воювати у складі бойових частин. Тому в травні цього року армійця перевели на посаду стрільця в підрозділі охорони одного з ТЦК та СП, розташованого на Харківщині.
— Мені нині лише 24 роки. Попереду в моїх планах — зустріч перемоги, весілля та побудова власного будинку. Тому я не зациклююся на своєму пораненні, а впевнено крокую вперед, — розкрив свої задуми старший солдат Артем Остап’юк.
Головний сержант Євгеній Аверкін з позивним «Ігла» на війні з 2014 року. В березні 2014 року був мобілізований до 95-ї, тоді ще аеромобільної, бригади, у складі якої брав участь в АТО з 2014 по 2017 рік на посаді заступника командира зенітно-ракетного взводу. Євгеній пройшов крізь запеклі бої гарячої фази АТО у 2014 році — на горі Карачун, у Слов’янську. За його плечима бої за нафтобазу Лисичанська, він брав участь у славетному рейді тилами росіян, потім — бої за Донецький аеропорт. Після загибелі командира взводу тимчасово виконував його обов’язки.
А потім виконував бойове завдання — на Чонгарі, на Арабатській стрілці.
У 2015 році був командиром штурмової групи в Авдіївці, у 2016-му — командиром взводного опорного пункту в населеному пункті Нью-Йорк.
У квітні 2017 року звільнився з лав Збройних Сил України й разом із родиною переїхав на постійне місце проживання до Польщі. Жив, працював, але після початку вторгнення росіян повернувся до України.
Як він каже: «Це мій чоловічий обов’язок, я дав Присягу українському народові і просто не міг там залишатися, адже тут моя Батьківщина. Я мав певний бойовий досвід, міг бути корисним і просто не міг залишатися осторонь».
На початку травня 2022 року Євгеній мобілізувався до 46-ї десантно-штурмової бригади, в складі якої в липні 2022 року брав участь у боях на Херсонському напрямку.
2 серпня дістав важке поранення та контузію біля селища Білогірка. В січні 2023 року повернувся до своєї частини, де прийняв посаду головного сержанта аеромобільної роти.
З кінця січня до початку лютого 2023 року виконував бойові завдання під Соледаром. У лютому воював неподалік селища Берхівка, де десантники відбивали атаки противника. Під час цих боїв було взято в полон декілька росіян. Пізніше брав участь у боях під Васюківкою.
З квітня по травень 2023 року — бої під Бахмутом і в самому місті. Там Євгеній був знову поранений і контужений, але після лікування в шпиталі повернувся до виконання бойового обов’язку.
З 28 вересня 2023 року був переведений на посаду інструктора навчальної роти навчального батальйону в навчальному центрі десантно-штурмових військ.
За свою бойову роботу головний сержант Євгеній Аверкін нагороджений численними нагородами, серед яких орден «За мужність» ІІІ ступеня.
На запитання, чи став у пригоді в сучасній війні досвід АТО, відповідає так: «З одного боку, знадобився — я міг правильно скорегувати своїх бійців, виставити оборону. Тактика росіян майже не змінилася, тільки що з’явилися дрони та стало більше артвогню, ну і авіації тоді не було. А в останні дні боїв за Бахмут вони вже використовували геть усе».
Про бої на Бахмутському напрямку Євгеній говорить так: «Як сержант, я допомагав командиру роти, бо в нього бойового досвіду було менше, ніж у мене. Хлопці до нас більше прислухалися, коли їм не наказували, а просто просили й пояснювали, що потрібно зробити. Тоді вони виконували поставлені завдання, бо знали, що їх не кинуть напризволяще. Грамотно виконуючи поставлене завдання, ми в останні дні боїв за Бахмут протримались не десять діб, а вдвічі більше. А ще було дуже важко витримати в останні дні боїв за Бахмут, коли росіяни все місто засипали фосфорними бомбами й увесь Бахмут просто сяяв».
За його словами, неабияк допомагали особлива десантна мотивація.
— Відомий наш девіз «Завжди перші», отже — найкращі. Хлопцям, які приходять до нас у ДШВ ми весь час це повторюємо. Втлумачуємо, що ми — еліта, маємо стояти. Як показала ця війна, там, де стоять десантники, ми стоїмо до останнього, виконуємо поставлене завдання. Пам’ятаю, як ми тримали позицію, потім передали її іншій частині, вони не утримались, і тоді ми пішли в атаку й знов відбили її, взяли сім полонених, — говорить Євгеній.
На моє запитання, що було найважче витримати, десантник, трохи замислившись, згадує: «Найважчим було, мабуть, коли ми на Херсонському напрямку стояли й по нас на день завдавали до 50 авіаударів. Одного дня ми нарахували 59 таких ударів, артилерію й танки ми навіть не враховували. Ми вже знали: по нас запускають НУРСи з вертольотів (Некеровані реактивні снаряди. — Авт), потім танки і арта підключаються, а потім знов заходить „СУшка“… Утримались завдяки відритим окопам, а також тому, що вони змушені були завдавати авіаударів з далекої відстані НУРС боялись, що зіб’ють. Адже дві чи три „вертушки“ ми збили. Загалом наші зенітники дуже дошкуляли російським пілотам».
Пригадав Євгеній один дещо кумедний епізод: «1 серпня 2022 року була сильна злива, ми з ротним були в окопі, промокли наскрізь. Я поклав одяг сохнути, і раптом починається атака росіян. Я лише в білизні й берцях — ані каски, ані «броніка»… Кричу командирові: «Романич, дай хоч „бронік“ натягну, бо якщо завалять, росіяни скажуть, що українцям нема в чому воювати»… Ротний витягує мені «бронік», каску, я натягую їх на себе… Тим часом до нас підтягнулись розвідники, бачать мене в білизні й «броніку» і ржуть: «Ти зараз усіх орків розлякаєш своїм спіднім», — як у тому фільмі «У бій ідуть лише «старі».
Маневрена, легка та точна — саме так можна описати британську гармату L-119, з якою працюють десантники окремої аеромобільної бригади на одній з найважчих ділянок фронту.
Про переваги гаубиці над радянською Д-30 артилеристи розповіли ексклюзивно для кореспондентки АрміяInform.
[embedded content]
— Наша краля призначена для ураження живої сили противника та легких броньованих машин, — розповідає командир гармати Андрій. — Переважно працюємо по скупченню ворожої піхоти, але, коли наші «очі» передають, що рухається ворожий БТР чи БМП, теж уражаємо такі цілі.
До того, як артилеристи почали застосовувати гаубицю L-119, розрахунок знищував окупантів з радянської гармати Д-30.
— Наші хлопці проходили навчання в західних країнах, де перейняли чимало досвіду від їхніх спеціалістів. «Елька» дуже точна, щодо загальної ваги — набагато легша за Д-30, маневрена та має високу швидкість стрільби. А це все впливає на результат роботи. Єдиний мінус для нас в калібрі, адже тут він 105 мм. Посібники, за якими ми навчалися, свідчать, що з неї можна здійснювати 7–8 пострілів на хвилину. У нас розрахунок доволі добре злагоджений, і можемо відправляти 11–12 «кабанчиків» за хвилину. Наш абсолютний рекорд — 364 снаряди за добу. Тоді всі мали піднесений настрій, незважаючи на фізичну втому, — додає командир гармати.
Працюють десантники переважно осколково-фугасними, димовими та шрапнельними снарядами. Максимальна дальність, на яку можуть летіти активно-реактивні боєприпаси, сягає 17 кілометрів.
Старший навідник гармати L-119 Денис говорить, що основну свою бойову практику та досвід він здобув у боях за Ізюм.
— Я відповідальний за наведення гармати, точність та швидкість стрільби. Звичайно, завжди хочеться вразити ціль так, щоб при цьому використати мінімальну кількість снарядів, чого ми завжди прагнемо. Втім, багато складнощів доставляють ворожі «пташки». Ми постійно повинні бути обачними та дуже вдало маскувати нашу гаубицю. Так би мовити, створювати ландшафтний дизайн на вищому рівні. У нас немає такого поняття, як день або ніч, адже роботи постійно вистачає і команда на ураження цілі може надійти в будь-яку мить. Це свідомий вибір кожного захисника та захисниці, адже всі ми мріємо звільнити рідну землю та повернутися до своїх рідних, — говорить десантник Денис.
