Мешканці села Рата й міста Рава-Руська, що на Львівщині, провели в останню путь полеглого в російсько-українській війні воїна Володимира Мазурака.
Про це повідомляє Рава-Руська міська територіальна громада.
«Схилимо голови в скорботі й шані, на щиті повертається наш Захисник… Мазурак Володимир Ігорович, мешканець села Рата Рава-Руської міської територіальної громади, загинув 7 квітня в районі населеного пункту Васюківка Донецької області внаслідок обстрілу позицій противником», — йдеться в дописі.
На вшанування пам’яті загиблого воїна у Рава-Руській міській територіальній громаді було оголошено дводенну жалобу.
Кортеж із тілом захисника громада Рави-Руської зустріли біля каплиці Благовіщення Пресвятої Богородиці в центрі міста, а чин похорону розпочався від рідного дому захисника в селі Рата. Поховали Володимира Мазурака на міському цвинтарі Рави-Руської.
55 років тому, 5 листопада 1968 року, акт самоспалення на знак протесту проти вторгнення військ срср до Чехословаччини та колоніальної залежності й русифікації України вчинив політв’язень Василь Макух. Цей публічний акт самопожертви чи не вперше відкрито засвідчив подібність становища Української РСР у складі керованого з москви радянського союзу та окупованої радянськими військами Чехословаччини. Пам’ять про цей вчинок громадянської мужності набула особливого значення після початку російської агресії проти незалежної України 2014 року й надто — на тлі широкомасштабного вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року.
Василь Макух усвідомлював залежне становище Української РСР у складі радянського союзу значно краще за переважну більшість громадян срср. Він народився 14 листопада 1927 року в селі Карів на Львівщині, де під впливом національно-патріотичного середовища сформувався його світогляд. Головним прагненням Василя Макуха стало відновлення незалежної української держави, втраченої за підсумками Перших визвольних змагань. 1944 року воно привело його до лав УПА, у складі якої юнак воював до 1946 року, коли його захопили в полон енкаведисти.
Василь Макух (1927–1968) (джерело: www.uamodna.com)
Засудженого до 10 років сибірських таборів Василя Макуха 1955 року звільнили й відправили на спецпоселення. Там він зустрів свою майбутню дружину — таку само жертву радянської репресивної системи Лідію Запару, покарану лише за те, що ще дитиною нацистські окупанти вивезли її на примусові роботи до Німеччини. Разом подружжя повернулось в Україну, де мешкало в Дніпропетровську, оскільки повертатись на рідну Львівщину Василеві Макуху було заборонено.
Вторгнення радянських військ до Чехословаччини боляче відгукнулось у свідомості українського патріота, який ненавидів тоталітарний комуністичний режим срср, прагнув відновлення української незалежності та з розумінням поставився до прагнення чехів і словаків провести у їхній країні лібералізацію державного управління та громадського життя. Придушення Празької весни радянськими танками стало для Василя Макуха болючим ударом, проігнорувати який він не зміг.
Меморіальна дошка Василеві Макуху на місці вчинення акту самоспалення на знак протесту проти зросійщення України та агресії срср проти Чехословаччини
Акт самоспалення Василя Макуха відрізнявся від знаменитої «демонстрації сімох» 25 серпня 1968 року на красній площі в москві не лише радикальністю вчинку протестної самопожертви, а й виразною українською національно-патріотичною антиколоніальною спрямованістю. Дисиденти у столиці срср протестували проти вторгнення в Чехословаччину, комуністичного авторитаризму та порушення прав людини. Василь Макух, крім усього переліченого, виступив також проти радянського режиму, який він сприймав як окупацію України. Про це свідчили гасла, які Макух встиг вигукнути, коли палаючим смолоскипом рухався по київському Хрещатику: «Геть окупантів! Хай живе вільна Україна!».
Вчинок Василя Макуха, який намагалась приховати радянська влада, не лишився непоміченим в Україні та світі. Інформацію про нього поширювали таємно в срср та відкрито в західних засобах масової інформації, засвідчуючи те, що українці сприймають радянський режим як чужу, накинуту ззовні й насаджену силою владу і прагнуть відновити незалежну українську державу.
читайте також:
Сучасна агресія росії проти України спонукають вкотре згадати самоспалення Василя Макуха й оцінити його вчинок у сучасному історичному контексті. Акт самопожертви патріота засвідчив і сигналізував світові, що громадяни Української РСР і громадяни Чехословаччини перебувають в однаковому становищі чужоземної окупації, вони потребують відновлення своїх прав на суверенну державу й потребують міжнародної уваги та підтримки.
2022 року російська федерація спробувала вчинити з Україною так само, як срср із Чехословаччиною 1968 року. Вище військово-політичне керівництво і значною мірою громадяни держави-агресорки вважають, що мають право збройною силою нав’язувати іншим країнам свою волю аналогічно до того, як це колись робив радянський союз. Однак українці та міжнародна спільнота переконливо засвідчили, що попередні пів століття не минули даремно — світ змінився на краще і готовий допомагати чинити опір агресору. У цих змінах є також важливий внесок Василя Макуха — українського патріота, борця за незалежність України.
В Одесі відбулась церемонія нагородження загиблих воїнів Морської піхоти ВМС ЗСУ орденами Богдана Хмельницького III ступеня посмертно. Захід відбувався за участю представників командування ВМС ЗСУ та одеського сектору Міністерства у справах ветеранів.
Нагороди родичам загиблих захисників вручив начальник управління Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України капітан 1 рангу Андрій Урсол.
— Ті, кого ми сьогодні вшановуємо, першими пішли до територіального центру комплектування. Коли було страшно, у той час, коли хтось думав, вагався — вони прийшли і стали до лав Морської піхоти. Вони стали тією стіною, яка зупинила рашистів у їхньому намірі захопити Одесу й Миколаїв, — промовив він.
Андрій Урсол наголосив, що це велика втрата для Морської піхоти і всіх Збройних Сил. Українські морські піхотинці щодня ведуть важкі бої та знищують ворога, і в серці у кожного — пам’ять про побратимів, які першими стали на захист.
— Ці герої вже на небесах і дивляться на нас. Ми зобов’язані кожен день бути гідними їхньої пам’яті. Ростити дітей так, щоб вони розуміли, якою ціною Україні дістається свобода. Я впевнений, що кожен, хто причетний до російської агресії, буде покараний — на землі чи на небі. І бажаю, щоб це було якнайшвидше. Наші Герої назавжди в нашій пам’яті, і ми завжди будемо казати «слава». Слава нашим Героям, слава Україні! — додав по завершенню Андрій Урсол.
Сьогодні у столиці відбулася церемонія прощання з легендарним льотчиком Андрієм Пільщиковим, на позивний «Джус». Віддати шану загиблому та підтримати його рідних прийшло багато людей: побратими, друзі, знайомі, командувач ВПС ЗС України генерал-лейтенант Микола Олещук, Командувач повітряного командування «Центр» Повітряних Сил Збройних Сил України генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко.
Генерал-лейтенант Микола Олещук висловив слова співчуття рідним загиблого воїна.
— На жаль, на шляху до перемоги Україна втрачає своїх найкращих синів. Андрій — легенда Повітряних Сил. Практично 500 годин нальоту, більше як 100 бойових вильотів, десятки знищених пунктів управління ворога. Це його частка та внесок у нашу перемогу. Він бачив майбутнє Повітряних Сил ЗС України, а наше майбутнє — це сучасні літаки. Андрій зустрічався з посадовцями уряду США, дав десятки інтерв’ю закордонній пресі — доводив усьому світу, що Україні потрібні літаки. Льотчики не вмирають, вони йдуть у небо, — зазначив командувач ПС ЗС України.
Крім того, він відзначив, що пілоти 40-ї бригади тактичної авіації — збірний образ «привида Києва» і Андрій теж був частиною цього образу. Їм вдалося захистити небо над столицею і вигнати ворога.
— Ми не допустимо, щоб ця клята війна залишилася нашим дітям і онукам. Ми все зробимо для того, щоб здобути нашу перемогу, — додав генерал-лейтенант Микола Олещук.
Також командувач згадав усіх трьох загиблих пілотів. Відзначив їх мужність та внесок в оборону України.
Відповідно до наказу командувача Повітряних Пил ЗС України № 661 від 28 серпня 2023 року, загиблим в авіакатастрофі присвоєно чергові військові звання, посмертно.
майору В’ячеславу Мінці — «підполковник»;
майору Сергію Проказіну — «підполковник»;
капітану Андрію Пільщикову — «майор».
— Вони робили все для перемоги України. Це саме ті пілоти, які практично жили в небі. Кожен з них брав ініціативу на себе, знаючи, яку загрозу становлять ці ракети, «шахеди» для нашої держави. Адже вони усвідомлювали, що за кожною повітряною ціллю стоять життя українців. Вони робитимуть це зараз у складі небесної ескадрильї, допомагатимуть нашим пілотам боронити небо, — сказав генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко.
Невимовний біль та втрата для рідних, друзів, побратимів та всього українського народу.
Меморіальну дошку відкрили у школі, де навчався майбутній офіцер.
Історією життя та героїчної загибелі Тараса Редькіна поділилися його рідні, близькі та друзі, які були присутні на урочистому заході.
— Наша родина завжди була пов’язана з небом. Тарас постійно відвідував наше товариство льотчиків, авіазавод, де я працюю, різні виставки. Тому немає нічого дивного в тому, що він хотів пов’язати життя з літаками й ішов до своєї мрії до кінця. Був момент, коли під час льотної комісії з’ясувалося, що потрібно зробити дві операції, аби він став придатним до вступу у військовий виш. Я тоді його запитав: зупиняємося чи йдемо далі? Він обрав рухатися далі… Тарас завжди був дуже цілеспрямований — аби досягнути чогось, ішов до кінця. Тому мав здобутки в усьому, за що брався: у вітрильному спорті брав участь у регатах, які відбувалися по всій країні, та здобував нагороди, наполегливо вивчав англійську, адже знав, що рано чи пізно українські пілоти опановуватимуть F-16, — розповідає батько Тараса Віктор Редькін.
У перший день широкомасштабного вторгнення український льотчик вивів з-під ударів свій літак, підійнявши його в повітря, а потім виконував завдання із захисту українського неба. Вперше після великої навали московитів вийшов на зв’язок з батьком 28 лютого зі словами: «Відмовляюся говорити російською…».
Друг дитинства Тараса Микита Маладєй розповідає, що товаришували вони з дитячого садка.
— Приводом для цього стала… бійка, — сумно усміхається чоловік та демонструє шрам над лівим оком.
Найкращий друг ділиться, що Тарас був людиною, на яку можна було повністю покластися та довірити найпотаємніше.
— Завжди знав, що він не зрадить і не підставить. Не зрадив він і Україні, з перших хвилин великої війни виконуючи бойові завдання. Торік 24 лютого ми з ним і його дружиною були на зв’язку. Тарас пообіцяв, що все буде добре й навіть намагався жартувати — у такий спосіб налаштовував нас на позитивний лад. І ніколи не розповідав, наскільки йому було складно в небі — про це знала лише його кохана Катерина. Мені він казав коротко: сидимо в підвалі, отримуємо завдання, вилітаємо, виконуємо, повертаємося на базу. Я не думав, що настільки все серйозно, що так все може закінчитися…
Класний керівник Тараса Аркадій Кошовий і досі називає свого вихованця дитиною… Розповідає, що перейшов хлопець до його фізико-математичного класу, коли вирішив опановувати справу військового льотчика.
— Привів Тараса в наш клас його друг Микита. Я завжди пригадую їх, коли заходжу до шкільної кімнати — вони сиділи на третій парті. Микита був бешкетником, а Тарас, навпаки — дуже серйозний і уважний. Вони, так би мовити, доповнювали один одного. Він був дитиною від Бога! Розумний, витриманий у будь-якій ситуації, завжди готовий прийти на допомогу. Постійно ставлю собі запитанням, чому небеса забирають найкращих?
Лише хорошими спогадами ділиться про Тараса й курсовий офіцер майор Роман Титаренко — представник Харківського національного університету Повітряних Сил України імені І. Кожедуба, де опановував льотну справу загиблий.
— Він був дуже порядною та скромною людиною. Вчився переважно на добре й відмінно. Велику увагу приділяв саме профільним предметам і спорту, адже льотна спеціальність передбачає відмінну фізичну форму та здоров’я.
Упродовж семи місяців майор Тарас Редькін боронив українське небо. 25 вересня 2022 року український винищувач МіГ-29, яким керував льотчик, був збитий під час місії з пошуку та знищення російських систем ППО. Під час останнього польоту український захисник успішно відпрацював по наземних цілях і вже розгортався, коли повідомив в ефірі: «Бачу пуски по мені». Це було близько 4-ї ранку. Після чого зв’язок з пілотом перервався… назавжди.
Віктор Редькін разом із дружиною Тараса Катериною відвідали місце загибелі героя поблизу селища Володимирівка на Миколаївщині.
Чоловік згадує, що знайшли вони і свідка авіакатастрофи.
— Той військовий стояв на посту, і щось нібито потягнуло його подивитися в небо. Він розповів, що вже після того, як російська ракета поцілила в літак Тараса, він продовжував відстрілювати теплові пастки. Потім борт впав… У сина був шанс врятуватися, катапультувавшись з повітряного судна, але тоді машина впала б на населений пункт. Тарас відвів підбитий літак, зберігши життя людей. Своє врятувати він не встиг…
На момент загибелі майорові Тарасу Редькіну було 25. До свого 26-го дня народження офіцер не дожив тиждень.
Під час церемонії відкриття пам’ятної дошки представник Харківського національного університету Повітряних Сил України імені І. Кожедуба Олександр Проценко зачитав вірш, який його дружина Ольга присвятила загиблому льотчику:
***
Такі, як ти, Тарасе, не вмирають,
Тобі належать наші всі серця,
Такі, як ти, країну захищають,
І віддають життя за майбуття.
Красивий, молодий, ще жити й жити,
Та пісню обірвала ця війна,
Щемить у серці, ніде правди діти,
І просить помсти кров твоя свята.
Тепер, Тарасе, ти в гостях у Бога,
Та очі твої, очі голубі,
Побачать з неба нашу перемогу…
І на оновленій землі врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Ми не забудемо твій подвиг, Тарасе. Ми помстимося за тебе! Герої не вмирають, навіки слава!
Спробуйте доїхати до села Суботова на Черкащині, щоб побачити Іллінську церкву, збудовану Богданом Хмельницьким. Або відвідати місце, де відбулася легендарна Корсунська битва 1648 року. У першому випадку ви змушені будете їхати дорогою, яка мало чим відрізняється від автомобільних шляхів у зоні бойових дій. А в другому — взагалі немає дороги із твердим покриттям — після дощу чи коли сніг, до цього місця дістатися дуже складно.
Це справжня ганьба — Корсунська битва, яку вивчають у багатьох військових вишах Європи як зразково-показову — із мінімальними втратами повстанці знищили вороже регулярне військо — ніби байдужа нащадкам, які за 32 роки незалежності не зробили до місця битви асфальтованої дороги, хоча від села Виграїв (яке назване на честь перемоги в битві), до місця, де вона відбулася, всього два кілометри. Мало того — це місце не позначене на більшості карт, зокрема і на популярних нині Google Maps.
— У своїх краєзнавчих дослідженнях і експедиціях Україною ми неодноразово звертали увагу, що місця битв та перемог — українських звитяг, майже не облаштовані й, навіть, не відмічені на картах, — розповідає голова громадської організації «Україна Інкогніта» Роман Маленков. — Це місця української героїки, локації, які б мали збирати до себе туристів. До них мали б організовуватися патріотично-виховні шкільні екскурсії, біля них мали б надихатися на боротьбу військові, але ситуація така, що до цих місць часто навіть немає дороги із твердим покриттям. Відсутні меморіали — в кращому випадку камінь і (або) дерев’яний хрест. Маємо один єдиний меморіал на місці страшної поразки українського народу під Берестечком… Наша громадська організація, маючи великий краєзнавчий веб-ресурс — сайт «Україна Інкогніта», вирішила змінити ситуацію.
Проєкт із робочою назвою «Мапа звитяг та пам’яті українського народу» має на меті відновлення історичної пам’яті та героїзацію українського етносу. Він повинен збільшити обізнаність громадян країни про героїчні та трагічні етапи її історії, локалізувати на картах та на місцевості місця битв українців із ворогами, місця козацьких цвинтарів та окремих поховань, могили князів та гетьманів, видатні місця українського народу.
На першому етапі буде створено електронну інформаційну систему, яка міститиме локалізації місць звитяги та пам’яті на онлайн-картах, і прив’язку (гіперпосилання) до умовних позначень окремих сторінок з інформацією про це місце. Сторінка, присвячена місцю звитяги, міститиме статтю про подію, схеми (для битв — розташування і дії військ) і, за можливості, відеоролик, присвячені цій події. Відповідно, натиснувши на умовне позначення на карті, можна буде перейти на сторінку місця звитяги, і навпаки, зі сторінки можна буде перейти на карту.
Другим етапом має бути позначення місць звитяги та пам’яті на місцевості за допомогою спеціальних уніфікованих таблиць, які міститимуть коротку інформаційну довідку про місце та спеціальні інтерактивні QR-коди, просканувавши які за допомогою телефону або іншого пристрою можна буде перейти на сторінку із розширеною інформацією.
Третім етапом проєкту стане облаштування місць звитяги та пам’яті на місцевості, створення пам’ятних знаків та меморіалів, облаштування доріг до них.
Звісно, ініціатива реалізовуватиметься спершу на територіях, де немає бойових дій, а після Перемоги планується охоплення всієї країни, включення цих робіт до програм відбудови України. Окрім громадської організації «Україна Інкогніта», у виконанні проєкту наразі готові брати участь Музей становлення української нації та благодійний фонд «На часі». Уже найближчим часом ініціатори створення «Мапи звитяг та пам’яті українського народу» планують підписати меморандум із Міністерством оборони України і починати роботу.
Сьогодні на Дніпропетровщині поблизу с. Андронівка було відкрито пам’ятник на місці загибелі Героя України майора Олександра Кукурби. Про це повідомили в бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова.
«Олександр здійснив свій останній зліт 26 липня 2022 року і з тих пір це місце завжди було встелено квітами, які сюди приносили громадяни на знак вічної вдячності і пошани. Тепер пам’ять про Олександра втілена у граніті — суворому, як війна, і міцному, як дух бойового льотчика… Вічна пам’ять і вічна слава нашим Героям! Відплата триває!» — йдеться в повідомленні.
На Київщині 3 серпня провели в останню путь захисницю України, волонтерку та спортсменку Елеонору Дідківську (Мальцеву), життя якої обірвалося під завалами, внаслідок ворожого бомбардування. На момент смерті жінці було 34 роки.
Попрощатися з Елеонорою прийшли рідні, близькі, знайомі, побратими з усіх її місць служби та жителі громади, в якій вона проживала.
«Вона віддала найцінніше, що в неї було — своє життя. За час служби вона зарекомендувала себе відмінним професіоналом, надійним товаришем, подругою. Пам’ять про неї назавжди залишиться в наших серцях», — сказав генерал-майор Андрій Ігнатьєв.
З початком широкомасштабного вторгнення Еля змінила роботу в штабі на бойовий підрозділ. За словами полковника Сергія Прищепи, в частині не було людини, яка б не знала Елеонору, вона була справжнім «енерджайзером», який заряджав людей навколо. Це була багатогранна та заповнена ентузіазмом дівчина, ніколи не сиділа місці.
До того, як жінка вирішила стати кадровою військовою, вона була професійною спортсменкою: протягом своєї кар’єри Елеонора виступала за десятиразового чемпіона України «Біличанку-НПУ» та збірну України з футзалу. Вона була серед тих спортсменок, які взяли участь у першому матчі жіночої збірної України з футзалу — тоді, у 2007 році, «синьо-жовті» розгромили збірну Узбекистану з рахунком 7:1.
Потім дівчина закінчила Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де здобула освіту військового геодезиста. Навіть у свій останній день народження Елеонора написала у своїх соцмережах, що вісім років із 17-ти свого дитинства та юності віддала професійному спорту, потім ще 17 — Збройним Силам України.
«Еля була моїм другом, я підтримував її, як міг. Коли ми з нею познайомилися, вона засяяла світилом, за яким я пішов. Вона не вчинила жодного негідного вчинку, за час, який я її знав, боролася з бовдурами і вставляла їм мізки. Це людина, навколо якої об’єднувалися люди і йшли за нею. І я бажаю кожному присутньому брати з неї приклад. Це величезна втрата для мене і для всіх присутніх», — не стримуючи емоцій, наголосив побратим Елі Анатолій.
На прощанні був і син Елеонори, якому вчора виповнилося 14. Тимофій з розпачем розповідає, що мама якраз мала приїхати до нього у відпустку, але не встигла…
Елеонора запам’ятається кожному справжнім борцем, адже жінка ніколи не боялася відстоювати свою позицію та боротися за власні ідеали.
«Заради вас, Українців, йдуть у бій найкращі патріоти! Цінуйте це і ставайте варті цього!!! Розвивайте нашу країну, поки ми воюємо!!!» — писала захисниця у своїх соцмережах.
Спочивай з миром, Елеоноро, це невимовна втрата для кожного українця.
Неділя, спекотний літній день — Маковея, або ж — Медовий Спас. Та ще й день народження мами… Та Вадимові цього дня було не до того: ворог крив позицію його взводу з усіх калібрів. Здавалося, не залишалося в усьому болотяному війську такого, чим він сьогодні ще не обстріляв звягельських піхотинців. Кілька днів, як взводний «Ворон» завів свій взвод та й усю роту на цю позицію, адже був найдосвідченішим офіцером підрозділу. росіяни так щільно крили, що не дали змоги пристойно окопатися — наші хлопці вгризалися в землю, як могли. У офіцера самого вже всі руки були в мозолях. Вадим кинувся у хід сполучення до свого головного сержанта — здається, його накрило… І раптом — нова серія мін. Вдалині щось глухо гупнуло — вихід. Та прихода він уже не почув. Офіцер прикрив собою штаб-сержанта Дмитра Д’якова, коли на них навалилися центнери уламків і землі. Була 8 ранку 14 серпня 2022 року. Мамин день народження. Відкопати рештки хлопців змогли тільки надвечір…
З Вадимом ми познайомилися за 10 років до його останнього бою. Тоді, перебуваючи у відрядженні в Новоград-Волинському (тепер — Звягельському) гарнізоні, я готував нарис про найкращого комбата Сухопутних військ майора Павла Півоваренка. Згодом Паша «доросте» до комбрига 51-ї бригади і героїчно загине під Іловайськом. Спочатку недолугі диванні експерти зарахують його до числа зрадників через брата-генерала на росії, але пізніше, після ідентифікації знайдених решток і аналізу ДНК, його подвиг буде визнано на найвищому державному рівні присвоєнням звання Героя України. У тому ж батальйоні служив і інший майбутній Герой України, сьогодні — бригадний генерал, а тоді — зовсім юний капітан Сергій Собко. Як виявилося, Героями України бригада за роки російсько-української війни стала по-справжньому багатою — 8 липня Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України підписав Укази при присвоєння цього звання ще 49 українським захисникам і захисниці, 46 із яких — посмертно. Є серед них і кілька воїнів 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. І один із них — Вадим Блищик, той самий молодий сержант, із яким мене познайомили далекого 2012 року у Новограді, запропонувавши як кандидата на героя замальовки про миротворця.
— Служу із задоволенням. Поки неодружений. Був у Косові. Збираюся знову, — скупо розповідав тоді про себе 26-річний сержант.
читайте також:
Згодом, вже на сьомому році війни, ми зв’язалися телефоном — тоді я писав матеріал до Дня миротворця, і вже штаб-сержант Вадим Блищик розповів про свою подальшу службову долю, про Логвинове й Дебальцеве, про поранення та орден. Ну, а вже про пів року «великої» війни та останній бій молодшого лейтенанта мені розповіла його дружина, старший лейтенант Анна Романюк…
— Офіційно ми одружилися рівно за рік «широкомасштабки» — 24 лютого 2021 року, — розповідає молода вдова. — Хоча у цивільному шлюбі жили ще з вісімнадцятого, а знайомі були набагато довше, відтоді, як я прийшла служити до підрозділу…
І Анна розповіла мені про те, чого не встиг колись розказати Вадим. Я з подивом дізнаюся, що, виявляється, у нього був брат-близнюк! І вони служили пліч-о-пліч, доки Юрій через стан здоров’я не був змушений звільнитися з війська. «Ю» та «В» — перші літери своїх імен брати татуювали на кисті лівої руки. Лише за цим татуюванням згодом Анна упізнає у Лозівському морзі пошматоване тіло коханого…
Близнюки народилися 30 квітня 1986 року на мальовничому Поліссі — у його глибинці, в селі Новосілки Володимирецького району Рівненської області. Як пізніше, вже після загибелі похресника, згадає хрешена й вчителька хлопців Валентина Ференсова, взірцем і прикладом для них був дядько, Володимир Сильман, який загинув у Афганістані. Саме він надихнув їх на військову службу.
У 2004–2005 роках брати відслужили строкову — були водіями у навчальному центрі військ зв’язку у Полтаві. Звільнилися, повернулися до рідного села. А за кілька днів дізналися, що неподалік їхньої малої батьківщини, у Новограді-Волинському, відбувається експеримент: 30-та окрема механізована бригада першою у Сухопутних військах Збройних Сил України комплектується виключно контрактниками й переходить на стандарти НАТО. Близнюки зацікавилися й пішли служити за контрактом.
А далі були численні навчання, миротворча місія у Косовому. Після повернення Вадим продовжив службу, а стан здоров’я Юрія погіршився й він мусив звільнитися з армії. У 31 рік хвороба взяла верх і чоловіка не стало…
Ну, а Вадим Блищик пройшов чималий службовий шлях у прославленій спочатку миротворчістю та успішним вишколом, а згодом — і бойовою звитягою бригаді.
Школа сержантів у Десні, міжнародні навчання у Румунії та Німеччині, багато навчань на Батьківщині, ще одна ротація на Балканах. І, навесні чотирнадцятого, війна…
У складі підрозділу головний сержант пройшов бої за Містки, Новоайдар, Кремінну, Попасну, Логвинове, Дебальцеве, Новотроїцьке, Троїцьке, Мар’янку та Бахмут, був поранений — сліпе кульове поранення кисті правиці, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та цілою низкою відзнак.
Як розповідають командири та побратими Вадима Блищика, під час бойових дій він неодноразово відзначався своїми мужністю та професіоналізмом. Так, під час ротації з червня 2015 по лютий 2016 року поблизу населеного пункту Троїцьке на Луганщині під час бою дістав поранення командир роти, і тоді головний сержант прийняв командування підрозділом на себе, успішно виконав усі поставленні завдання щодо знищення противника та унеможливлення прориву диверсійно-розвідувальних груп на опорні пункти роти. Як згадував потім сам Вадим, «було важко, але ми знали, за що боремося — за нашу свободу, незалежність, правду, майбутнє».
Наступної ротації протягом рівно року, з 20 червня 2016 року по 20 червня 2017 року, підрозділ Вадима Блищика тримав оборону поблизу Новотроїцького. Взводи його механізованої роти боронили стратегічно важливі висоти, терикони, які постійно прострілювалися артилерією та снайперами противника збоку тимчасово окупованого Докучаєвська. Вже головний старшина батальйону Вадим Блищик передавав свій неоціненний бойовий досвід молодим солдатам та сержантам, яким ці знання та навички не раз рятували життя. А коли наприкінці червня 2017 року звягельці виходили з позицій, передаючи їх новоприбулим підрозділам, по колоні батальйону було завдано масованого артилерійського удару з боку сумнозвісної Оленівки. Згодом командування зробило висновки: завдяки швидкому виведенню техніки з тилової бази та грамотному розосередженню в районі відведення батальйон зазнав мінімальних втрат. І саме головний старшина батальйону Вадим Блищик тоді заводив колони до району відведення та визначав місця укриття, чим унеможливив значні втрати як в техніці, так і в особовому складі.
З вересня 2018 року по листопад 2019 року Вадим Блищик як один серед найкращих сержантів Оперативного командування «Захід» працював на посаді сержанта-менеджера групи по роботі з сержантським складом, займався відбором кандидатів на сержантські посади, питаннями лідерства у військових колективах та підготовкою сержантів до навчання.
У перервах між відрядженнями до району проведення АТО Вадим ближче познайомився з посестрою Анною Романюк. І ось тепер, у вільний від боїв період служби, чоловік взявся за створення сім’ї.
Анна розповідає, що стати військовою мріяла ще зі шкільних років. Після закінчення Житомирського педагогічного ліцею вступила на навчання до Новоград-Волинського медичного коледжу, де здобула освіту медичної сестри. Працевлаштувалась на роботу патронажною медичною сестрою, але за деякий час зрозуміла, що її мрія стати військовою все ж має здійснитись. Не знайшовши вакантних посад у військових частинах гарнізону за фахом медсестри, засмутилася, але руки не опустила — вступила до Міжрегіональної академії персоналу, де здобула освіту психолога. І вже у 2010 році, так і не дочекавшись вакансії за спеціальністю, Анна зголосилася на посаду радіотелефоніста і після навчання у Полтаві розпочала військову службу у бригаді. А за кілька місяців таки була призначена на посаду санінструктора механізованої роти — за своїм основним фахом. На цьому посту молода жінка й зустріла війну. А після майже року важкої роботи санінструктором та медичною сестрою у хірургічному відділенні медичної роти Анну було переведено на офіцерську посаду психолога батальйону. З 2017 року вона — заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення.
І ось народилася нова сім’я. Він — визнаний лідер серед сержантів, один із найкращих сержантів оперативного командування. Вона — вже молодший офіцер. Молодята виховували доньку Анни Вероніку, якій на той час минуло десять років. Вадим її обожнював, та й вона звала його татом і дуже любила. От лише спільних дітей подружжя народити не встигло — завадила широкомасштабна війна…
До вторгнення московської орди, поки була можливість, Вадим із Анною служили, а паралельно — навчалися. Він у 2019 році з відзнакою закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука та здобув кваліфікацію бакалавра за напрямом підготовки «Фізичне виховання». А після цього обидва вступили на магістратуру Національного університету водного господарства та природокористування, здобуваючи фах реабілітолога. Після закінчення Вадим вирішив отримати у цьому ж виші ще й другу вищу освіту на факультеті правоохоронної діяльності, але завершити навчання вже не встиг…
З кінця жовтня 2021 року він командував механізованим взводом, отримав первинне офіцерське звання «молодший лейтенант». На чолі взводу зустрів і широкомасштабну війну.
Під час важких боїв в районі селища Травневе Бахмутського району в період з 20 травня по 16 червня 2022 року офіцер організував стійку оборону взводного опорного пункту «Судан», не допустивши прориву сил противника, що набагато переважали наших захисників. Вогнем з озброєння БМП-2 він особисто знищив 15 окупантів, а також 2 одиниці техніки, що здійснювала підвезення боєприпасів та особового складу. Керуючи діями взводу, в нічний час своєчасно виявив підхід штурмової групи противника загальною чисельністю до 30 особин та забезпечив їх знищення, коригуючи вогонь з БМП-2. Своєчасно надав медичну допомогу двом важкопораненим військовослужбовцям, забезпечив евакуацію з поля бою, чим врятував їм життя. У запеклому бою поблизу Вадима лягла 120-та міна — він дивом залишився живим. Діставши не вперше міно-вибухову травму, від евакуації відмовився. Він завжди казав: «Своїх не кидаю». Вадим був справжнім прикладом для свого особового складу в прояві патріотизму, відданості своїй країні, адже знав, за що вони омивають нашу землю своєю кров’ю. Навіть в такий нелегкий час Вадим завжди був оптимістом, завдяки чому підбадьорював свій особовий склад, налаштовував хлопців на бій. Він говорив: «Здаватися ми не маємо права, ми повинні боротися до останнього подиху, адже як ми будемо жити з тим та усвідомлювати те, що в найважливіший час для країни, для кожного з нас, ми здалися?!»
Приблизно у той самий період ординці навмисно підірвали аміачну станцію, що була розташована поблизу українських позицій. А ці позиції мали велике значення, адже взвод молодшого лейтенанта Блищика прикривав фланг сусідньої роти, не даючи противнику оточити її та в подальшому прорвати фронт оборони батальйону. У важкий момент офіцер ухвалив єдине правильне рішення та з метою збереження життя особового складу відвів взвод на запасні позиції, при цьому продовжуючи утримувати оборону.
— Завдяки грамотному та виваженому командирському рішенню Вадим зберіг життя та здоров’я своїх хлопців, оскільки позиції були вистелені аміачним туманом, який починає взаємодіяти з вологою на поверхні шкіри, очей, рота, слизових поверхонь, утворюючи їдку речовину, що веде до некрозу тканин, печіння слизових рота, носа і верхніх дихальних шляхів, що провокує задуху і сильний кашель, а при потраплянні в очі аміак викликає різі та подразнення, які можуть призвести до тимчасової або постійної сліпоти, — пояснює старший лейтенант Анна Романюк.
Після того, як аміачні пари розвіялись, з метою уникнення прориву противника особовий склад без втрат був заведений на попередні позиції.
Невдовзі на місяць підрозділи було виведено для відновлення боєздатності на Київщину, неподалік Чорнобиля, після чого звягельці прибули до нового для них району ведення бойових дій — на межі Харківської та Донецької областей. А далі — сухі, проте красномовні рядки з подання на присвоєння звання Героя України…
«У період з 10 серпня 2022 року по 14 серпня 2022 року, під час бойових дій на взводно-опорному посту „СТАРК“, організував стійку оборону взводного опорного пункту, не допустив прориву сил противника, що значно переважали, вглиб лінії оборони. Вмілими керівними діями в бою забезпечив знищення 25 осіб живої сили противника, що здійснювала штурм, з них 4 — знищив особисто.
12 серпня 2022 року знищив ворожий квадрокоптер, який здійснював розвідку над опорним пунктом. Зняв цінну інформацію з підбитого квадрокоптера про положення сил та вогневих засобів противника, що дозволило завдати точного вогневого ураження по позиціях ворога.
13 серпня 2022 року надав першу медичну допомогу та особисто на БМП-2 евакуював з поля бою підлеглого механіка-водія, який дістав поранення під час управління бойовою машиною…»
І, нарешті, трагічний день 14 серпня… Кинувшись рятувати свого заступника, головного сержанта взводу Дмитра Д’якова, молодший лейтенант Вадим Блищик прикрив підлеглого своїм тілом, та загинули, на жаль, обидва…
Про той страшний день розповів підлеглий Вадима Блищика старший сержант Віктор Махновець.
— По прибуттю в новий район відповідальності в проміжках між артилерійськими обстрілами противника ми вгризалися в наш чорнозем, облаштовували спостережні пости, та вели вогонь у відповідь, — розповідає старший сержант. — Противник, знаючи, що в цей район зайшла «тридцятка», не давав змоги окопатися та облаштувати оборону, не жалкуючи боєприпасів, він поливав наші позиції з усіх видів озброєння, здійснював штурмові дії. Під час артилерійського обстрілу наш командир перебував в окопі з головним сержантом взводу Дмитром Д’яковим. Приліт… вибух поблизу окопу. Унаслідок пожежі Дмитро почав горіти… Вадим Блищик побіг надавати допомогу… ще один приліт… Командир накрив своїм тілом Дмитра, але, на жаль, його це не врятувало, загинули обоє… Я лише ввечері, коли знизилась інтенсивність обстрілу, зміг відкопати та евакуювати тіло мого командира — так, як він свого часу відкопав мене після бою поблизу Травневого… Завдяки Вадиму я живий, та й не лише я — нас, хто йому завдячує життям, тут багато…
А ще старший сержант розповів, що від командира йому залишилась на пам’ять книга, яка надихала його при житті. Це — «Чорний ворон» Василя Шкляра.
— Там, як і в нашому сьогоденні, описується боротьба за незалежність та йдеться про те, як не здаватися, йти до кінця за будь-яких втрат, як досягти свободи — це те, чим керувався за життя Вадим, — пояснює Віктор. — Він був мудрим офіцером, який проявив відвагу, мужність, стійкість під час захисту нашої держави, яку дуже сильно любив…
Жахливу звістку дружина Анна отримала вже ближче до обіду — їй зателефонував заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення, висловивши свої співчуття й пояснивши, що не дзвонили раніше, бо мали пересвідчитися…
Сама Анна на той момент знаходилася у гарнізоні — проходила реабілітацію після важкого поранення, що зазнала в березні під час ракетного обстрілу Бахмута. Говорить, Господь зберіг її життя, дослухавшись до щоденних молитов доньки Вероніки… Та поранення були множинними й важкими, до того ж — стандартна у таких випадках акубаротравма. Тож і лікування було тривалим і нелегким. І, тільки молода жінка почала оговтуватися після поранення — ця страшна новина про загибель чоловіка…
— То була неділя. Я сходила до церкви, потім привітала маму Вадима з днем народження. А від нього довго не було дзвінка, — пригадує вона. — І тут — дзвінок Євгенія Сергійовича…
Упізнання було моторошним та важким. Попри засоби індивідуального захисту, розрив був таким, що складали Вадима буквально по частинах, із болем розповідає Анна. Впізнала вона коханого по літері «В» біля пальця на лівій кисті…
Поховали загиблого героя 17 серпня на міському кладовищі Звягеля.
Посмертно молодший лейтенант Вадим Адамович Блищик за заслуги перед Звягельським районом нагороджений відзнакою району з присвоєнням почесного громадянина Звягеля. Ну, а 8 липня цього року Указом Президента України № 382/2023 йому присвоєно звання Герой України.
У просторі виставки «Україна — розп’яття» Національного музею історії України у Другій світовій війні відбулася зустріч пам’яті Героя України майора Богдана Карватка з 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України, який загинув 20 червня 2022 року.
Нещодавно в Музеї війни запроваджено нову традицію — зустрічі на честь загиблих українських героїв, під час яких рідні, побратими, колеги, знайомі згадують тих, хто віддав життя за Україну.
Як зазначив директор музею Юрій Савчук, «не для попелу, щоб не залишилися відбитків, а для вогню, щоб пам’ятали завжди в нашому музеї, у світі про наших героїв. І ця пам’ять кликала до помсти, а наступні покоління пам’ятали імена героїв».
Герой України Богдан Карватко народився 6 січня 1994 року в місті Вінниця. У 2010 році вступив до факультету внутрішніх військ Навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки та Внутрішніх військ Національної академії внутрішніх справ. Починаючи з липня 2014 року, проходив службу в лавах Національної гвардії України на різних посадах.
«Попри величезні навантаження Богдан завжди знаходив час займатися громадською діяльністю. Він організував участь понад 100 наших військовослужбовців у забігу „Біжу за Героя України“. У нього завжди було багато планів. Богдан не був професійним спортсменом, але завжди знаходив час брати участь у змаганнях з професіоналами», — розповів його побратим, військовослужбовець Нацгвардії Володимир.
За правилами забігу «Біжу за Героя України» кожен учасник отримує напис з іменем Героя, за якого він біжить. Володимир пообіцяв, що наступний свій забіг пробіжить із прізвищем Богдана Карватка.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, 16 вересня 2022 року Президент України присвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» майору Карватку Богдану Владиславовичу — посмертно.
19 червня 2022 року, як розповіли під час зустрічі, після ворожого обстрілу Сєвєродонецька Богдан брав участь у рятувальній операції. Тоді російські окупанти з РСЗВ «Град» накрили місто. Почалася паніка, згоріло 10 будинків. Розуміючи, що люди в місті потребують допомоги, Богдан організував підрозділ, який під обстрілом займався евакуацією мешканців. У той день було врятовано 18 осіб, з них — троє дітей.
Наступного дня, 20 червня 2022 року, Богдану Карватку доручили зайняти рубіж оборони на північних околицях міста Лисичанська та здійснити вогневе прикриття автодороги Сєвєродонецьк — Бахмут, якою рухались колони окремої аеромобільної бригади та окремого мотопіхотного батальйону Збройних Сил України. Попри масований обстріл позицій гвардійці впродовж трьох годин тримали оборону. Коли захисні споруди були фактично зруйновані, рашисти пішли в наступ і виникла загроза опинитись в оточенні. Майор Карватко наказав підлеглим відходити на запасні позиції, а сам залишився прикривати їх вогнем із кулемета. Офіцер знищив майже десяток загарбників, аж поки не зазнав смертельного поранення.
До Музею війни згадати Героя України прийшли мати, брат, дружина, бойові побратими та друзі.
