Останній бій Героя України Вадима Блищика

Неділя, спекотний літній день — Маковея, або ж — Медовий Спас. Та ще й день народження мами… Та Вадимові цього дня було не до того: ворог крив позицію його взводу з усіх калібрів. Здавалося, не залишалося в усьому болотяному війську такого, чим він сьогодні ще не обстріляв звягельських піхотинців. Кілька днів, як взводний «Ворон» завів свій взвод та й усю роту на цю позицію, адже був найдосвідченішим офіцером підрозділу. росіяни так щільно крили, що не дали змоги пристойно окопатися — наші хлопці вгризалися в землю, як могли. У офіцера самого вже всі руки були в мозолях. Вадим кинувся у хід сполучення до свого головного сержанта — здається, його накрило… І раптом — нова серія мін. Вдалині щось глухо гупнуло — вихід. Та прихода він уже не почув. Офіцер прикрив собою штаб-сержанта Дмитра Д’якова, коли на них навалилися центнери уламків і землі. Була 8 ранку 14 серпня 2022 року. Мамин день народження. Відкопати рештки хлопців змогли тільки надвечір…

З Вадимом ми познайомилися за 10 років до його останнього бою. Тоді, перебуваючи у відрядженні в Новоград-Волинському (тепер — Звягельському) гарнізоні, я готував нарис про найкращого комбата Сухопутних військ майора Павла Півоваренка. Згодом Паша «доросте» до комбрига 51-ї бригади і героїчно загине під Іловайськом. Спочатку недолугі диванні експерти зарахують його до числа зрадників через брата-генерала на росії, але пізніше, після ідентифікації знайдених решток і аналізу ДНК, його подвиг буде визнано на найвищому державному рівні присвоєнням звання Героя України. У тому ж батальйоні служив і інший майбутній Герой України, сьогодні — бригадний генерал, а тоді — зовсім юний капітан Сергій Собко. Як виявилося, Героями України бригада за роки російсько-української війни стала по-справжньому багатою — 8 липня Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України підписав Укази при присвоєння цього звання ще 49 українським захисникам і захисниці, 46 із яких — посмертно. Є серед них і кілька воїнів 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. І один із них — Вадим Блищик, той самий молодий сержант, із яким мене познайомили далекого 2012 року у Новограді, запропонувавши як кандидата на героя замальовки про миротворця.

— Служу із задоволенням. Поки неодружений. Був у Косові. Збираюся знову, — скупо розповідав тоді про себе 26-річний сержант.

Згодом, вже на сьомому році війни, ми зв’язалися телефоном — тоді я писав матеріал до Дня миротворця, і вже штаб-сержант Вадим Блищик розповів про свою подальшу службову долю, про Логвинове й Дебальцеве, про поранення та орден. Ну, а вже про пів року «великої» війни та останній бій молодшого лейтенанта мені розповіла його дружина, старший лейтенант Анна Романюк…

— Офіційно ми одружилися рівно за рік «широкомасштабки» — 24 лютого 2021 року, — розповідає молода вдова. — Хоча у цивільному шлюбі жили ще з вісімнадцятого, а знайомі були набагато довше, відтоді, як я прийшла служити до підрозділу…

І Анна розповіла мені про те, чого не встиг колись розказати Вадим. Я з подивом дізнаюся, що, виявляється, у нього був брат-близнюк! І вони служили пліч-о-пліч, доки Юрій через стан здоров’я не був змушений звільнитися з війська. «Ю» та «В» — перші літери своїх імен брати татуювали на кисті лівої руки. Лише за цим татуюванням згодом Анна упізнає у Лозівському морзі пошматоване тіло коханого…

Близнюки народилися 30 квітня 1986 року на мальовничому Поліссі — у його глибинці, в селі Новосілки Володимирецького району Рівненської області. Як пізніше, вже після загибелі похресника, згадає хрешена й вчителька хлопців Валентина Ференсова, взірцем і прикладом для них був дядько, Володимир Сильман, який загинув у Афганістані. Саме він надихнув їх на військову службу.

У 2004–2005 роках брати відслужили строкову — були водіями у навчальному центрі військ зв’язку у Полтаві. Звільнилися, повернулися до рідного села. А за кілька днів дізналися, що неподалік їхньої малої батьківщини, у Новограді-Волинському, відбувається експеримент: 30-та окрема механізована бригада першою у Сухопутних військах Збройних Сил України комплектується виключно контрактниками й переходить на стандарти НАТО. Близнюки зацікавилися й пішли служити за контрактом.

А далі були численні навчання, миротворча місія у Косовому. Після повернення Вадим продовжив службу, а стан здоров’я Юрія погіршився й він мусив звільнитися з армії. У 31 рік хвороба взяла верх і чоловіка не стало…

Ну, а Вадим Блищик пройшов чималий службовий шлях у прославленій спочатку миротворчістю та успішним вишколом, а згодом — і бойовою звитягою бригаді.

Школа сержантів у Десні, міжнародні навчання у Румунії та Німеччині, багато навчань на Батьківщині, ще одна ротація на Балканах. І, навесні чотирнадцятого, війна…

У складі підрозділу головний сержант пройшов бої за Містки, Новоайдар, Кремінну, Попасну, Логвинове, Дебальцеве, Новотроїцьке, Троїцьке, Мар’янку та Бахмут, був поранений — сліпе кульове поранення кисті правиці, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та цілою низкою відзнак.

Як розповідають командири та побратими Вадима Блищика, під час бойових дій він неодноразово відзначався своїми мужністю та професіоналізмом. Так, під час ротації з червня 2015 по лютий 2016 року поблизу населеного пункту Троїцьке на Луганщині під час бою дістав поранення командир роти, і тоді головний сержант прийняв командування підрозділом на себе, успішно виконав усі поставленні завдання щодо знищення противника та унеможливлення прориву диверсійно-розвідувальних груп на опорні пункти роти. Як згадував потім сам Вадим, «було важко, але ми знали, за що боремося — за нашу свободу, незалежність, правду, майбутнє».

Наступної ротації протягом рівно року, з 20 червня 2016 року по 20 червня 2017 року, підрозділ Вадима Блищика тримав оборону поблизу Новотроїцького. Взводи його механізованої роти боронили стратегічно важливі висоти, терикони, які постійно прострілювалися артилерією та снайперами противника збоку тимчасово окупованого Докучаєвська. Вже головний старшина батальйону Вадим Блищик передавав свій неоціненний бойовий досвід молодим солдатам та сержантам, яким ці знання та навички не раз рятували життя. А коли наприкінці червня 2017 року звягельці виходили з позицій, передаючи їх новоприбулим підрозділам, по колоні батальйону було завдано масованого артилерійського удару з боку сумнозвісної Оленівки. Згодом командування зробило висновки: завдяки швидкому виведенню техніки з тилової бази та грамотному розосередженню в районі відведення батальйон зазнав мінімальних втрат. І саме головний старшина батальйону Вадим Блищик тоді заводив колони до району відведення та визначав місця укриття, чим унеможливив значні втрати як в техніці, так і в особовому складі.

З вересня 2018 року по листопад 2019 року Вадим Блищик як один серед найкращих сержантів Оперативного командування «Захід» працював на посаді сержанта-менеджера групи по роботі з сержантським складом, займався відбором кандидатів на сержантські посади, питаннями лідерства у військових колективах та підготовкою сержантів до навчання.

У перервах між відрядженнями до району проведення АТО Вадим ближче познайомився з посестрою Анною Романюк. І ось тепер, у вільний від боїв період служби, чоловік взявся за створення сім’ї.

Анна розповідає, що стати військовою мріяла ще зі шкільних років. Після закінчення Житомирського педагогічного ліцею вступила на навчання до Новоград-Волинського медичного коледжу, де здобула освіту медичної сестри. Працевлаштувалась на роботу патронажною медичною сестрою, але за деякий час зрозуміла, що її мрія стати військовою все ж має здійснитись. Не знайшовши вакантних посад у військових частинах гарнізону за фахом медсестри, засмутилася, але руки не опустила — вступила до Міжрегіональної академії персоналу, де здобула освіту психолога. І вже у 2010 році, так і не дочекавшись вакансії за спеціальністю, Анна зголосилася на посаду радіотелефоніста і після навчання у Полтаві розпочала військову службу у бригаді. А за кілька місяців таки була призначена на посаду санінструктора механізованої роти — за своїм основним фахом. На цьому посту молода жінка й зустріла війну. А після майже року важкої роботи санінструктором та медичною сестрою у хірургічному відділенні медичної роти Анну було переведено на офіцерську посаду психолога батальйону. З 2017 року вона — заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення.

І ось народилася нова сім’я. Він — визнаний лідер серед сержантів, один із найкращих сержантів оперативного командування. Вона — вже молодший офіцер. Молодята виховували доньку Анни Вероніку, якій на той час минуло десять років. Вадим її обожнював, та й вона звала його татом і дуже любила. От лише спільних дітей подружжя народити не встигло — завадила широкомасштабна війна…

До вторгнення московської орди, поки була можливість, Вадим із Анною служили, а паралельно — навчалися. Він у 2019 році з відзнакою закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука та здобув кваліфікацію бакалавра за напрямом підготовки «Фізичне виховання». А після цього обидва вступили на магістратуру Національного університету водного господарства та природокористування, здобуваючи фах реабілітолога. Після закінчення Вадим вирішив отримати у цьому ж виші ще й другу вищу освіту на факультеті правоохоронної діяльності, але завершити навчання вже не встиг…

З кінця жовтня 2021 року він командував механізованим взводом, отримав первинне офіцерське звання «молодший лейтенант». На чолі взводу зустрів і широкомасштабну війну.

Під час важких боїв в районі селища Травневе Бахмутського району в період з 20 травня по 16 червня 2022 року офіцер організував стійку оборону взводного опорного пункту «Судан», не допустивши прориву сил противника, що набагато переважали наших захисників. Вогнем з озброєння БМП-2 він особисто знищив 15 окупантів, а також 2 одиниці техніки, що здійснювала підвезення боєприпасів та особового складу. Керуючи діями взводу, в нічний час своєчасно виявив підхід штурмової групи противника загальною чисельністю до 30 особин та забезпечив їх знищення, коригуючи вогонь з БМП-2. Своєчасно надав медичну допомогу двом важкопораненим військовослужбовцям, забезпечив евакуацію з поля бою, чим врятував їм життя. У запеклому бою поблизу Вадима лягла 120-та міна — він дивом залишився живим. Діставши не вперше міно-вибухову травму, від евакуації відмовився. Він завжди казав: «Своїх не кидаю». Вадим був справжнім прикладом для свого особового складу в прояві патріотизму, відданості своїй країні, адже знав, за що вони омивають нашу землю своєю кров’ю. Навіть в такий нелегкий час Вадим завжди був оптимістом, завдяки чому підбадьорював свій особовий склад, налаштовував хлопців на бій. Він говорив: «Здаватися ми не маємо права, ми повинні боротися до останнього подиху, адже як ми будемо жити з тим та усвідомлювати те, що в найважливіший час для країни, для кожного з нас, ми здалися?!»

Приблизно у той самий період ординці навмисно підірвали аміачну станцію, що була розташована поблизу українських позицій. А ці позиції мали велике значення, адже взвод молодшого лейтенанта Блищика прикривав фланг сусідньої роти, не даючи противнику оточити її та в подальшому прорвати фронт оборони батальйону. У важкий момент офіцер ухвалив єдине правильне рішення та з метою збереження життя особового складу відвів взвод на запасні позиції, при цьому продовжуючи утримувати оборону.

— Завдяки грамотному та виваженому командирському рішенню Вадим зберіг життя та здоров’я своїх хлопців, оскільки позиції були вистелені аміачним туманом, який починає взаємодіяти з вологою на поверхні шкіри, очей, рота, слизових поверхонь, утворюючи їдку речовину, що веде до некрозу тканин, печіння слизових рота, носа і верхніх дихальних шляхів, що провокує задуху і сильний кашель, а при потраплянні в очі аміак викликає різі та подразнення, які можуть призвести до тимчасової або постійної сліпоти, — пояснює старший лейтенант Анна Романюк.

Після того, як аміачні пари розвіялись, з метою уникнення прориву противника особовий склад без втрат був заведений на попередні позиції.

Невдовзі на місяць підрозділи було виведено для відновлення боєздатності на Київщину, неподалік Чорнобиля, після чого звягельці прибули до нового для них району ведення бойових дій — на межі Харківської та Донецької областей. А далі — сухі, проте красномовні рядки з подання на присвоєння звання Героя України…

«У період з 10 серпня 2022 року по 14 серпня 2022 року, під час бойових дій на взводно-опорному посту „СТАРК“, організував стійку оборону взводного опорного пункту, не допустив прориву сил противника, що значно переважали, вглиб лінії оборони. Вмілими керівними діями в бою забезпечив знищення 25 осіб живої сили противника, що здійснювала штурм, з них 4 — знищив особисто.

12 серпня 2022 року знищив ворожий квадрокоптер, який здійснював розвідку над опорним пунктом. Зняв цінну інформацію з підбитого квадрокоптера про положення сил та вогневих засобів противника, що дозволило завдати точного вогневого ураження по позиціях ворога.

13 серпня 2022 року надав першу медичну допомогу та особисто на БМП-2 евакуював з поля бою підлеглого механіка-водія, який дістав поранення під час управління бойовою машиною…»

І, нарешті, трагічний день 14 серпня… Кинувшись рятувати свого заступника, головного сержанта взводу Дмитра Д’якова, молодший лейтенант Вадим Блищик прикрив підлеглого своїм тілом, та загинули, на жаль, обидва…

Про той страшний день розповів підлеглий Вадима Блищика старший сержант Віктор Махновець.

— По прибуттю в новий район відповідальності в проміжках між артилерійськими обстрілами противника ми вгризалися в наш чорнозем, облаштовували спостережні пости, та вели вогонь у відповідь, — розповідає старший сержант. — Противник, знаючи, що в цей район зайшла «тридцятка», не давав змоги окопатися та облаштувати оборону, не жалкуючи боєприпасів, він поливав наші позиції з усіх видів озброєння, здійснював штурмові дії. Під час артилерійського обстрілу наш командир перебував в окопі з головним сержантом взводу Дмитром Д’яковим. Приліт… вибух поблизу окопу. Унаслідок пожежі Дмитро почав горіти… Вадим Блищик побіг надавати допомогу… ще один приліт… Командир накрив своїм тілом Дмитра, але, на жаль, його це не врятувало, загинули обоє… Я лише ввечері, коли знизилась інтенсивність обстрілу, зміг відкопати та евакуювати тіло мого командира — так, як він свого часу відкопав мене після бою поблизу Травневого… Завдяки Вадиму я живий, та й не лише я — нас, хто йому завдячує життям, тут багато…

А ще старший сержант розповів, що від командира йому залишилась на пам’ять книга, яка надихала його при житті. Це — «Чорний ворон» Василя Шкляра.

— Там, як і в нашому сьогоденні, описується боротьба за незалежність та йдеться про те, як не здаватися, йти до кінця за будь-яких втрат, як досягти свободи — це те, чим керувався за життя Вадим, — пояснює Віктор. — Він був мудрим офіцером, який проявив відвагу, мужність, стійкість під час захисту нашої держави, яку дуже сильно любив…

Жахливу звістку дружина Анна отримала вже ближче до обіду — їй зателефонував заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення, висловивши свої співчуття й пояснивши, що не дзвонили раніше, бо мали пересвідчитися…

Сама Анна на той момент знаходилася у гарнізоні — проходила реабілітацію після важкого поранення, що зазнала в березні під час ракетного обстрілу Бахмута. Говорить, Господь зберіг її життя, дослухавшись до щоденних молитов доньки Вероніки… Та поранення були множинними й важкими, до того ж — стандартна у таких випадках акубаротравма. Тож і лікування було тривалим і нелегким. І, тільки молода жінка почала оговтуватися після поранення — ця страшна новина про загибель чоловіка…

— То була неділя. Я сходила до церкви, потім привітала маму Вадима з днем народження. А від нього довго не було дзвінка, — пригадує вона. — І тут — дзвінок Євгенія Сергійовича…

Упізнання було моторошним та важким. Попри засоби індивідуального захисту, розрив був таким, що складали Вадима буквально по частинах, із болем розповідає Анна. Впізнала вона коханого по літері «В» біля пальця на лівій кисті…

Поховали загиблого героя 17 серпня на міському кладовищі Звягеля.

Посмертно молодший лейтенант Вадим Адамович Блищик за заслуги перед Звягельським районом нагороджений відзнакою району з присвоєнням почесного громадянина Звягеля. Ну, а 8 липня цього року Указом Президента України № 382/2023 йому присвоєно звання Герой України.