Монографію «Велика брехня» про методи, наративи та динаміку заперечення Голодомору 1932–1933 року презентували у Національному музеї Голодомору-геноциду. У книзі, зокрема, йдеться про те, як після розпаду радянського союзу росія стала головним противником поширення інформації про Голодомор та організатором кампанії заперечення проти визнання цього злочину радянської влади актом геноциду українців.
Автор дослідження кандидат історичних наук доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Козицький розповів АрміяІнформ, як заперечення злочинів росії є одним із засобів інформаційної війни проти України.
Запереченням Голодомору росіяни підривають українську ідентичність
Заперечення Голодомору як геноциду українців є дуже важливим елементом інформаційної війни. Воно відіграє в росії роль консолідації прихильників антизахідного курсу російського диктатора владіміра путіна. Голодомор в Україні російська пропаганда виставляє як вигадку Заходу, просуваючи тезу, що нічого такого насправді не було, все буцімто вигадали американці винятково для того, щоб налаштувати українців проти росії.
З другого боку, російська пропаганда скерована також на Україну — у нас росіяни намагалися частину людей із не зовсім визначеною ідентичністю, які ностальгували за радянським союзом, перетягувати на свій бік. Для цього вони представляли ситуацію так: не асоціюйте себе з жертвами Голодомору, бо це якесь шахрайство, а краще асоціюйте себе з переможцями Другої світової війни — з совєтськими солдатами.
Сучасний напад на Україну роспропаганда заперечує так само, як Голодомор
Технології, подібні до заперечення Голодомору, росія використовує й у сучасній війні проти України. В книзі я пишу, що вже в часи Сталіна як одне з пояснень Голодомору з’явилось твердження про громадянську війну. Пропаганда стверджувала, що це немов би була громадянська війна в українському селі, під час якої багаті українці стали жертвами бідних українців.
Зараз так само росіяни намагались довгий час стверджувати, що на сході нашої країни жодного втручання з боку рф не було, а українці немов би самі з собою ворогували й воювали. Аж до широкомасштабного вторгнення ця технологія працювала не лише в самій росії, але й почасти на Заході, і лише широкомасштабне вторгнення остаточно її підірвало, хоча й не зруйнувало повністю в очах самих росіян. До сьогодні російські посадовці просувають тезу, що росія не нападала на українців!
росія не визнає своїх злочинів через імперські комплекси і страх відповідальності
В 1990-ті роки росіяни дуже комплексували через розпад імперії і боялись претензій з боку інших народів, не хотіли брати на себе відповідальність за злочини імперської політики. Відповідно, російська влада вирішила додатково своїх громадян не дражнити і не заганяти далі в депресію, застосувавши у пропаганді механізм заперечення будь-яких злочинів росії.
Подібним чином росіяни заперечують розстріл польських офіцерів у Катині, це роблять ті самі історики і журналісти, які заперечують Голодомор. Причому спочатку вони заперечували Катинь, а потім взялися за Голодомор. Злочини проти інших народів поки не привертають уваги російської пропаганди тому, що з боку тих народів ще немає такого потужного запиту на відновлення історичної правда про події, як з боку поляків щодо Катині й українців щодо Голодомору.
Щоб відкрилась правда, необхідно перемогти росію
росія — це великою мірою віртуальна держава. Вона не має реального впливу і змоги подібно до інших країн здійснювати економічний чи технологічний вплив на світ. Натомість росіяни діють у віртуальній сфері, бо це найдешевше — найняти ботів, створити фальшиві акаунти і потім представляти їх як симпатиків росії в інших країнах. Потім це використовують у внутрішній пропаганді, видаючи закинуті ботами наративи за думки пересічних громадян західних країн.
Для того, щоб повністю розслідувати цю політику — як сучасну, так і часів срср — необхідно здобути перемогу над росією й отримати доступ до російських архівів. До сьогодні росіяни мають змогу маніпулювати і заперечувати Голодомор 1932–1933 років, бо ми не отримали доступу до російських архівів про події того часу. Сподіваюся,після перемоги над росією світ подбає про те, щоб українські історики мали змогу побачити, хто конкретно планував інформаційні операції проти України, зокрема й у контексті заперечення Голодомору.
Американський штат Північна Кароліна визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу, вчиненим радянською владою. Про це повідомила пані посол України в США Оксана Маркарова.
«З нагоди 90-их роковин трагедії губернатор штату Рой Купер підписав відповідну прокламацію та проголосив 25 листопада Днем пам’яті про Голодомор», — зауважила посол.
читайте також:
Вона додала, що штат та особисто Купер від 2018 року «щорічно підтверджують свою послідовну позицію у питанні визнання Голодомору геноцидом».
Багнет українських повстанців кінця 1920-х — початку 1930-х років і нарукавний знак сучасних українських партизан на виставці «Намір» у Національному музеї Голодомору-геноциду
Історія Голодомору — це також історія спротиву українців злочину тоталітарного комуністичного режиму. На цьому наголосив відомий історик, учасник проєкту «Likбез. Історичний фронт», співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко.
— Голодомор — це не лише жертва і трагедія, не лише вбивство мільйонів людей, не лише злочин комуністичного режиму. Голодомор також — це спротив українців, завдяки якому ми збереглися як народ. Це історія не лише тих, хто помер від злочинно організованого голоду — це історія тих, хто вижив і, зрештою, переміг. Саме через спротив українців у кремлі були змушені відмовитися від того курсу, від того комуністичного штурму, який був характерним для 1929–1932 років. Мільйони українців загинули, але мільйони ж і вижили та зупинили злочинну владу від продовження її політики, — зауважив науковець.
Тому говорячи про Голодомор 1932–1933 рокі потрібно говорити про боротьбу, про спротив, про тих українців, які допомагали одні одним. Завдяки ним збереглась українська нація.
Детальніше про важливість повернення в українське суспільство пам’яті про Голодомор як геноцид українського народу читайте в інтерв’ю з дослідником.
День пам’яті жертв Голодоморів — страшне нагадування про те, що наш ворог все перетворює на зброю. Навіть те, що є святим для всіх народів і культур — хліб.
Про це сказав Міністр оборони Рустем Умєров у своєму зверненні до 90-их роковин Голодомору 1932-1933 років.
«Не отримавши жодного покарання за голодомори 20-х, 30-х, 40-х, росія продовжує свої жахливі злочини сьогодні, перетворюючи на зброю доступ до продовольства. В минулому столітті російські чекісти вишуковували та відбирали кожен колосок, щоб вбити голодом мільйони українців.
Сьогодні росія продовжує сталінські традиції, знищуючи наші зерносховища, елеватори та порти, атакуючи судна з продовольством в Чорному морі.
Завдяки хоробрості та професійності Сил оборони України ми вичавлюємо російський Чорноморський флот в морі. Завдяки допомозі партнерів наші підрозділи ППО прикривають інфраструктуру, з якої починається зерновий коридор. Ми робимо все, щоб жахіття голодоморів, які пережили українці, не торкнулися нікого на землі».
Спалене зерно на терезах історії та правосуддя на виставці «Намір» у Національному музеї Голодомору-геноциду
В останню суботу листопада, яка цьогоріч припала на 25 число, українці вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років. Про значення й дослідження цієї трагічної події української історії, яка незмінно привертає увагу й надалі потребує ґрунтовного наукового історичного вивчення, кореспондентові АрміяInform розповів історик, учасник проєкту «Likбез. Історичний фронт», співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко.
Геннадій Єфіменко
— Упродовж останніх близько 15–20 років Голодомор 1932–1933 років став найпомітнішою зі значущих подій історії України, щодо якої в суспільстві склався сталий консенсус. Трагедію якщо не ідентично, то дуже близько оцінюють усі українці незалежно від віку, регіону проживання, політичних уподобань тощо. Завдяки чому вдалося досягти цього суспільного порозуміння, якого все ще не відбулося щодо низки інших значущих тем української історії? Чому саме злочин тоталітарного комуністичного режиму проти українського народу став для українців таким важливим маркером національної політичної ідентичності?
— Злочин Голодомору — це той злочин, пам’ять про який залишилася фактично в кожній родині України. І це той злочин, який тривалий час не був публічно обговорений, пам’ять про який була тривалий час заборонена в радянському союзі, щодо якого існувало повне інформаційне табу. Однак пам’ять про той голод зберігалась на родинному рівні, тому коли стало можливим відкрито говорити про Голодомор — спочатку то ще називали як «голод», «голодівка», «голод 1933 року» — це стало тим об’єднувальним чинником, який так чи інакше зачіпав кожного. При цьому існувала перевага однозначності оцінки, бо Голодомор — це те, що не викликає жодних сумнівів у злочинності дій влади, бо йдеться про масове вбивство людей. Щодо цього не може існувати вагомих розбіжностей в оцінках, тому, власне, це стало об’єднавчим чинником.
Однак навряд чи варто говорити лише про останні 15 чи 20 років, бо якщо подивитися на хронологію повернення публічної пам’яті про Голодомор, то ми побачимо його початок з кінця вісімдесятих років. Утвердження пам’яті про Голодомор поступово відбувалося впродовж 1990-х років, і вже на початку 2000-х, особливо після Помаранчевої революції за часів президентства Віктора Ющенка, відбулося остаточне затвердження «державної» пам’яті, що найчіткіше виявилося в ухваленому 2006 року законі про Голодомор як геноцид. Звідси виникає це враження про утвердження пам’яті про Голодомор за останні 15–20 років, яке насправді є хибним, бо дещо применшує значущість попереднього періоду.
До 15-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді радянська преса писала про «голод, злидні та виродження» в капіталістичних країнах («Більшовицький штурм» (Марківка). 7 листопада 1932 року)
— Чому після розпаду срср і відновлення незалежності України повернення пам’яті відбувалося так довго?
— Тому що відбувалося поступове накопичення знань, а також тому, що, особливо на перших порах, дуже багато людей, які пережили Голодомор, продовжували боятися. Тому що Україна — це травмоване постгеноцидне суспільство, яке довгі роки перебувало під владою тоталітарного режиму. Для того, щоб воно подолало травму, потрібен був час. До подолання цієї травми докладалися численні науковці, громадські діячі, політики.
Для того, щоб за часів президенства Віктора Ющенка Голодомор на державному рівні України визнали актом геноциду українського народу, потрібна була вся попередня багаторічна робота, без якої таке визнання було би неможливим. Для цього слід було підготувати ґрунт, щоб суспільство це усвідомило, сприйняло та прийняло, хоча навіть 2006 року закон про Голодомор як геноцид українського народу було ухвалено з дуже великими труднощами, мінімальною кількістю голосів. Тобто навіть тоді цьому ще був дуже великий спротив.
Розкуркулювання селянина П. Масюка в селі Удачне Донецької області (фото: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів)
— Чи є нормальним, що одним із засадничих елементів ідентичності політичної нації є саме пам’ять про злочинні спроби її знищити? Якщо подивитися на наших сусідів та ворогів, на російську федерацію, то головним об’єднавчим міфом там є міф про велику перемогу у великій війні. Натомість ми маємо такий жертовний, віктимний маркер.
— По-перше, зроблене порівняння некоректне. Для України пам’ять про Голодомор не є таким міфом, та і сам Голодомор не є єдиною подією, довкола якої вибудовується українська ідентичність. Ми виводимо тяглість з часів національно-визвольних змагань, від доби Української Народної Республіки. У нас державні символи походять з періоду Української революції — герб, гімн, прапор. Якщо говорити про певний український національний міф, то він апелює також до доби козаччини, часів середньовічної Київської держави.
Також, на мій погляд, необхідно акцентувати увагу не лише на жертвах Голодомору. Бо це не лише жертва і трагедія, не лише вбивство мільйонів людей, не лише злочин комуністичного режиму. Голодомор також — це спротив українців, завдяки якому ми збереглися як народ. Це історія не лише тих, хто помер від злочинно організованого голоду, — це історія тих, хто вижив і, зрештою, переміг. Саме через спротив українців у кремлі були змушені відмовитися від того курсу, від того комуністичного штурму, який був характерним для 1929–1932 років. Мільйони українців загинули, але мільйони ж і вижили та зупинили злочинну владу від продовження її політики.
Тому, говорячи про Голодомор 1932–1933 років, потрібно говорити про боротьбу, про спротив, про тих українців, які допомагали одне одному. Завдяки їм збереглась українська нація. Бо якби це була тільки загибель і якби факти дозволяли говорити лише про смерті жертв, то сьогодні «українського питання» не стояло б, бо вижили б тільки ті, хто повністю підкорився кремлю. Тоді б узагалі не існувало української нації, якби Голодомор став для українців цілковитою поразкою. Натомість це була боротьба, це був програш кремля, і на цьому також слід акцентувати увагу.
Власне кажучи, коли зараз говорять про потребу розвитку Національного музею Голодомору-геноциду, коли йдеться про потребу добудови другої черги, то мова саме про це — про потребу увічнити пам’ять не лише про злочин убивства українців голодом, але і про боротьбу українського народу, про його збереження як національної спільноти попри надзвичайно важкий удар, якого вона зазнала. Якби вона не збереглася, то не було би сучасної незалежної України.
Розкуркулена сім’я біля свого колишнього будинку в селі Удачне Донецької області, 1930-ті роки (фото: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів)
— Аргументами, які звучать з російської федерації для того, щоб підважити українське бачення Голодомору, є як старі радянські ще тези про неврожай, про перегини на місцях тощо, так і твердження, що такий само голод і така сама смертність була в той час на Північному Кавказі, в Казахстані, в окремих регіонах росії. Чи спроможні ці старі-нові аргументи спростувати твердження про Голодомор як геноцид українського народу?
— Ці аргументи як заперечення геноциду абсолютно безпідставні й легко спростовуються. Про неврожай навіть говорити не слід, бо якщо він і був, то він був спричинений не природними чинниками, а саме методами радянського господарювання. Тобто 1932 року зібрали менше хліба не тому, щоб була надзвичайна посуха чи ще якийсь фактор, а тому, що до того абсолютно вбили зацікавленість українських селян у результатах праці. І вони ще за результатами попередніх років, після того, як у них забирали всі зернові запаси з врожаю 1930 року та з врожаю 1931 року, почали ховати частину зібраного врожаю, щоб не віддати його владі. Тобто аргумент про сильний неврожай чи посуху або інші природні чинники не є аргументом абсолютно.
Селяни намагаються ховати хліб («Більшовицький штурм» (Марківка). 13 лютого 1932 року)
Щодо другого аргументу — про смертність від голоду в інших регіонах радянського союзу, то слід розділяти голод 1932 року в Україні й такий же голод з такими ж основними засадами в інших регіонах срср з одного боку та цілеспрямований злочин геноциду — з іншого. Початково голод був викликаний насамперед надмірними хлібозаготівлями, тобто реквізицією зерна, яке потім влада використовувала на свій розсуд, в тому числі могла і продавати за кордон з метою здобути кошти на індустріалізацію. Маючи певні відмінності в різних регіонах, цей голод був спричинений насамперед комуністичним штурмом у сільському господарстві, від якого в кремлі змушені були в 1933 році відмовитися. Щоправда, вже у реквізиційних хлібозаготівлях 1930–1931 років відсоток вилученого в УСРР був вищим за інші регіони СРСР.
Натомість Голодомор як акт геноциду полягає в умисному створенні умов, несумісних із життям, коли забирали не лише зерно для хлібозаготівель, але також відбирали абсолютно всі харчові продукти, будь-яке продовольство. Такого в інших регіонах срср, як правило, не було, хіба що в деяких з тих, де етнічні українці становили вагому частку місцевого населення.
Хліб знаходять і відбирають у селян («Більшовицький штурм» (Марківка). 1 березня 1932 року)
Також убивство голодом в Україні супроводжувалося репресіями проти частини державного апарату, тобто проти тих, хто міг допомогти будувати українську націю. Паралельно з убивством голодом селян під час штучно сфабрикованих судових процесів знищувалася також українська інтелігенція, у 1933 році почали масовану боротьбу з так званим українським націоналізмом, який зрештою, у листопаді 1933 року, офіційно визнали «основною небезпекою у національному питанні».
У такий спосіб відбувався геноцид української нації як спільноти громадян УСРР, які могли усвідомлювати себе громадянами України й могли захотіти відокремитись від радянського союзу. Те, що зараз путінська росія оголошує публічно про неіснування України, про те, що Україна — це Росія, — це не нове, спрямована на ці ж завдання політика в 1930-ті роки здійснювалась на практиці. Але, на відміну від сучасності, 90 років тому відкритим текстом про знищення українців не говорилося.
Про загрозу українського націоналізму в офіційній пресі («Вісті ВУЦВК». 21 листопада 1933 року)
— Ми вкотре згадуємо російську федерацію, проводимо певні паралелі з сучасністю. Чому повернення пам’яті про Голодомор 1932–1933 років в українське суспільство від самого початку цього процесу так непокоїло російську федерацію? З радянським союзом усе зрозуміло — тоталітарний чи авторитарний комуністичний режим не міг визнати власні злочини. Але росія в 1990-ті роки могла б піти шляхом засудження цього злочину Голодомору-геноциду, шляхом вшанування пам’яті жертв радянського тоталітарного комуністичного режиму, які здійснювались в тому числі і проти етнічних росіян й у межах російської федерації також. Чому росія обрала інший шлях — шлях заперечення злочинів та глорифікації тоталітарного режиму — і коли остаточно відбулася точка неповернення в офіційній історичній політиці в рф?
— Дуже влучне запитання, бо я сам цим запитанням активно переймався від початку 2000-х років, коли ми брали участь разом з нормальними ще тоді російськими істориками на круглому столі у москві. Тоді російські історики визнавали штучний характер голоду, але категорично заперечували його геноцидний характер. Тепер розумію, що так відбувалось тому, що у свідомості навіть просунутих за російськими мірками антисталіністськи налаштованих науковців термін «геноцид» означав відповідальність не політичного режиму, а російської нації. Натомість українська позиція була в тому, що це злочин комуністичного режиму, від політики якого так чи інакше постраждали всі народи радянського союзу, тому особисто я тоді дивувався такій позиції російських істориків.
Однак, як розумію зараз, Голодомор як геноцид був злочином не тільки й навіть не стільки комуністичного режиму, як насамперед комуністичної росії, й у цьому визначенні головним є саме іменник «росія», а не прикметник «комуністична». Бо зараз росія не є комуністичною, але так само прагне й намагається здійснити геноцид української нації. Власне кажучи, цілком можливо, що російські історики раніше за нас усвідомили, що в злочині Голодомору-геноциду винен не так політичний режим, як сама по собі росія. Можливо, саме через це навіть ті російські науковці, які засуджували сталіна, водночас затято заперечували геноцидний характер Голодомору. Мабуть, російські історики, можливо, неусвідомлено відчували, хто є головним винуватцем у цьому злочині.
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі села Удачне Донецької області, 1933 рік (фото: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів)
— Від питання про російських істориків хочу перекинути місток на бік України і спитати про тих, хто зовсім не заперечує геноцидної природи Голодомору, але намагається максимально завищити кількість жертв цього злочину. Здається, що більше жертв, то злочин жахливіший і то краще для утвердження пам’яті про нього й засудження винних. 3 мільйони, 4 мільйони, 7 мільйонів і ось уже 10 мільйонів — скільки ж насправді українців загинуло під час Голодомору? Як встановити їхню кількість і які проблеми щодо цього виникають?
— Найбільша складність під час встановлення відносно точної кількості жертв Голодомору полягає у врахуванні міграції населення, насамперед неорганізованої. Якби сьогодні було можливо достеменно встановити точні дані міграційних процесів у міжпереписний період між 1927 і 1937 роками, тобто куди, звідки та скільки саме людей переселилося, то і кількість втрат можна було встановити набагато точніше, бо нині фахівці-демографи допускають 10 % неточність у своїх підрахунках. Наразі на основі того величезного масиву даних, які є сьогодні в дослідників цього питання, наукові підрахунки дозволили стверджувати про 3,94 млн прямих втрат від Голодомору. Йдеться про спричинену голодом надсмертність громадян УСРР у 1932–1934 роках. Власне, це і є на сьогодні найбільш обґрунтована оцінка кількості загиблих від голоду в роки Голодомору.
Щодо прагнення збільшити кількість втрат, то певний час це мало сенс задля того, щоб утвердити в політичній площині — як закордоном, так і в перші роки в Україні — пам’ять про злочин Голодомору. Тим більше, що обґрунтованих і ретельно верифікованих оцінок втрат тоді ще не було. З одного боку, тодішні оцінні судження базувались на загальній оцінці дисбалансу приросту населення в Україні, з другого — були покликані привернути увагу до злочину Голодомору, вчиненого тоталітарним комуністичним режимом. Це зауважував ще 40 року тому відомий французький історик Ален Безансон.
Під тиском і погрозами репресій селяни відкопують прихований хліб («Колгоспник» (Липці). 13 і 16 січня 1933 року)
Виступаючи 4 червня 1983 року на мітингу в Парижі з нагоди відзначення 50-річчя Голодомору, він, згадавши про 4 млн осіб, які були «примушені померти голоду» в 1933 році, далі відзначив: «У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки на Україні становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах це бойня, яка арифметично дорівнює винищенню євреїв Гітлером». І попри це, далі підкреслив він, «штучний голод, п’ятдесяті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим». Тобто цифра 7 млн втрат саме від Голодомору (в той час, зрозуміло, писали про голод) тоді мала право на існування як з огляду на тогочасний рівень дослідження питання, так і з огляду на прагнення привернути увагу до факту Голодомору. Про жодну антинауковість тієї цифри на той час не йшлося, бо ще не були проведені відповідні дослідження, не були отримані верифіковані результати.
На сьогодні ж гонитва за збільшенням кількості жертв уже перетворюється на якусь самоціль, на прагнення показати, що більша кількість жертв буцімто доводить більшу злочинність кремля. Натомість насправді кількість жертв не свідчить про саму природу злочину геноциду, і кількість втрат не є визначальним для визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом. А от необґрунтоване збільшення кількості загиблих підриває довіру до української візії Голодомору. Зворотною стороною цього процесу може стати заперечення Голодомору як геноциду взагалі. Може виникнути питання: якщо українська сторона свідомо фальсифікує кількість жертв, то, може, і сам висновок про геноцидний характер, а то і сам факт Голодомору такий само сфальсифікований? Це цілком імовірний і водночас дуже шкідливий і небезпечний наслідок завищення втрат.
Селянки ножицями зрізають колоски нового врожаю, щоб якось прогодуватися і отримують за це 6 років таборів («Колгоспник» (Липці). 16 і 25 липня 1933 року)
— Говорячи на побутовому рівні про геноцид, зазвичай тримають в уяві приклад Голокосту — убивства євреїв нацистами за етнічною ознакою часів Другої світової війни. Натомість українців під час Голодомору за етнічною ознакою не знищували. Чи дозволяє це підважити визначення Голодомору як геноциду українського народу?
— Слід мати на увазі, що існує визначальна відмінність у природі Голодомору й Голокосту. Голокост — це вбивство євреїв за ознакою народження, за етнічною ознакою. Євреїв знаходили й убивали на будь-яких контрольованих нацистами теренах і їх убивали практично виключно не євреї за етнічним походженням. Натомість Голодомор — це геноцид за національною, а не етнічною ознакою. В актах про смерть скрізь писалося, що померлий є громадянином УСРР. Тобто Голодомор був геноцидом насамперед проти тих, хто складав чи був спроможний створити українську націю. А за етнічним походженням то могли бути і представники інших етносів, в тому числі і росіяни.
Метою геноциду проти українців було не знищення всіх, а знищення активу й такої кількості представників українського народу, яке дозволило б перешкодити розвиткові і становленню української нації. Тобто першочерговим було завдання упокорити український народ, виховати його в потрібному кремлю дусі, знищити потяг до формування національної свідомості. Саме тому незабаром після подолання голоду в усіх негараздах 1931–1933 років, або, як тоді говорили, «у прориві в сільському господарстві», кремлівці почали звинувачувати міфічних українських націоналістів. Інакшим, порівняно з Голокостом, був також спосіб убивства — не пряме фізичне знищення, а створення умов, несумісних з життям, тобто вбивство голодом.
Акти про смерть з Державного архіву Сумської області
— Порівнюючи Голодомор і Голокост, важливо зауважити, що участь у реалізації політики Голодомору цілком могли брати і брали також етнічні українці, що було фактично неможливим у разі, коли ми говоримо про Голокост.
— Саме так, і в цьому полягає ще одна небезпека необґрунтованого, антинаукового завищення кількості втрат. Бо якщо кількість була такою надзвичайно великою, як це хочуть довести перебільшувачі втрат, це означає, що серед самих українців було надзвичайно багато, тобто на порядок більше, ніж то було насправді, призвідників Голодомору, тобто тих осіб, чиї дії прямо або опосередковано вели до створення ситуації, несумісної з життям. Тож перебільшення втрат автоматично веде до перебільшення кількості тих, аналогом кого зараз у контексті війни з росією є колаборанти.
Отже, перебільшення кількості втрат від Голодомору автоматично спричиняє також і перебільшення кількості пособників кремля серед українців, тоді як насправді їх було значно менше. Натомість українці чинили потужний спротив політиці кремля, допомагали одне одному. І саме завдяки цьому надзвичайно велика кількість жертв не зросла ще більше, й українці вижили, збереглися як нація. Якби цього не було, якби не було цього спротиву, якби не було цієї взаємодопомоги, якби кількість призвідників Голодомору справді була такою великою, як це випливає з перебільшених цифр, то українців як нації сьогодні б уже не існувало. І саме через такий спротив кремль у січні 1933-го відмовився від продовження суто реквізиційної політики на селі, впровадивши аналог продподатку, але тепер для колгоспів.
Також перебільшення кількості втрат сьогодні, коли вже відомі науково встановлені оцінки втрат, вже не сприяє визнанню факту Голодомору у світі, це навпаки вже навіть світоглядно грає якраз проти України, показуючи, що серед українців було більше призвідників Голодомору, що серед українців більше набагато колаборантів, ніж це було насправді. На жаль, таких справді активістів-пособників режиму було чимало, але аж ніяк не наскільки багато, як це випливає з перебільшення кількості втрат.
Українське зерно, викрадене росіянами на тимчасово окупованих територіях і вивезене для продажу до арабських країн на виставці «Намір» у Національному музеї Голодомору-геноциду (фото автора)
— Ініційовану Україною в ООН Декларацію до 90-х роковин Голодомору 1932–1933 років підписали 55 держав-членів організації та делегація ЄС. Станом на сьогодні понад 30 держав-членів ООН визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Чому цей процес почався саме зараз і які перспективи він відкриває перед Україною в плані відсічі російської агресії?
— Відповідь видається мені очевидною. Процес визнання Голодомору геноцидом українців на міжнародному рівні суттєво пришвидшився на міжнародному рівні саме внаслідок широкомасштабного нападу росії, під час якого росіяни відверто задекларували намір знищити українців як націю. Це декларування та обґрунтування потреби знищити українців було найголовнішою, фактично реальною підставою нападу російської федерації на Україну.
Голодомор 1932–1933 років мав на меті те саме. Завдяки зусиллям українських науковців, дипломатів, громадських і політичних діячів світ побачив надзвичайну подібність того, що відбувається зараз, з подіями дев’яносторічної давнини. І якщо раніше під політичним та інформативним впливом і тиском росії багато країн не хотіли визнавати геноцидної природи Голодомору, то тепер ця природа стала наочною й очевидною, засвідчивши, що в цьому полягає тяглість російської політики щодо українців. Голодомор 1932–1933 років і сучасний напад росії на Україну — це дві ланки одного ланцюга. Бо й тоді, й зараз росіянами ставилось завдання знищити українську націю.
читайте також:
Нарешті це зрозуміли у світі, фіксуючи це розуміння політичними рішеннями з визнання геноцидальної природи Голодомору щодо українців. Це свідчить, що підтримка світовою спільнотою справедливої боротьби українців проти російської агресії не зникне.
Ілюстрації Геннадія Єфіменка та з відкритих джерел
Голодомор 1932–1933 років — одна з найжахливіших сторінок в історії України: історики справедливо порівнюють її з Голокостом євреїв у роки Другої світової війни. Дослідники цього жахіття вважають, що Голодомор був викликаний насамперед спробою російсько-комуністичного режиму, що окупував на початку 20-х років Україну, покарати українців за їхні прагнення до свободи, бути господарями на своїй землі. Адже у 1930-х ще живою була пам’ять про Українську Народну Республіку, спалахували антибільшовицькі повстання. Тому росія й вирішила упокорити наш народ голодом. Історія донесла до нас чимало спогадів тих, кому пощастило вижити в тій безкровній війні.
Ось що записала у своєму щоденнику вчителька з Харківщини Олександра Радченко: «В Україні вимирають цілі села. Пам’ятаю, розказував мені в Харкові агроном. Він їздив у Полтавську область укладати договори на посів буряка. Це було ранньою весною. В’їхали в село, мертва тиша огортала його. Заходив у хати зі своїм супутником, бачив мертвих, які почали розкладатися. У дитячих яслах бачив мертвих дітей і няню».
А ось ще один щоденниковий запис — теж жителя Слобожанщини Нестора Білоуса: «Люди помирають з голоду різного віку, а особливо діти дуже помирають, у деяких родинах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10. Люди помирають голодною смертю десятками: на залізничних станціях, у Харкові, на полі, й ніхто не прибирає. Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки, вже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп, а кожний день повз їздять командири червоної армії. І нікому немає діла, що труп вже розклався, що неможливо пройти повз…».
Під час Голодомору в Україні лютував канібалізм, коли люди поїдали людей. За архівними даними, за цей злочин було засуджено близько трьох тисяч осіб. Проте, на думку дослідників цієї трагічної сторінки нашої історії, кількість тих, хто був причетний до канібалізму, в рази більша.
«Голод — наш вірний союзник у війні з українськими куркулями…». Таке зізнання на початку 1932 року зробив на одному з компартійних збіговиськ
Після розвалу колишнього срср офіційна москва не заперечувала того факту, що на початку 30-х років, як заявив тодішній президент росії борис єльцин, «багато українців недоїдали, маючи проблеми з хлібозаготівлею». Але при цьому додав, що «росіяни голодували ще більше». Ну а з приходом до влади путіна в росії взагалі заперечують Голодомор в Україні. Ось як висловився кілька років тому з цього приводу нинішній господар кремля:
— Офіційний Київ спотворює події 1932–1933 років, в десятки разів завищуючи кількість померлих. Не слід забувати, що труднощі, пов’язані із забезпеченням населення колишнього радянського союзу, були викликані об’єктивними труднощами.
Що можна додати до сказаного кремлівським виродком? Нічого, окрім одного: на те він і виродок, щоб так говорити. Натомість за інформацією фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені Миколи Птухи, в росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадало шість відсотків сільського населення та один відсоток території. Для порівняння: в Україні ці цифри становили 41 відсоток населення та 34 відсотки території. До речі, подібні цифри називають і закордонні історики. Найбільше українців загинуло у Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові та Чернігівській області. Понад 80 відсотків померлих голодною смертю були українцями, чотири відсотки — росіянами. Решта — представники інших національностей.
— сталіну та його сатрапам вдалося не лише на певний час приборкати непокірну республіку, а й поховати правду про геноцид під лавиною брехні та фальсифікацій радянської пропаганди, — говорить Вікторія Скуба — співробітниця Українського інституту національної пам’яті. — Навіть у родинах, які пережили Голодомор, десятиліттями не говорили про пережите. Проте рана геноциду продовжувала кривавити. Старші покоління українців до скону не могли залишити ані краплі супу в тарілці, ані крихти хліба на столі. Психологічні та соціокультурні наслідки геноциду дослідники вивчають досі.
По-справжньому шлях до ширшого дослідження та публічної пам’яті про геноцид українців був відкритий лише з розпадом Радянського Союзу.
Лише у вересні 1993-го, на 60-ті роковини Голодомору, в Україні вперше на державному рівні вшанували його жертв. Український парламент у 2002 році постановою, а у 2006-му законом визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українців. Голодомор визнало геноцидом у світі багато країн. Українське суспільство вдячне їм за чутливість до історичної правди та солідарність. Проте на рівні Генеральної Асамблеї ООН досі немає резолюції, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим. І це навіть на тлі того, що науковці та правники давно відзначають доцільність засудження комуністичного тоталітарного режиму на рівні з нацизмом та подібність обох режимів.
У 2010 році Верховний Суд України назвав головних винуватців цього злочину: йосипа сталіна та його найближчих прихвоснів — лазаря кагановича, павла постишева, вячеслава молотова, станіслава косіора, менделя хатаєвича та власа чубаря. Але, окрім цих семи виродків, були десятки тисяч інших таких же виродків, які на місцях сліпо виконували вказівки москви, вислужувались і отримували ордени, посади. А потім впродовж десятиліть вважалися заслуженими радянськими ветеранами, розповідаючи молоді про свої «подвиги у боротьбі з куркулями». Вони і в сьогоднішній росії у пошані: ідеологам голодомору досі височіють у людних місцях пам’ятники, у містах багато вулиць, які мали, так і мають їхні імена, їх прославляють у шкільних підручниках з історії. А цими вулицями ходять правнуки тих, кого вони виморили голодною смертю, за цими підручниками навчаються пращури тих, хто збожеволів від голоду й поїдав власних дітей. Та сьогоднішніх московитів це не цікавить.
Коли знайомишся зі спогадами людей, які пережили страхіття Голодомору 1932–1933 років, то кров стигне в жилах.
Микола Онищенко, Донеччина:
«У мого діда, який був звичайним селянином, було три сини і дві дочки. Ще до Голодомору мій дід мав землю, вся родина на ній працювала, і вони жили більш-менш нормально. Звісно, влада хотіла, щоб вони працювали на державу, а не на себе. Почали організовувати колгоспи. Туди ніхто не хотів іти. Тоді в діда спочатку забрали двоє коней, а потім решту всього. А далі почали забирати хліб. Спочатку у великих селах. Пам’ятаю, як мати сказала, що і в нашому селі бригади почали забирати хліб. Це була така напруга. Я приблизно таку саму напругу пам’ятаю, коли почалися нальоти німців. Це страх із величезними очима.
Я сам бачив, як почали їхати підводи, по 4-5 чоловіків заходили до кожної хати. До нас теж зайшли, почали шукати, допитувати про хліб. У нас хлібу не було, бо батько тоді вже працював вантажником у Бердянську в порту. Але в нас був клунок зерна кукурудзи, який мати спробувала заховати у бочку. Висипала огірки, вилила розсіл, поклала клунок, огірки — зверху. І тут вони заходять: де хліб? Шукайте — на горищі, на подвір’ї. А один каже: а що це в тебе огірки сухі? Поліз туди, витягнув. Мати закричала, ми теж із нею. Він пішов, вона за нього, ми — за її спідницю. І такий крик по всьому селі. Це було так страшно, що навіть собаки сховалися. Я залишився живим лише тому, що батько працював в порту, і їм видавали пайки. Він привозив м’яту хамсу, і мати пекла її на печі.
Про цей голод завжди мовчали. Хоча в нашому селі діти співали пісеньку, яку я й досі пам’ятаю: „Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала“. І я її згадував, коли мені вішали червоний галстук і комсомольський квиток вручали».
Тамара Бедренко, Київська область:
«Мені було 5 років, коли настав великий голод. Їсти було нічого, одні сльози. Плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики, мерзлу картоплю, черв’ячків. З того варили суп. Мої батьки пішли у колгосп, бо до того приїхали і забрали увесь реманент з кузні. Ми не пухли. А сусіди дуже пухли. По дорогах люди падали і падали, і їх ніхто не закопував. І собак не було, і котів. А от ворони розтягували потроху. Поки батько робив ковалем, мати — на полі. А нас залишала вдома. Лежали на печі. А мати сховала на грубку трохи галушок — на чорний день. Ми лежали голодні та дивилися, коли мати прийде, трохи галушок дасть. Аж приходять три мужики, все перерили в хаті — і в печі, і на грубі, і на комині. І знайшли ту торбинку з галушками, забрали. Ми всі троє кинулися на них, галушки розсипалися на підлозі. Ми давай їх їсти — сухі гриземо, але не даємо, щоб вони забрали…».
Вагони-зерновози з маркуванням логістичного парку російської «Об’єднаної зернової компанії (ОЗК)» зі штаб-квартирою в ростові-на-дону вирушають з об’єкта ТОВ «Старобільський елеватор» (кадр із відео)
російська федерація мала намір і активно готувалася викрадати запаси українського зерна ще за кілька місяців до того, як владімір путін віддав наказ про напад на Україну. Про це йдеться у звіті «Перетворення сільського господарства на зброю. Незаконне захоплення та вилучення українського зерна росією», що підготовлений Мобільною командою правосуддя з питань злочину моріння голодом міжнародної юридичної фундації з прав людини Global Rights Compliance. У документі наведено неспростовні докази планування й підготовки російської федерації до викрадення українського зерна.
Розкриття умислу росії щодо перетворення продовольства на зброю в її незаконній війні проти України вимагає багатостороннього підходу, розгляду тактики облоги цивільного населення, руйнування критично важливої інфраструктури, а також захоплення та розграбування сільськогосподарської сировини. Цей звіт зосереджується на останньому — розкритті підступного сценарію, за яким росія намагається знищити українську сільськогосподарську продукцію, зруйнувати засоби до існування та поглибити глобальну продовольчу кризу. Це відбувається шляхом систематичного вилучення зерна, його перевезення на окуповані території всередині України або через кордон до росії, а потім здійснення безперервних нападів і знищення зернової інфраструктури та українських портів. Міжнародна увага до цього аспекту війни має бути привернута під час майбутнього Всесвітнього саміту з продовольчої безпеки, — зазначила Катріна Мердок, партнер та керівник проєктів з питань злочину моріння голодом в Global Rights Compliance.
У підготовленому експертами з прав людини Global Rights Compliance у співпраці з партнерами з Centre for Information Resilience та Intelligence Management Support Services документі зафіксовано інформацію про те, що російська федерація завчасно розпочала створення складної розгалуженої інфраструктури з метою вивезення зерна з України. Зокрема компанія Crane Marine Contractors (CMC) закупила три 170-метрові судна-зерновози, призначені для морського зернового термінала в Севастополі.
Ця компанія є дочірньою структурою російського державного оборонного підрядника United Shipbuilding Corp., який з квітня 2022 року перебуває під санкціями США за постачання зброї російській армії. Також російський оборонний підрядник почав закуповувати вантажівки для перевезення зерна.
Після початку широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року російські окупанти умисно націлилися на зернові райони України та інфраструктуру з виробництва продовольства. У стислі терміни загарбники створили розгалужену інфраструктуру для викрадення й вивезення зерна з окупованої території України до російської федерації та до інших країн світу вже під виглядом російського за документами зерна. Численні приватні українські зернові компанії примусово включили до складу російського державного оператора.
Оперативність і злагодженість захоплення російськими окупантами української зернової інфраструктури в цих регіонах засвідчує завчасне планування та високий рівень координації. Звіт фіксує інформацію про численні колони вантажівок, які вивозили зерно з тимчасово окупованих територій півдня України до Криму. Таке ж вивезення відбувалось на сході безпосередньо на територію російської федерації.
Супутниковий фотознімок елеватора у Мелітополі 2 березня 2023 року свідчить про те, що через об’єкт вивозиться значна кількість зерна; праворуч взятий із соцмереж фотознімок елеватора, на якому зафіксоване завантаження / розвантаження зерна
Зібрані Global Rights Compliance докази свідчать про план розкрадання українського продовольства «у безпрецедентних масштабах». Ринкова вартість викраденого в Україні зерна становить понад 1 мільярд доларів на рік. З огляду на це головною метою викрадення українського збіжжя у звіті названо отримання російською федерацією коштів на ведення бойових дій під час злочинної агресивної війни проти України та фінансування окупованих територій.
Важливим завданням окупантів названо також провокування та поглиблення глобальної продовольчої кризи з метою використати її як інструмент дипломатичного тиску й шантажу світової спільноти. У звіті наголошено, що систематичне викрадення й вивезення українського зерна російськими окупантами є частиною ширшого плану російської федерації зі знищення української інфраструктури, задіяної в експорті зерна, і виходу з Чорноморської зернової ініціативи.
Водночас перелік завдань російських окупантів у межах реалізації плану з вивезення українського зерна та продовольства в цілому може бути доповнений. Одним із них, як свідчать зібрані Харківським пресклубом у межах проєкту «Харківщина: зруйнована, але незламна» матеріали, було упокорення місцевого населення голодом або його загрозою та створення штучної залежності від поставок гуманітарної допомоги з боку окупантів.
Зокрема у фільмі «російський економічний тероризм» наведено докази створення російськими окупантами умов для виникнення штучного голоду на території Вільхуватської громади Харківської області. У ньому йдеться про спричинену свідомими діями загарбників продовольчу кризу й голод на місцевому рівні. Свідки фільму «російський економічний тероризм» волонтер Артем Василенко, Вільхуватський сільський голова Василь Сорокін, директор Вільхуватського ліцею Євген Новиков та мешканці громади розповідають про те, як росіяни вивезли продовольство, внаслідок чого мешканці голодували. Натомість за спроби представників місцевої влади надати людям продовольство їм погрожували смертю.
читайте також:
Такі дії окупантів можна вважати свідомим цілеспрямованим створенням умов для виникнення штучно спричиненої нестачі продовольства та, як наслідок, голодування місцевих цивільних мешканців територій України, окупованих російською федерацією. Це можна порівняти з Голодомором 1932–1933 років, одним із завдань якого було приборкання спротиву українських селян колективізації та політиці радянської влади на селі в цілому. Упокорення місцевих мешканців голодом і створення залежності від окупаційної влади мало полегшити російським загарбникам встановлення та легалізацію повного контролю над територією України.
Міжнародні юристи та правозахисники Global Rights Compliance вважають, що на підставі зібраних ними даних є високі шанси довести, що росіяни навмисне планували використати голод як інструмент війни.
Світлини зі звіту AGRICULTURE WEAPONISED. The Illegal Seizure and Extraction of Ukrainian Grain by Russia міжнародної юридичної фундації з прав людини Global Rights Compliance та відео Харківського пресклубу
Парламентська асамблея Ради Європи визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.
Президент України Володимир Зеленський подякував ПАРЄ за таке рішення у Twitter.
«Я вдячний ПАРЄ за визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відновлення історичної справедливості та вшанування пам’яті жертв Голодомору надсилає чіткий сигнал: справедливе покарання за всі минулі та нинішні злочини москви неминуче», — зазначив глава держави.
Зі свого боку міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба наголосив, що ПАРЄ також закликала всі країни-члени Ради Європи та інші парламенти визнати Голодомор геноцидом українського народу.
«Я дякую ПАРЄ за визнання сталінського Голодомору 1932–1933 років актом геноциду проти українського народу. Важливо також, що ПАРЄ закликала всі країни Ради Європи та інші парламенти наслідувати цей приклад. Це морально, історично та політично правильний вчинок», — написав глава українського МЗС.
З 2014 року точиться війна росії проти України, після 24 лютого 2022 геноцидальна війна охопила всю територію нашої держави, російські агресори вбивають тисячі цивільних українців, виконуючи накази свого злочинного політичного керівництва, про це повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики України.
Є очевидні паралелі між добою сталінського Голодомору і нинішніми подіями, коли росія викрадає українське зерно на тимчасово окупованих українських територіях.
Обговорення викликає час завершення спорудження цілісного меморіального комплексу. Наразі будівництво триває вже 5-й рік, з урахуванням того, що були сповільнення через covid, повномасштабне вторгнення тощо. Навіть для того, щоб законсервувати будівництво, слід завершити роботи на покрівлі даху, інших отворах, висушити приміщення, інакше під дією атмосферних змін починається незворотній руйнівний процес.
Комітет з питань бюджету рекомендував Верховній Раді ухвалити за основу і в цілому законопроєкт № 9437 щодо внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Законопроєкт мав на меті виділити кошти з державного бюджету у сумі 573,9 млн гривень на завершення будівництва і введення в експлуатацію другої черги Національного музею Голодомору-геноциду, на платформі якого відбуватимуться основні офіційні заходи до 90-х роковин Голодомору 1932-1933 років. Цю суму не можна виділити на армію, тому що її перерозподілили з іншої статті бюджету, яка профінансована донорами. Міжнародну фіндопомогу — від МВФ або внески в бюджет від інших країн не можна використовувати на армію або зброю.
Загальна площа будівлі другої черги — 15 тис кв.м. Новозбудований музей буде містити основну експозицію площею 3600 кв.м., простір для тимчасових виставок площею 1000 кв.м., обладнане музейне фондосховище, конференц-залу на 250 місць, бібліотеку, кінозал на 300 місць, освітні простори, сувенірна крамниця, унікальний ліфт у контексті інклюзивності та безбар‘єрності. На сьогодні завершено роботу над Художньою концепцією основної експозиції.
Історія одного з найбільших злочинів в історії людства, в історії Європи у ХХ столітті, і в історії Української Держави варта того, аби в рік 90-х роковин нарешті постав цілісний меморіальний комплекс. Тим більше, що це перший і єдиний у світі Музей Голодомору — тоді коли є десятки музеїв Першої і Другої світової війни, Голокосту тощо по всьому світу і в Україні зокрема.
Відкриття повноцінного Музею Голодомору в Україні як символу незламності українців стане потужним інструментом донесення правди про злочини росії у минулому й сьогоденні.
Музей Голодомору має стати провідним музейним комплексом та науковим центром України, що розповідатиме про злочин геноциду — Голодомор 1932–1933 рр. сучасними музейними засобами у постійній експозиції, здійснюватиме виставкову, науково-дослідну, культурно-освітню діяльність в Україні та за її межами, стане платформою для меморіальних заходів, а також центром консолідації української нації.
Палата представників Нідерландів визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.
Про це повідомив Президент України Володимир Зеленський у Twitter.
«Вітаю визнання Палатою представників Нідерландів Голодомору геноцидом. Називати речі своїми іменами – це ключова передумова справедливості та недопущення повторення таких страшних злочинів», — написав він.
Глава держави зазначив, що вдячний Нідерландам за сильну та комплексну підтримку у боротьбі України за майбутнє її та всього вільного світу.
Раніше Парламент Хорватії визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.
