Голодомор 1932–1933 років і сучасний напад рф на Україну — дві ланки одного ланцюга

В останню суботу листопада, яка цьогоріч припала на 25 число, українці вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років. Про значення й дослідження цієї трагічної події української історії, яка незмінно привертає увагу й надалі потребує ґрунтовного наукового історичного вивчення, кореспондентові АрміяInform розповів історик, учасник проєкту «Likбез. Історичний фронт», співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко.

— Упродовж останніх близько 15–20 років Голодомор 1932–1933 років став найпомітнішою зі значущих подій історії України, щодо якої в суспільстві склався сталий консенсус. Трагедію якщо не ідентично, то дуже близько оцінюють усі українці незалежно від віку, регіону проживання, політичних уподобань тощо. Завдяки чому вдалося досягти цього суспільного порозуміння, якого все ще не відбулося щодо низки інших значущих тем української історії? Чому саме злочин тоталітарного комуністичного режиму проти українського народу став для українців таким важливим маркером національної політичної ідентичності?

— Злочин Голодомору — це той злочин, пам’ять про який залишилася фактично в кожній родині України. І це той злочин, який тривалий час не був публічно обговорений, пам’ять про який була тривалий час заборонена в радянському союзі, щодо якого існувало повне інформаційне табу. Однак пам’ять про той голод зберігалась на родинному рівні, тому коли стало можливим відкрито говорити про Голодомор — спочатку то ще називали як «голод», «голодівка», «голод 1933 року» — це стало тим об’єднувальним чинником, який так чи інакше зачіпав кожного. При цьому існувала перевага однозначності оцінки, бо Голодомор — це те, що не викликає жодних сумнівів у злочинності дій влади, бо йдеться про масове вбивство людей. Щодо цього не може існувати вагомих розбіжностей в оцінках, тому, власне, це стало об’єднавчим чинником.

Однак навряд чи варто говорити лише про останні 15 чи 20 років, бо якщо подивитися на хронологію повернення публічної пам’яті про Голодомор, то ми побачимо його початок з кінця вісімдесятих років. Утвердження пам’яті про Голодомор поступово відбувалося впродовж 1990-х років, і вже на початку 2000-х, особливо після Помаранчевої революції за часів президентства Віктора Ющенка, відбулося остаточне затвердження «державної» пам’яті, що найчіткіше виявилося в ухваленому 2006 року законі про Голодомор як геноцид. Звідси виникає це враження про утвердження пам’яті про Голодомор за останні 15–20 років, яке насправді є хибним, бо дещо применшує значущість попереднього періоду.

— Чому після розпаду срср і відновлення незалежності України повернення пам’яті відбувалося так довго?

— Тому що відбувалося поступове накопичення знань, а також тому, що, особливо на перших порах, дуже багато людей, які пережили Голодомор, продовжували боятися. Тому що Україна — це травмоване постгеноцидне суспільство, яке довгі роки перебувало під владою тоталітарного режиму. Для того, щоб воно подолало травму, потрібен був час. До подолання цієї травми докладалися численні науковці, громадські діячі, політики.

Для того, щоб за часів президенства Віктора Ющенка Голодомор на державному рівні України визнали актом геноциду українського народу, потрібна була вся попередня багаторічна робота, без якої таке визнання було би неможливим. Для цього слід було підготувати ґрунт, щоб суспільство це усвідомило, сприйняло та прийняло, хоча навіть 2006 року закон про Голодомор як геноцид українського народу було ухвалено з дуже великими труднощами, мінімальною кількістю голосів. Тобто навіть тоді цьому ще був дуже великий спротив.

— Чи є нормальним, що одним із засадничих елементів ідентичності політичної нації є саме пам’ять про злочинні спроби її знищити? Якщо подивитися на наших сусідів та ворогів, на російську федерацію, то головним об’єднавчим міфом там є міф про велику перемогу у великій війні. Натомість ми маємо такий жертовний, віктимний маркер.

— По-перше, зроблене порівняння некоректне. Для України пам’ять про Голодомор не є таким міфом, та і сам Голодомор не є єдиною подією, довкола якої вибудовується українська ідентичність. Ми виводимо тяглість з часів національно-визвольних змагань, від доби Української Народної Республіки. У нас державні символи походять з періоду Української революції — герб, гімн, прапор. Якщо говорити про певний український національний міф, то він апелює також до доби козаччини, часів середньовічної Київської держави.

Також, на мій погляд, необхідно акцентувати увагу не лише на жертвах Голодомору. Бо це не лише жертва і трагедія, не лише вбивство мільйонів людей, не лише злочин комуністичного режиму. Голодомор також — це спротив українців, завдяки якому ми збереглися як народ. Це історія не лише тих, хто помер від злочинно організованого голоду, — це історія тих, хто вижив і, зрештою, переміг. Саме через спротив українців у кремлі були змушені відмовитися від того курсу, від того комуністичного штурму, який був характерним для 1929–1932 років. Мільйони українців загинули, але мільйони ж і вижили та зупинили злочинну владу від продовження її політики.

Тому, говорячи про Голодомор 1932–1933 років, потрібно говорити про боротьбу, про спротив, про тих українців, які допомагали одне одному. Завдяки їм збереглась українська нація. Бо якби це була тільки загибель і якби факти дозволяли говорити лише про смерті жертв, то сьогодні «українського питання» не стояло б, бо вижили б тільки ті, хто повністю підкорився кремлю. Тоді б узагалі не існувало української нації, якби Голодомор став для українців цілковитою поразкою. Натомість це була боротьба, це був програш кремля, і на цьому також слід акцентувати увагу.

Власне кажучи, коли зараз говорять про потребу розвитку Національного музею Голодомору-геноциду, коли йдеться про потребу добудови другої черги, то мова саме про це — про потребу увічнити пам’ять не лише про злочин убивства українців голодом, але і про боротьбу українського народу, про його збереження як національної спільноти попри надзвичайно важкий удар, якого вона зазнала. Якби вона не збереглася, то не було би сучасної незалежної України.

— Аргументами, які звучать з російської федерації для того, щоб підважити українське бачення Голодомору, є як старі радянські ще тези про неврожай, про перегини на місцях тощо, так і твердження, що такий само голод і така сама смертність була в той час на Північному Кавказі, в Казахстані, в окремих регіонах росії. Чи спроможні ці старі-нові аргументи спростувати твердження про Голодомор як геноцид українського народу?

— Ці аргументи як заперечення геноциду абсолютно безпідставні й легко спростовуються. Про неврожай навіть говорити не слід, бо якщо він і був, то він був спричинений не природними чинниками, а саме методами радянського господарювання. Тобто 1932 року зібрали менше хліба не тому, щоб була надзвичайна посуха чи ще якийсь фактор, а тому, що до того абсолютно вбили зацікавленість українських селян у результатах праці. І вони ще за результатами попередніх років, після того, як у них забирали всі зернові запаси з врожаю 1930 року та з врожаю 1931 року, почали ховати частину зібраного врожаю, щоб не віддати його владі. Тобто аргумент про сильний неврожай чи посуху або інші природні чинники не є аргументом абсолютно.

Щодо другого аргументу — про смертність від голоду в інших регіонах радянського союзу, то слід розділяти голод 1932 року в Україні й такий же голод з такими ж основними засадами в інших регіонах срср з одного боку та цілеспрямований злочин геноциду — з іншого. Початково голод був викликаний насамперед надмірними хлібозаготівлями, тобто реквізицією зерна, яке потім влада використовувала на свій розсуд, в тому числі могла і продавати за кордон з метою здобути кошти на індустріалізацію. Маючи певні відмінності в різних регіонах, цей голод був спричинений насамперед комуністичним штурмом у сільському господарстві, від якого в кремлі змушені були в 1933 році відмовитися. Щоправда, вже у реквізиційних хлібозаготівлях 1930–1931 років відсоток вилученого в УСРР був вищим за інші регіони СРСР.

Натомість Голодомор як акт геноциду полягає в умисному створенні умов, несумісних із життям, коли забирали не лише зерно для хлібозаготівель, але також відбирали абсолютно всі харчові продукти, будь-яке продовольство. Такого в інших регіонах срср, як правило, не було, хіба що в деяких з тих, де етнічні українці становили вагому частку місцевого населення.

Також убивство голодом в Україні супроводжувалося репресіями проти частини державного апарату, тобто проти тих, хто міг допомогти будувати українську націю. Паралельно з убивством голодом селян під час штучно сфабрикованих судових процесів знищувалася також українська інтелігенція, у 1933 році почали масовану боротьбу з так званим українським націоналізмом, який зрештою, у листопаді 1933 року, офіційно визнали «основною небезпекою у національному питанні».

У такий спосіб відбувався геноцид української нації як спільноти громадян УСРР, які могли усвідомлювати себе громадянами України й могли захотіти відокремитись від радянського союзу. Те, що зараз путінська росія оголошує публічно про неіснування України, про те, що Україна — це Росія, — це не нове, спрямована на ці ж завдання політика в 1930-ті роки здійснювалась на практиці. Але, на відміну від сучасності, 90 років тому відкритим текстом про знищення українців не говорилося.

— Ми вкотре згадуємо російську федерацію, проводимо певні паралелі з сучасністю. Чому повернення пам’яті про Голодомор 1932–1933 років в українське суспільство від самого початку цього процесу так непокоїло російську федерацію? З радянським союзом усе зрозуміло — тоталітарний чи авторитарний комуністичний режим не міг визнати власні злочини. Але росія в 1990-ті роки могла б піти шляхом засудження цього злочину Голодомору-геноциду, шляхом вшанування пам’яті жертв радянського тоталітарного комуністичного режиму, які здійснювались в тому числі і проти етнічних росіян й у межах російської федерації також. Чому росія обрала інший шлях — шлях заперечення злочинів та глорифікації тоталітарного режиму — і коли остаточно відбулася точка неповернення в офіційній історичній політиці в рф?

— Дуже влучне запитання, бо я сам цим запитанням активно переймався від початку 2000-х років, коли ми брали участь разом з нормальними ще тоді російськими істориками на круглому столі у москві. Тоді російські історики визнавали штучний характер голоду, але категорично заперечували його геноцидний характер. Тепер розумію, що так відбувалось тому, що у свідомості навіть просунутих за російськими мірками антисталіністськи налаштованих науковців термін «геноцид» означав відповідальність не політичного режиму, а російської нації. Натомість українська позиція була в тому, що це злочин комуністичного режиму, від політики якого так чи інакше постраждали всі народи радянського союзу, тому особисто я тоді дивувався такій позиції російських істориків.

Однак, як розумію зараз, Голодомор як геноцид був злочином не тільки й навіть не стільки комуністичного режиму, як насамперед комуністичної росії, й у цьому визначенні головним є саме іменник «росія», а не прикметник «комуністична». Бо зараз росія не є комуністичною, але так само прагне й намагається здійснити геноцид української нації. Власне кажучи, цілком можливо, що російські історики раніше за нас усвідомили, що в злочині Голодомору-геноциду винен не так політичний режим, як сама по собі росія. Можливо, саме через це навіть ті російські науковці, які засуджували сталіна, водночас затято заперечували геноцидний характер Голодомору. Мабуть, російські історики, можливо, неусвідомлено відчували, хто є головним винуватцем у цьому злочині.

— Від питання про російських істориків хочу перекинути місток на бік України і спитати про тих, хто зовсім не заперечує геноцидної природи Голодомору, але намагається максимально завищити кількість жертв цього злочину. Здається, що більше жертв, то злочин жахливіший і то краще для утвердження пам’яті про нього й засудження винних. 3 мільйони, 4 мільйони, 7 мільйонів і ось уже 10 мільйонів — скільки ж насправді українців загинуло під час Голодомору? Як встановити їхню кількість і які проблеми щодо цього виникають?

— Найбільша складність під час встановлення відносно точної кількості жертв Голодомору полягає у врахуванні міграції населення, насамперед неорганізованої. Якби сьогодні було можливо достеменно встановити точні дані міграційних процесів у міжпереписний період між 1927 і 1937 роками, тобто куди, звідки та скільки саме людей переселилося, то і кількість втрат можна було встановити набагато точніше, бо нині фахівці-демографи допускають 10 % неточність у своїх підрахунках. Наразі на основі того величезного масиву даних, які є сьогодні в дослідників цього питання, наукові підрахунки дозволили стверджувати про 3,94 млн прямих втрат від Голодомору. Йдеться про спричинену голодом надсмертність громадян УСРР у 1932–1934 роках. Власне, це і є на сьогодні найбільш обґрунтована оцінка кількості загиблих від голоду в роки Голодомору.

Щодо прагнення збільшити кількість втрат, то певний час це мало сенс задля того, щоб утвердити в політичній площині — як закордоном, так і в перші роки в Україні — пам’ять про злочин Голодомору. Тим більше, що обґрунтованих і ретельно верифікованих оцінок втрат тоді ще не було. З одного боку, тодішні оцінні судження базувались на загальній оцінці дисбалансу приросту населення в Україні, з другого — були покликані привернути увагу до злочину Голодомору, вчиненого тоталітарним комуністичним режимом. Це зауважував ще 40 року тому відомий французький історик Ален Безансон.

Виступаючи 4 червня 1983 року на мітингу в Парижі з нагоди відзначення 50-річчя Голодомору, він, згадавши про 4 млн осіб, які були «примушені померти голоду» в 1933 році, далі відзначив: «У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки на Україні становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах це бойня, яка арифметично дорівнює винищенню євреїв Гітлером». І попри це, далі підкреслив він, «штучний голод, п’ятдесяті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим». Тобто цифра 7 млн втрат саме від Голодомору (в той час, зрозуміло, писали про голод) тоді мала право на існування як з огляду на тогочасний рівень дослідження питання, так і з огляду на прагнення привернути увагу до факту Голодомору. Про жодну антинауковість тієї цифри на той час не йшлося, бо ще не були проведені відповідні дослідження, не були отримані верифіковані результати.

На сьогодні ж гонитва за збільшенням кількості жертв уже перетворюється на якусь самоціль, на прагнення показати, що більша кількість жертв буцімто доводить більшу злочинність кремля. Натомість насправді кількість жертв не свідчить про саму природу злочину геноциду, і кількість втрат не є визначальним для визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом. А от необґрунтоване збільшення кількості загиблих підриває довіру до української візії Голодомору. Зворотною стороною цього процесу може стати заперечення Голодомору як геноциду взагалі. Може виникнути питання: якщо українська сторона свідомо фальсифікує кількість жертв, то, може, і сам висновок про геноцидний характер, а то і сам факт Голодомору такий само сфальсифікований? Це цілком імовірний і водночас дуже шкідливий і небезпечний наслідок завищення втрат.

— Говорячи на побутовому рівні про геноцид, зазвичай тримають в уяві приклад Голокосту — убивства євреїв нацистами за етнічною ознакою часів Другої світової війни. Натомість українців під час Голодомору за етнічною ознакою не знищували. Чи дозволяє це підважити визначення Голодомору як геноциду українського народу?

— Слід мати на увазі, що існує визначальна відмінність у природі Голодомору й Голокосту. Голокост — це вбивство євреїв за ознакою народження, за етнічною ознакою. Євреїв знаходили й убивали на будь-яких контрольованих нацистами теренах і їх убивали практично виключно не євреї за етнічним походженням. Натомість Голодомор — це геноцид за національною, а не етнічною ознакою. В актах про смерть скрізь писалося, що померлий є громадянином УСРР. Тобто Голодомор був геноцидом насамперед проти тих, хто складав чи був спроможний створити українську націю. А за етнічним походженням то могли бути і представники інших етносів, в тому числі і росіяни.

Метою геноциду проти українців було не знищення всіх, а знищення активу й такої кількості представників українського народу, яке дозволило б перешкодити розвиткові і становленню української нації. Тобто першочерговим було завдання упокорити український народ, виховати його в потрібному кремлю дусі, знищити потяг до формування національної свідомості. Саме тому незабаром після подолання голоду в усіх негараздах 1931–1933 років, або, як тоді говорили, «у прориві в сільському господарстві», кремлівці почали звинувачувати міфічних українських націоналістів. Інакшим, порівняно з Голокостом, був також спосіб убивства — не пряме фізичне знищення, а створення умов, несумісних з життям, тобто вбивство голодом.

— Порівнюючи Голодомор і Голокост, важливо зауважити, що участь у реалізації політики Голодомору цілком могли брати і брали також етнічні українці, що було фактично неможливим у разі, коли ми говоримо про Голокост.

— Саме так, і в цьому полягає ще одна небезпека необґрунтованого, антинаукового завищення кількості втрат. Бо якщо кількість була такою надзвичайно великою, як це хочуть довести перебільшувачі втрат, це означає, що серед самих українців було надзвичайно багато, тобто на порядок більше, ніж то було насправді, призвідників Голодомору, тобто тих осіб, чиї дії прямо або опосередковано вели до створення ситуації, несумісної з життям. Тож перебільшення втрат автоматично веде до перебільшення кількості тих, аналогом кого зараз у контексті війни з росією є колаборанти.

Отже, перебільшення кількості втрат від Голодомору автоматично спричиняє також і перебільшення кількості пособників кремля серед українців, тоді як насправді їх було значно менше. Натомість українці чинили потужний спротив політиці кремля, допомагали одне одному. І саме завдяки цьому надзвичайно велика кількість жертв не зросла ще більше, й українці вижили, збереглися як нація. Якби цього не було, якби не було цього спротиву, якби не було цієї взаємодопомоги, якби кількість призвідників Голодомору справді була такою великою, як це випливає з перебільшених цифр, то українців як нації сьогодні б уже не існувало. І саме через такий спротив кремль у січні 1933-го відмовився від продовження суто реквізиційної політики на селі, впровадивши аналог продподатку, але тепер для колгоспів.

Також перебільшення кількості втрат сьогодні, коли вже відомі науково встановлені оцінки втрат, вже не сприяє визнанню факту Голодомору у світі, це навпаки вже навіть світоглядно грає якраз проти України, показуючи, що серед українців було більше призвідників Голодомору, що серед українців більше набагато колаборантів, ніж це було насправді. На жаль, таких справді активістів-пособників режиму було чимало, але аж ніяк не наскільки багато, як це випливає з перебільшення кількості втрат.

— Ініційовану Україною в ООН Декларацію до 90-х роковин Голодомору 1932–1933 років підписали 55 держав-членів організації та делегація ЄС. Станом на сьогодні понад 30 держав-членів ООН визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Чому цей процес почався саме зараз і які перспективи він відкриває перед Україною в плані відсічі російської агресії?

— Відповідь видається мені очевидною. Процес визнання Голодомору геноцидом українців на міжнародному рівні суттєво пришвидшився на міжнародному рівні саме внаслідок широкомасштабного нападу росії, під час якого росіяни відверто задекларували намір знищити українців як націю. Це декларування та обґрунтування потреби знищити українців було найголовнішою, фактично реальною підставою нападу російської федерації на Україну.

Голодомор 1932–1933 років мав на меті те саме. Завдяки зусиллям українських науковців, дипломатів, громадських і політичних діячів світ побачив надзвичайну подібність того, що відбувається зараз, з подіями дев’яносторічної давнини. І якщо раніше під політичним та інформативним впливом і тиском росії багато країн не хотіли визнавати геноцидної природи Голодомору, то тепер ця природа стала наочною й очевидною, засвідчивши, що в цьому полягає тяглість російської політики щодо українців. Голодомор 1932–1933 років і сучасний напад росії на Україну — це дві ланки одного ланцюга. Бо й тоді, й зараз росіянами ставилось завдання знищити українську націю.

Нарешті це зрозуміли у світі, фіксуючи це розуміння політичними рішеннями з визнання геноцидальної природи Голодомору щодо українців. Це свідчить, що підтримка світовою спільнотою справедливої боротьби українців проти російської агресії не зникне.

Ілюстрації Геннадія Єфіменка та з відкритих джерел