На честь полеглих у лютому 1919 року в боях з московсько-більшовицькими окупантами козаків Вороньківської сотні Армії УНР провели меморіальні заходи біля пам’ятника полеглим у селі Вороньки, біля меморіального знака на станції Баришівка та на полі бою — біля залізничного мосту через річку Трубіж, поблизу села Коржі.
Почесну варту на всіх трьох заходах тримали студенти Київського професійного коледжу з посиленою військовою та музичною підготовкою.
Традиційно в заходах, окрім військових, брали участь представники патріотичної громадськості Київщини та столиці: члени Спілки офіцерів України, ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Українського козацтва, краєзнавці, викладачі, науковці, музейні працівники, митці, громадські й політичні діячі, меценати та благодійники. А також вперше — обласна та місцева влада.
На місці бою було урочисто відкрито першу чергу меморіалу Героям Трубежа «Розірвані мости», проєкт якого розробив народний художник України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Васильович Гайдамака (1939 — 2023). Це меморіальний тетрапод із флагштоком.
Право підняти Державний прапор України на флагшток було надане заступниці голови Київської обласної ради Тетяні Семеновій, очільнику Баришівської територіальної громади Олександру Ільченку та Почесному голові Спілки офіцерів України Євгену Лупакову.
Освятив меморіал єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії ПЦУ Володимир Черпак.
Відкриваючи захід, Капітан 1-го рангу у відставці, Почесний голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков нагадав, що 105 років тому майже 300 козаків з навколишніх сіл добровільно стали на захист Української Народної Республіки від російських загарбників, що наступали на Київ.
Це були перші дні другої радянсько-української війни.
Першими взялися за зброю козаки Вороньківської сотні, до яких приєдналася Бориспільська та Баришівська сотні Армії УНР. Командував об’єднаним загоном сотник Іван Черпак, учасник Першої світової війни. Подолавши засніжені поля й болота, воїни зайняли оборону на правому березі річки Трубіж. Очікуючи підхід ворога, сміливці розібрали залізничну колію перед мостом та замінували міст. Утім, отримавши повідомлення від зрадника, бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії і почав обстрілювати з гармат позиції козаків, що мали на озброєнні лише чотири кулемети, дві сотні гвинтівок та револьвери.
На Трубежі загинуло 70 українських воїнів із Воронькова та 30 із Березані. Після окупації України московсько-більшовицькими військами згадувати їхні імена було небезпечно — ЧК та НКВС переслідували та знищували тих, хто вижив у бою. Список учасників бою знайшла в архіві членкиня Національної спілки краєзнавців України Валентина Стрілько-Тютюн.
— Людську пам’ять не ампутуєш! Сьогодні, дякуючи усім небайдужим людям, кому болить Україна та не дає спокою історичне забуття, ми урочисто відкрили першу чергу Меморіалу Героям Трубежа, — зазначила у своєму виступі заступниця голови Київської обласної ради Тетяна Семенова. — Тепер тут стоїть тетрапод, доставлений раніше в Баришівку з-під Маріуполя — символічна данина нинішніх захисників України минулим. Піднятий український прапор на 9-метровому флагшткові.
Попереду ще добрий шмат роботи, аби Меморіальний комплекс виглядав так, як його задумав автор — Анатолій Гайдамака. Аби славетний подвиг оборонців України на річці Трубіж був великими літерами вписаний в історію нашої країни.
Ціль росії завжди була одна — знищити нашу ідентичність, мову, культуру, націю як таку. Але Україна їй не по зубах.
Також слово мали голова Броварської РДА Володимир Майбоженко, очільник Баришівської ТГ Олександр Ільченко, народний депутат України 5-ти скликань Іван Заєць, громадські діячі та військові. З музичним вітанням виступили бандурист Василь Лютий та народний аматорський хор «Родина» Баришівського КМЦ.
На Алеї Героїв Берковецького цвинтаря у Києві встановили та освятили пам’ятник Валерію і Роману Чибінєєвим ― рідним братам-воїнам, які полягли на війні за свободу України. Про це повідомляє Головне управління розвідки МОУ.
Меморіал висічений з чорного граніту у формі козацького хреста. Над ним ― синьо-жовтий та червоно-чорний прапори України. На могилі братів Чибінєєвих ― живі квіти, принесені найближчими людьми: рідними, друзями та бойовими побратимами.
Роман Чибінєєв ― десантник звитяжної 79-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, командував відділенням. До лав української армії вступив у 2016-му. Загинув на Приазов’ї у квітні 2019-го у бою з російськими загарбниками.
Валерій Чибінєєв ― Герой України, офіцер Головного управління розвідки Міністерства оборони України, снайпер, легендарний польовий командир на псевдо «Каракурт». Загинув, захищаючи Київ, у день свого 34-річчя. У нього залишилась дружина Катерина і маленька донька Марта, яка народилась уже після загибелі Валерія.
Брати родом з Бердянська. Зростали без батьків. Матір’ю для хлопців стала директорка школи-інтернату, де вони виховувались, а її син-військовий, надійний друг і брат, надихав та мотивував Романа й Валерія до навчання, розвитку й руху. Зрештою, вони теж обрали шлях Воїнів.
«Про Валерія і Романа свідчить усе ― і їхнє життя, і їхня героїчна смерть», ― промовив капелан, який проводив чин освячення меморіалу.
Спогадами про Валерія Чибінєєва та його останній бій у Гостомелі поділився один із його найближчих бойових побратимів-розвідників, який воював пліч-о-пліч з «Каракуртом», зокрема й під час захисту Києва на початку російського широкомасштабного вторгнення.
«Валерій ― один із тих хлопців, які приїхали туди не тому, що їм поставили завдання. Він приїхав туди, бо він сам особисто розумів необхідність. Герой України, Воїн, який став на заваді ворогу, який намагався взяти столицю ― це людина, про яку я буду розповідати своїм дітям», ― промовив воїн ГУР МО України.
«Валера в собі поєднав безкінечну любов і доброту до людей, які живуть поруч, і безжальність до ворога. Він дійсно є прикладом для всіх поколінь нашої країни», ― підсумував розвідник.
«Ти відповідаєш перед людьми і своїм сумлінням за кожне прийняте рішення, кожен свій вчинок».
На пам’ятнику братам-воїнам викарбувані слова Героя України, офіцера ГУР МО України Валерія Чибінєєва:
«Ти відповідаєш перед людьми і своїм сумлінням за кожне прийняте рішення, кожен свій вчинок».
Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший віцеспікер парламенту Олександр Корнієнко та голова Комітету ВП з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування Михайло Радуцький відкрили меморіал пам’яті загиблих медиків.
Про це повідомив перший заступник Голови Верховної Ради України Олександр Корнієнко у фейсбуці.
«Життя — найвища цінність. І за неї щохвилинно борються наші медики. Разом з Русланом Стефанчуком та Михайлом Радуцьким відкрили новий меморіальний знак з іменами загиблих Героїв. Вічна пам’ять та шана!» — зазначив він.
Олександр Корнієнко привітав медичних працівників з професійним святом, побажав міцного здоров’я і вшанував неоціненну працю всіх медичних працівників.
Він підкреслив, що спочатку на долю медиків випала важка боротьба з пандемією, а зараз — боротьба за життя українців, зокрема українських воїнів, поранених та постраждалих через широкомасштабне вторгнення росії до України.
«Чимало ми вже втратили наших Героїв-медиків, які, рятуючи інших, віддали своє життя. Дякуємо за віддану працю! Пам’ятатимемо кожен подвиг заради України — заради народу!» — наголосив перший віцеспікер.
Кілька місяців тому АрміяІnform розповідала про те, що у Житомирі міська влада ухвалила рішення щодо встановлення на міському військовому кладовищі пам’ятників загиблим захисникам єдиного стандарту. Тоді міський голова Житомира Сергій Сухомлин висловив думку про те, що це – військовий цвинтар, тож на ньому повинно все й виглядати по-військовому, отже пам’ятник має бути уніфікованим. Тоді ж розпочався пошук варіантів цього єдиного пам’ятника. І ось мер повідомив про те, що рішення знайдено.
– Ми довго думали, як зробити так, аби не вирізняти могили, бо кожен полеглий український воїн – Герой! – переконаний Сергій Сухомлин, сам у минулому – офіцер-танкіст. – Я дякую депутатам, що підтримали нашу ініціативу. Відтепер маємо уніфікований ескіз пам’ятника.
Мер пояснює, що раніше пам’ятники загиблим житомирянам були різними – хтось міг дозволити собі лише бюджетний варіант, і в нього була неспокійна душа, що не може встановити більш дорогий надгробок.
– За рік після втрати близькі та рідні починають ставити пам’ятники, – говорить міський голова. – Звісно, вони готові віддати останні гроші, аби вшанувати пам’ять Героя, але у кожного свої можливості. Та після 2014-го Смолянський цвинтар почав рости, а після 24-го лютого – дуже швидко. Відтак з’являлося дуже багато найрізноманітніших меморіалів. Надалі ж пам’ятники стануть однаковими і – гідними пам’яті полеглих захисників. Адже подвиг кожного воїна не має ціни, це – святий вчинок. Ми радилися з родинами загиблих, довго відбирали ескізи. І ось оптимальний варіант знайдено. Родини не витрачатимуть гроші. Місто бере на себе це фінансове навантаження.
Унаслідок ракетного удару по Вінниці 14 липня загинули десятки мирних мешканців. Число жертв і досі продовжує зростати. Днями помер відомий дитячий невролог, за життя якого боролись у Польщі. Рідні загиблих та травмованих просять підтримати пропозицію про облаштування скверу із меморіалом на місці вибуху в пам’ять про всіх тих, чиє життя обірвала держава- терорист.
— Вважаю, що на цьому місці ніхто не має права будувати розважальні центри, автостоянки або новий житловий комплекс, — ділиться Алла Черняхівська, мати загиблої студентки Олександри. — Ми повинні вшанувати пам’ять наших рідних та близьких людей, які там згоріли живцем. Це має бути місце, куди можна принести квіти, іграшки.
До обговорення важливого питання долучились чимало вінничан. Нині вони підготували відповідну петицію до міської влади.
Днями з Європейської площі Вінниці демонтували скульптурну композицію, відому містянам, як «Три солдати». Будьонівець, червоногвардієць і червоноармієць становили частину комплексу із красномовною офіційною назвою «Меморіал борців за радянську владу, загиблих у роки Громадянської та Великої Вітчизняної війни».
Десятиліттями біля Меморіалу Слави, як його називають вінничани, відбуваються офіційні урочистості до знакових дат із покладанням квітів. Представники міської та обласної влади, військовослужбовці Вінницького гарнізону, громадські діячі, активісти та прості містяни збираються тут у День Соборності, Незалежності, захисника і захисниці України тощо, аби відзначити видатну подію та вшанувати загиблих Героїв-українців.
На території Меморіалу в різний час встановлені пам’ятні знаки. Вічний вогонь, гранітні плити із викарбуваними іменами загиблих під час так званої громадянської та Другої Світової воєн, Інтерактивна стела та Пам’ятний знак, присвячені Героям Небесної сотні та загиблим учасникам АТО… Сьогодні вінничани мають місце, яке через нашарування різноманітних сенсів вже незрозуміло, як сприймати. Тому ця міська локація, як влучно зауважують вінницькі історики, потребує переосмислення.
Тож працівники Музею Вінниці розповіли про тривалу та складну історію цієї пам’ятної території, яка стала улюбленим місцем не лише пам’яті, а й відпочинку для багатьох вінничан та гостей міста.
Міський парк як публічний простір Вінниці
Ще у XIX ст., коли з’явився суспільний запит на публічні простори, на сучасній Європейській площі у центрі міста розташовувався Міський парк із чарівними, гарно впорядкованими алеями, клумбами та альтанкою.
У роки Української революції 1917-1921 років Вінниця неодноразово ставала ареною збройних протистоянь різних військових формацій. Зазвичай загиблих вояків ховали на вінницьких цвинтарях. Це було типово для військ Центральної Ради, Армії Української держави, армії УНР, Галицької армії та російських денікінських військ.
Але не для більшовиків. Вони заснували традицію поховань в публічних просторах міста. Можна припустити, що прихильники влади Рад цим самим маркували свою присутність і створювали власний пантеон «павших за диктатуру пролетариата».
Поява поховань більшовиків
Першим таким місцем у Вінниці стало поховання загиблих більшовиків біля Народного дому (нині площа Героїв Чорнобиля) під час заколоту в жовтні 1917 року. Публічний похорон з пробільшовицькою маніфестацією відбувся 9 листопада. Характерно, що тоді у Вінниці була українська влада, яка дозволила проведення цієї події.
Також відомо про індивідуальне поховання командира Богучарської дивізії, загиблого в бою з українським підрозділом отамана Якова Шепеля. Воно розташовувалось практично в центрі міста — навпроти готелю «Савой».
Власне, на місці Меморіалу перші масові поховання з’явились імовірно в червні 1920 року. Це були червоноармійці, які загинули у боях за штурм міста і його окупацію. За спогадами сучасника тих подій Павла Стасюка, у тому ж 1920 році тут додатково було поховано 57 червоноармійців. Імовірно вони загинули у сутичці між червоним продзагоном і силами отаманки Марії Соколовської.
На місці Меморіалу поряд із масовими похованнями здійснювали й індивідуальні поховання. Так, одним із перших тут був похований Михайло Максимович. Член Подільського губвиконкому, член Подільської ЧК, так званий народний слідчий в революційній комісії, що здійснювала нагляд за злочинами так званих експлуататорських класів. На чолі карного батальйону він був розбитий українськими військами біля Калинівки. Взятий у полон. Українська влада його судила, але помилувала. Врешті він загинув від рук білогвардійців, які його вбили у Жмеринці.
Наступним перепохованим тут був Ілля Таранюк — один із організаторів більшовицьких партизанських загонів, які воювали проти армії Української держави, Армії УНР. Загинув в 1920-му в місті Бар у сутичці з регулярними підрозділами Армії УНР.
У вересні 1920-го Губернський відділ народного господарства у Вінниці ухвалив рішення про меморіалізацію жертв контрреволюції. Так у зону дозвілля вінничан увірвалась поховальна зона. Сталась своєрідна узурпація міського ядра новою революційною дійсністю.
Ознаменувалося нововведення створенням пам’ятника-склепу чекісту Максимовичу. Нині невідомо, чи ці плани були реалізовані. Наступного року міський сад був найменований на честь голови продгубревкому Миколи Козицького, вбитого холодноярськими повстанцями.
Ще одне поховання відбулось наприкінці лютого 1922 року. Це — Леонід Балабанов, секретар губкому місцевого комсомолу. Улітку 1922 року він був відправлений на територію Подільської губернії. Мета його перебування тут безумовно була злочинною — примусове виконання плану продрозверстки, або продрозкладки, тобто вилучення збіжжя, харчових продуктів та коштів у місцевих селян для забезпечення економіки тодішньої радянської росії, що голодувала. Цей план на той час був безумовно виконаний, бо за підсумками 1921 року місцеві комсомольці, зокрема такі, як Балабанов, вилучили в селян Подільської губернії близько 20 млн карбованців, близько 200 пудів зерна.
У 1922 році відбулась спроба упорядкувати колективні, стихійні та індивідуальні поховання у сквері Козицького. Тодішня влада і відділ доброустрою вказували на великі проблеми із санітарним станом і сусідством поховань із зоною дитячого ігрового майданчика.
У 1958 році з Жовтневої площі (сучасна — Героїв Чорнобиля) до скверу було проведено церемонію перепоховання останків борців за радянську владу. Тоді ж були перепоховані останки загиблих за встановлення радянської влади на Вінниччині в 1917-1919 роках із різних цивільних кладовищ. Кількість їх невідома.
Поховання загиблих у Другій світовій війні
У 1958-му на місці Меморіалу, яке до цього часу було винятково пов’язане із героїкою так званої громадянської війни, було здійснено поховання учасників Другої світової війни. Так було сформовано 4 братські могили учасників боїв за оборону та вигнання нацистів із Вінниці та Вінниччини. На сьогодні відомо прізвища 73 учасників цих подій.
Також було здійснено додатково індивідуальні поховання. Про внесок в історію української держави тих, хто був перепохований, говорять скупі рядки біографій. Росіянин Василь Піменов — полковий комісар, учасник більшовицького перевороту, член екіпажу бронепотяга «Красный путиловец», брав участь у придушення Кронштадтського повстання у 1921 році та у прикордонному радянсько-японському конфлікті на Халхин-Голі у 1939 році. У складі червоної армії брав участь у агресії проти Польщі у 1939 році. За нез’ясованих обставин загинув на Тернопільщині.
Інший перепохований — росіянин Трохим Тимченко. Гвардії підполковник, упродовж 1933-1935 років очолював політвідділ МТС на Дніпропетровщині, згодом по партійній лінії переведений на Поділля. Пізніше переведений до Вінниці, очолював сільськогосподарський відділ обкому. Очевидно, що на відповідальних посадах ця особа була безпосередньо причетна до масових репресивних акцій більшовицької влади проти українського народу. Загинув у Молдові 1944-го.
У 1958 році Меморіал докомпоновується новою скульптурною композицією. Так у центрі міста з’являється бетонний солдат-червоноармієць із знаменом, який схилив коліно у жалобі. Меморіал отримує офіційно свою назву — «Борцям за владу рад, загиблих за роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн».
У 1965 році на честь 20-річчя закінчення німецько-радянської війни у СРСР вперше на офіційному рівні відбулось масштабне святкування Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Варто ще раз підкреслити, що до цього року пишних святкувань у цей день — 9 травня — фактично не відбувалось. Ба більше, після 1947 року цей день навіть не був вихідним. Проте у 1960-х, аби підняти авторитет комуністичної партії в очах населення, було вирішено зробити ще одне офіційне свято на додаток до 1 травня та 7 листопада, і ним став День Перемоги.
Саме на 9 травня у 1965 році у Вінниці було встановлено та урочисто запалено Вічний вогонь.
Поява пам’ятника «Три солдати»
У 1974 році стартувала масштабна реконструкція Меморіалу, під час якої було демонтовано елементи старої композиції пам’ятника, зокрема бетонну скульптуру солдата. На сьогодні її доля невідома.
Після цього над територією братських та індивідуальних поховань було влаштовано нову композицію з гранітних плит. Також до поховань додались 4 індивідуальні могили. Це були 4 підпільники, діяльність яких пов’язана з Вінницею та Вінниччиною: очільник підпільної друкарні «Україна» Тарас Кузьмін, підпільниця Лариса (Ляля) Ратушна, Юрій Курій та очільник молодіжної підпільної групи, а згодом учасник партизанського руху на Вінниччині Павло Мельник.
Крапку у масштабній реконструкції було поставлено 7 листопада 1977 року: тоді було вирішено встановити скульптуру із неофіційною назвою «Три солдати» як символ наступності поколінь бійців так званої громадянської та Великої Вітчизняної війн. Так у Вінниці з’явились червоноармієць періоду революції, робітник-червоногвардієць та червоноармієць періоду німецько-російської війни. У 1977 до скульптурної композиції «Три солдати» був перенесений Вічний вогонь, який за 12 років до того був установлений між могилами. Тоді ж остаточно Меморіал Слави набув контексту Другої світової війни.
Меморіал Слави у роки незалежності України
Власне, сучасний вигляд стіни пам’яті з іменами більш як 6500 загиблих вінничан було докомпоновано вже у 1995 році.
Український контекст спробували інтегрувати на території меморіалу у 2015 році. До Дня Соборності 22 січня було встановлено пам’ятну стелу у вигляді тризуба на честь Героїв Небесної сотні та антитерористичної операції. Композиція створена з гранітного постаменту зі встановленим на ньому тризубом із зображенням міфічного птаха Фенікса. А до Дня Незалежності з’явилась інтерактивна стела, на якій зображаються загиблі в російсько-українській війні воїни.
Водночас, як зазначив Директор Музею Вінниці Олександр Федоришен, чи не найбільше місце поховання тих, хто загинув під час вигнання нацистів з Вінниці у березні 1944 року, не відоме широкому загалу. Здебільшого для вінничан Меморіал визволення — це зупинка громадського транспорту. Хоча, лише за офіційним підрахунком, на цій старій ділянці кладовища поховано понад 4000 червоноармійців.
— Меморіал Слави ніколи не був місцем пам’яті, пов’язаним із подіями винятково Другої світової війни. Насамперед це пам’ятник, що мав на меті легалізувати більшовицьку окупацію міста. На день Соборності, Незалежності, захисників і захисниць України ми несемо сюди квіти. Квіти, які автоматично несуть тим, хто боровся і проти цієї Соборності, незалежності та українських захисників. Через нашарування сенсів і смислів ми вже самі не знаємо, кого ми тут вшановуємо. Тож у майбутньому, створюючи місця пам’яті, ми повинні відповідальна ставитись до того, кого і як ми вшановуємо, — розповів Сергій Гула, заступник директора Музею Вінниці з наукової роботи.
Наостанок Олександр Федоришен процитував фрагмент зі статті аноніма-вінничанина, опублікованій у міській газеті «Шлях» 103 роки тому:
— «Вінниця і околиці засіяні могилами як по татарському лихоліттю. В городі на почесних місцях поховані правовірні більшовики. А за обрієм міста — закопані в безладі їхні дійсні й мнимі противники. Партійні товариші виключили їх зі звичайного місця вічного спочинку, але вони поховані там з єдиною думкою зробити їхні могили засобом пропаганди більшовизму. З цього погляду залишати їх в теперішньому становищі неможливо. Чи зробить міська дума так, як я пропоную, чи інакше, все ж її обов’язком є привести до ладу місто, з якого комуністи зробили цвинтаря», — завершив розповідь історик. — Сьогодні ми крок за кроком відновлюємо правду, адже вона не шкодить, і ми маємо знати, що відбувалось у нашому рідному місті.
Рашисти воюють не тільки з живими. Всю свою лють через нездійснені мрії про захоплення України протягом трьох днів вони виливають на мертвих — котрий раз ці покидьки цілеспрямовано руйнують меморіали й пам’ятники, встановлені на честь жертв Другої світової війни, у пам’ять їхніх дідів, чиїми подвигами так вихваляються їхні пропагандисти на рашистському телебаченні та проходах «Безсмертного полку».
Так, 1 березня під час обстрілу Києва ракети російських окупантів вдарили в район меморіалу Голокосту «Бабин Яр» — по старому єврейському цвинтарю. До речі, напередодні російські ЗМІ «анонсували» цей авіаудар — військове керівництво країни-агресора заявило, що у такий спосіб вони виведуть з ладу «технологічні об’єкти СБУ».
У Бабиному Яру під час Голодомору 1932-1933 рр., інспірованого радянським керівництвом для знищення українського населення, були поховані тисячі замордованих голодом людей. Під час німецької окупації Києва у 1941-1943 рр. Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених — євреїв і циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників та інших. За даними історика, провідного наукового співробітника Музею історії Києва, відповідального секретаря Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Віталія Нахмановича, за весь час німецької окупації у Бабиному Яру були розстріляно 90 −100 тис. людей.
Але рашисти продовжують нехтувати пам’яттю полеглих у боротьбі з фашизмом та його жертвами. Так, вчора на Харківщині, в місті Ізюм, російські окупанти обстріляли гору Кременець, внаслідок чого було зруйновано історичний меморіал пам’яті про Другу світову війну. Зведення військового меморіалу «Скорботна мати», встановлення обеліску на могилі невідомого солдата, пам’ятних знаків на в’їздах до Кременця розпочалося в 60-х роках минулого століття та тривало 28 років. У 2008 році на вершині гори було встановлено пам’ятник жертвам Голодомору у вигляді скульптури Богородиці з хрестом. Для того, щоб зруйнувати те, над чим упродовж пів століття трудився український народ, окупантам знадобилася лише мить…
Крім того, під час обстрілів, які тривають в Харкові, було пошкоджено пам’ятник Меморіального комплексу в Лісопарку, який розташований на північній околиці міста. Тут гітлерівці розстріляли тисячі радянських патріотів, підпільників, військовополонених та партизанів, які відмовилися скоритися ворогові.
Також російські війська обстріляли меморіал жертвам тоталітаризму, що також розташований на Білгородському шосе.
Рашисти, знайте, вам помстяться пращури, які повстануть силою нашого, українського Духу! На вас вже зачекалися у пеклі, де уготоване спеціальне місто!
Генеральна прокуратура РФ подала до Верховного суду країни позов щодо ліквідації організації «Міжнародний Меморіал». Голова правління цієї організації Ян Рачинський у коментарі «Голосу Америки» визнав, що такий поворот справи не став для нього несподіваним. За його словами, на це вказувала загальна ситуація з репресіями проти громадянського суспільства в країні, яка і надалі погіршується.
«Міжнародний Меморіал» — некомерційна організація, яка займається дослідженням політичних репресій у СРСР та сучасній Росії, сприяє моральній та юридичній реабілітації осіб, які були піддані політичним репресіям. З 1989-го року, з часу формального заснування «Меморіалу», ця організація видала сотні книжок, побудувала музеї, бібліотеку, пам’ятники. Здебільшого саме завдяки діяльності цієї організації людство дізналося правду про жертви репресій у СРСР та нелюдські умови, в яких утримувалися політичні в’язні ГУЛАГу. «Меморіал» повернув із небуття імена тисячам закатованих в катівнях НКВС, і його діяльність є нагадуванням суспільству про небезпеку тоталітарного режиму.
Звісно, діяльність такої організації для теперішнього господаря Кремля, який є вихідцем з КДБ, є як мінімум незручною і тому має бути якнайшвидше забороненою. Адже, як стверджується в «поправленій» конституції РФ, «Російська Федерація є правонаступником Союзу РСР на своїй території». Тобто «катівні НКВС», «ГУЛАГ» — це лише частина «славної» історії, які згідно з улюбленим лозунгом отруєного кремлівськими пропагандистами електорату «можемо повторити».
Взагалі, якщо подивитися на цілі та завдання «Міжнародного Меморіалу», то стає зрозумілим, що в сучасній Росії існування подібної організації просто неможливе і її закриття — це лише питання часу. Ну посудіть самі, «сприяння побудові розвиненого громадянського суспільства та демократичної правової держави, що виключає можливість повернення до тоталітаризму»; «участь у формуванні суспільної свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів та утвердження прав особистості в політичній практиці та суспільному житті»; «участь у відновленні історичної правди та увічненні пам’яті жертв політичних репресій тоталітарних режимів». Чи може існувати організація, яка бореться з тоталітаризмом та його наслідками в країні, де тоталітарний режим вже давно став нормою завдяки «одобрямсу» переважної більшості населення? Питання риторичне…
Тому позов російської генпрокуратури, де «Міжнародний Меморіал» звинуватили в порушенні законів про «іноземних агентів», а правозахисний центр — ще й у тому, що він нібито виправдовує тероризм та екстремізм, для сучасної Росії є справою досить звичною.
Суть претензій абсолютно незрозуміла на погляд цивілізованого суспільства. Закон про некомерційні організації (НКО) був ухвалений у Росії в липні 2012 року. Він дозволив російському Мін’юсту визнавати некомерційні організації «іноземними агентами», якщо вони отримують фінансування з-за кордону та займаються «політичною діяльністю». НКО — «іноагенти» мають супроводжувати всі свої матеріали позначкою про власне «іноагентство». Крім того, вони зобов’язані звітувати про свою діяльність та раз на пів року публікувати звіти про неї в інтернеті. Невиконання будь-яких зобов’язань, що накладаються статусом «іноагенту», тягне за собою багатомільйонні штрафи і може загрожувати засновнику або співробітнику НКО. Власне, «іноземним агентом» кремлівська влада може оголосити будь-яку організацію чи ЗМІ і зобов’язати маркувати свої публікації відповідною міткою. Саме відсутність відповідної мітки і є формальною претензією російської генпрокуратури до «Меморіалу».
— Єдине, що проти нас висувають — це нібито порушення закону про «іноземних агентів», а саме — відсутність маркування. Смішний привід для ліквідації організації, яка існує 33 роки і чимало зробила для країни, — прокоментував голова правління «Міжнародного Меморіалу» Ян Рачинський.
Набагато важливіше інше, підкреслив Ян Рачинський: «Як я й казав ще на етапі обговорення законодавства про «іноземних агентів», ця норма спеціально придумана для того, щоб розправлятися з організаціями, до яких не можуть бути пред’явлені змістовні претензії. Формально це має такий вигляд: якщо ти не навісив на себе цю «жовту зірку», тебе вже можна ліквідувати. Це демонструє і рівень законодавства, і абсолютну неготовність нашої влади до нормальної громадської дискусії, до будь-якої свободи слова».
Позов генпрокуратури РФ проти «Меморіалу» викликав неабиякий резонанс у світі. Численні правозахисні організації висловили слова підтримки, до яких приєднався і держсекретар США Ентоні Блінкен.
«Позови російської влади про закриття «Міжнародного Меморіалу» та правозахисного центру «Меморіал» є черговою атакою на свободу слова. Росія має припинити судові процеси та припинити зловживати своїм законом про «іноземних агентів» для переслідування, стигматизації та заглушення голосу громадянського суспільства», — написав Блінкен у своєму Твіттері.
Утім, коли в Кремлі зважали на думку міжнародного співтовариства?.. Засідання суду, де вирішиться подальша доля «Міжнародного Меморіалу», призначене на 25 листопада…
У Запоріжжі на конкурсній основі обрали найкращий проєкт пам’ятника захисникам України. Встановити меморіал планують у сквері «Прикордонників» на Майдані волі в обласному центрі.
До громадських обговорень конкурсною комісією було допущено шість проєктів. Ще два – йшло поза конкурсом. Отже, із восьми робіт містяни мали обрати одну. Обговорення відбувалися в онлайн режимі на сайті Департаменту архітектури та містобудування Запорізької міської ради. Вчора стало відомо про підсумки конкурсу.
Як повідомив депутат Запорізької міськради, учасник АТО В’ячеслав Зайцев, переможцем став проєкт Андрія Сидоренка.
Композиція із чорного граніту, мармуру та залізобетону являє собою – пам’ятник захисникам України і Стелу пам’яті загиблим у російсько-українській війні 2014-2020 років. Сам пам’ятник, який буде встановлено на круглий гранітний постамент із написом «Слава Україні! Героям Слава!», буде з кількох елементів – здвоєного тризуба (малого Герба України), мечів на тризубі, козацького хреста в основі здвоєного тризуба і мозаїчної вишиванки.
Варто зазначити, що всі елементи майбутнього пам’ятника є найбільш значущими символами українських воїнів. Так, здвоєний тризуб ще у Трипільські часи вважався зображенням країни «від обрію до обрію». Це символ об’єднання українців, у колисці запорозького козацтва.
Мечі на тризубі – символ воїнів України всіх часів. За допомогою меча відсікається все негідне і безплідне, тим самим охороняється в формі біблійного раю область безсмертя і вічного життя. Меч при цьому символізує початок вищої справедливості. Основними значеннями меча як символу є всепронизливий розум, проникливість, духовна рішучість, сила, мужність, чоловіче начало, пильність, геройство, лідерство, присяга, справедливість, свобода. Перехрестя меча – символ стабільності та безпеки. Клинок – це Воля, в ньому проявляється душа меча. І так само як немає меча без держака або клинка, так і людина, яка взяла його, не стане цілісним, поки не об’єднає в собі благородну душу і сильну руку. Всі ці риси притаманні воїнам України.
А козацький хрест в основі здвоєного тризуба завжди був символом українського козацтва, лицарства і війська. Нині є символом Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України. Ще з давніх-давен існує традиція встановлювати козацькі хрести в пам’ять про видатних українців.
Пам’ятник захисникам України у Запоріжжі побудують висотою 12,250 метра. А всі написи на постаменті та cтеллі планується зробити українським шрифтом Рутенія.
