Нещодавно мережами розійшлося відео ОМБр імені князя Володимира Мономаха, на якому за 15 хвилин бою екіпаж українського Т-72 знищив три ворожі Т-80. Нам вдалося трохи, з огляду на оперативну ситуацію, поговорити із цими відчайдушними хлопцями.
Боєм керував 25-річний командир з позивним «Чех». На той момент хлопець лише три місяці перебував на фронті, тож, по суті, це був один з перших його боїв. «Чех» розповів, що працював на залізниці, мав бронь, але правом лишатися на цивільній роботі не скористався.
—Прийшла повістка. Оновлення даних у ТЦК. Зрозумів це так — пора. І ось я тут, — усміхається воїн.
У навчальному центрі три з половиною місяці проходив підготовку на Т-64 і Т-72. Вважає, що своїми досягненнями завдячує, зокрема, інструкторам.
— Мені пощастило з наставниками. Я вчився на командира, але їздив на місці механіка, а також навідника, що допомогло краще зрозуміти специфіку роботи кожного члена екіпажа. Інструктор навчив, що «диявол криється в дрібницях» — має бути відпрацьований кожен момент, починаючи від завантаження боєкомплекту в машину, закінчуючи пострілом, — розповідає «Чех».
Хлопець згадує, що спочатку день того карколомного бою нічим не відрізнявся від попередніх чергувань, але далі події розвивалися стрімко:
— Отримали наказ висунутися на вогневий рубіж, і під час руху по маршруту в лівий борт врізався ворожий дрон. Яскравий початок. Захист спрацював як треба, і ми поїхали далі. Спочатку я побачив дві ворожі машини. Одна стала, друга крутилася поряд, це дозволило їх влучно вразити, навздогін вразили і третю, яка якраз намагалася відкотитися. Ворог часто поводить себе так, наче їде на парад. Надто самовпевнено. Тому в даному разі Т-80 не показали своїх переваг. Які перед ними були поставлені завдання, сказати складно, гадаю, це було прощупування нашої оборони.
«Чех» каже, що завжди важливо виявити ворога першим і рухатися — саме це дає перевагу в бою.
— Стабілізатор дозволяє вести прицільний вогонь на ходу. Я сказав механіку грати вперед-назад, щоб наші координати було важче передати артилерії, — згадує воїн. І додає: — Один би я так себе не показав, це все злагоджена робота досвідченого екіпажу, який знає, як працювати, куди дивитися. І не підвела машина.
Механік-водій цього екіпажу на танках працює 2 роки, до того був трактористом. Каже, що стикався з різними складними моментами, але в такому бою брав участь уперше. Молодого командира поважає і довіряє. На запитання, чи відчував азарт у бою, усміхається:
— У роботі в мене зосередження більше, ніж азарту, моє завдання — не затримуватися на місці, маневрувати і вивезти екіпаж з бою. Я з машиною одне ціле, це як одна моя рука.
Навідник каже, що по кожній ворожій машині випустив два снаряди. Хлопчина теж зовсім юний, але брав участь у багатьох боях, іноді на відстані 400 м до ворога.
А «Чех» тим часом підкреслює важливість планування та аналізу.
Каже, що перед роботою він програє в голові можливі сценарії, це допомагає налаштуватися, така собі чернетка бою виходить. А після того, як вертається, гортає в пам’яті все, що казав, що робив, і це дозволяє бути більш ефективним.
— Важливо обговорити всі моменти з екіпажем, наголосити щодо якихось помилок чи, навпаки, сказати — ти отут зробив правильно, навіть без наказу. Окрім лідерських якостей, командир повинен мати розуміння, як працює машина, про тактику, стратегію бою і як працювати з людьми. Що найголовніше в танку? Усе важливе. Але основне — комунікація екіпажу.
Цю історію про танкістів окремої механізованої бригади Збройних Сил України військові розпочинають так: «О, це той екіпаж, що врятував нашу колону під Роботиним!».
Спочатку військові працювали на Т-64 й Т-72. Потім — навчання в Швеції. «Осідлали» Leopard наприкінці літа минулого року — і вже мають неабиякий бойовий шлях. І врятовані життя побратимів у боях проти росіян.
Ще одна бойова історія підрозділу — у фоторепортажі АрміяInform.
Історію порятунку нам розповідає один із членів екіпажу з позивним «Скіф».
— … То був перший хід контрнаступу, коли щільність та протяжність мінних полів «лінії суровікіна» була відома з донесень розвідки, і робилася ставка на німецькі Leopard.
Тоді танковий батальйон бригади перекинули на вістря великої атаки. Першим йшов мінний трал Keiler, за ним — кілька Leopard і Bradly. Хлопці були останніми в танковій колоні, яку замикала американська БМП, — говорить військовий.
— Аж раптом від ворожого пострілу задимівся трал! Колона зупинилася. І майже одночасно спалахнула Bradly, з якої почали вистрибувати штурмовики. Шаблонна тактика знищення колони: одночасно б’ється перша й остання машина. Навколо міни. І вже «мертвий» ланцюг розбирають ПТКР. Але тут працював ще й російський танк, — пригадує «Скіф».
Військовий каже, що росіяни тоді працювали по діагоналі з посадки, з відстані приблизно 800 метрів. По Leopard прилетіло бронебійним снарядом.
— Але від броньованої щоки конусоподібної башти снаряд зрикошетив. І тоді хлопці відповіли, просто розвернувши гармату в бік посадки! Ось цей підкаліберний снаряд Leopard уражає бронетехніку вольфрамовим ломом.
З відстані двох кілометрів російський Т-72 він пробиває наскрізь! Один постріл — одна ціль! А далі фугасами наші танкісти «розбирали» посадку. Інші Leopard робили те саме. Коли ПТУРи замовкли, хлопці заднім ходом зіштовхнули підбиту Bradly на мінне поле і швидко потягнулися назад. Колона вийшла… — з азартом переповідає обставини того бою наш співрозмовник.
Військові кажуть, що радянський танк, як порівняти з німецьким, — це як «Лада» і Audi.
Лише одна камера заднього виду в Leopard чого варта! Але… німецький танк — це не танк атаки. Він — леопард, себто хижак, що має сидіти в засідці і потужною гарматою нищити все, що рухається, — ділиться «Скіф».
Танкісти вважають, що для лобової атаки найкращі Abrams — значно важчі і значно швидші, з їхніх слів, танки.
Тепер цей екіпаж зі своїм «хижаком» — на Лиманському напрямку.
Армійці стоять в обороні і розстрілюють росіян, котрі пробують йти в атаку. Наголошують, що саме після роботи Leopard по ворожій піхоті російські штурми почали називати «м’ясними».
Про те, як це було і чим нині живе навчальний заклад, дізнався кореспондент АрміяInform у розмові з начальником інституту бригадним генералом Олександром Серпуховим.
— Олександре Васильовичу, як для вашого вишу починалась велика війна?
— 24 лютого 2022 року, з початком широкомасштабної збройної агресії росії проти нашої держави, військовослужбовці нашого навчального закладу згідно з 11-ю статтею статуту внутрішньої служби Збройних Сил України «сумлінно і чесно розпочали виконання завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності».
А якщо без зайвого офіціозу, то з початком вторгнення росіян наш навчальний заклад був приведений у повну бойову готовність та переведений на штат воєнного часу. На його базі була сформована батальйонна тактична група та окремий стрілецький батальйон, які увійшли до складу Сил оборони Харкова. Озброєння та військова техніка вишу стали потужним внеском у бойовий потенціал оборони міста.
Вже ввечері 24 лютого особовий склад та техніка інституту вирушили на взводні опорні пункти у напрямках Циркуни, П’ятихатки, Кутузівка. Підрозділи інституту у взаємодії з іншими підрозділами Сил оборони Харкова одразу почали знищувати живу силу та техніку окупантів ще на підступах до міста і не допустили прориву противника в Харків.
На мою думку, коли харків’яни побачили рух наших танків по місту, це позитивно вплинуло на цивільне населення, адже люди зрозуміли, що вони під надійним захистом і ворог просто так не пройде!
Також для ураження противника вогнем танків із закритих вогневих позицій в інституті була сформована вогнева група «Омега». За розпорядженням командувача оборони Харкова військовослужбовці групи щодня виконували бойові завдання зі знищення противника.
— Наскільки відомо, росіяни завдали удару по інституту. Як ви відреагували?
— Так. Ввечері 1 березня 2022 року ворог завдав ракетно-бомбового удару по навчальному закладу, внаслідок чого було знищено ряд об’єктів матеріально-технічної бази. Але навіть після цих руйнувань ми ще тривалий час здійснювали підготовку курсантів у пункті постійної дислокації.
Умови були дуже складні, враховуючи постійні тривоги та ризики завдавання ударів. Зі свого боку командування інституту дуже велику увагу приділяло питанням безпеки військової служби.
Була проведена робота з місцевими органами влади, за результатами якої ми отримали можливість розміщувати особовий склад у будь-яких будівлях за межами інституту та знайшли надійне бомбосховище.
Ракетні удари ворог завдавав, як правило, у нічний час, тому на цей період в інституті залишалась тільки одна чергова зміна. Всі військовослужбовці в нічний час розосереджувалися за межами інституту.
Усі ризики ми намагалися мінімізувати, і це дало свої позитивні результати. Після зняття загрози захоплення міста-героя Харкова ми отримали наказ для переміщення до місць тимчасової дислокації на заході. України.
— Ви повернулись до підготовки офіцерів — командирів танкових підрозділів?
— Так, свого часу за певних умов підготовка командирів-танкістів у виші частково була призупинена, але у 2022 році її було поновлено. Наш інститут знову розпочав підготовку командирів-танкістів, як це було від самого початку існування нашого військового навчального закладу.
Річ у тім, що є багато нюансів щодо підготовки саме командирів, які потребують особливого підходу. Кожен командир-танкіст — взводний, ротний, комбат, окрім виконання своїх посадових обов’язків, ще є членом екіпажу танка.
Екіпаж бойової машини повинен виконувати завдання як єдине ціле. При цьому командир повинен вміти виконувати обов’язки всіх членів екіпажу.
З метою вдосконалення майстерності курсантів ми на постійній основі проводимо тренування екіпажів у діях із танковим озброєнням.
— Як у вас на новому місті було з матеріальною базою?
— Скажу так: із тієї техніки, що у нас залишилась, усі бойові машини ми відправили на війну. Те, що лишилось, і те, що нам передала одна з бригад, ми привезли з Харкова. Техніка була, м’яко кажучи, не в зовсім робочому стані. По суті, у них було несправне все озброєння, нам їх дали як «трактори» для водіння.
Завдяки рішенню замовника на підготовку військових фахівців та плідній співпраці з керівництвом одного з оборонних підприємств, усі наші танки були відновлені.
Це надало змогу використовувати їх в освітньому процесі. Ми ухвалили рішення щодо нарощування підготовки курсантів та започаткували проведення додаткових практичних занять з фахової підготовки. На цих заняттях вони вивчають питання будови матеріальної частини та експлуатації танка, його бойове застосування, і найголовніше — дії з танковим озброєнням.
Пам’ятаю, коли вперше курсантів підвели до танка, вони дивились шаленими очима, бо не розуміли, що це таке: страшно, машина велика. Це були Т-64Б без динамічного захисту, але найголовніше, що справні.
— Як вдалося перебороти цей страх перед танком?
— Завдяки правильному вихованню їх як майбутніх командирів. Я дякую за це команді полковника Олександра Сінька, він на належному рівні організував морально-психологічне забезпечення освітнього процесу.
Одним із хибних чинників було те, що багато хто вважав, що танки — то вчорашній день. Але війна показала, що танки — то дійсно головна сила на полі бою, яка була, є, і залишається. Але танк без екіпажу — мертвий.
Я бачив їх вмотивованість та велику жагу до навчання, вони швидко змогли опанувати техніку й практично виконували всі нормативи посадки-висадки з танка на відмінно. За це я з любов’ю та повагою називав їх: «танкові мавпенятка».
— Чому ще ви навчали курсантів?
— У програмі офіцерів-командирів і тактика, і експлуатація, і бронетанкове озброєння, словом, все, що стосується бойової роботи.
До кінця першого курсу курсанти повинні опанувати фах командира танка і всіх членів екіпажу, вміти діяти за кожного з членів екіпажу та бути спроможними ухвалювати рішення щодо управління танком у бою. Ми цієї мети досягли, як це заведено в харківських танкістів.
Я скажу так — багато наших випускників інженерного профілю стали командирами. Той же Євген Межевікін «Адам», за фахом інженер, а командував угрупованням. Крім нього, багато інших наших колишніх курсантів, коли приїжджають в Alma mater, діляться своїм бойовим досвідом.
Як один із прикладів, Антон Поцелуйко, він уже майор, заступник комбата. Людина, яка нам показала, як розгортається командний пункт у бойових умовах, як ведеться спостереження за полем бою, як проводити розвідку за допомогою дронів, контроль ураження цілі.
Завдяки такому досвіду ми ввели в систему підготовки наших курсантів навчальний командний пункт і апробували комплексний підхід. Одна група тих, хто навчається, працює на техніці, інша — на командному пункті через відеоспостереження спостерігає ухвалення рішень, зміну обстановки й опрацьовує всі завдання.
Намагаємось, щоб усе відповідало справжнім сучасним умовам ведення бойових дій.
— Які нові програми ви ввели в навчальний курс?
— По-перше, це «Кропива» — програма, яку створили наші волонтери. Нам дали більш ніж 10 планшетів, ввели систему підготовки. Всі наші курсанти вивчають цю програму, її застосування як для ведення вогню, так і для виконання завдань щодо здійснення маршу та інших завдань на місцевості.
Результат дуже позитивний, курсанти усвідомлюють зазначене. У програмі є всі системи, зокрема танки. Якщо машина має якусь специфіку, то вона має свій транспарант, у ньому викладена вся програма. Т-64Б включно.
По-друге, це дрони. Це той елемент, який уже давно обов’язково має бути при танковому взводі, а краще, щоб це було на кожному танку, щоб проводити розвідку, за найближчої дистанції 5 км. Якщо машина виконує окреме завдання, не можна виїжджати невідомо куди.
Під час атаки переднього краю, командир танка визначається з об’єктом, він має знати, куди він їде і проти кого воює. Робити смертників недоцільно.
Життя показало необхідність дронів для ведення розвідки. Цю програму ми теж ввели в підготовку курсантів. Ми скорегували навчальні плани, отримали відповідні дозволи, і всі курсанти, що пройшли навчання на дронах, отримали сертифікати про право авіарозвідки із застосуванням дронів.
Найголовніше — у людей змінилося ставлення до підготовки.
Курсантам я завжди кажу, що кожен керівник, командир має знати, які завдання виконує його особовий склад. Він має розуміти всі процеси, щоб правильно ухвалити рішення, визначити терміни їх виконання.
Кожен з них повинен пройти військовий шлях від солдата до офіцера і, як результат, стати справжнім фахівцем своєї справи. Надалі їм потрібно буде навчати своїх підлеглих і вміло керувати їхніми діями.
Фото з підготовки наших танкістів Генеральний штаб ЗСУ показав у Facebook.
«Гучно і влучно!
Саме за таким принципом відточують навички стрільби з озброєння танка наші повелителі сталі і вогню. Коли ворог думає, що зможе сховатись від своєї погибелі — це хибна теорія. Будемо нищити окупантів повсюди, де б вони не були!
Вони з перших днів війни беруть участь у найзапекліших боях. Завдяки їхній професійності та сміливості багато ворожої техніки та окупантів було знищено. І кожен з цього танкового екіпажу окремої мотопіхотної бригади заслуговує на повагу. Їхній танк — «Гюрза», стримує ворога на багатьох ділянках фронту.
— Під час одного з боїв ворог постійно обстрілював з танків та артилерії нашу піхоту, росіяни намагалися штурмувати українські позиції. Тоді ми своїм танком пішли у контрнаступ, а піхотинці просувалися за нами. Знаю з власного досвіду — коли під’їжджає танк, він надихає військових на активні дії і навпаки — коли ми бачимо, що піхота з нами — це надає нам впевненості, — ділиться враженнями механік-водій Роман.
З його слів — успіх на полі бою залежить від злагодженості танкістів. Тож, коли екіпаж працює як єдине ціле і при цьому кожен є фахівцем своєї справи, можна з впевненістю сказати, що ворог буде знищений.
— Коли прибуваємо на бойову позицію в засідку, маскуємося і чекаємо відповідних команд. Загалом знищуємо ворожі бліндажі, командно-спостережні пункти, прямою наводкою працюємо по техніці та піхоті окупантів. Був випадок, коли із закритої позиції знищили вороже розташування, БТРи, БМП, танки та міномети, — розповідає командир танка Андрій.
Як далі він зазначив, — на Донецькому напрямку, під час одного із бойових зіткнень їм довелося заводити наших піхотинців на відстань до 30 метрів від противника. Тоді вдалося знищити ворожу позицію та закріпитися там.
Велику роль у бойових діях танкістів відіграють і сучасні девайси, які значно полегшують їхню роботу.
— Нам видають планшети, ми робимо відповідні орієнтири, потім вдало прив’язуємося і можемо знищувати ворожі цілі навіть на відстані до 11 кілометрів із закритих позицій, — зазначає командир танка.
Важливим також є і вдале корегування цілей, яке робиться після першого пострілу та впливає на успішне виконання завдань.
— У танкістів, на мою думку, зовсім інший вид бою. Одного разу ми досить успішно нищили ворога під Пісками на коротких відстанях. Це близько 60-70 метрів. Під час повернення до пункту постійної дислокації танк підірвався на мінах. Командира закидало різноманітним сміттям та навісним обладнанням танка. Поки ми намагалися його витягти, по нас вже працювали росіяни із усього озброєння, — згадує оператор-навідник Артем.
У той день Артем і сам дістав важке поранення, проте разом зі своїм екіпажем майже 7 кілометрів просувалися пішки.
Захисник каже, що в екіпажі, в складі якого він виконує бойові завдання, усі є фахівцями своєї справи, мають величезний досвід ведення бойових дій та готові й надалі нищити ворога.
Днями у танкістів-остроградців відбулися навчання. На них морпіхи відпрацьовували контратакувальні дії та взяття позицій противника. За легендою, ворог дістався рубежів нашої піхоти. Аби відтиснути його назад, танкісти отримали наказ висунутися на рубіж для відбиття атаки.
В результаті злагоджених дій танкісти-остроградці виконали поставлені завдання та повернулися в район зосередження.
Фотографії танкістів окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, які ефективно знищують російських окупантів, оприлюднив ГШ ЗС України.
«Уособлення української міцності. Величезна сила і бойова потужність. Злагоджені дії та точний вогонь княжих танкістів наводить жах і трепет, ставлять 125-міліметрову крапку на техніці та живій силі противника», — йдеться у анотації до світлин.
«Ось наш „невмирущий“!» — так мені в одному з батальйонів окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка представили худорлявого сивого танкіста із живими, але втомленими очима.
— Старший лейтенант Віталій, позивний «Кащей», командир взводу, — трохи сором’язлива усмішка, міцне рукопотискання.
На моє запитання «а чому, власне, „Кащей“?» знизує плечима:
— Та я і сам не знаю, мабуть, чимось схожий.
Про себе розповідає коротко і неохоче — закінчив у Харкові автодорожній інститут, військову кафедру, а з початком широкомасштабної війни став танкістом, командиром взводу.
Перші бої Віталій провів на Херсонщині, коли було завдання не випускати росіян з одного з населених пунктів.
— Від розвідників ми дізнались, що повинна виходити колона. Стали на позицію, чекаємо. Бачу, як спочатку вискочив якийсь танчик, без жодних знаків розрізнення. Ну, ми знали, що наших там немає, до того ж був наказ — нікого не випускати. Ну, нікого, так нікого. Навідник відкрив вогонь, танчик почав маневрувати, ми його загнали в посадку. П’ятий чи шостий постріл був навздогін, він вже там сховався, але більше тією дорогою ніхто не виходив — росіяни зрозуміли, що їх чекають з усією нашою танкістською гостинністю.
Потім були інші бої, але найбільш запам’ятався один епізод.
Той день Віталій вважає своїм другим днем народження… Їхній підрозділ висувався невеликою колоною. Танк Віталія йшов майже у її хвості, позаду був бронеавтомобіль «Козак».
— У той день в наш танк влучив ворожий ПТКР (протитанкова керована ракета. — Авт.). Я тоді дійсно побачив, як то кажуть, «око Саурона». Червона пляма, чорна крапка всередині та якийсь вихор позаду. Бачу його в триплекс, навіть подумати нічого не встигаю — таке враження, що летить прямо в тебе. Заряд був кумулятивний, влучив в гармату перед маскою, пропалив ствол — довжина пробоїни була сантиметрів тридцять і ширина сантиметра два-три. І тут пішли прильоти нам у правий борт, «Козак», що йшов за нами, росіяни теж підбили — він вибухнув так, що його башту відкинуло. Я кричу механіку-водію старшому сержанту Андрію в ТПП (танковий переговорний пристрій. — Авт.) «Відкат, відкат!», але він не чує. В нас повний конвеєр (автомат заряджання, де розміщуються постріли. — Авт.), всі 22 постріли на місті, навідник встиг лише один постріл зробити, потім гармату заклинило. Танк заглух. Завести його Андрій зумів, але машина вже майже не слухалась. Якимось дивом вивели танк з-під обстрілу, сховалися в посадці. Танк горить, іскри сиплються, в навідника вже спина обпалена, я дав команду покинути машину, бо головне було врятувати людей, — згадує Віталій.
…Навідник танка солдат Олексій вистрибнув з башти. Задихаючись від диму, відмахуючись від полум’я, він оглянув машину, що палала. На щастя, загоряння йшло з МТВ (моторно-трансмісійного відділення. — Авт.), в бойовому відділенні вже було повно диму. Усміхаючись, Олексій згадує, що жодних думок не було, крім однієї — швидше витягти своїх:
— Перше, що я побачив, що механік-водій старший сержант Андрій ніяк не може люк відкрити. Там, мабуть, шток люка зігнуло. Я ногами почав відбивати його, відбив і побачив, що механік вилізає з танка, ще й автомат з собою тягне, а я свій полишив. Ну, думаю, треба повернутися, забрати. Потім бачу — люк командира привалений великою важкою гілкою, Віталій теж не може вибратися. Відтягнув оцю дровеняку, бачу — командир вилізає. Відбігли з «механом» метрів двадцять, впали, чекаємо на командира, а нас криють вже по повній — над нами ворожа «пташка» зудить, а командира все немає… Нарешті з’являється — теж автомат не залишив.
Потім кілометрів шість уходили посадкою пішки.
…Старший лейтенант Віталій на питання, що, на його думку, найважливіше, каже:
— Я вважаю, що дуже важливо — це злагодженість екіпажу. Колись я чув, що механіку не потрібно чути зовнішній зв’язок. Я з цим не згоден — в мене в танку він все чує. І він починає робити те, що я йому тільки намагаюсь сказати. В бою ці секунди дуже важливі — так, він може почати відкат раніше, ніж я натисну тангенту, і не раз бувало, що ми встигали відійти за секунди до прильотів.
Механік-водій Андрій доповнює:
— Так, довіряти один одному — дуже важливо. Одного разу я влетів у глибоку калюжу з брудом, триплекси заліпило багнюкою, нічого не бачу, але командир дуже чітко мені все казав — ліворуч, праворуч, прямо, яку передачу увімкнути. Вийшли, виконали завдання, потім я протер триплекси…
Я дивився на цих людей, і вкотре переконувався в своїй давній думці: наші танкісти міцніші за танки, на яких воюють.
Серед численних завдань, якими опікуються командири підрозділів на фронті, одне з пріоритетних — введення в стрій пошкодженої техніки.
Так, після ранкової доповіді ротних командирів комбату одного з батальйонів окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, з’ясувалось, що під час виконання бойового завдання вночі було пошкоджено один з танків Т-72. Оскільки пошкодження виявилося не дуже серйозним і танк залишився на ходу, то вирішили ремонтувати його на місці, не відправляючи до тилових ремонтних підрозділів.
Вранці ми виїхали до лісопосадки, де, власне, і розмістилися танкісти.
Командир танка був небагатослівним:
— Мін росіяни натикали до бісової матері, ось і підрив. Нам, я вважаю, пощастило. «Сімдесятдвійка» взагалі більш стійка до підривів, ніж «шістдесятчетвірка». Ми всі живі, тільки трохи контужені та самотужки «дошкандибали» додому. Але, як бачите, пальці (елементи, що з`єднують траки у гусеничну стрічку. — Ред.) пошкодило і траки міняти треба. Тому чекаємо «ремлітучку».
Гусянка була вже розтягнута на землі й завбачливо прикрита листям — про небезпеку виявлення танка з повітря танкісти пам’ятають завжди. Незабаром прибули ремонтники.
Командир групи молодший сержант Сергій Сидоренко, зі взводу технічного забезпечення, танкіст досвідчений — ще строкову службу відслужив у танковому батальйоні, закінчивши її на посаді старшого механіка-водія. Тож він з тих танкістів, які з танком «на ти» і на запитання щодо найбільш характерних пошкоджень техніки відповів не замислюючись:
— Найчастіше доводиться мати справу з пошкодженням трансмісійної системи, гусениць, пошкодженнями ведучих коліс. Коробки не витримують роботи на високих швидкостях… — на деякий час замислюється і продовжує: — Ну, і трапляються більш серйозні поламки: наслідки мінних підривів, коли доводиться міняти опорні катки, торсіони, інколи але, на щастя, дуже рідко, в башти прилітає, пошкоджує озброєння. Більшість робіт ми намагаємось виконувати своїми силами на місці. Це вдається робити завдяки досвіду і вмінням військовослужбовців ремонтного підрозділу.
Сергій Сидоренко
Окрім ходової частини, в боях часто пошкоджуються бортові екрани, що захищають борти танка та ходову частину — по них часто прилітають уламки, при влучанні кумулятивних снарядів спрацьовують елементи ДЗ (динамічний захист. — Ред.).
Також ремонтники неодноразово рятували техніку, евакуювали її з-під вогню.
Але витрачати час на розмови — не в характері ремонтників, і тому Сергій приєднався до своїх підлеглих. Вони вже визначили «хворі» траки, почали їх від’єднувати. За деякий час були замінені пошкоджені елементи гусеничної стрічки і «сімдесятдвійка» була взута.
А екіпаж ремонтників чекали вже в іншому місці — війна триває…
Бойові танки «Леопард», на які так очікували захисники України, вже прибули до наших танкістів і вони готові знищувати противника на Донеччині.
Ексклюзивно для кореспондентки АрміяInform танковий екіпаж розповів про те, як навчалися працювати на цих танках, про переваги «Леопардів» над радянськими зразками техніки та про ефективність ведення вогню на німецькій техніці.
— Головне, що варто знати про Leopard 1 A5 — це машина, яка поєднує у собі німецьку педантичність та англійську якість, — говорить командир танкового взводу Віталій і продовжує. — Ця техніка побувала у багатьох гарячих точках і добре проявила себе під час ведення бойових дій. Машина оснащена нарізною гарматою, що дозволяє влучно потрапляти в ціль навіть на відстані п’яти-шести кілометрів. Крім цього, система управління вогнем, дальність польоту та кучність стрільби просто вражають. Завдяки тому, що танк оснащений гумовими подушками на гусеницях, це дозволяє спокійно «бігати» на «Леопарді» навіть по асфальтованій дорозі й розвивати швидкість до 75 км/год. Ми з побратимами жартома кажемо, що ніби на новій іномарці їдемо.
За словами командира взводу Віталія, наші танкісти можуть застосовувати усі сучасні види боєприпасів: осколково-фугасні, підкаліберні, кумулятивні та картечні.
— Найбільш бажані для нас снаряди — бронебійно-фугасні, вони влучають по принципу ударного ядра. Заряд у них складається з пластичної рідини, яка після влучання у ціль розплескується і детонує завдяки спеціальним підривникам. Тобто, якщо у нас будуть і такі снаряди, то ми зможемо дуже швидко і влучно відпрацьовувати по ворожих цілях так, що противник навіть не встигне схаменутися, як ми вже будемо повертатися у зону очікування, — наголошує десантник.
Доки ми спілкувалися з командиром взводу, члени екіпажів починають відпрацьовувати по цілях. Стріляють шрапнельними снарядами і відпрацьовують маневреність танка.
Однією з відмінностей є сам склад танкового екіпажу, адже на радянських зразках техніки в танковий екіпаж входить три захисники, а на «Леопарді» вже чотири.
— Коли ми тільки прибули на навчання, нам було доволі дивно і не звично, що, крім командира танка, навідника та механіка-водія, є ще заряджаючий. Пізніше ми зрозуміли, що це доволі крута ініціатива, адже навіть у критичний момент четвертий член екіпажу завжди на зв’язку і зможе допомогти, а в реаліях сучасної війни це дуже важливо, — додає Віталій.
Після успішного відпрацювання по цілях та комплексного маневрування, про свою роботу розповідає заряджаючий танка Сергій.
— «Леопард» не даремно дістав свою назву в честь одного з найшвидших звірів на нашій планеті. Ми, як ті, хто «приборкали» цю техніку, повинні теж бути вправними та швидкими. Моя робота полягає у тому, щоб швидко зарядити снаряд, обрати тип боєприпасу, перед запуском системи увімкнути гідравліку, розчепірити башту та дати дозвіл на вогонь. Крім цього, я повинен слідкувати за стволами, змащувати їх та періодично змінювати після певної кількості пострілів. Також обслуговую кулемет М73, який може кріпитися біля місця командира танка, — говорить танкіст Сергій.
Навідник танка Олексій каже, що для нього навчання на «Леопардах» не було важким, адже кожен з його побратимів вмотивований та постійно читає багато літератури за своїм напрямом діяльності, щоб покращувати знання, які надалі вони зможуть використовувати на полі бою.
— Перед своєю роботою я повинен переглянути рівень масла та перевірити усю систему, чи вона знаходиться у справному стані. Насправді це все займає не більше аніж три хвилини і танк фактично готовий до бою. В мене є основний приціл та додатковий. Останній працює як аварійний, тобто коли немає живлення і тоді можна механічно стріляти. Основним прицілом я вимірюю дальність та обираємо тип снаряда. Перевага «Леопарду» над, наприклад, Т-64 у точності, дальності та швидкості, — сказав танкіст.
Командир танкового взводу Віталій наголошує, що будь-яка машина буде гарно працювати у руках вмотивованих людей, адже більшість танкістів, які працюють на німецьких танках — добровольці, які готові докласти усіх зусиль для скорішої Перемоги.
— Десять вмотивованих людей, які бачать свою мету, можуть перемогти сотню невмотивованих. Коли ми навчалися і виникали незначні поламки танка, то ми одразу з іншими членами екіпажу просили іноземних інструкторів дати нам приладдя та необхідні механізми. Вони дивувалися, адже звикли очікувати ремонтні батальйони, які будуть лагодити техніку. Ми ж з побратимами одразу навчалися, як обслуговувати машину, як усувати незначні поламки і самостійно ремонтувати машину. Кожен з нас, крім своєї роботи за спеціальністю, може замінити один одного і допомогти. Нам дійсно подобається бути танкістами і усі ми постійно зростаємо за рівнем знань, тому що нам це треба буде постійно застосовувати на практиці. Я впевнений, що така злагодженість колективу, чудова техніка та вмотивованість звільняти рідну землю однозначно здійснять мрію усіх українців і подарують нам таку жадану Перемогу, — наголосив Віталій.
