Зима 2020-го… 4 кілометри до Донецька, вдень постійно працюють ворожі снайпери, доставка води чи дров на позиції перетворюється на небезпечну спецоперацію, а ледь не кожної ночі ворог надокучає провокаціями… Та саме тут лейтенант Ігор Подолян на позивний «Скіф» почувався на своєму місці. Нині ж із нетерпінням знову пакує валізи й збирається на передову.
А порівняти воїну, попри молодий вік, є з чим. Службі в легендарній окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців передувала строкова, два контракти в артилерії, державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, державна прикордонна служба, навчання на військовій кафедрі університету оборони, служба в резерві командиром роти Територіальної оборони…
Статус учасника бойових дій «Скіф» отримав ще у 2010-му, коли займався розмінуванням під час служби в артилерії. Та, що таке справжня війна, відчув лише тут, на Донеччині. Зізнається, прикладом для нього стала мати.
читайте також:
— Вона пішла служити в бойову частину за мобілізацією. На той час уже мала за плечима 25-річний медичний стаж. У свої 49-ть виконувала обов’язки начальника медичної служби. Прослужила два роки із двома тривалими ротаціями на Донеччину. Як із такою бойовою мамою спокійно відсиджуватись вдома?
Чому зупинився саме на бригаді імені Чорних Запорожців? Ігор ділиться, що для нього вибір був очевидним.
— Легендарна бойова частина, воїни із неймовірним досвідом, потужним рівнем підготовки… Та й товариш тут служить, він також розрекламував підрозділ. Як тільки прийшов сюди служити, зрозумів, чому бригаду називають однією із найкращих. Є розуміння того, що усі роблять загальну справу, а настрой настільки бойовий, що тільки дай команду – готові буквально порвати ворога!
Як виникла ідея започаткувати бізнес зі створення коінів та хто вже став замовником таких монет, в ефірі передачі «Ранкова кава» розповів ветеран ЗСУ, засновник ветеранського бізнесу Alex Tymanov Group Андрій Федорчук. Повідомляє АрміяFM.
Alex Tymanov Group— компанія, яку створили в грудні 2017 року два офіцери Сил спеціальних операцій. Займається розробленням та виготовленням сувенірної продукції для представників сектору безпеки України. З 2019 року її засновники розпочали впроваджувати традицію Challenge Coin.
Коін. За часів Римської імперії таку монету давали солдатам, які досягли успіху у військовій справі. Найпопулярніша версія виникнення традиції з’явилась серед американських пілотів, які воювали у Франції в Першу світову війну і замовили собі особливі розпізнавальні жетони у вигляді монет. Сучасні «монети виклику» виникли в 1950–1960-х роках як неофіційне свідоцтво належності до конкретного підрозділу. Цю традицію підтримав полковник Верн Грін, командувач 10-ї групи спеціальних сил США.
Сергій Жуковський: Андрію, ти перший в Україні започаткував традицію обміну та дарування коінів. То що ж це за «медальйон-виклик»?
Андрій Федорчук: Челендж коін — традиція виникла понад сто років тому в США. Тепер вона прийшла до нас завдяки людям, які виконували завдання за кордоном і запозичили її в наших західних партнерів. Не можу сказати, що я її заснував. Ще під час своєї лейтенантської служби я вже отримував коіни певного розвідувального батальйону, який долучався до міжнародних заходів. Вони вже тоді дарували такі монети своїм закордонних колегам. Ця традиція як свідчення вашої шани до колег. Нещодавно відбулися міжнародні навчання «Сі Бриз», у яких брали участь чимало підписників нашої сторінки Alex Tymanov Group. Вони дякували за нашу продукцію, оскільки західні партнери були приємно здивовані тим, що наші армійці дарували українські коіни.
Сергій Жуковський: Які саме коіни дарували наші армійці під час навчань «Сі Бриз»?
Андрій Федорчук: Загалом американці передають монету під час так званого таємного рукостискання. Людина, яка у такий спосіб отримує монету, не дивиться її одразу, а вже коли усамітниться. На «Сі Бриз» наші армійці дарували коіни морської піхоти, розвідки і ССО. Свій найперший коін ми створили у 2018 році, і саме ССО.
Сергій Жуковський: Скільки часу потрібно для виготовлення одного коіна?
Андрій Федорчук: Найважче — це розробити дизайн. Інколи на це йдуть тижні. Розробляємо кілька проєктів, які адаптуються в один. Нещодавно ми зробили коін Держприкордонслужби. На розроблення витратили місяць.
На старті нашого бізнесу прагнули вийти на світовий ринок. Ми це зробили торік, отримавши замовлення з-за кордону. І наступним стратегічним завданням було започаткування традиції у військових вишах, щоб випускники отримували монету навчального закладу. Фахівці з Одеси пішли нам назустріч, і ми разом започаткували таку традицію.
Сергій Жуковський: Десь місяць потрібно на дизайн, а скільки загалом потрібно часу, щоб отримати готовий продукт?
Андрій Федорчук: Загалом на виробництво потрібно 10 робочих днів, по два дні на кожен етап. Але є ще вихідні, також слід враховувати людський чинник. Тож я закладаю 14 робочих днів на виготовлення мінімального тиражу (20 одиниць). Саме виготовлення налічує 5 етапів.
Сергій Жуковський: Які коіни ви виготовляли найближчим часом?
Андрій Федорчук: Виготовляли продукцію для прикордонників, також однієї з урядових організацій. Чому вирішили вийти за межі ЗСУ? У США, де започаткована ця традиція, вона поширена не тільки серед армійців, а й серед інших службовців — поліцейських, рятувальників тощо. Тому ми зробили коін рятувальника України і коін прикордонника України. Судячи з відгуків, ідея сподобалась. Надалі плануємо охопити вузькоспеціалізовані напрями. Тепер у нас стратегічна мета — зробити коіни для всіх: щоб кожен рід військ, представники кожної спеціальності мали свій коін. Ми створюємо сувенірні коіни, які можемо продавати або дарувати в межах волонтерської допомоги. Їх ми робимо тиражами. А ось коіни підрозділів випускаються разово і більше не повторюються.
Сергій Жуковський: Невдовзі чергова річниця створення ССО, чи плануєте створити до цієї дати коін?
Андрій Федорчук: Так, ми створили ювілейні коїни — «5-та річниця ССО». Їх буде всього 100 одиниць, йтимуть вони в подарункових коробках. Можу сказати, що за два роки діяльності це найкраще, що я робив.
Сергій Жуковський: Ви активні в соцмережах, тож маєте можливість відстежувати, хто є вашими замовниками. Як можете охарактеризувати теперішній інформаційний фронт, адже соцмережі — один із майданчиків боротьби в російсько-українській війні?
Андрій Федорчук: Так, після мого звільнення я і надалі беру участь у цій боротьбі. Ми запровадили не тільки challenge coin в нашій країні. Є ще напрями, у яких активно працюємо. Спочатку спілкувались через фейсбук, пошту та телефоном. Торік ми перейшли на інстаграм, почали розвивати сторінку Alex Tymanov Group. Щоб це було інформативно, робимо дописи про ССО країн світу. І коли ми заходили, на платформі «Інстаграм» саме український мілітарний контент був представлений доволі обмеженою кількістю людей. Здебільшого там або представники США, або наші сусіди. Наразі ми активно спілкуємося з підписниками у сторіс. І таке живе спілкування допомагає робити багато корисних справ. Ми робимо не тільки бізнес в інстаграмі, а й намагаємось впливати на українського користувача. Переважно це молоді люди, більшість із яких військовослужбовці, що звертаються просто за порадою. І тут я бачу, що йде російський інформаційний вплив на нашого користувача в соцмережах. Тож я намагаюсь цьому активно протидіяти.
Сергій Жуковський: Розкажи про напрям Black Box Face Cub у вашій діяльності?
Андрій Федорчук: Наша команда вирішила об’єднати людей, які не можуть з певних причин показувати свої обличчя в соцмережах. Black Box Face Cub — наразі набирає обертів. Ми розповідаємо, як не видавати інформацію про себе, як дані зробити закритими, як вберегтися від хакерів і так далі. Нині активно працюємо саме в цьому напрямі.
Одним із пацієнтів ВМКЦ Східного регіону є морський піхотинець лейтенант Іван Зубренко, який нещодавно підірвався на вибуховому пристрої під час виконання завдань у районі проведення ООС. Хлопець втратив частину стопи, найімовірніше, наступивши на протипіхотну міну. Переживши підрив, офіцер оптимізму і доброго гумору не втрачає та дуже хоче якнайшвидше повернутися до рідного підрозділу.
Іван Зубренко — досвідчений воїн, який знає й любить справу, якою займається. Розпочав службу в 2013 році в Автономній Республіці Крим у 36-й бригаді берегової оборони. Був свідком подій, коли російські війська розпочали захоплення і окупацію українського півострова. Разом із вірними присязі військовослужбовцями вийшов із Криму на материкову частину. Брав участь у бойових діях у 2014–2015 роках, потім вступив до Військової академії у м. Одеса. Торік здобув офіцерське звання і продовжив службу в морській піхоті на посаді взводного.
Місяць тому пережив підрив. Наразі лікарі борються за збереження ушкоджених ділянок, попереду — реабілітація та підготовка до протезування.
29-річний Іван Зубренко розповідає, що родом із міста Знам’янка, що на Кіровоградщині. У 2010 році був призваний на строкову службу, по її закінченню близько року працював на цивільній роботі, але зрозумів, що бажає повернутися до армії та присвятите себе службі у війську. Так і зробив.
– За порадою товариша приїхав до Криму, в Перевальне, де базувалася 36-та бригада берегової оборони. Це було наприкінці 2012 року. Мені там сподобалося – природа, красиво. Запропонували службу в розвідувальній роті, був задоволений, служба цікава, підрозділ був злагодженим. Надали гуртожиток, дружина тоді була вагітною. Хотілося, щоб дитина росла у мальовничому місці біля моря, – згадує Іван.
Усе було гаразд, допоки не з’явилися «зелені чоловічки»
«Коли почалося загострення в Криму, у нас саме відбувалися збори розвідників. У них брала участь наша рота та розвідники повітрянодесантної бригади. Тоді нас забрали з полігона і ми у складі розвідувальної роти здійснювали патрулювання території військової частини. Пам’ятаю, я був у черговому підрозділі на КПП – є ще фотографія, де я стою за воротами, а навпроти мене стоять росіяни.
Фото Перевальне
Спершу побачили російську бронемашину «Тигр», стало одразу зрозуміло, хто це – у військторгу такої не купиш. Згодом підійшла колона військовослужбовців, оточили територію частини. Діяли попарно, злагоджено – ми спостерігали за діями їхніх командирів. Хоча вони і використовували маски, але було зрозуміло – це були якути або ще якась північна народність», – говорить Іван Зубренко.
«Зараз думаю, що потрібно було тоді їм одразу давати по зубах. Не факт, що ми б звідти виїхали, але ж…»
«Пропонували перейти на їхній бік, лишитися у Криму та продовжити службу. Так напряму і казали – є можливість підписати контракт зі ЗС РФ і залишитись служити у цій військовій частині. Я одразу категорично відмовився: як це так – я ж давав присягу.
Потім переконували грошима, хтось піддався на це та лишився – наробили дурниць. Пропонували також звільнятися зі служби – багато хто так і зробив. Звільнялися та забирали документи – хтось із них лишився у Криму, але не служить, хтось поїхав додому на материк.
Я вирішив, що буду з військовою частиною до кінця, як би там не склалося. Таких нас лишилося десь відсотків 20 з усієї бригади.
Виводив нас підполковник Юрій Головашенко – тоді він був командиром гірсько-піхотного батальйону. Мій ротний та взводний теж не зрадили присязі – дуже приємно було, ми разом вийшли та разом продовжили службу. Також приємно здивовані були, як нас зустріли на материку.
Розмістилися y новому місці, доукомплектувалися, після чого почалися ротації до району проведення АТО. В мене було три – всі на маріупольському напрямку.
Перше бойове зіткнення виконували поблизу Гнутового – тільки зайшли на позиції до наших побратимів, як почався обстріл. Минулося, але було некомфортно. Потім, звичайно, звикли. У третю ротацію стояли в Широкиному – особливо вразило те, на що війна перетворила курортне селище. Люди старалися, будували все це. Не знаю, кого вони там підтримували або не підтримували, але дивитися на таке страшно», – каже офіцер.
«Я не хочу, щоб так було у мене вдома: спалені та зруйновані будинки, розбита школа»
«Після завершення цієї ротації вирішив вступати до Військової академії м. Одеса та стати офіцером. Мені до цього багато разів пропонували йти вчитися – на водолаза, на десантний факультет, але відчував – не моє. Коли у бригаді сказали, що розпочато набір за спеціальністю «Управління діями підрозділів морської піхоти», в мене загорілися очі.
Успішно склав іспити і чотири роки навчався в академії. Дуже приємно було, коли приходили викладачі, з якими був знайомий по службі у бригаді. Одним із таких був офіцер-артилерист з нашої бригади, з яким разом служили в Криму, неодноразово з ним також бачилися в АТО.
Наголос у навчанні робився на висадці десанту, специфіці дій у морі, тактиці – морська десантна підготовка це цікаво. Брали також участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз».
У 2020 році по закінченню академії був розподілений до першого окремого батальйону бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського на посаду командира десантно-штурмового взводу. Вийшло так, як я і хотів – мені подобаються стрибки, здобув кваліфікацію інструктора, здійснив 41 стрибок з парашутом з літаків та гелікоптерів.
Коли приймав посаду в батальйоні, підрозділ вже виконував бойові завдання в районі проведення ООС, прибув на свій взводний опорний пункт у серпні.
Не скажу, щоб було важко на новій посаді. Коли був сержантом – з підлеглими ніколи не виникало непорозумінь у службовій діяльності. Познайомився з усіма, поговорив з людьми, до того ж мене багато хто знав у бригаді. Одразу в руки все не дається – але вже мав і певний досвід, і нові знання, тому особливих труднощів не виникало.
Адміністративне та документальне навантаження, яке додалося у новій якості, теж не викликало проблем – саме для цього нас і готували чотири роки. Найбільша складність – все встигнути і ні про що не забути», – говорить Іван.
«Що сталося того дня, я і сам не зрозумів»
«Того дня потрібно було оглянути певні ділянки нашої позиції. Ми вийшли групою – я рухався попереду, на якусь мить зупинився, тут і пролунав вибух. Як отямився, почав відповзати назад по траншеї. Коли побачив свій розірваний берець – скинув його. Як побачив, що сталося з ногою, то одразу почав накладати собі турнікет – далася взнаки підготовка, діяв автоматично. Підбігли хлопці, наклали мені другий турнікет, почали виносити – було важко, бо сніг почав танути, мряка, багнюка. Дісталися наших медиків, потім 66-й мобільний госпіталь у Маріуполі та ВМКЦ Східного регіону у м. Дніпро.
Родина, звичайно, була шокована, переживали, після того, як з ними поговорив, трохи заспокоїлися. Кажу: я ж живий, голова на місці, працює. Нічого страшного, все нормально буде. Підтримують мене, телефонують. Син ще не знає точно, що зі мною сталося, але знає, що був підрив. Говорив із ним – головне, знає, що я живий.
Приїжджали мої командири, бойові товариші підтримували – велика їм вдячність. Найбільше хочу якнайшвидше повернутися до свого підрозділу. Хочу продовжити службу. В мене є знайомі, які теж зазнали подібних травм – один із них підірвався, коли штурмували висоту Дерзкая, ще один товариш нещодавно підірвався. Вони мені телефонували, кажуть: не переживай, морпіхи не здаються!
Один із них залишився на службі, є багато таких хлопців, які воюють з однією ногою, тому я хочу залишатися у морській піхоті. Жартую, що служба тільки починається – мій комбат такої ж думки і підтримує мене.
Так, замислюєшся, що життя буде трохи іншим, виникнуть певні складнощі. Але з іншого боку – все могло закінчитися набагато гірше, тому морального потрясіння немає, все нормально. Це ще одне випробування в житті. Так, у ньому трапляються чорні смуги, але ми ж в армії – можемо їх і побілити!» – усміхається морський піхотинець лейтенант Іван Зубренко.
Найбільше офіцер мріє повернутися на фронт — до справи, яка стала сенсом його життя.
Журналістка, ветеранка війни на Сході Валерія Бурлакова отримала відзнаку за книгу «Життя P.S.», що є своєрідним щоденником з листами до загиблого нареченого.
— Вручення особливої відзнаки премії Women in Arts – 2021 ветеранці та журналістці Валерії Бурлаковій відзначає силу мистецького таланту, який допомагає осмислити воєнний досвід і тамувати біль втрати. Для мене Валерія уособлює розумну й небайдужу Україну, її силу, талант і відданість. Вона на власному прикладі доводить, що не існує жіночих чи чоловічих справ, хоч про що б ішлося — від командування мінометним розрахунком до написання книжки, — привітав переможницю Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.
На початку російсько-української війни Валерія була волонтеркою, пізніше служила у Збройних Силах України. Після того, як у 2016 році під час виконання бойового завдання загинув її наречений, вона сублімувала весь біль від втрати у своєрідний щоденник — книжку «Життя P.S.». Це, фактично, листи до коханого з першого дня, як його не стало. У 2020 році цю книгу драматизували. Прем’єра п’єси за співавторства Валерії відбулася у Львові на сцені театру імені Марії Заньковецької, повідомляє Укрінформ.
Довідково. Премія Women in Arts заснована у 2019 році Українським інститутом та органом з координації системи ООН у питаннях гендерної рівності ООН Жінки.
Цього року засновники додали до семи основних категорій премії особливу відзнаку. Нею нагороджуватимуть жінок, які не є професійними мисткинями, але зробили важливий внесок в українську культуру. Переможницю визначає голосування наглядової ради поза загальним конкурсом премії.
