З початку широкомасштабного вторгнення росії з полону вдалося повернути 2598 громадян України. Військові і цивільні, офіцери і сержанти, ті, на кого чекали їхні родини і не втрачали надії знову обійняти.
Родина людини, яка потрапила в російський полон, часто живе моментом: все життя зосереджене на очікуванні звільнення чи бодай якоїсь звістки. А коли людина повертається додому не такою, як раніше, — рідні інколи не готові прийняти ці зміни. Їм страшно, наскільки війна і тортури можуть змінити такого рідного чоловіка, батька, сина.
— Тут головне — освіченість у проблемі. Якщо поцікавитись, почитати, як проявляється той чи інший розлад, якими бувають наслідки полону — людина вже буде підготовлена інформаційно. Рідним буде легше орієнтуватися: це дійсно хворобливий прояв або просто необхідність уваги. Баланс треба шукати тільки шляхом власної поінформованості та усвідомленості тих чи інших процесів, — зазначила в прямому ефірі на сторінці ГО Безбар’єрність та Координаційного центру КМУ/Mental Health UA Ксенія Возніцина, неврологиня, директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна» МОЗ України.
Неврологиня підкреслює, що специфічних моментів буде безліч, але варто звернути увагу хоча б на три найбільш поширені:
— У людини дуже втрачається відчуття часу — у полоні його усвідомлення було неможливим. І от тепер вона може часто спізнюватися не тому, що дійсно не встигає, а тому що впевнена: «Мені їхати 20 хвилин». Хоча реальна відстань — це півтори години в дорозі. Людина втратила розуміння, як на собі відчути проміжок часу.
Є постійна необхідність контролювати все і всіх у своєму оточенні: «А куди ти йдеш?», «Що ти робиш?», «Навіщо тобі це?». І водночас — нетерпіння, спротив щодо навіть мінімального контролю над собою.
За словами психологині, у звільнених з полону зникає довіра до людства загалом. Полон і тортури — це найвищий ступінь болісних подій, бо люди усвідомлено мучать інших людей. Тому всім, хто чекає або вже дочекався рідних, необхідно дбати про своє фізичне й ментальне здоров’я, добре відпочивати, налагоджувати сон — щоб власних ресурсів вистачило і на себе, і на підтримку близького.
— Процес адаптації — дуже індивідуальний і насамперед залежить від терміну перебування в районі бойових дій. Є певні психологічні проблеми і є фізичне виснаження, коли ще й актуалізуються багато хронічних хвороб. І це замкнуте коло: психологічні проблеми можуть підсилювати фізичні, а наявність оцих фізичних аспектів підсилює психологічні. Тобто цей ланцюг треба абсолютно чітко розірвати, — додає Ксенія Возніцина.
Цикл ефірів із фахівцями відбувається в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я Ти як?, що впроваджується за ініціативи першої леді Олени Зеленської. Більше про підтримку себе та людей поруч можна дізнатись тут.
Бої тривають, наші воїни на передовій, продовжують збирати поповнення для обмінного фонду. Кожен російський полонений — це можливість обміну нашої людини, на яку чекають вдома. Не втрачайте надію, чекайте на своїх близьких і підтримуйте один одного.
Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Під час брифінгу, що відбувся у Медіацентрі Україна — Укрінформ «Поводження з полоненими військовослужбовцями країни-агресора в Україні», Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими представив останні дані щодо обміну військовополоненими та результати проєкту «Хочу жить». Водночас в заході взяли участь четверо російських військовополонених, які добровільно дали згоду взяти участь у брифінгу і розповісти свої історії.
Серед них 59-річний Раміс Черкінов з Північної Осетії, який потрапив на війну на початку травня. Цьому передували інші події, за словами військовополоненого, він був засуджений за статтею 212 «Організація масових заворушень».
— Я мав власне бачення подій в країні, внаслідок чого опинився за ґратами, відсидів три роки. Одного разу на зону приїхав представник міноборони з пропозицією, яку довелось прийняти. Це звучало так: «Ми йдемо захищати ЛНР та ДНР, — розповів він.
За словами Раміса, протягом трьох років у в’язниці він був позбавлений достовірної інформації і сприйняв пропозицію цілком нормально.
— Тобто ми мали йти не як окупанти, я не намагаюсь виправдатись, бо справді так думав, що ми захищатимемо ці республіки, — говорить Черкінов.
Через поважний вік йому пообіцяли, що братиме участь у відновлювальних та будівельних роботах, і невдовзі після «учебки» під Ростовом він опинився на передовій.
— Точно не скажу, куди нас привезли, остаточним пунктом призначення була… лісосмуга. Старим «мобілізованим» звеліли іти копати траншею, ми викопали бліндаж, однак увечері туди заселили інших військовослужбовців, а нам сказали іти далі та продовжувати копати. Я вже не мав сил, але то нікого не бентежило, і з 57-річним напарником ми пішли далі копати. За два тижні такої роботи я пошкодив спину і вже не міг працювати, ноги відмовили і я навіть піти звідти не зміг, — розповідав мобілізований в’язень.
За словами Раміса, зазвичай під час обстрілів вони просто ховалися в окопи, але в останні дні він навіть перестав ховатися, не бачив сенсу, та й сил бракувало. Та протягом останніх днів його перебування у лавах російської армії тривали масовані обстріли, і йому вдалося нарешті залізти у бліндаж.
— Вивозити мене звідти ніхто не збирався, а сам я піти не міг, тож знепритомнів у бліндажі, а потім мене знайшли українські військові. В якийсь момент я почув, як хтось гукає: «Якщо хтось тут є, то виходь». Я попросив дозволу покурити і потім вийти, мені дозволили. Мене фізично не пригнічували, не били, відвезли до сортувального пункту, викликали лікаря, потім у шпиталі відновили рухові функції, так я опинився в полоні у таборі «Захід», — підсумував Раміс Черкінов.
Наразі Україна не практикує надсилання офіційних запитів російській стороні щодо конкретних військовополонених, адже це, «завищує ціну» таких полонених.
Про це йшлося під час зустрічі у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
Рідні військовополонених цікавив процес підтвердження перебування у неволі конкретних полонених не лише за допомогою представників МКЧХ, але й через офіційні запити української сторони.
«Ми не можемо такого робити, адже це, простими словами, «завищує ціну» таких полонених. Тобто російська сторона, отримавши подібний запит, розуміє підвищену увагу до того чи іншого полоненого і вимагає особливі умови його визволення», — пояснив фахівець.
Родичів полонених та зниклих безвісти оборонців також цікавило питання переміщення полонених з місць утримання на території росії або тимчасово окупованих територіях. Представник штабу повідомив, що у випадку, якщо держава-терорист засуджує українських полонених за кримінальною статтею, таких людей часто переміщують між різними колоніями.
На зустрічі звернули увагу на практику перевипуску мобільних sim-карток українськими мобільними операторами через тривале невикористання конкретної sim-картки абонентом.
Зі слів родичів оборонців, у випадку, якщо такі картки належать зниклим або полоненим військовослужбовцям, їхній перевипуск ускладнює процес пошуку зниклих безвісти.
У представництві Координаційного штабу в Центральному регіоні відбулася зустріч з родинами військових, які були взяті у полон кадирівцями. Під час зустрічі обговорили важливі теми, які стосуються інформаційної безпеки, реабілітації, виплат та перебування воїнів у полоні.
Про це повідомляє Коордниційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
«Особливу увагу звернули на інформаційну гігієну та безпеку, оскільки ворог постійно намагається дестабілізувати ситуацію в нашій країні. Важливо не піддаватись на російські провокації», — наголосив представник штабу.
Крім того, обговорили питання реабілітації військовополонених. Після повернення з полону захисники отримують усю необхідну медичну та психологічну підтримку, яка допомагає відновити їхній фізичний та психологічний стан.
Фахівці представництва Координаційного штабу Південного регіону провели робочу зустріч з представниками субделегації Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Під час зустрічі обговорили програми реабілітації звільнених військовополонених та надання юридичної і психологічної підтримки їхнім родинам. Окремо зупинилися на питаннях співпраці у напрямку активізації процесів захисту прав українських військовослужбовців, які зараз перебувають у полоні, та на питаннях можливості надання допомоги рідним українських військовополонених – адміністративної та фінансової.
Ми зустрічаємося в кав’ярні поблизу лікувального закладу Міністерства оборони України, де військовослужбовець однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ на псевдо «Джо» проходить військово-лікарняну комісію після російського полону, аби вже за кілька днів повернутися до виконання службових обов’язків.
Переді мною сидить кремезний хлопчина зростом близько двох метрів з неймовірно добрими блакитними очима. Відразу звертаю увагу на руки, які тримають філіжанку кави, — здоровенні долоні з довгими пальцями музиканта. І ранами на кистях…
Росіянин, який виріс в Україні
«Джо», називатимемо його так, адже чоловік попросив не згадувати свого імені, побачив мій зацікавлений погляд та відразу відповів на непоставлене ще запитання:
— Це я поранився в реабілітаційному центрі, коли товариш увімкнув у палаті світло, коли я вже спав. Спрацював набутий у полоні рефлекс — коли «сінявки» заходили до камери серед ночі, ми мусили підірватися з ліжка та представитися: «ув’язнений такий-то». Ось я спросоння і поплутав, що вже вдома, в Україні, серед своїх. Підскочив, вдарився рукою, ось і поранився.
…«Джо» народився в російському новосибірську, але його дитинство минуло на Луганщині. Після школи вступив до Харківської державної академії дизайну та мистецтв. Закінчивши виш, працював у структурі МВС, грав у відомчому оркестрі та жив щасливе життя звичайного українця. Аж допоки орки не вирішили піти повномасштабною війною на Україну.
А вже 26 лютого торік чоловік призвався до лав тероборони на посаду стрільця, згодом пройшов підготовку на бойового медика.
— Спочатку ми, ті хто не мали бойового досвіду, несли службу в тилу — охороняли стратегічні об’єкти та водночас опановували військову справу. Готували нас побратими, які брали участь у бойових діях у 2014-2021 роках на сході країни, — розповідає армієць.
Навесні 2022-го підрозділ «Джо» був перекинутий під Барвінкове. Там чоловік разом із побратимами відчули всю любов «братнього народу», яка виражалася в постійних обстрілах та авіанальотах.
Полон
На початку літа знову відбулася ротація. Цього разу тероборонцям була поставлене завдання обороняти певну ділянку під Слов’янськом.
— Того дня на початку червня я у складі зведеного розвідпідрозділу висунувся для обладнання додаткового спостережного пункту. Зав’язався бій, після чого я та мій товариш потрапили в полон, — пригадує «Джо».
Окупанти відразу «звільнили» чоловіка від засобів захисту зброї, ременя та решти речей. При ньому залишився лише тримач від ножа, який нагадував тримач від кобури.
— Крім того, у мене був паспорт та військовий квиток. Але він був сильно пошкоджений через постійне носіння. Фото відліпилося та було просто вкладене, а вказана посада була сильна затерта. Тому орки, яким мене передали на допит, вирішили, що ці документи мені не належать, а я є українським офіцером-розвідником, тобто вважали мене цінним для них кадром.
Щойно окупанти дізналися, що «Джо» народився в росії, почали схиляти до співпраці.
— Спочатку вони навіть не використовували силу. Відразу вхопилися за місце мого народження. Казали: ти ж русскій. Давай відразу переодягайся, бери зброю та йди вбивати укропів. Отримаєш громадянство, будеш жити, як людина.
«Джо» не погодився на пропозицію, після чого тиск на нього збільшився: почалися тортури — фізичні та моральні.
— Під час допитів ставили роздягненого на коліна, руки були в наручниках, на голові пакет. І нещадно били, сподіваючись отримати хоч якусь інформацію. Правда, обличчя берегли. Я вже потім зрозумів, для чого…
Згодом українського військового перемістили до бєлгородської області в табір для військовополонених. Там він пробув близько тижня.
— Ми розміщувалися в наметах, пересуватися можна було, лише зігнувшись під кутом 90 градусів, вклавши руки на лопатки. Охороняли нас військовослужбовці російської армії. Вони ж нас і катували. Правда, в тих умовах можна сказати, що мені пощастило — мене побили лише раз. Вивели побратимів з намету та «оприбуткували» мене втрьох. Але таке ставлення я ще міг терпіти. А далі було лише гірше. Ми потрапили до колишньої буцегарні в Старому Осколі, що перебувала в підпорядкування федеральної служби виконання покарань росії.
— У наших «сінявок» був такий собі «імунітет» на страждання людей: нас охороняв спецназ мвс з «Чорного дельфіну», колонії особливого режиму для довічно засуджених. Били нещадно за будь-яку провину, зокрема й струмом у душі по мокрому тілу, спостереження за нами велося 24/7, сидіти на ліжках не можна було до відбою, під час шикування потрібно було «сидіти на невидимому стільці» — це коли коліна зігнуті на 45 градусів, руки ж знову на лопатках. Годували квашеною капустою або вермішеллю, схожою більше на шматок тіста. На вечерю, правда, завжди була риба. Але порції були мізерні.
Після чергового побиття змусили «зізнатися», що нібито чоловік був зґвалтований керівником
Періодично, схиляючи до співпраці, полонених українських військових кати виводили на «розстріл». Чоловіки самі копали собі могили, потім росіяни клали їх обличчям у землю та робили постріл поряд з головою. А «Джо» росіяни вимусили знятися в ганебному, на їхній погляд, відео — після чергового побиття та погрожуючи ще більш страшними тортурами, його змусили «зізнатися», що нібито чоловік був зґвалтований керівником.
— Вони відзняли три варіанти відео: на першому я розповідаю, що я є «коханцем» командира, на другому — що «віддався» йому за наказом, у третьому — мене нібито покарали у такий спосіб за злодійство. Потім просто змонтували одне з трьох, обираючи «найбільш яскраві» шматки запису. А я погодився на таке, оскільки розумів, що, по-перше, вони не відчепляться аж допоки не заб’ють до смерті, а по-друге, в такий спосіб я міг показати рідним, що я живий, оскільки розумів, що найімовірніше в Україні мене оголосили або зниклим безвісти, або загиблим.
Це відео надалі використав рашистський пропагандист дмитро кисельов в одному зі своїх одіозних «викривальних» монологів, який присвятив сексуальним меншинам в українській армії. Звісно, прикрасивши його своїми бурхливими хворими фантазіями.
Та хоч би як орки не намагалися шантажувати «Джо» публікацією цього бруду, він набув такого собі імунітету — відео вже розгулює інтернетом, а інші інструменти впливу на нього закінчилися. Щодо побиття — саме ним вони й примусили українського військового обмовити себе та командира.
— Було соромно, було ніяково, але вони не змогли мене примусити зрадити присязі! Це головне! Що стосується побратимів — вони навіть були мені вдячні. І за почуття гумору та віри в наші ЗСУ, які надавали сил триматися, і за те, що після того, як росіяни відігралися на мені, вони вже не чіпали товаришів.
Сім місяців «Джо» перебував у полоні. Далі його етапували до тверської області. Умови перебування особливо не змінювалися — допити, катування та побиття за будь-яку провину:
— Били мене показово, обираючи за зростом як «найменшого». На кшталт, подивіться, ми можемо поламати й двометрового богатиря, що тоді говорити про решту?
«Джо» ділиться, що емоційно сильно добивала політична агітація, яку проводили російські кати, та повна інформаційна ізоляція щодо подій в Україні.
— Іноді орки вмикали нам виступи російських пропагандонів — України як держава вже не існує, схід країни стовідсотково проголосував за приєднання до росії. І хоча ситуацією на фронті ми не володіли, але з критичним мисленням у нас було все добре. Щойно ми почули про мобілізацію на території рф, зробили висновки, що на фронті справи в них не дуже… А потім від наших полонених хлопців, які прибули вже після нас, узнали, що Харківщина майже деокупована. І це теж надало нам сил триматися…
Обмін
Про обмін ані «Джо», ані його побратими нічого не знали до останнього. Окупанти їх учергове загнали до автозаків, потім на вантажний літак.
— Приземлилися ми десь у курській області. Далі, натягнувши шапки на очі та помістивши до автобуса, десь повезли. З-під шапки я побачив піксель і зрозумів — нас обміняли! — згадує чоловік.
А потім була реабілітація. Джо втратив близько 40 кг ваги, деякі його побратими були на межі анорексії, дехто з тяжкими пораненнями… Але найгірше вже позаду. Наш герой на днях повертається на службу та планує нищити окупантів, мстячи їм за весь біль та приниження, які вони вимусили відчути…
У Координаційному штабі відбулася зустріч з родинами військовослужбовців, які об’єдналися в Асоціацію захисників Азовсталі, під час якої обговорили проведення рідними мітингів на підтримку полонених.
Про це повідомляє Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
«Організація подібних акцій не має жодного позитивного впливу на домовленості стосовно обмінів», — зазначив представник штабу.
Він додав, що з метою розхитати ситуацію всередині України з Нового року ворог почав масові інформаційні «вкиди» для маніпуляції близькими захисників, які перебувають у неволі.
«Після переговорів українського і російського омбудсменів у Туреччині Москалькова повернулася до росії з конкретними пропозиціями. Наприклад, щодо обміну пораненими. А тепер звинувачує Україну в затримці процесу, відверто маніпулюючи. мовляв, тих, хто повернувся, у нас кидають за грати або відразу відправляють на передову. Так само й щодо затримки обмінів. Ми надали список майже 800 поранених», — зазначив представник штабу.
Він додав, що останніми днями почали дозволяти деяким нашим хлопцям подзвонити рідним. І всі вони телефонують зі словами, що їх відправляють на обмін, а ми, мовляв, не забираємо. Це теж інформаційна операція, спрямована на розкол у суспільстві.
Національне інформаційне бюро при Мінреінтеграції нагадало, що дані військових, які ймовірно перебувають у полоні, слід повідомляти виключно українським профільним інституціям.
Заповнення анкет, отриманих зі смс-повідомлень чи інших неофіційних розсилок, навпаки може завадити звільненню оборонців з полону.
Таким чином ворог може збирати персональні дані полонених і їхніх рідних.
Тож заради безпеки наших захисників Мінре рекомендує їхнім близьким:
– ігнорувати будь-які неофіційні повідомлення;
– не надавати жодної особистої інформації про своїх родичів неперевіреним особам/сайтам/телеграм-каналам;
– повідомляти про випадки незаконного збору персональних даних до правоохоронних органів України.
Повідомити НІБ про потрапляння людини у ворожий полон можна, зателефонувавши на цілодобову гарячу лінію за номером: 16-48 чи скориставшись чат-ботами у Telegram або Viber. Також можна заповнити онлайн-форму на сайті НІБ. Для дзвінків з-за кордону діє номер: +38 (044) 287-81-65.
російський загарбник, який з березня дислокувався у Чугуївському районі Харківської області, розповідає як контрнаступ ЗСУ деморалізував війська зс рф і ті остаточно втратили віру у перемогу.
«За весь період перебування на території України я зрозумів, що російська армія втратила віру в перемогу і командування намагається втекти з поля бою, як боягузи», – говорить 20-річний гранатометник.
Покинуті загарбники були фактично «спалені» шквальним вогнем українських захисників на підході до Шевченкового.
Окупант зізнається, що йому пощастило вижити, бо вчасно здався у полон. Рекомендує робити це й іншим військовим рф.
«Я раджу всім військовим рф здаватися в полон, а батькам – не допускати дітей до контрактів. Це не наша війна», – говорить окупант.
Європейський суд з прав людини 1 липня у рішенні у справі у справі військовополоненого Ярослава Олійніченка щодо забезпечення його прав та надання медичної допомоги зобов’язав рф забезпечити дотримання прав усіх українських військовополонених.
Зокрема, ЄСПЛ вказує, що російський уряд має поважати права Олійніченка та надати йому необхідну медичну допомогу.
Суд також наголосив, що ці тимчасові заходи застосовуються до будь-якого запиту, зробленого від імені українських військових, які перебувають у російському полоні й щодо безпеки здоров’я та життя яких є побоювання.
Як зазначається, за даними української влади, Олійніченко був заступником командира підрозділу і потрапив у полон у Маріуполі. Його дружина заявляє, що до українських військових застосовувалися катування, коли вони перебували в одному з таборів, де, як вважають, утримується Олійніченко. Вона просить ЄСПЛ зобов’язати уряди росії та України встановити місцезнаходження її чоловіка, гарантувати його безпеку та звільнити його.
ЄСПЛ просить уряду російської федерації надати протягом тижня інформацію про те, чи перебуває Олійніченко у російському полоні, а якщо так, то в яких умовах утримується.
Суд також просить уряд України надати будь-яку наявну інформацію протягом тижня.
