Прочитаєте за: 5 хв. 2 Лютого 2023, 18:28
Ми зустрічаємося в кав’ярні поблизу лікувального закладу Міністерства оборони України, де військовослужбовець однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ на псевдо «Джо» проходить військово-лікарняну комісію після російського полону, аби вже за кілька днів повернутися до виконання службових обов’язків.
Переді мною сидить кремезний хлопчина зростом близько двох метрів з неймовірно добрими блакитними очима. Відразу звертаю увагу на руки, які тримають філіжанку кави, — здоровенні долоні з довгими пальцями музиканта. І ранами на кистях…
Росіянин, який виріс в Україні
«Джо», називатимемо його так, адже чоловік попросив не згадувати свого імені, побачив мій зацікавлений погляд та відразу відповів на непоставлене ще запитання:
— Це я поранився в реабілітаційному центрі, коли товариш увімкнув у палаті світло, коли я вже спав. Спрацював набутий у полоні рефлекс — коли «сінявки» заходили до камери серед ночі, ми мусили підірватися з ліжка та представитися: «ув’язнений такий-то». Ось я спросоння і поплутав, що вже вдома, в Україні, серед своїх. Підскочив, вдарився рукою, ось і поранився.
…«Джо» народився в російському новосибірську, але його дитинство минуло на Луганщині. Після школи вступив до Харківської державної академії дизайну та мистецтв. Закінчивши виш, працював у структурі МВС, грав у відомчому оркестрі та жив щасливе життя звичайного українця. Аж допоки орки не вирішили піти повномасштабною війною на Україну.
А вже 26 лютого торік чоловік призвався до лав тероборони на посаду стрільця, згодом пройшов підготовку на бойового медика.
— Спочатку ми, ті хто не мали бойового досвіду, несли службу в тилу — охороняли стратегічні об’єкти та водночас опановували військову справу. Готували нас побратими, які брали участь у бойових діях у 2014-2021 роках на сході країни, — розповідає армієць.
Навесні 2022-го підрозділ «Джо» був перекинутий під Барвінкове. Там чоловік разом із побратимами відчули всю любов «братнього народу», яка виражалася в постійних обстрілах та авіанальотах.
Полон
На початку літа знову відбулася ротація. Цього разу тероборонцям була поставлене завдання обороняти певну ділянку під Слов’янськом.
— Того дня на початку червня я у складі зведеного розвідпідрозділу висунувся для обладнання додаткового спостережного пункту. Зав’язався бій, після чого я та мій товариш потрапили в полон, — пригадує «Джо».
Окупанти відразу «звільнили» чоловіка від засобів захисту зброї, ременя та решти речей. При ньому залишився лише тримач від ножа, який нагадував тримач від кобури.
— Крім того, у мене був паспорт та військовий квиток. Але він був сильно пошкоджений через постійне носіння. Фото відліпилося та було просто вкладене, а вказана посада була сильна затерта. Тому орки, яким мене передали на допит, вирішили, що ці документи мені не належать, а я є українським офіцером-розвідником, тобто вважали мене цінним для них кадром.
Щойно окупанти дізналися, що «Джо» народився в росії, почали схиляти до співпраці.
— Спочатку вони навіть не використовували силу. Відразу вхопилися за місце мого народження. Казали: ти ж русскій. Давай відразу переодягайся, бери зброю та йди вбивати укропів. Отримаєш громадянство, будеш жити, як людина.
«Джо» не погодився на пропозицію, після чого тиск на нього збільшився: почалися тортури — фізичні та моральні.
— Під час допитів ставили роздягненого на коліна, руки були в наручниках, на голові пакет. І нещадно били, сподіваючись отримати хоч якусь інформацію. Правда, обличчя берегли. Я вже потім зрозумів, для чого…
Згодом українського військового перемістили до бєлгородської області в табір для військовополонених. Там він пробув близько тижня.
— Ми розміщувалися в наметах, пересуватися можна було, лише зігнувшись під кутом 90 градусів, вклавши руки на лопатки. Охороняли нас військовослужбовці російської армії. Вони ж нас і катували. Правда, в тих умовах можна сказати, що мені пощастило — мене побили лише раз. Вивели побратимів з намету та «оприбуткували» мене втрьох. Але таке ставлення я ще міг терпіти. А далі було лише гірше. Ми потрапили до колишньої буцегарні в Старому Осколі, що перебувала в підпорядкування федеральної служби виконання покарань росії.
— У наших «сінявок» був такий собі «імунітет» на страждання людей: нас охороняв спецназ мвс з «Чорного дельфіну», колонії особливого режиму для довічно засуджених. Били нещадно за будь-яку провину, зокрема й струмом у душі по мокрому тілу, спостереження за нами велося 24/7, сидіти на ліжках не можна було до відбою, під час шикування потрібно було «сидіти на невидимому стільці» — це коли коліна зігнуті на 45 градусів, руки ж знову на лопатках. Годували квашеною капустою або вермішеллю, схожою більше на шматок тіста. На вечерю, правда, завжди була риба. Але порції були мізерні.
Після чергового побиття змусили «зізнатися», що нібито чоловік був зґвалтований керівником
Періодично, схиляючи до співпраці, полонених українських військових кати виводили на «розстріл». Чоловіки самі копали собі могили, потім росіяни клали їх обличчям у землю та робили постріл поряд з головою. А «Джо» росіяни вимусили знятися в ганебному, на їхній погляд, відео — після чергового побиття та погрожуючи ще більш страшними тортурами, його змусили «зізнатися», що нібито чоловік був зґвалтований керівником.
— Вони відзняли три варіанти відео: на першому я розповідаю, що я є «коханцем» командира, на другому — що «віддався» йому за наказом, у третьому — мене нібито покарали у такий спосіб за злодійство. Потім просто змонтували одне з трьох, обираючи «найбільш яскраві» шматки запису. А я погодився на таке, оскільки розумів, що, по-перше, вони не відчепляться аж допоки не заб’ють до смерті, а по-друге, в такий спосіб я міг показати рідним, що я живий, оскільки розумів, що найімовірніше в Україні мене оголосили або зниклим безвісти, або загиблим.
Це відео надалі використав рашистський пропагандист дмитро кисельов в одному зі своїх одіозних «викривальних» монологів, який присвятив сексуальним меншинам в українській армії. Звісно, прикрасивши його своїми бурхливими хворими фантазіями.
Та хоч би як орки не намагалися шантажувати «Джо» публікацією цього бруду, він набув такого собі імунітету — відео вже розгулює інтернетом, а інші інструменти впливу на нього закінчилися. Щодо побиття — саме ним вони й примусили українського військового обмовити себе та командира.
— Було соромно, було ніяково, але вони не змогли мене примусити зрадити присязі! Це головне! Що стосується побратимів — вони навіть були мені вдячні. І за почуття гумору та віри в наші ЗСУ, які надавали сил триматися, і за те, що після того, як росіяни відігралися на мені, вони вже не чіпали товаришів.
Сім місяців «Джо» перебував у полоні. Далі його етапували до тверської області. Умови перебування особливо не змінювалися — допити, катування та побиття за будь-яку провину:
— Били мене показово, обираючи за зростом як «найменшого». На кшталт, подивіться, ми можемо поламати й двометрового богатиря, що тоді говорити про решту?
«Джо» ділиться, що емоційно сильно добивала політична агітація, яку проводили російські кати, та повна інформаційна ізоляція щодо подій в Україні.
— Іноді орки вмикали нам виступи російських пропагандонів — України як держава вже не існує, схід країни стовідсотково проголосував за приєднання до росії. І хоча ситуацією на фронті ми не володіли, але з критичним мисленням у нас було все добре. Щойно ми почули про мобілізацію на території рф, зробили висновки, що на фронті справи в них не дуже… А потім від наших полонених хлопців, які прибули вже після нас, узнали, що Харківщина майже деокупована. І це теж надало нам сил триматися…
Обмін
Про обмін ані «Джо», ані його побратими нічого не знали до останнього. Окупанти їх учергове загнали до автозаків, потім на вантажний літак.
— Приземлилися ми десь у курській області. Далі, натягнувши шапки на очі та помістивши до автобуса, десь повезли. З-під шапки я побачив піксель і зрозумів — нас обміняли! — згадує чоловік.
А потім була реабілітація. Джо втратив близько 40 кг ваги, деякі його побратими були на межі анорексії, дехто з тяжкими пораненнями… Але найгірше вже позаду. Наш герой на днях повертається на службу та планує нищити окупантів, мстячи їм за весь біль та приниження, які вони вимусили відчути…
Фото автора