«Моє місто окупанти перетворили на примару, домівку — знищили, отже, що ж мені ще залишається, окрім як воювати і робити все можливе, аби ця чума не розповзалася Україною».
Так починає свою розповідь зв’язківець Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони на псевдо «Мес».
Чоловік родом із Горлівки Донецької області. Свого часу він закінчив Донецький політехнічний технікум, де освоїв професію системного адміністратора. Згодом переїхав до Вугледара і присвятив себе улюбленій справі. Так тривало аж до 24 лютого 2022 року.
— Перші дні широкомасштабного вторгнення були схожі на пекло. По місту летіли снаряди всіх калібрів. У нас зникло світло, газ. Звичайні мирні люди гинули… — із сумом пригадує військовий. — Тоді я був розгублений і не до кінця розумів, що ж робити, але мені зателефонував друг і запитав: «То ти просто сидітимеш чи врешті-решт візьмеш себе в руки і гайда до мене?». Це було те, що потрібно для мене на той момент — така собі прочуханка, яка все розставила по своїм місцях.
Тож, 3 березня «Мес» уже був у територіальному центрі комплектування, а незабаром в одному з підрозділів тероборони, де освоював нову для себе професію — зв’язківця.
— Найважче було почати, тим паче здобувати знання доводилося одразу на практиці в польових умовах. Перше, що зрозумів — зв’язок постійно розвивається, тому потрібно постійно навчатися, філонити тут не вдасться. А ще це безперервна робота 24/7 за будь-яких умов: у спеку та холод, вдень і вночі, під кулями, — ділиться враженнями зв’язківець.
«Мес» швидко освоїв свою справу, і вже за місяць став незамінним спеціалістом у підрозділі. Встановлювати Starlink, перепрошивати радіостанції й прокладати польові дроти — це лише маленька частина великої роботи, яку зв’язківець виконує на передовій.
— Наше завдання — це не лише налагодити зв’язок, а й зробити його якісним та стабільним. Також важливим є захист, тобто наш зв’язок має бути, так би мовити, невидимим для ворога. В цілому, це дуже цікава робота. адже не завжди є всі необхідні ресурси, щоб реалізовувати деякі ідеї в життя, але тут у пригоді стає українська винахідливість, — з гордістю каже військовий.
Нерідко воїнам-зв’язківцям доводиться працювати на «нулях», де й голови не піднімеш через ворожі обстріли. Але попри це вони виконують свою роботу, адже розуміють, що запорукою знищення окупантів є успішна комунікація, яка неможлива без зв’язку.
— Приїхали, розгорнулися, налагодили апаратуру. Звісно, ситуації бувають дуже різними й непередбачуваними, але потрібно залишатися спокійним і робити свою справу швидко та якісно, — говорить зв’язківець.
За більш ніж півтора року невтомної праці «Мес» мав 10 днів відпустки, під час якої відвідав батьків і сестру, що змушені були покинути свої домівки через російську агресію. Вони довго розмовляли, згадували життя до широкомасштабного вторгнення і плакали.
— Моєї квартири у Вугледарі вже немає, сестри дім завалився, а всіх рідних і друзів розкидало Україною й не тільки. Ось так ворог «звільнив» нас від спокійного життя і щастя. Тепер у нас багато бійців з окупованих територій, і в усіх є одна на всіх мрія — випалити російську чуму з наших домівок. Кожен для цього робить все можливе, зокрема ми працюємо так, щоб наші військові ніколи не залишалися без зв’язку, — підсумовує «Мес».
Раніше АрміяInform розповідала про унікальний підрозділ аеророзвідки, котрий у складі Дніпропетровської бригади територіальної оборони активно протистоїть російським окупантам. Діяльність його дуже ефективна в плані пошуку противника, розвідки ворожих позицій та, зрештою, знищення московських зайд. Цей підрозділ ще на початку формування самої ж бригади тероборони створював український офіцер на прізвисько «Смерч». У війську він людина не нова, тому знав, як і з ким формувати абсолютно новий військовий колектив.
— За спеціальністю я інженер-мостовик, фах, так би мовити, технічно-будівельного спрямування. Під час Антитерористичної операції та ООС неодноразово виконував складні завдання з наведення мостів через водойми на Донеччині та Луганщині, — розповідає офіцер. — Проте ті завдання, котрі ми виконували тоді, не до порівняння з тими, які виконуємо зараз. Тим паче, що в бригаді тероборони я одразу приступив до створення першого у бригаді взводу аеророзвідки. Всі розуміли, що він дуже потрібен і буде точно ефективним, тож докладали максимум зусиль для його формування.
«Смерч» починав практично з «нуля», в буквальному сенсі цього слова. Максимально швидко відібрав хлопців з різних підрозділів, котрі мають те чи інше відношення до керування квадрокоптером, або хоча б займалися фото- відеозйомкою, та приступив до їхнього навчання.
— За досить короткий час я і моя команда опанували практично всі засоби аеророзвідки, які були нам доступні, — продовжує «Смерч». — Працювали із засобами РЕБ, вивчали ТТХ всіх можливих дронів та опановували систему управління «Кропива». Коли був час — нам допомагали професійні артилеристи, показували, як правильно коригувати вогонь для мінометників, ствольної чи реактивної артилерії з приданих підрозділів. І, хочу сказати, що тепер «Шершень» — це команда кмітливих та високомотивованих хлопців, котрі з самого початку горіли бажанням якнайшвидше на практиці показати те, на що здатна справжня українська аеророзвідка.
Зараз «шершні» працюють щодня за будь-якої погоди та умов: дощ, сніг, туман чи ворожий обстріл — не перешкода аеророзвідникам. Проте, зважаючи на всі успіхи та досягнення захисників України, є одна нагальна проблема.
— Наразі бої з окупантами ведуться в основному за допомогою артилерії та важкої бронетехніки. Щоб знищувати ворожі цілі — потрібні дрони. Багато дронів. московити вже навчились полювати на наші квадрокоптери за допомогою станцій радіоелектронної боротьби та антидронових рушниць. Так, ми їх перехитруємо, намагаємось обходити перешкоди, але все одно — найнеобхідніша річ зараз, я вважаю, сучасні та потужні дрони, — запевняє «Смерч». — Це очі для нашої артилерії, котра знищує важливі ворожі об’єкти, техніку та піхоту росіян.
Куратор дніпропетровських «шершнів» зараз займається бойовою підготовкою особового складу бригади, проте завжди навідується до своїх колишніх підлеглих. Каже, що допомагатиме їм до самої Перемоги та скільки вистачить сил…
Інструктор з навчання водіння автомобіля Тульчинського РСТК, що на Вінниччині, 58-річний Олег Біленький з перших днів широкомасштабного вторгнення рф на нашу землю пішов захищати Україну. Разом із сином і зятем. Сьогодні він ділиться спогадами про ті тривожні, сповнені драматизму дні й ночі.
«Взявши слухавку, я почув: „Почалося, батьку…“»
— Класик стверджував, що в кожного своя дорога на війну. А як ти опинився на ній? За повісткою?
— Не зовсім так. 23 лютого минулого року я приїхав до своєї доньки Тетяни, яка проживає у Вінниці, на гостини. Наступного дня, десь о п’ятій ранку, мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував син Володимир, який перебував у той час у Пісках — неподалік Донецька. Взявши слухавку, я почув: «Почалося, батьку…».
Так ось, почувши ці два слова, я відразу зрозумів, що саме «почалося». Я спитав лише одне: що він особисто збирається робити в цій ситуації. Володя сказав, що бачить себе на війні. Ми домовилися зустрітися в Умані. Там ми з ним і ще одним Володимиром — чоловіком доньки — вирішили йти захищати рідну землю.
— І подалися до Територіального центру комплектування?
— Я запропонував зробити саме так, але син не погодився. Ти ж знаєш, що наприкінці зими оскаженіла кацапня перла на Київ. Мій Володя запропонував їхати до столиці. Там ми вступили до підрозділу, яким керувала Маруся Звіробій, і з якою мій син був давно знайомий. Нам видали зброю, військову форму, іншу амуніцію. І підрозділи батальйону зайняли позиції на околиці столиці — на бучанському напрямку, звідкіля нависала чи не найбільша загроза місту. Знаєш, сьогодні істоти, які зрадили свою Україну й перейшли на службу московитам, називають себе «ополчєнцамі». Розбійники з великої дороги, нікчемні істоти — ось хто вони в моїх очах. А ось ми, хто тоді став на захист Києва, дійсно були ополченцями — захисниками своєї землі.
— Злагодження проходили?
— Яке злагодження могло бути в ті дні? Тоді ж московити за кілька днів майже дісталися Києва й готові були вже святкувати перемогу. Особисто я не бачив, але мої побратими розповідали, що в деяких підбитих бронемашинах, які не згоріли, знаходили парадну форму росіян: у ній вони збиралися пройтися Хрещатиком.
«Бажання поквитатися з тими, хто прийшов сюди вбивати твоїх дітей, батьків, допомогло хлопцям стати солдатами за лічені дні»
— Ти в минулому людина військова, знав, як поводитися зі зброєю, умів прицільно стріляти. Але ж поруч опинилися хлопці, які про армію знали хіба що з книг і кінофільмів і ніколи не тримали автомата в руках…
— Так, армійську службу я проходив на посаді інструктора-парашутиста у тодішніх повітряно-десантних військах колишнього срср. Але були й такі, про яких ти кажеш. Але чи розуміння смертельної небезпеки, що нависла над Україною, та й твоїми найріднішими людьми, чи палке бажання поквитатися з тими, хто прийшов сюди вбивати твоїх дітей, батьків, допомогло хлопцям стати солдатами за лічені дні. Такий приклад: у моєму взводі був тернополянин Мишко — сорокарічний чоловік, який відслужив рік у війську. Він розповідав, що під час служби йому потрібно було як мінімум 10 хвилин для того, щоб розібрати й зібрати автомат, а кулемета він узагалі в очі не бачив. А тут, під Києвом, він робив це за 2-3 хвилини.
«На фронті я побачив справжніх патріотів України»
— До бойових зіткнень із ворогом тоді справа не дійшла?
— Безпосередньо на наших позиціях таких зіткнень не було. Взвод, у якому я служив, займався протидиверсійною роботою — її в той час вистачало з головою. Адже прилегла територія до Києва кишіла покидьками на кшталт тих, хто нині наводить російські ракети на мирні міста й села нашої країни. Якщо сьогодні, коли всі бачать, що бліцкригу не вийшло в московитів, знаходяться подібні нікчеми, то тоді, коли важко було спрогнозувати фінал вторгнення, їх було в рази більше. Ми затримували всіх підозрілих осіб і передавали їх спецслужбам.
«Взвод, у якому я служив, займався протидиверсійною роботою — її в той час вистачало з головою»
У ті дні я переконався в тому, якими мужніми, готовими скласти голови за свою землю, є українці. Про всіх так не скажу, але на фронті я побачив справжніх патріотів України. Не маючи бодай поверхневої підготовки, вони відбивали атаки регулярної російської армії, у тому числі десантно-штурмових підрозділів — тих, що, за словами придуркуватого лукашенка, мали за три години захопити Київ.
— Як ти, Олеже, опинився у Збройних Силах?
— У квітні весь наш взвод був направлений до 199-го навчального центру десантно-штурмових військ, який був у Житомирі. Там упродовж чотирьох тижнів ми займалися бойовим вишколом. І займалися так, що ввечері, після занять, діставшись ліжок, падали на них наче мертві. Все через інтенсивність занять, шалені морально-фізичні навантаження. Зізнаюсь чесно: там, на полігоні, ми навіть ображалися на командирів, вважаючи, що вони нас «заганяють». Потім, коли ми брали участь у бойових зіткненнях з росіянами, подумки дякували їм. Адже ті навички, які ми тоді отримали, допомагали нам не лише чинити ворогу достойний спротив, а й врятували чимало людських життів.
— Чого ж ви там навчалися?
— Стріляти з різних видів стрілецької зброї, долати водні перешкоди, проводити розвідувальні дії тощо.
— Куди проліг твій подальший шлях після навчального центру?
— У район міста Ізюм, що на Харківщині, яке на той час було під контролем росіян. Нас розділяв Сіверський Донець. Ми намагалися «урізноманітнити» життя росіян, даючи їм зрозуміти, що прогулянки, навіть Слобожанщиною, яку вони вважають «іcконно русскою землею», не буде. Сказати, що сили були нерівними — нічого не сказати: і за чисельністю особового складу, і за озброєнням вони переважали нас в рази. Проте ми чинили достойний спротив і всі атаки ворога захлиналися.
— У звільненні Слобожанщини брав участь?
— Ми створювали для підрозділів, що наступали, умови. Наприклад, імітуючи наступ, відтягували сили ворога. Після того як вигнали з Харківщини кацапню, нас відправили на ротацію. У Дніпропетровську область, звідкіля я потрапив до військового госпіталю: загострилась проблема з колінами, які були травмовані під час ракетного обстрілу, мені стало вкрай важко пересуватися. Після тривалого лікування й операцій мене комісували. Сталося це в березні цього року.
«Син командував нашим взводом»
— Олеже, а син і зять весь час були поруч із тобою?
— Так. Син командував нашим взводом. Хлопці морально підтримували мене, одна їхня присутність додавала сил і бажання бити ворога. Правда, приблизно так і вони відгукувалися про мою присутність. Син командував нашим взводом у розвідувальному батальйоні ДШВ.
— Де він зараз?
— Старший лейтенант Володимир Біленький передавав свій бойовий досвід мобілізованим в одному з навчальних центрів, а зараз (станом на липень. — Авт.) займається формуванням нового підрозділу.
— Як ти почуваєшся сьогодні?
— Почуваюся більш-менш нормально й горю бажанням уже знову сісти за кермо свого навчального автомобіля. Скучив і за нашим провінційним, але таким прекрасним містом Тульчином, за своїми земляками. До речі, чимало жителів нашого містечка поповнили лави українського війська з перших днів російського вторгнення. Левова частка добровільно, не чекаючи повісток, уже 24 лютого із самого ранку прийшли до ТЦК. Але не всім судилося повернутися до рідних домівок…
Скучив також і за своїм колективом, де почуваюся дуже комфортно. Якщо стан здоров’я різко не погіршиться, то готовий знову взятися за автомат чи кулемет. Коли на українські міста й села летять «Кинджали» й «Іскандери», на фронті гинуть наші співвітчизники, а частина території окупована цими московитами-покидьками, на душі не може бути спокійно. І якщо ти не візьмешся за зброю і не знищуватимеш орків, вони можуть завтра чи післязавтра бути й у твоїй оселі…
— Наостанок тривіальне запитання: яка твоя найбільша мрія?
— Щоб якомога скоріше кацапські зайди покинув нашу землю і ми із сином Володею посиділи за святково-переможним столом, перехилили чарчину за нашу перемогу й тих, хто вже ніколи не побачить своїх дітей, батьків, дружин. Цією мрією й живу…
Битва під Краваном (мініатюра з «Вігілій короля Карла VII»)
В історії війн є чимало прикладів, коли утримання чи з протилежного боку захоплення певного населеного пункту мали на меті забезпечити власну чи, відповідно, зруйнувати ворожу логістику. Зберегти стабільне сполучення між підрозділами своїх військ або частинами підконтрольних володінь чи порушити його між частинами сил або територій ворога було метою сотень, якщо не тисяч значущих військових операцій.
600 років тому, 31 липня 1423 року, під час Столітньої війни між Францією та Англією відбулась одна з таких важливих битв — битва при Кравані. Вона вкотре засвідчила, що, воюючи не числом, а вмінням, вмотивовані бійці спроможні перемагати ворога, який суттєво переважає кількістю, а водну перешкоду можна успішно подолати, подавивши ворожий вогонь влучними пострілами власної артилерії і забезпечивши безперешкодне форсування річки.
Король Франції Карл VI (ліворуч) та король Англії Генріх V (праворуч)
До 20-х років XV століття Столітня війна (1337-1453) тривала вже понад 80 років. Це не були роки безперервних бойових дій із чітко розмежованою лінією фронту. Протистояння то спалахувало, то послаблювалось, а масштабні воєнні кампанії та битви змінювались тривалими періодами затишшя й інтриг, під час яких часом складались карколомні політичні конфігурації. Одна з них виникла 1422 року, коли раптово один за одним померли спочатку король Англії Генріх V (31 серпня) та король Франції Карл VI Божевільний (21 жовтня).
Згідно з угодою, укладеною незадовго перед цим, 1420 року в Труа, корони обох померлих королів мали перейти до десятимісячного Генріха VI, сина Генріха V і Катерини Французької. Це рішення підтримали англійці й англо-французька партія «бургиньйонів» або бургундців — прибічників герцога Бургундського. Регентами при королі-немовляті стали у Франції герцог Бедфорд, а в Англії герцог Глостер. Внаслідок цього на карту було поставлене саме існування французької держави — йшлося про повну втрату Францією суверенітету, яка ставала частиною об’єднаного англо-французького королівства.
Червоним колом позначено Бурж — столицю дофіна, «буржського короля» Карла VII
Не дивно, що частина французької знаті, так звана партія «арманьяків» (прихильників графів д’Арманьяк і герцогів Орлеанських), відмовилась визнавати умови договору 1420 року в Труа і проголосила королем сина Карла VI Божевільного дофіна (спадкоємця королівського престолу) Карла під ім’ям Карла VII.
Утім, королем Карл VII міг називатися лише номінально, оскільки не мав змоги провести справжню коронацію. Відбутися вона малу у Реймсі, однак це місто перебувало під контролем англійців. У результаті цього столицею Карла VII на довгий час стало містечко Бурж на південь від Луари, після чого його почали називати «буржським королем». Владу Карла VII визнали низка провінцій, розташованих у центрі, на півдні, південному сході та південному заході країни, на його боці проти англійців виступив граф д’Омаль півночі у Пікардії. Бойові дії спалахнули з новою силою.
Міські мури Кравана
Одним із ключових міст, важливих одночасно для обох сторін збройного конфлікту, стало місто Краван, розташоване приблизно на 190 км південніше Парижа на річці Йонна. Через місто проходив шлях, що з’єднував Париж з Бургундією, що визначило його логістичне значення.
Французам — прибічникам Карла VII з партії арманьяків або дофіністам — контроль над Краваном дозволяв не лише розірвати комунікацію англійців та їхніх прибічників між Парижем і Бургундією. Також це давало прибічниками дофіна можливість підтримувати зв’язок між Пікардією на півночі та основними володіннями Карла VII на півдні і створювати загрозу наступу як на північ на Париж, так на південь до Бургундії.
Натомість англійцям та бургундцям Краван був важливий як сполучний пункт між Бургундією та Парижем. Контролюючи місто, вони могли нівелювати загрозу наступу французів з цього напрямку й розірвати зв’язок між французькими провінціями, що підтримували Карла VII.
Краван на карті поділу Франції за часів Столітньої війни (1420-ті роки)
Це обумовило посилену увагу ворожих сторін до міста, внаслідок чого воно кілька разів переходило з рук у руки. Початково його контролювали бургундці, однак потім Краван за сприяння Карла VII захопив бастард Гійом де ла Бом, ставши міським капітаном. Невдовзі, у липні 1423 року, бургундцям вдалося повернути контроль над Краваном — зрадники з міської варти впустили їх усередину міських стін, після чого нетривалий запеклий бій з прибічниками Карла VII завершився поразкою французів, змушених утікати з міста.
Прагнучи повернути контроль над містом, дофіністи взяли його в облогу. Королівська рада Карла VII ще перед захопленням Кравана бургундцями направила до міста приблизно 10-12 тисячне військо, яке складалось із загонів під командуванням коннетабля Джона Стюарта, графа Бьюкена, та маршала Франції Аморі де Северака. Значну, якщо не переважну частину цього війська, становили іноземні найманці — шотландці, іспанці, ломбардці, арагонці. У липні 1423 року це військо взяло Краван в облогу.
Атака на міст під час битви під Краваном
Зі свого боку бургундський гарнізон Кравана звернувся по допомогу до бургундців. У відповідь «бургіньйони» та англійці спромоглися зібрати приблизно 4-6 тисячне військо під командуванням Жана де Тулонжона, сеньйора де Сансе на прізвисько «Кривий» та графа Солсбері. Бургундські й англійські загони зустрілись 29 липня 1423 року в Осері, де випрацювали план спільних дій. Наступного дня об’єднане англо-бургундське військо виступило в напрямку на Краван. Марш і неймовірна спека надзвичайно виснажили військо, тому, підійшовши до міста й виявивши позиції дофіністів, англійці та бургундці вирішили уникнути бою й отаборитися.
Битва відбулась наступного дня, 31 липня 1423 року. Близько 10-ї ранку англійці вийшли з табору на південь, рухаючись по західному берегу річки Йонни. Їхньою метою був вибір найкращої позиції для бою. Французи супроводжували ворога, просуваючись паралельно йому вздовж західного берега. Зупинились обидва війська поблизу вузького мосту, після чого ще близько трьох годин вичікували, спостерігаючи за противником і плануючи власні дії. Воєначальники вважали, що перевагу матиме та сторона, яка стоятиме в обороні, бо атакуючому супротивнику доведеться долати водну перешкоду. І хоча ширина Йонни в цьому місці сягала заледве 50 метрів, а глибина була незначною — піхотинцеві до пояса, річка здавалась достатньою перешкодою для того, щоб суттєво уповільнити просування ворога, підставивши його під удар лучників та артилерії.
Битва під Краваном 31 липня 1423 року
Протистояння військ тривало близько трьох годин, аж доки граф Солсбері не наказав атакувати французів, переправляючись через річку. Шотландські лучники спробували обстріляти англійців, щоб зірвати переправу, однак у відповідь відкрили вогонь бургундські пушкарі, влучні постріли яких буквально викошували ворожі ряди. Це дозволило англійцям успішно подолати річку і вклинитись у стрій дофіністів — розпочався рукопашний бій. Одночасно англійці атакували міст, який охороняли шотландці.
Певний час суттєва чисельна перевага дозволяла французам утримувати позиції. Остаточно зломив їхні сили удар з тилу, коли комендант обложеного Кравана наказав гарнізону відкрити ворота й атакувати ворога. Опинившись між молотом і ковадлом, дофіністи спішно відступили, причому найменш стійкими виявились саме іноземні найманці — іспанці та ломбардці, а також гасконці. Найдовше проти англійців тримались уперті шотландці, які захищали міст через Йонну, однак зрештою і їхній опір було зламано.
читайте також:
Перемога англо-бургундського війська була повною й беззаперечною. Втрати французів становили від однієї до 5 тисяч бійців, тоді як їхні вороги втратили близько 500-600 солдатів. Здобуття і міцне закріплення у Кравані дозволили англійцям та бургундцям розірвати зв’язок Пікардії з півднем Франції, змусивши дофіністів у різних частинах країни воювати нарізно.
Поразка під Краваном суттєво підважила позиції Карла VII і призвела до того, що дофіністи програли ще кілька значних битв, зокрема знамениту битву біля Вернеї 17 серпня 1424 року. На тривалий час бойовий дух французів було підірвано, і лише поява славнозвісної Орлеанської діви Жанни д’Арк кардинально змінила ситуацію на користь Франції та Карла VII Звитяжного.
Військові капелани — це невіддільна складова частина Збройних Сил України, які несуть на собі відповідальну місію не тільки захисту та безпеки, а й духовної підтримки воїнів. Військові капелани — це люди, які поєднують у собі дві важливі ролі: духовного лідера та військового служителя. Вони здатні проникнути в серця та душі воїнів, почути їхні сумніви і страхи та водночас забезпечити релігійні обряди й ритуали, що мають велике значення для багатьох військовослужбовців.
Одним із таких людей є молодший лейтенант капеланської служби Артем Капиця, який служить в одному з підрозділів Сил підтримки. Чоловік родом із Хмельницького, навчався в місцевій школі. У 2012 році вступив до Львівської православної богословської академії, яку закінчив у 2016 році.
Участь в антитерористичній операції
Коли розпочалася російсько-українська війна, Артем не міг залишатися осторонь, тому перевівся на заочну форму навчання та пішов служити до лав Національної гвардії України.
Перші місяці я навчався на сержантських курсах у місті Золочеві Львівської області. Дістав звання молодшого сержанта. І вже через кілька місяців поїхав на виконання завдань у район АТО, — розповідає Артем. — У мене була посада помічника начальника військового наряду, тому я заступав старшим зміни блокпоста. Коли ми приїхали в Новоазовськ, укріплювали розбитий блокпост і налагоджували пропускну систему. Також виконували завдання на Бахмутській трасі.
Підрозділ, у якому перебував Артем, займався створенням блокпостів, патрулюванням для забезпечення громадського порядку, зокрема в містах, які звільняли від російських окупантів.
— Найбільше запам’ятався один із перших виїздів, коли наш підрозділ їхав з Маріуполя в Новоазовськ міняти одну з бригад. Ніч, нічого не видно, дощ січе, працюють ворожі гради. Ми кожні 15-20 хвилин зупинялися, щоб перечекати обстріли. Саме тоді ті, хто раніше не вірив у Бога, просили мене помолитися. Адже, я вважаю, війна змінює погляди, і навіть найзапекліші атеїсти починають вірити в Бога, — розповідає капелан.
Перші два роки служби Артем провів у Хмельницькому. Згодом перевівся в роту спеціального призначення у Кам’янець-Подільський. За цей період неодноразово побував у районах ведення бойових дій, об’їздив значну частину Донецької та Луганської областей: Трьохізбенка, Широкине, Новоазовськ, Мар’їнка, Маріуполь, Донецьк, список населених пунктів можна продовжувати довго, адже підрозділ постійно відправляли на завдання у різні райони.
Після закінчення контракту Артем подався вже за своєю освітою на священника. 26 червня 2016 року архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря) рукоположив його у сан диякона у храмі Всіх Святих міста Ніжина.
А вже в липні 2016 року архієпископом Чернігівським і Ніжинським Євстратієм (Зоря) був рукоположений у сан священника у храмі Святих первоверховних апостолів Петра і Павла у селі Озерне Козелецького району Чернігівської області та призначений настоятелем та головою Парафіяльної ради церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Пархимів Козелецького району Чернігівської області.
Про шлях до військового капеланства
Шлях Артема до капеланства розпочався ще в дитинстві, коли його захоплення церковними службами переросло з простого дитячого інтересу у повноцінну духовну діяльність.
— З 9 років я у церкві. Спочатку це був просто дитячий інтерес, — розповідає Артем. — Але з часом, коли я вивчив всі літургії, моя увага переключилася на проповіді, і я зрозумів, що моя доля буде пов’язана з духовенством. А коли в житті трапилася ще й військова сфера, і вона мені також дуже сподобалася, я вирішив об’єднати ці два напрями. Я дізнався, що можна стати військовим капеланом.
Артем розпочав свою капеланську діяльність на добровільних засадах. Згодом з’явилися цивільні посади військових капеланів і у червні 2017 року він приєднався до 19-ї ракетної бригади. Там Артем здійснював капеланську діяльність близько двох років. За цей час спільними зусиллями збудували на території частини церкву, що стала місцем для духовного зосередження військових.
У грудні 2017 року Артем у Львівській Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного завершив базовий курс військових капеланів та отримав сертифікат відповідного рівня підготовки.
Проте бажання зробити духовну підтримку військовослужбовців своїм головним покликанням привело Артема до участі у Всеукраїнському з’їзді військових священників у 2018 році в Дніпрі. Там разом із колегами він працював над створенням закону та алгоритму дій для визнання військового капеланства на законодавчому рівні.
— Згодом я став парафіяльним священником у соборі Архистратига Михаїла, де чекав, поки на законодавчому рівні буде офіційно затверджено військову посаду капелана, — розповідає Артем.
За його словами, перш ніж піти в капеланство, у священника має бути визнана духовна освіта мінімум бакалавра. Також він повинен отримати мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. І вже тоді капелан підписує контракт, отримує первинне звання офіцера та може здійснювати капеланську діяльність.
Широкомасштабне вторгнення…
— Війна — це страшне випробування, але ми повинні пройти його разом, —каже військовий капелан у своєму спогаді про початок широкомасштабного вторгнення. Він пригадує, як саме цього дня перебував у дорозі, коли дізнався про початок великої війни. Хоча Артем був готовий до цього, все ж таки важко було повірити в те, що це можливо в сучасному світі.
— Тоді я зрозумів, що перед нами тепер велика дорога до відновлення свободи нашої країни. І ми мусимо завершити нарешті цю війну, — каже Артем.
На той час він був парафіяльним священником у соборі Архистратига Михаїла. Разом зі своєю парафією вони допомагали у зборі коштів та речей для підтримки військових.
У квітні 2023 року Артем отримав свідоцтво про державне визнання документа про вищу духовну освіту, а згодом Державною службою України з етнополітики та свободи совісті йому було видано мандат на право здійснення військової капеланської діяльності.
Після цього Артем відразу прийшов у ТЦК та СП з документами, щоб стати на посаду військового капелана. Пройшов комісію і вже через кілька днів прибув до однієї з військових частин Сил підтримки для проходження служби.
— Діяльність військового капелана охоплює чотири напрямки: душпастирську опіку, релігійно-просвітницьку, соціально-доброчинну роботу та надання рекомендацій командувачу частини. Також кожен капелан має свого помічника, який допомагає виконувати завдання. Якщо військовий капелан виїжджає в райони ведення бойових дій, помічник забезпечує охорону капелана, оскільки самому капелану згідно із законом заборонено мати зброю, — розповідає Артем.
За роки життя військовий капелан отримав чимало відзнак: «За участь в антитерористичній операції», 2018 року відповідно до Указу Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета нагороджений церковною медаллю «За жертовність і любов до України». Також 2018 року Артем отримав медаль та подяку від Міністра оборони України за активну участь у підготовці та проведенні параду військ з нагоди 27-ї річниці незалежності України та 100-річчя відродження української державності, нагороджений грамотою від Голови Синодального управління військового духовенства митрополита Іоанна (Яременка).
— Мій девіз — завжди бути поруч, — підкреслює Артем, наголошуючи на важливості ролі військового капелана у підтримці військових і забезпеченні їхнього духовного благополуччя.
Артем Капиця — приклад людини, яка знайшла своє покликання у поєднанні військової служби з духовним лідерством. Його віра та військова мужність перебувають у гармонії, допомагаючи йому служити як капелану у важкий час війни, наділяючи воїнів силою та спокоєм у їхній місії захисту своєї країни.
З цим військовослужбовцем ми познайомилися під час тренувань його підлеглого особового складу на одному з полігонів на Запоріжжі. Він голосно та впевнено керував діями своїх хлопців під час тренувальних штурмових дій: декому підказував, як краще робити, а як не потрібно, підганяв хлопців та водночас нахваляв їх. Цікава та правильна методика, і вона дієва, а головне — подобається хлопцям.
— Це вже не ті воїни, котрі прийшли в нашу тероборону на початку російського вторгнення, — розповідає командир взводу однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ на прізвисько «Гімлі». — Хлопці мусять постійно тренуватись, працювати в малих та великих групах. Один у полі не воїн, треба працювати командою, аби досягти позитивного результату в реальному бою. Кажу це з досвіду, бо ж сам добряче повоював минулого року…
Розповідь офіцера дещо перервалася. Проте згодом він продовжив. Мабуть, важко згадувати про важкі бої проти переважаючої сили противника в самому пеклі.
— Знаєте, я колись закінчував військову кафедру та маю військову спеціальність артилериста, проте якось так склалось, що пішов з початку війни в добровольче формування «Варта Дніпра» й до призначення командиром взводу в бригаду територіальної оборони я встиг уже побувати в багатьох гарячих місцях нашої держави, — продовжує «Гімлі». — Перше бойове хрещення було в мене в Балаклеї. Там ми проводили стабілізаційні дії після просування наших Сил оборони на Харківщині. Наше завдання було виявити, знешкодити або ж за можливості взяти в полон тих окупантів, котрі не встигли втекти з населеного пункту. Навіть попри те, що місто було, умовно кажучи, визволене, московити продовжували обстрілювати Балаклею з артилерії та авіації. Ми виїздили невеличкими групами вночі й відпрацьовували завдання в тих місцях, куди для нас вже була «наводка».
Офіцер каже, що тоді досить багато місцевого населення разом з окупантами втекло до росії, бо ж боялись відповідальності за колабораціонізм. Ті, хто залишились патріотами України, або евакуювались з міста, або ж ховались подалі від очей русоорків.
— Ми не лише окупантів вишукували в місті, а й тих, хто був поплічником ворожої армії, — стверджує комвзводу. — Але найбільше нам все ж траплялись солдати-буряти. Їхні розбиті підрозділи нишпорили ще по підвалах та знищених будівлях у пошуках харчів. Без їжі, води та майже без боєприпасів вони були досить непередбачуваними та небезпечними. Практично ніхто з цієї національності не хотів потрапити в полон, тому ми діяли по ситуації. Інші ж «регуляри» росармії здавались самі. Ніхто тоді не знав, звідки чекати небезпеки, тож працювали інтуїтивно та в команді. Саме тому зараз на тренуваннях я вимагаю цього від своїх підлеглих.
«Гімлі» розповів, що раніше полюбляв займатись боями на ножах, тренувався у спеціалізованих школах. Зараз же через брак часу намагається практикуватись самотужки, але й був би радий навчити того, що вміє сам, охочих опанувати мистецтво ножового бою.
— На після війни є багато планів, — усміхається офіцер. — Можливо, все ж таки залишусь в армії. Та до того моменту мушу підготувати наших військовослужбовців, зробити з них справжніх професіоналів військової справи, аби Перемогу здобували з найменшими для себе втратами, але з хорошими ворожими трофеями.
Марина, фельдшер батальйону механізованої бригади «Холодний Яр», з лютого 2022 року вивозить поранених з поля бою на своїй уже третій МЛ-ТБ. Водій однієї з них загинув під час евакуації в харківській операції, сама дівчина дійшла до Бахмута «лише» із шістьма контузіями. Говорить, що кожен реагує на поранення по-різному: «Одному відірвало ногу, а він ще й мене заспокоює, а хтось плаче від подряпини рикошетом».
Під час нашої зустрічі несподівано виявляється, що спокійна й розсудлива фельдшерка має грізний позивний «Відьма». Насправді він походить від співзвучності із прізвищем, і загалом хлопці мотопіхотного батальйону тепло та з повагою говорять про свого бойового медика.
Назва «бойовий медик» стосовно Марини — це не для красного слівця. Вона майже рік працювала на евакуації поранених із самого пекла боїв — від Ізюма до Бахмута.
— Я дізналась, хто у нас командування бригади, тільки коли вийшли на відновлення. До того була постійно в дорозі — від позицій до стабілізаційного пункту, — згадує Марина.
Дівчина — місцева, родом із типового шахтарського міста Димитров (нині Мирноград Покровського району Донеччини. — Авт.). Батько загинув у шахті, мати померла ще до війни, залишився син, який живе в місті, сусідньому від нинішнього пункту дислокації бригади. Марина свого часу закінчила Костянтинівське медучилище, тож її знання знадобилися й у Збройних Силах. Після початку російської агресії, вона уклала контракт та два роки служила й працювала медичною сестрою в реанімації Маріупольського військового госпіталю. По закінченню контракту п’ять років тривало цивільне життя Марини як медпрацівника приватної невропатологічної клініки. Аж потім трапилося 24 лютого 2022 року.
— Знайомі хлопці запросили до Маріупольської бригади, я приїхала до них, і вже 25-го числа мобілізувалася, — згадує Марина. — Попри те, що я була медсестрою реанімації, анестезіології та інтенсивної терапії, працювала простим санітарним інструктором.
Марина провела «на евакуації» перші 11 місяців безперервних боїв у районі Охтирки, Тростянця, Ізюма, потім — Бахмута. Говорить, що хоча перших поранених бачила ще у 2016-му, але під час широкомасштабного вторгнення довелося багато чого навчитися.
— Я більше з неврологічною медициною була пов’язана, а тут осколки, поранення, відірвані кінцівки — зовсім інший досвід, — розповідає «Відьма». — Довелося розбиратися самій, бо «на евакуації» були тільки я і мій механік-водій «мотолиги» (легкоброньований тягач МТ-ЛБ. — Авт.).
— Вона справилася, — підказують хлопці поряд із нами. — До сотні людей перетаскала на собі.
За словами Марини, вона намагалася виконувати свою роботу, незважаючи ні на що: «Було так, що виносять пораненого без половини голови, але він ще дихає — реанімую. Надаю першу допомогу, довожу до безпечного місця, звідки інші вже забирають і везуть на стабілізаційний пункт. А потім узнаю, що він все одно в госпіталі гине… Як медик ти розумієш, що він не виживе, він уже в агонії, це поранення просто несумісне з життям, але своє завдання я виконую в будь-якому випадку, моя справа — зберегти їм життя на полі бою. Адже багато-хто з хлопців потім все ж таки „видряпуються“ — їх вивозять, підключають до ШВЛ (апарат штучної вентиляції легень. — Авт.), реанімують, лікують, ставлять на ноги…»
Зазвичай медики евакуації й самі працюють у буквальному сенсі під кулями та вибухами снарядів. Марина показує свою «мотолигу», яка захована у листві біля медпункту: «У мене вже дві МТ-ЛБ угроблені. Два мехводи (механік-водій. — Авт.) — поранені, один — загинув під Ізюмом. Мені пощастило, відбулася лише шістьма контузіями».
Марина біля санітарної машини МТ-ЛБ: «У травні отримали, це фарбочкою пахло. А зараз уся в осколках, баки в нього пробиті…»
— У серпні ми виходили з-під Ізюма до Бахмута, закривали вихід як медики, і, мабуть, росіяни прослуховували нашу «радєйку» (радіостанцію. — Авт.), — згадує медик. — Почули, що ми повинні були забрати хлопців і саме в цей час накрили шрапнеллю. Конкретний був обстріл. У «мотолизі» дірка страшенна, мехвод загинув… Мені пощастило, що встигла сховатися в бліндажі. Підігнали «беху», на ній евакуювалися під обстрілом. Думали, вони нас зараз «розберуть» у край. Але вийшли. Мені говорять: «Марина, не хвилюйся, це ж просто дрібна шрапнель, усе з мехводом буде добре». Але йому артерію перебило…
Загалом, під час нашої розмови Марина не дуже охоче згадує моменти служби: «Чого можна хорошого у війні знайти?..», але на запитання про якісь світлі спогади, одразу відповідає: «Звичайно, спасіння життя — це радість!»
Насправді Марина під час розмови неодноразово сміється, згадуючи деякі випадки: «Прибігаємо через відкрите поле на позицію „Фіналіста“, ледь добралися, а в нього застрягла щіпка від дерева», «у одного — осколок в голові, але він при свідомості, каже, що „все добре“, і я пів посадки бігла за ним, щоби зробити укол, „ні, не дамся!“ — кричить», «у хлопця конкретно відірвана рука, висить на шматочках шкіри, а поряд другий — „я вмираю“, дивлюся — на руці подряпина, а він уже із життям прощається, просить подзвонити дружині, як діти малі…»
— Так, у кожної людини є свій больовий поріг, але дійсно є хлопці терплячі, — говорить Марина. — Комусь відриває руку, ногу, розпанаханий живіт, а він — «все добре», старається тебе заспокоїти.. А є подряпина або осколкове навиліт — він так буде верещати на пів машини, що в тебе череп — більше каски.
Нині Марина — фельдшер механізованого батальйону, сержант. Вона продовжує евакуювати поранених, «перехоплює» їх буквально на передовій, але коли бригада відходить з позицій на відновлення, у медика теж вистачає роботи.
— По-перше, ми працюємо не лише зі своїм підрозділом, всім допомагаємо, — розповідає Марина. — Наш стабпункт працює на купу бригад. Якщо відкрити мій журнал, де я записую поранених, то там половину бригад я навіть не знаю. І не тільки зі Збройних Сил, є прикордонники та інші.
Крім того, медпункт батальйону приймає соматичних хворих («спинка болить, кашляє-чихає» — називає це Марина) та забезпечує щоденні навчання на прифронтових полігонах. Навчання теж, буває, супроводжуються травмами або сонячними ударами тощо.
На прощання запитую, чи не страшно? «Як не страшно?! Звичайно, страшно… — відповідає Марина. — Але ж хлопцям потрібно допомагати. Ну, хто буде це робити!»
Події кінця лютого 2022 року стали особистим болем та викликом кожного українського громадянина. Адже тоді розпочався черговий етап боротьби за незалежність і цілісність України…
Серед тих, хто зараз зі зброєю в руках захищає Україну, військовослужбовець львівської окремої бригади Сил територіальної оборони ЗС України лейтенант Олексій.
Уродженець Запоріжжя, який навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, на момент широкомасштабного вторгнення очолював студентський уряд вишу, де займався самоврядуванням та співпрацею з іншими навчальними закладами. Приклад лідера Олексій показав і 28 лютого, коли пішов у ТЦК та СП і вступив до лав ЗС України. Про свою військову службу та бойові будні український захисник розповів кореспонденту АрміяInform.
— Коли почалося широкомасштабне вторгнення я перебував з коханою в Іспанії. Ми були там на відпочинку. Але коли мені зателефонувала мама і розповіла, що відбувається, ми відразу першим літаком добралися до Австрії, а звідти до Львова, — пригадує офіцер.
Сім’я Олексія
Я неодноразово був присутній на військових полігонах, де військовослужбовці бригади займалися вишколом та опануванням як вітчизняної зброї, так і тієї, яку передали нам партнери України. І щоразу ставав свідком, коли вчорашні цивільні чоловіки, багато з яких не служили у війську взагалі, разом з жінками ставали єдиним бойовим організмом нашої держави.
— Кожен з нас ставився з розумінням до підготовки, яка тривала місяцями. Ті навчання допомогли нам знищувати окупантів і вижити у реальному бою, а з часом ми виросли у справжніх воїнів, саме тому й досі живі. Згодом вирушили у прикордонні райони нашої держави. Там здійснювали стабілізаційні дії в населених пунктах, які були звільнені від російських загарбників. Боролися з проникненням диверсійно-розвідувальних груп росіян на українську землю та виявляли і знищували шляхи постачання зброї для армії рф, — розповідає Олексій.
Одного разу, при здійсненні огляду покинутого будинку, тероборонівці виявили в ньому схрон зі зброєю та вибухівкою. Командуванням було прийнято рішення про встановлення засідки, адже у цього схрону мав бути господар.
— Це спрацювало. Десь за десять днів, під ранок, було виявлено групу з п’яти невідомих, які намагалися пробратися до схрону, але їм це не вдалося. Всі були знищені у стрілецькому бою. Тоді з нашого боку жоден воїн не зазнав травм чи поранень, — пригадує офіцер.
Пройшовши так зване бойове хрещення, лейтенант Олексій у складі свого підрозділу був передислокований на Слобожанщину, де брав участь у контрнаступі, який дозволив звільнити Харківщину від російських окупантів.
— Ми відпрацювали стабілізаційні заходи у покинутих будинках місцевих мешканців та об’єктах інфраструктури Куп’янського району Харківщини. Недалеко від нас проходила залізнична колія, яка була украй важлива для рф. Адже нею вони хотіли доставляти боєприпаси та провізію для своїх окупантів. Довго панувати над таким «цікавим» логістичним шляхом росіянам не вдалося. Їх вибила звідти наша артилерія, а згодом ми зайняли оборону залізничної колії, — каже Олексій.
Виконавши бойове завдання з деокупації Харківщини, батальйон, в якому проходить військову службу офіцер, був передислокований в Луганську область, де разом з іншими підрозділами Сил оборони України тримав під контролем один з важливих для російських загарбників логістичних маршрутів.
— Тримали під вогневим контролем дорогу Сєвєродонецьк-Кремінна. Ми були як кістка в горлі у росіян, адже вони намагалися автомобілями доставляти до своїх позицій вантажі та проводити ротацію особового складу. Такі логістичні операції окупантів майже завжди закінчувалися невдало. Ми давали координати, по яких наша артилерія спрацьовувала на відмінно. На рахунку нашого підрозділу близько десяти знищених вантажних автомобілів, — з усмішкою розповідає Олексій.
Зараз військовослужбовці львівської бригади тероборони разом з іншими підрозділами Сил оборони захищають Україну на Бахмутському напрямку.
— У порівняні з минулим роком, росіяни помітно змінили тактику дій на полі бою, а ще у них стало більше добре навчених бійців, — ділиться особистими спостереженнями старшина стрілецької роти з позивним «Стьопа-Стьопа» й тут же уточнює. — Наші вороги сильні, проте, психологічно вони все одно слабкіші за нас. Приміром, якщо їхня група виходить на штурм наших позицій і з ходу отримує жорстку відсіч, вона одразу ж відкочується. А от коли росіяни змогли наблизитися до наших окопів, скажімо так, без особливих пригод, тоді починається серйозний бій. Тут, вочевидь, у русні спрацьовує адреналін та включається інстинкт самозбереження. Ми ж стараємося враховувати такі нюанси, «не позіхати» і «збивати» їхні атаки ще на «злеті».
«Ми своїх бійців бережемо»
З молодшим сержантом Степаном Топоровичем (позивний «Стьопа-Стьопа») ми розмовляємо біля старезної адмінбудівлі, довкруж якої отаборилася його стрілецька рота, виведена кілька днів тому з-під Бахмута на перепочинок. Звісно, що на фронті перепочинок справа доволі умовна, адже, окрім як відіспатися-від’їстися, потрібно виконати ряд важливих завдань: від обслуговування техніки до поповнення БК. Власне, останнім якраз займається декілька королівських піхотинців: з вантажівки, побитої фронтовими дорогами й уламками ворожих мін, вивантажують ящики з боєприпасами. Зелені коробки, побрендовані різномовними написами, й стали предметом наступної історично-патріотичної ремарки, проголошеної старшиною.
— Старі люди в нашому селі кажуть, що нашому поколінню дуже пощастило — маємо свою, «офіційну» українську армію, якій увесь світ надає зброю й амуніцію, щоб воювати з москалями. Якби ж так було вісімдесят років тому, то наші діди з росіянами ще тоді справилися, — без жодного натяку на жарт говорить кремезний старшина. — Тому — так, ще одна наша перевага в тому, що українцям допомагає увесь демократичний світ, а росіянам лишень такі ж, як і рф, країни-маргінали.
Проте, ми переважаємо окупантів не тільки якостями, скажімо так, фізичної природи. Наша найважливіша перевага стосується іншої площини, моральної, і саме вона, уважає «Стьопа-Стьопа», безумовно, допоможе здобути перемогу над ворогом.
читайте також:
— Найочевидніший приклад — ставлення до людей. Ми своїх бійців бережемо, не пускаємо їх «на м’ясо», а росіяни своїх не жаліють. Ми своїх поранених і полеглих з поля бою забираємо, а вони їх лишають. Ось, приміром, на крайніх наших позиціях ми відбили з десяток атак за тиждень, місцевість там пересічена, відтак тамтешня «сіра зона» була більш-менш придатною для пересування малими групами. Проте ворог не зробив жодної спроби витягнути своїх «двохсотих». Кілька тижнів мусили миритися з тим, що трупи росіян горою лежать перед нашими окопами, розкладаються, смердять… Картина не з приємних і просто немає чим дихати, хоч протигаз надягай або бери лопату і прикопуй їх. Ці запахи й ворогам дошкуляли, але вони ані пальцем не ворухнули, щоб прибирати трупи своїх солдатів, — каже «Стьопа-Стьопа».
З точки «А» у точку «Б», або Кілька думок про тил на фронті
— Іноді ти розумієш, що завдання виконати неможливо, але берешся і робиш, і даєш результат, — так розповідає старшина про свою теперішню «тилову» роботу на фронті.
На війні, як відомо, найбільш уразливими для вогню противника є логістичні підрозділи, особливо у передових порядках, на самому «нулі». Аби здобути перевагу в бою, противник цілеспрямовано полює за командами, які забезпечують першу лінію, доставляючи з тилу боєприпаси, амуніцію, продукти й загалом усе необхідне для облаштування фронтового побуту. Власне, на цьому і ґрунтується тактика поточного етапу війни — відсікти передові частини противника від ланцюжків забезпечення, знесилити їх, а за тим — знищити. Тому робота логістів, мабуть, є найнебезпечнішою на «нулях» і вимагає надзвичайної відваги для виконання простих функцій — вилізти з укриття, подолати маршрут, який знаходиться під прицілом противника, і виконати завдання з переміщення зброї, харчів, людей.
Наша бесіда знову повертається до зброї та про логістичні складнощі, пов’язані із наявністю у підрозділі «стволів» різної номенклатури, вироблених у різних країнах світу. Запитую, чи доводилося старшині застосовувати на практиці щось імпортне. У відповідь «Стьопа-Стьопа» каже, що йому дістався звичайний «калаш», а от користуватися іноземними автоматами чи кулеметами йому не доводилося.
— Ми ж тут не в тирі, на забавки часу немає, — пояснює він.
— Старшині роти часто доводиться брати зброю до рук? — запитую далі.
— Я б сказав — рідко коли доводиться випускати з рук, — відповідає «Стьопа-Стьопа».
Старшина роти, як відомо, є другою скрипкою в підрозділі. До кола його обов’язків входить насамперед всебічне забезпечення особового складу, від гарячих обідів до бані. Проте, у фронтових умовах тривіальні організаційно-побутові завдання старшини набувають критично важливої ваги. Від них, дуже часто, залежить життя людей.
— Так, мої завдання прості та зрозумілі — забезпечити людей харчами, одягом, похідним майном, зробити так, щоб боєкомплект завжди і у всіх був під рукою, але найважливішим обов’язком є відповідальність за життя кожного солдата і сержанта роти, — каже «Стьопа-Стьопа». — Тому доводиться виконувати завдання не тільки старшинські, а й командира роти чи його заступників. Особливо по роботі з особовим складом — адже саме люди головний рушій цієї війни, без них найсучасніше «залізо», це просто залізо. Тому не цураюся ролі такого собі вихователя — завжди є привід комусь щось підказати, а когось похвалити і підтримати.
Екстремальна логістика
Справні «колеса» — одне з найболючіших питань цієї війни, їх вбиває і вогонь противника, і їзда по донецькому бездоріжжю. Що й казати, експлуатація техніки на фронті — екстремальна. Коли по тобі б’є ворог, не будеш особливо берегти машину, тут аби свою голову і життя побратимів врятувати!
— Особливо відчутних втрат у техніці ми зазнали під час боїв під Бахмутом, після них в роті залишилося кілька волонтерських позашляховиків та дві «штатні» вантажівки, а «броні» у нас, на жаль, вже немає, — розповідає «Стьопа-Стьопа». — Одна з двох МТЛБ потрапила під обстріл і згоріла від ПТУРа, друга зазнала пошкоджень внаслідок авіаудару, наразі перебуває в ремонті.
Старшині Топоровичу «пощастило» стати свідком і учасником трагічного випадку, під час якого було втрачено одну з «мотолиг».
— Ми везли зміну на позиції на МТЛБ, а на зворотному шляху планували забрати поранених. Дорогою нас засікли два російських літаки й влаштували справжнє полювання за нами, вони били із усієї наявної зброї і, врешті-решт, поцілили і спалили МТЛБ, а троє наших хлопців загинули, — розповідає «Стьопа-Стьопа». — Я і ще троє бійців дивом залишилися живими, нас врятувало те, що буквально в п’яти метрах від дороги у посадці ми натрапили на глибокий окоп і заскочили в нього. Я відбувся лише контузією, але ще дня три до тями не міг прийти.
Акубаротравму він, що називається, «переходив на ногах». На запитання, чому не звернувся до лікарів, щоб отримати допомогу, «Стьопа-Стьопа» відповідає уже не раз чутою від наших бійців фразою: «Я не міг залишити побратимів, бо хто, як не я, буде виконувати мою роботу!»
читайте також:
А роботи у нього завжди багато. Старшина зауважує, що за декілька місяців боїв під Бахмутом у підрозділі не залишилося жодної машини, яка б не постраждала від обстрілів противника, і саме йому та його «тиловій» команді доводилося докладати значних зусиль аби максимально швидко повернути їх у стрій. Утім, за словами старшини, велику частину ремонтних робіт вдається «закривати» завдяки допомозі волонтерів та земляків (яких теж можна сміливо зараховувати до лав волонтерів, хоч вони самі себе такими не вважають).
— Підтримувати зв’язки з волонтерами — це ще один обов’язок сучасного старшини роти, — ніби жартома, але насправді цілком серйозно стверджує «Стьопа-Стьопа». — Знайомі, друзі, родичі допомагають нам «на пряму», без всіляких фондів і організацій, зокрема, забезпечують елементами амуніції, запчастинами, масксітками, ну і звісно, різними домашніми смаколиками. Однак, зазначу, що ремонт техніки — це абсолютний на сто відсотків актуальний елемент допомоги.
Коли прилітали 120-ті міни, то я вже з того сміявся
— Та-а-а-к, а хто оце бардак після себе залишив? — раптом вигукує «Стьопа-Стьопа», киваючи на копицю промащеного паперу від боєприпасів, що наче з-під землі виросла посередині тимчасової «роспалаги». На його емоційне зауваження дещо втомленим, але швидким рухом відреагували трійко молодиків, які були поруч. Вони почали пакувати папір в мішок, щоб винести на смітник, але старшина сказав скласти його під акуратним стосиком дров: «На розпалювання буде у сам раз!»
До широкомасштабного вторгнення зс рф Степан Топорович працював у школі завгоспом, вочевидь, звідтіля «родом» і його хазяйновитість. Він каже, що скучив за своєю мирною роботою, за своїм колективом, за дітьми.
— Я ж прийшов до ЗСУ одразу, як «почалося» — 25 лютого 2022 року, — говорить він. — Спочатку воював на посаді стрільця-гранатометника, а на теперішню посаду став пізніше, після того, як загинув наш старшина. Це трапилося в Безіменному на Херсонщині, тоді був жорстокий ближній бій, і куля влучила йому в голову…
Прошу свого співрозмовника пригадати найскладніший момент, який трапився йому на війні.
—Звісно, що це — найперший бій, у якому я брав участь, — усміхаючись ніби сам до себе, промовляє він. — Це трапилося весною при обороні нафтопереробного заводу під Лисичанськом. Тоді ми ще не мали уявлення, що це за війна така. Звісно ми, мобілізовані, мали за спиною підготовчий курс, але до того, як поводитися в реальному бою, ніхто гадки не мав, лиш дуже-дуже приблизне уявлення. Реалії виявилися абсолютно не тим, про що ми собі думали…
Повертаючись подумки у той бій, «Стьопа-Стьопа» мимохіть стискає важкі, темні від мастила і землі руки, потім широко усміхається, мабуть, уявляючи себе у тому «першому» окопі. Дивно, але слідом за його усмішкою темні хмари влучно прострілюють сонячні проміння і той клаптик землі, де ми ведемо розмову, ніби опиняється у фокусі театральних софітів. Користуючись випадком фотографую старшину, а він розповідає наступне:
—У першому бою ми сиділи в окопі цілий-цілісінький день і лиш два-три рази відкривали вогонь по противнику, решту часу просто перечікували обстріли. За неповну добу я нарахував 20 масованих обстрілів з арти та мінометів і ще 39 авіаприльотів. От під ними було найскладніше, на навчаннях ми таке, звісно, «не проходили», тому не знали, як себе поводити, як перебороти «бомбовий» страх. Зрештою ми витримали, перебороли мандраж, ще й атаку відбили, а потім стримували наступ ворога.
«Стьопа-Стьопа» замовкає, замислюється на якийсь час, збирається з думками і повторює:
— Так, перший бій під Лисичанськом був найстрашнішим. Решта боїв, у яких я брав участь після нього — то вже таке, звичайне, не страшне. Після тієї серії авіаударів я вже сміявся з прильотів 120-х мін.
Про обов’язок громадянина
— Що мене спонукало 25 лютого прийти у військкомат? Мій обов’язок. Кожен, наголошую, кожен громадянин України, який любить свою Батьківщину, мусить захищати її. Це — місія справжнього громадянина, — у його словах не чується жодної нотки пафосу, старшина говорить цілком серйозно про очевидно патетичні речі.
Водночас він зауважує, що рідні не однозначно поставилася до його рішення встати до лав захисників.
— Мама й тато у мене старшого віку, батькові уже 83 роки, звичайно, їм не хотілося залишитися без моєї підтримки. Дружина і син теж були не в захваті від мого рішення. Як же ж вони відпустили мене на війну, які слова я для них знайшов? — перепитує мене Степан. — Та нічого незвичайного, просто закликав увімкнути логіку — либонь краще нищити росіян за тисячу кілометрів від свого дому, аніж на його прозі.
Сьогодні кулеметнику Ігореві Руденку виповнився б 51 рік. До свого дня народження чоловік не дожив півтора місяця — загинув як справжній воїн, до останнього тримаючи бойові позиції на передовій. І як той янгол-охоронець, Ігор Пилипович під час обстрілу ворога зумів врятувати власного сина, захистивши його від ворожого снаряда та, на жаль, віддавши найцінніше — життя…
Ранок 24 лютого 2022 року для родини Руденків, що вже 5 років проживала в селі Даньківка на Вінниччині, почався зі слів, з якими голова сім’ї Ігор Пилипович звернувся до дружини: «Таню! Війна!», і вже вона розбудила синів — Ріната та Олександра.
— Якщо чесно, одразу не міг усвідомити, чи прокинувся, і чи все, що відбувається, є насправді, — говорить Рінат. — Загалом я був налаштований, що великої війни не минути, навіть після строкової служби у 2020 році хотів піти на контракт. Бачив, що ворог, який не знає меж у своїй підлості, звірячій жорстокості, просто так не зупиниться. Але потрапити до Збройних Сил вдалось лише після широкомасштабного вторгнення. Два дні з батьком ми говорили, викурили не по одній цигарці та врешті вирішили разом вирушити захищати Україну.
26 лютого батько із сином прибули для проходження служби в одній із авіаційних бригад Повітряних Сил: Ігор на посаду кулеметника, а Рінат — стрільця.
У військовому колективі Ігор Пилипович став незамінним. Побратими розповідають, що чоловік був майстром на всі руки, знався на електриці, міг будь-що відремонтувати.
Згодом, після тривалих і виснажливих тренувань, тактичних навчань та злагодження, Руденки, відряджені до окремої бригади морської піхоти, вирушили на схід України.
Бойове хрещення батько із сином пройшли в зіткненнях із ворогом під Авдіївкою. Рінат так розповідає про їхній першій бій:
— Ми утримували дорогу, наші побратими контролювали лісосмугу. росіяни почали наступ вночі з двох напрямків — на нашу та на позицію товаришів, вони йшли бронетехнікою, ми нарахували 12 БТРів. Ми зайняли кругову оборону. Звісно, трохи був страх, але на думки про те, що можу загинути, не залишалось часу. Адже за ті долі секунди, що є на прийняття рішення, потрібно визначити, як захистити себе та свого побратима та як ефективно вбивати цих покидьків, щоб вони не вбили нас.
Ту ворожу атаку воїни відбили. Але над українськими захисниками закружляли російські дрони, координуючи вогонь артилерії. Після цього почався потужний артобстріл.
— Наді мною повис БПЛА противника. Ті дрони є дуже небезпечними, вони низько опускаються, і через камеру ворог уважно вдивляється в найменший рух — як тільки бачить живого чи пораненого, одразу наводить в те місце вогонь. Тож я швидко перемістився, а за кілька хвилин в місце, де лежав, стався приліт. Навколо все вибухало. Після початку артобстрілу батько разом з іншими бійцями відійшов на позиції побратимів. Але він повернувся перевірити, чи зі мною все гаразд. Разом ми перемістились до схованки. Уже на ранок, коли все стихло, ми невеликою групою повернулись на поле бою за нашими загиблими. Ішли в небезпечну невідомість: росіяни майже завжди залишають мінні пастки, адже знають, що ми завжди вертаємось за побратимами. Морально були готові до будь-якого розвитку подій. Тоді минулось, швидко забрали тіла і винесли їх на точку евакуації.
Згодом підрозділ отримав бойове завдання — відбити атаку ворога поблизу населеного пункту Новобахмутівка. Той день, 9 квітня, став найтрагічнішим для родини Руденків. Хоча мав бути святковим — у молодшого сина Сашка був день народження. Але довгоочікуваного дзвінка з привітаннями від своїх захисників Тетяна Павлівна не дочекалася.
— Десь близько 12-ї дня почався артобстріл, окрім того, по нас працював танк, застосовував ворог і запальні та фосфорні боєприпаси, — веде далі Рінат. — Ми сховались «по норах». Обстрілювали довго. Я намагався бути поблизу батька. Якоїсь миті за звуком визначив, що біля нас вибухнув танковий снаряд. Запропонував побратимам перейти до іншої схованки. Але хлопці ніби заклякли. І буквально за кілька секунд прилетіло по нашій схованці. Навколо лунали крики. Я опустив голову, побачив, що в мене на нозі велика рана і немає частин кістки. Батько одразу ж підбіг до мене і витягнув на поверхню. Після цього він витягнув ще одного хлопця, а мені наклав на ногу джгут. Згодом бойовий медик наклав мені шину, адже нижче коліна нога трималась лише на м’язах. Знову почала працювати ворожа арта. Усі, хто міг, розбіглись. Але батько, звісно, залишився біля мене. Знову приліт. Поранило в руку хлопця, якого батько витягнув із розтрощеного бліндажа, батько наклав йому джгут. Потім взяв автомат, закинув ремінь мені за спину і почав тягнути до бодай найменшого укриття. Обстріли не припинялись, ворог застосовував усі наявні види озброєння, але я бачив, що батько вже зморився, і запропонував відпочити трохи та перекурити.
Саме тієї миті Рінат почув свист снаряда, який летів у його бік. Зрозумів, що зараз має пролунати вибух. Проте відчув лише удар від повітряної хвилі по всьому тілу. Хлопець обернувся і побачив на собі батька, який за долі секунди до прильоту накрив сина, захистивши його від ворожого снаряда.
— Він ще якийсь час був при тямі, намагався зі мною розмовляти, мав міцне серце. Останнє, що сказав: «Твоє життя безцінне, цінуй його». Він буквально віддав своє життя за мене, — ділиться Рінат. — За кілька хвилин я побачив над собою безпілотник противника, що знову вираховував усіх, хто хоч якось виказував ознаки життя. Зрозумів, що треба рятуватись. Востаннє стиснув руку батька і поповз у напрямку до своїх.
Якоїсь миті сили залишили хлопця, і він знепритомнів. Отямившись, побачив перед очима синьо-жовтий прапор на БМП. Ріната з іншими пораненими побратимами евакуювали бійці однієї з окремих механізованих бригад.
— Те, що батько загинув, я усвідомив вже в лікарні. Дуже важко без нього, він завжди був поряд, підтримував і допомагав. Я неймовірно ним пишаюсь, він — справжній герой, який, не вагаючись, пішов захищати рідну землю та віддав за неї життя.
— Наступного дня, — додає дружина Ігоря Пилиповича, — моє серце вилітало з грудей, я просто не могла знайти собі місця, відчуваючи щось погане. Задзвенів телефон. Ні, не Ігор, дзвонив Рінат. «Мамуль, я живий! — вимовив син, але довго мовчав у трубку. — Матусь, не знаю, як тобі сказати… Батько наш загинув, але завдяки йому я живий». Неймовірно важко описати словами, що я відчувала тієї миті, словами це не передати. Ігор був справжнім: хорошим господарем, гарним і мудрим батьком, люблячим чоловіком, тим, хто приносить у дім радість. Дуже тяжко без нього. Але ми мусимо триматись, треба Ріната поставити на ноги. І ми це обов’язково зробимо.
Лікарі зробили все можливе, аби врятувати ногу Ріната, і, на щастя, їм це вдалось. У хлопця попереду — ще багато операцій, тривале лікування та реабілітація. Проте він налаштований позитивно: будує плани на майбутнє, мріє створити родину, в якій обов’язково буде три сини. Він загадав це ще давно, у 2015 році, коли створював родинний герб. І тепер Рінат точно знає, що девізом його родини стане заповіт тата про безцінність людського життя.
