Прочитаєте за: 7 хв. 13 Червня 2023, 15:58
— У порівняні з минулим роком, росіяни помітно змінили тактику дій на полі бою, а ще у них стало більше добре навчених бійців, — ділиться особистими спостереженнями старшина стрілецької роти з позивним «Стьопа-Стьопа» й тут же уточнює. — Наші вороги сильні, проте, психологічно вони все одно слабкіші за нас. Приміром, якщо їхня група виходить на штурм наших позицій і з ходу отримує жорстку відсіч, вона одразу ж відкочується. А от коли росіяни змогли наблизитися до наших окопів, скажімо так, без особливих пригод, тоді починається серйозний бій. Тут, вочевидь, у русні спрацьовує адреналін та включається інстинкт самозбереження. Ми ж стараємося враховувати такі нюанси, «не позіхати» і «збивати» їхні атаки ще на «злеті».
«Ми своїх бійців бережемо»
З молодшим сержантом Степаном Топоровичем (позивний «Стьопа-Стьопа») ми розмовляємо біля старезної адмінбудівлі, довкруж якої отаборилася його стрілецька рота, виведена кілька днів тому з-під Бахмута на перепочинок. Звісно, що на фронті перепочинок справа доволі умовна, адже, окрім як відіспатися-від’їстися, потрібно виконати ряд важливих завдань: від обслуговування техніки до поповнення БК. Власне, останнім якраз займається декілька королівських піхотинців: з вантажівки, побитої фронтовими дорогами й уламками ворожих мін, вивантажують ящики з боєприпасами. Зелені коробки, побрендовані різномовними написами, й стали предметом наступної історично-патріотичної ремарки, проголошеної старшиною.
— Старі люди в нашому селі кажуть, що нашому поколінню дуже пощастило — маємо свою, «офіційну» українську армію, якій увесь світ надає зброю й амуніцію, щоб воювати з москалями. Якби ж так було вісімдесят років тому, то наші діди з росіянами ще тоді справилися, — без жодного натяку на жарт говорить кремезний старшина. — Тому — так, ще одна наша перевага в тому, що українцям допомагає увесь демократичний світ, а росіянам лишень такі ж, як і рф, країни-маргінали.
Проте, ми переважаємо окупантів не тільки якостями, скажімо так, фізичної природи. Наша найважливіша перевага стосується іншої площини, моральної, і саме вона, уважає «Стьопа-Стьопа», безумовно, допоможе здобути перемогу над ворогом.
— Найочевидніший приклад — ставлення до людей. Ми своїх бійців бережемо, не пускаємо їх «на м’ясо», а росіяни своїх не жаліють. Ми своїх поранених і полеглих з поля бою забираємо, а вони їх лишають. Ось, приміром, на крайніх наших позиціях ми відбили з десяток атак за тиждень, місцевість там пересічена, відтак тамтешня «сіра зона» була більш-менш придатною для пересування малими групами. Проте ворог не зробив жодної спроби витягнути своїх «двохсотих». Кілька тижнів мусили миритися з тим, що трупи росіян горою лежать перед нашими окопами, розкладаються, смердять… Картина не з приємних і просто немає чим дихати, хоч протигаз надягай або бери лопату і прикопуй їх. Ці запахи й ворогам дошкуляли, але вони ані пальцем не ворухнули, щоб прибирати трупи своїх солдатів, — каже «Стьопа-Стьопа».
З точки «А» у точку «Б», або Кілька думок про тил на фронті
— Іноді ти розумієш, що завдання виконати неможливо, але берешся і робиш, і даєш результат, — так розповідає старшина про свою теперішню «тилову» роботу на фронті.
На війні, як відомо, найбільш уразливими для вогню противника є логістичні підрозділи, особливо у передових порядках, на самому «нулі». Аби здобути перевагу в бою, противник цілеспрямовано полює за командами, які забезпечують першу лінію, доставляючи з тилу боєприпаси, амуніцію, продукти й загалом усе необхідне для облаштування фронтового побуту. Власне, на цьому і ґрунтується тактика поточного етапу війни — відсікти передові частини противника від ланцюжків забезпечення, знесилити їх, а за тим — знищити. Тому робота логістів, мабуть, є найнебезпечнішою на «нулях» і вимагає надзвичайної відваги для виконання простих функцій — вилізти з укриття, подолати маршрут, який знаходиться під прицілом противника, і виконати завдання з переміщення зброї, харчів, людей.
Наша бесіда знову повертається до зброї та про логістичні складнощі, пов’язані із наявністю у підрозділі «стволів» різної номенклатури, вироблених у різних країнах світу. Запитую, чи доводилося старшині застосовувати на практиці щось імпортне. У відповідь «Стьопа-Стьопа» каже, що йому дістався звичайний «калаш», а от користуватися іноземними автоматами чи кулеметами йому не доводилося.
— Ми ж тут не в тирі, на забавки часу немає, — пояснює він.
— Старшині роти часто доводиться брати зброю до рук? — запитую далі.
— Я б сказав — рідко коли доводиться випускати з рук, — відповідає «Стьопа-Стьопа».
Старшина роти, як відомо, є другою скрипкою в підрозділі. До кола його обов’язків входить насамперед всебічне забезпечення особового складу, від гарячих обідів до бані. Проте, у фронтових умовах тривіальні організаційно-побутові завдання старшини набувають критично важливої ваги. Від них, дуже часто, залежить життя людей.
— Так, мої завдання прості та зрозумілі — забезпечити людей харчами, одягом, похідним майном, зробити так, щоб боєкомплект завжди і у всіх був під рукою, але найважливішим обов’язком є відповідальність за життя кожного солдата і сержанта роти, — каже «Стьопа-Стьопа». — Тому доводиться виконувати завдання не тільки старшинські, а й командира роти чи його заступників. Особливо по роботі з особовим складом — адже саме люди головний рушій цієї війни, без них найсучасніше «залізо», це просто залізо. Тому не цураюся ролі такого собі вихователя — завжди є привід комусь щось підказати, а когось похвалити і підтримати.
Екстремальна логістика
Справні «колеса» — одне з найболючіших питань цієї війни, їх вбиває і вогонь противника, і їзда по донецькому бездоріжжю. Що й казати, експлуатація техніки на фронті — екстремальна. Коли по тобі б’є ворог, не будеш особливо берегти машину, тут аби свою голову і життя побратимів врятувати!
— Особливо відчутних втрат у техніці ми зазнали під час боїв під Бахмутом, після них в роті залишилося кілька волонтерських позашляховиків та дві «штатні» вантажівки, а «броні» у нас, на жаль, вже немає, — розповідає «Стьопа-Стьопа». — Одна з двох МТЛБ потрапила під обстріл і згоріла від ПТУРа, друга зазнала пошкоджень внаслідок авіаудару, наразі перебуває в ремонті.
Старшині Топоровичу «пощастило» стати свідком і учасником трагічного випадку, під час якого було втрачено одну з «мотолиг».
— Ми везли зміну на позиції на МТЛБ, а на зворотному шляху планували забрати поранених. Дорогою нас засікли два російських літаки й влаштували справжнє полювання за нами, вони били із усієї наявної зброї і, врешті-решт, поцілили і спалили МТЛБ, а троє наших хлопців загинули, — розповідає «Стьопа-Стьопа». — Я і ще троє бійців дивом залишилися живими, нас врятувало те, що буквально в п’яти метрах від дороги у посадці ми натрапили на глибокий окоп і заскочили в нього. Я відбувся лише контузією, але ще дня три до тями не міг прийти.
Акубаротравму він, що називається, «переходив на ногах». На запитання, чому не звернувся до лікарів, щоб отримати допомогу, «Стьопа-Стьопа» відповідає уже не раз чутою від наших бійців фразою: «Я не міг залишити побратимів, бо хто, як не я, буде виконувати мою роботу!»
А роботи у нього завжди багато. Старшина зауважує, що за декілька місяців боїв під Бахмутом у підрозділі не залишилося жодної машини, яка б не постраждала від обстрілів противника, і саме йому та його «тиловій» команді доводилося докладати значних зусиль аби максимально швидко повернути їх у стрій. Утім, за словами старшини, велику частину ремонтних робіт вдається «закривати» завдяки допомозі волонтерів та земляків (яких теж можна сміливо зараховувати до лав волонтерів, хоч вони самі себе такими не вважають).
— Підтримувати зв’язки з волонтерами — це ще один обов’язок сучасного старшини роти, — ніби жартома, але насправді цілком серйозно стверджує «Стьопа-Стьопа». — Знайомі, друзі, родичі допомагають нам «на пряму», без всіляких фондів і організацій, зокрема, забезпечують елементами амуніції, запчастинами, масксітками, ну і звісно, різними домашніми смаколиками. Однак, зазначу, що ремонт техніки — це абсолютний на сто відсотків актуальний елемент допомоги.
Коли прилітали 120-ті міни, то я вже з того сміявся
— Та-а-а-к, а хто оце бардак після себе залишив? — раптом вигукує «Стьопа-Стьопа», киваючи на копицю промащеного паперу від боєприпасів, що наче з-під землі виросла посередині тимчасової «роспалаги». На його емоційне зауваження дещо втомленим, але швидким рухом відреагували трійко молодиків, які були поруч. Вони почали пакувати папір в мішок, щоб винести на смітник, але старшина сказав скласти його під акуратним стосиком дров: «На розпалювання буде у сам раз!»
До широкомасштабного вторгнення зс рф Степан Топорович працював у школі завгоспом, вочевидь, звідтіля «родом» і його хазяйновитість. Він каже, що скучив за своєю мирною роботою, за своїм колективом, за дітьми.
— Я ж прийшов до ЗСУ одразу, як «почалося» — 25 лютого 2022 року, — говорить він. — Спочатку воював на посаді стрільця-гранатометника, а на теперішню посаду став пізніше, після того, як загинув наш старшина. Це трапилося в Безіменному на Херсонщині, тоді був жорстокий ближній бій, і куля влучила йому в голову…
Прошу свого співрозмовника пригадати найскладніший момент, який трапився йому на війні.
—Звісно, що це — найперший бій, у якому я брав участь, — усміхаючись ніби сам до себе, промовляє він. — Це трапилося весною при обороні нафтопереробного заводу під Лисичанськом. Тоді ми ще не мали уявлення, що це за війна така. Звісно ми, мобілізовані, мали за спиною підготовчий курс, але до того, як поводитися в реальному бою, ніхто гадки не мав, лиш дуже-дуже приблизне уявлення. Реалії виявилися абсолютно не тим, про що ми собі думали…
Повертаючись подумки у той бій, «Стьопа-Стьопа» мимохіть стискає важкі, темні від мастила і землі руки, потім широко усміхається, мабуть, уявляючи себе у тому «першому» окопі. Дивно, але слідом за його усмішкою темні хмари влучно прострілюють сонячні проміння і той клаптик землі, де ми ведемо розмову, ніби опиняється у фокусі театральних софітів. Користуючись випадком фотографую старшину, а він розповідає наступне:
—У першому бою ми сиділи в окопі цілий-цілісінький день і лиш два-три рази відкривали вогонь по противнику, решту часу просто перечікували обстріли. За неповну добу я нарахував 20 масованих обстрілів з арти та мінометів і ще 39 авіаприльотів. От під ними було найскладніше, на навчаннях ми таке, звісно, «не проходили», тому не знали, як себе поводити, як перебороти «бомбовий» страх. Зрештою ми витримали, перебороли мандраж, ще й атаку відбили, а потім стримували наступ ворога.
«Стьопа-Стьопа» замовкає, замислюється на якийсь час, збирається з думками і повторює:
— Так, перший бій під Лисичанськом був найстрашнішим. Решта боїв, у яких я брав участь після нього — то вже таке, звичайне, не страшне. Після тієї серії авіаударів я вже сміявся з прильотів 120-х мін.
Про обов’язок громадянина
— Що мене спонукало 25 лютого прийти у військкомат? Мій обов’язок. Кожен, наголошую, кожен громадянин України, який любить свою Батьківщину, мусить захищати її. Це — місія справжнього громадянина, — у його словах не чується жодної нотки пафосу, старшина говорить цілком серйозно про очевидно патетичні речі.
Водночас він зауважує, що рідні не однозначно поставилася до його рішення встати до лав захисників.
— Мама й тато у мене старшого віку, батькові уже 83 роки, звичайно, їм не хотілося залишитися без моєї підтримки. Дружина і син теж були не в захваті від мого рішення. Як же ж вони відпустили мене на війну, які слова я для них знайшов? — перепитує мене Степан. — Та нічого незвичайного, просто закликав увімкнути логіку — либонь краще нищити росіян за тисячу кілометрів від свого дому, аніж на його прозі.
Фото автора