110 років від дня народження Василя Кука: яким запам’ятався останній головнокомандувач УПА

11 січня виповнилось 110 років від дня народження Василя Кука (1913–2007) — військового та політичного діяча, останнього головнокомандувача УПА, учасника боротьби за незалежність України у XX столітті. Його біографія неординарна — він один з небагатьох, хто не лише боровся за свободу України зі зброєю в руках у роки Другої світової війни і після неї, але й устиг побачити незалежну українську державу, що постала після 1991 року. Крім того, Василь Кук — публіцист та історик УПА, автор кількох книг.

110-ліття з дня народження Василя Кука відзначається в Україні згідно з Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках». З нагоди ювілею про постать Василя Кука говоримо з Аліною Понипаляк — кандидаткою історичних наук, експерткою Українського центру безпеки та співпраці, авторкою книги «Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука» (Київ: Наш формат, 2021).

— Почнімо з молодих років Василя Кука, його дитинства та юності. Саме в цей час формується особистість людини. Яким було його оточення, з ким він спілкувався, хто і що справили на нього найбільший вплив?

— Василь Кук зростав, як і більшість його сучасників і сучасниць, хлопців та дівчат, на Галичині. Втім, варто звернути увагу на його походження. На відміну від Степана Бандери, який походив із сім’ї священника, чи Романа Шухевича, батьки якого належали до міської інтелігенції, Василь Кук мав робітничо-селянське походження. Батько був робітником на залізниці, мама — звичайна селянка. Внаслідок цього він зростав у типовому середовищі українців у селі Красному. Це руйнує традиційні радянські міти про те, що всі українські патріоти — це тільки якісь заможні, багаті буржуа.

При цьому, попри незначні статки, батько завжди намагався прищепити дітям любов до науки. Завдяки цьому Василь Кук закінчив Золочівську гімназію, був членом молодіжної організації «Пласт». Після гімназії він мав змогу вступити до університету в Любліні, де певний час вчився на правника.

— Чому і як молодий Василь Кук прийшов до лав Організації Українських Націоналістів?

— Молодь Галичини жила мріями про незалежну Україну, історіями про Перші визвольні змагання 1917–1921 років. Це було масове явище серед тогочасної галицької молоді, і Василь Кук не був винятком. Познайомившись із хлопцем, батько якого був колишнім вояком Української Галицької Армії, він надзвичайно зацікавився добою революційною боротьби за творення української держави.

Батько його друга виписував «Сурму» — журнал, який видавали члени ОУН за кордоном. Багато його публікацій були присвячені історії Української Військової Організації, яка надзвичайно зацікавила молодого парубка. Як згадував сам Василь Кук, саме після прочитання того журналу він зрозумів, що прагне стати військовим. Так Василь Кук прийшов до Організації Українських Націоналістів на зламі 1920-х — 1930-х років.

— Що відомо про діяльність Василя Кука у складі ОУН у 1930-ті роки?

— У цей час він був очільником крайового осередку ОУН на Золочівщині. Займався перевезенням та поширенням забороненої в Польщі української пропагандистської літератури, також зброї. Наприкінці 1930-х років відбуває на навчання до Кракова, де познайомився зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем, а також виконує завдання спільно з Теофілією Бзовою.

У той час відбувається його кар’єрне зростання в ОУН від крайового провідника до фактично третьої людини в організації, бо на 1941 рік саме він відповідав за організацію проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року.

— Це дуже цікавий і важливий момент його біографії. Яку саме роль відіграв Василь Кук у проголошенні Акту?

— Кук відіграв одну із ключових ролей у проголошенні Акту відновлення Української Держави. Це пов’язано з тим, що вся організація — від найдрібніших моментів, від прибуття делегатів на збори, їхнього розселення, прибуття на львівську радіостанцію — все це лягло на його плечі. Спочатку збори планували провести у ратуші Львова, але нацисти перешкодили оунівцям і намагалися взагалі заборонити проголошення Акту. Цей спротив вдалося подолати значною мірою саме завдяки Василеві Куку.

Організаційні здібності Кука належно оцінили, і його наступним завданням стало проголошення цього Акту в Києві. Однак, на відміну від Львова, в окупованому нацистами Києві зробити це не вдалося. З огляду на це, до речі, можна сприймати призначення Кука очільником Проводу ОУН на південно-східних українських землях навесні 1942 року як певний дисциплінарний захід, навіть покарання, оскільки це було дуже складне, ризиковане завдання.

— І тоді, восени 1942 року, починається його військова стежка — він стає до лав Української Повстанської Армії?

— Досвід партизанщини Василь Кук мав ще з кінця 1930-х років. Після акції проти подружжя польських поміщиків Ясінських у Золочеві він змушений був перейти на нелегальний стан, жити в лісі, де він відповідав за роботу підпільної друкарні під назвою «Мандоліна», в якій друкувалась нелегальна проукраїнська література. Завдяки цьому Василь Кук мав найбільший досвід підпільної боротьби.

Був у нього також досвід військових вишколів, які відбувалися у Кракові наприкінці 1930-х —на початку 1940-х років. Там він здобуває суто військові навички від офіцерів Перших визвольних змагань. Василь Кук мав особливі здібності, навіть талант до конспірації та розвідки, й у Кракові він отримав змогу суттєво покращити свої вміння.

Після створення УПА Василь Кук очолює з весни 1943 року УПА-Південь, поступово отримує звання, згодом стає полковником.

— У яких боях брав участь Василь Кук, які з них є найвідомішими?

— Найвідоміша битва Василя Кука — це, звичайно, битва під Гурбами. Під час неї з 21 по 25 квітня 1944 року на межі Рівненщини та Тернопільщини упівці дали великий бій переважаючим силам бійців нквс, кількість яких перевищувала сили повстанців утричі чи навіть у чотири рази. Загони УПА опинилися в оточенні, проти них кинули танки, однак упівцям вдалося вийти з оточення і знищити значну кількість ворогів. Василь Кук був одним із очільників УПА, які командували цією битвою, і саме завдяки йому повстанцям вдалося уникнути повного оточення й знищення та завдати значних втрат ворогові. Як згадував сам Василь Кук в одному з інтерв’ю, втрати УПА становили не більше ніж сто вояків, тоді як енкавеесники втратили понад 900 бійців убитими і ще стільки ж пораненими.

— У цей час він уже був заступником Романа Шухевича?

— Власне, після бою під Гурбами розкрився талант Василя Кука як воєначальника, тому не дивно, що вже з 1947 року він став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах —Головного Командира УПА, Голови Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради та Головою Проводу ОУН в Україні. А після загибелі Романа Шухевича 5 березня 1950 року Василя Кука обирають Головним Командиром УПА. Важливу роль у виборі відіграли Провід ОУН та командири повстанців, серед яких він мав беззастережний авторитет.

— Чим уславився Василь Кук як Головний Командир УПА в 1950–1954 рр.? Чи відбувались тоді якісь значні бої?

— Вже після 1945 року, після Ялтинської конференції, намагалися уникати значних боїв. До цього ОУН сподівалась і чекала на початок війни країн Заходу проти срср, коли ж стало зрозуміло, що цього не станеться, то від 1945 року спочатку Роман Шухевич, а потім Василь Кук уникають масштабних військових виправ, зосередившись на агітаційно-пропагандистській роботі.

— Як Василь Кук потрапив у полон?

— Це цікава історія. У полон його намагалися захопити дуже довго, вже з 1944 року. Однак через те, що Кук був майстерним конспіратором, ніхто не знав, як він насправді виглядає. В одних документах зазначалось, що він блакитноокий блондин, в інших — що він кароокий шатен, або брюнет. Для його захоплення була організована ціла операція під кодовою назвою «Борсук», яка тривала ціле десятиліття — з 1944 до 1954 року. Зрештою вийти на Кука змогли тільки завдяки тому, що вдалося полонити Василя Галасу — полковника УПА, командира УПА-Північ у 1951–1953 роках.

Власне, тоді Василь Кук ішов на зустріч з Галасою, яка мала відбутися в одній з криївок на межі Галичини та Волині. Там було організовано засідку. Як згадував сам Василь Кук, увійшовши в криївку, він відразу помітив, що в ній надто багато совіцьких продуктів і надзвичайно чисто. А в повстанця, який саме смажив на горілці картоплю, тремтіли руки. Так він зрозумів, що потрапив у пастку.

— Якою була доля Василя Кука в полоні?

— Василь Кук перебував в ув’язненні шість років, до 1960 року. Під час допитів у нього було правило говорити лише про мертвих, тому що він розумів, що живим він може дуже нашкодити. Тому Кук спокійно розповідав про тих, хто загинув.

Спочатку його взагалі хотіли розстріляти, але щоб не робити з нього героя, другого Шухевича, вирішили здискредитувати як самого Кука, так й ідею боротьби УПА проти совітської влади. У такий спосіб Василя Кука прагнули використати проти Бандери.

— Мається на увазі так зване зречення Василя Кука?

— Так. Опісля йому часто потім робили закиди за це «зречення», в якому буцімто йшлося про те, що ось існує совітська Україна, й тому треба припиняти боротися, хоча в той час його побратими ще воювали в Карпатах. Чому ж Василь Кук насправді робить це звернення? Насамперед це був меседж за кордон, звернення до членів ОУН із закликом не надсилати агентів для підпільної боротьби. Совітські спецслужби в більшості випадків легко їх виявляли, тому Василь Кук закликав не робити цього, щоб не ризикувати людьми даремно. Він натякав, що боротьба з срср з-за кордону є значно на часі, значно ефективнішою.

У радянській же версії це «зречення» було немов би підсумком остаточної перемоги над українським націоналістичним і повстанським рухом, яке буцімто свідчило про те, що подальша боротьба немає сенсу. З огляду на це Василеві Куку повертають обмежену свободу, він навіть отримує квартиру в Києві на Дарниці. Однак там він перебуває під постійним суворим наглядом, вся квартира прослуховувалась, уся кореспонденція вилучалась і переглядалась. У книзі я назвала цей період «камера на Дарниці».

Оскільки Василь Кук не йшов на подальшу співпрацю, то 1974 року його навіть хотіли убити, однак, щоб не робити з нього ікону на кшталт Бандери чи Шухевича, відмовились від цієї ідеї.

— І так, під постійним наглядом, він прожив тридцять років, аж до здобуття Україною незалежності… Як склалась Василя Кука після 1991 року?

— Українську незалежність він зустрів дуже бадьоро. Його головна мета полягала в тому, щоб донести до суспільства правду про УПА. Він намагався дослідити долі своїх побратимів, шукав світлини і працював над великою узагальнюючою роботою з історії Української Повстанської Армії…

— Василь Кук справді відомий також як публіцист та історик УПА. Чи могли б ви навести якусь цитату з його праць, яка найбільше пасує до сучасної Великої Визвольної війни України проти російської агресії?

— Мабуть, найкращим буде такий вислів Василя Кука: «УПА в історичному підсумку перемогла, бо тієї держави, проти якої вона боролася, вже нема і ніколи не буде». Наша сучасна боротьба проти російської агресії справді є продовженням війни за незалежність України, яку вели такі люди, як Роман Шухевич і Василь Кук. Наш ворог не змінився. Але, на щастя, на відміну від УПА, яка змушена була вести партизанську війну, нині ми робимо це як повноцінна визнана світом держава за потужної підтримки світової спільноти.

Ілюстрації з книги Аліни Понипаляк «Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука» (Київ: Наш формат, 2021) та з відкритих джерел