Прочитаєте за: 8 хв. 24 Серпня 2023, 15:43
Впродовж ХХ століття українці послідовно здобували, виборювали і поновлювали незалежність своєї держави. Низка дат на цьому шляху — 22 січня 1918 року, коли було проголошено Четвертий Універсал Української Центральної Ради, 22 січня 1919 року, коли відбувся Акт Злуки Української та Західноукраїнської Народних Республік, 30 червня 1941 року, коли відбувся Акт відновлення Української Держави і, звичайно, Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року — добре відомі. Низка ж інших до сьогодні маловідомі більшості українців, попри те, що їхнє значення на шляху до Незалежності України є надзвичайно вагомим.
Саме до таких подій належить Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б), який відбувся 21–25 серпня 1943 року. З нагоди 80-ї річниці події про значення збору на шляху відновлення незалежності України кореспонденту АрміяInform розповів відомий дослідник українського визвольного руху ХХ століття Святослав Липовецький.
Довідково: Святослав Липовецький — автор численних публікацій у знаних медіа «Історична правда», «День», «Україна Молода», «Український тиждень», «Газета по-українськи», «Країна», «Дзеркало тижня», «Локальна історія», «Україна Incognita» та інших. Його книга «Бандерівці. 200 історій з ХХ століття» посіла перше місце у конкурсі з підтримки українських авторів «Книжкова Львівщина» 2023 року у номінації «Нехудожня книга».
— Спробуймо оцінити значення Третього Надзвичайного великого збору ОУН (б) у контексті відродження української державності. Як би ви оцінили його місце на хронологічній шкалі української історії між Першими визвольними змаганнями та відновленням української незалежності 1991 року?
— На мій погляд, визвольні змагання середини ХХ століття передусім важливі тим, що їхній результат ми маємо і відчуваємо уже сьогодні. Тобто, можливо, що Україна могла би теоретично стати 1991 року незалежною і без цих визвольних змагань, подібно до того, як незалежність отримали, наприклад, казахи, узбеки, таджики і білоруси. Однак тоді б Україні була б подібною до сучасної білорусі. А те, що ми сьогодні маємо боротьбу і ця боротьба уже точиться відкрито від 2014 року — це найважливіше. Україна як держава відбулась саме завдяки фундаменту, закладеному впродовж ХХ століття, зокрема значною мірою у середині ХХ століття.
Коли ми говоримо про Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б) та інші події і явища доби Других визвольних змагань, то слід наголосити, що саме вони заклали фундамент свідомості українців і саме це усвідомлення власної українськості стало головним чинником формування нашої суб’єктності як нації і як держави.
— Українцям переважно відомі такі кроки проголошення чи відновлення Незалежності, як IV Універсал 1918 року, Акт Злуки 1919 року, Акт відновлення Української Держави 1941 року, Акт проголошення незалежності України 1991 року. Чи можна говорити, що Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б) теж може вважатися важливим кроком на шляху до відновлення Незалежності України?
— Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б) оприявнив чимало засадничих принципів, розставив на свої місця багато речей, які відбувалися дуже спорадично чи хаотично за кілька років до того, починаючи вже від проголошення незалежності Карпатської України 1939 року та Акта відновлення Української Держави 1941 року. Впродовж кількох попередніх років відбулось чимало вкрай важливих для українського націоналістичного, українського національно-визвольного руху речей, які доводилось робити практично в режимі реального часу, як то кажуть — «з коліс» або «на коліні». Причому інколи буквально на коліні — Ярослав Стецько пригадував, що текст Акта 30 червня 1941 року він писав у приміщення львівської ратуші на коліні.
Третій Надзвичайний збір намагався впорядкувати всі попередні події і задати напрям подальшого руху, визначити, як слід діяти на майбутнє. Саме після нього відбулася конференція поневолених народів у листопаді 1943 року та майже через рік, у липні 1944 року, було створено Українську Головну Визвольну Раду. Вона стала представницьким органом, який мав позиціювати суб’єктність України на міжнародній арені. Все це почалось зі збору ОУН в серпні 1943 року, тож його справді можна вважати одним із визначальних кроків на шляху поновлення української незалежності.
— На ваш погляд, як можна оцінити збір з точки зору трансформації ідеології українського націоналізму і ширше українського національно-визвольного руху?
— Третій збір ОУН відбувався 1943 року, коли діячі ОУН зрозуміли масштаби України, коли кордони впали і вони відкрили для себе Наддніпрянську Україну. Це те, чого не було раніше. Скажімо, перший збір ОУН відбувся у Відні 1929 року, другий, на якому обрали провідником Андрія Мельника — у Римі 1939 року. Все те, що відбувалось на еміграції, мало певну викривлену призму бачення щодо того, що відбувається насправді в Україні, особливо підрадянській, яким є її життя.
Натомість збір 1943 року став першим збором, проведеним власне на території України, причому після того, як оунівці побачили й усвідомили весь масштаб України, насамперед підрадянської України за Збручем. Тому Третій збір став найбільш об’єктивним у плані розуміння реальної ситуації в Україні. Завдяки цьому він найбільшою мірою відповідав потребам і запитам українців як зі сходу, так і з заходу України.
Ті, хто брав участь у цьому зборі, бачили Україну не з далеких європейських столиць, а пройшли її власними ногами у складі похідних груп, діставшись як центру, так і сходу країни. Вони побачили, якою реально є підрадянська Україна, чого вона прагне і потребує. Відповідно вони мали змогу трансформувати ідеологію та практичну діяльність ОУН відповідно до реальних потреб українського суспільства.
— Наскільки, на ваш погляд, відома історія українського національно-визвольного руху часів Другої світової війни більшості українців? Здавалося б, існує безліч досліджень, доступних у мережі науково-популярних та публіцистичних статей… Й у тих, хто більш-менш занурений у тему, складається враження, що всім про все давно відомо. Чи не є таке враження хибним?
— Насправді, попри всі колосальні зусилля дослідників та популяризаторів, попри наявність відповідних сюжетів у шкільній програмі з історії України більшість українців знають про Другі визвольні змагання вкрай мало і знання ці переважно фрагментарні, часто — односторонні, незрідка викривлені.
Наприклад, той таки Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б), про який ми говоримо — чим він був спричинений, якими були його наслідки? Навіть для тих, хто щось про нього знає, він лишається певною річчю, вирваною із загального контексту, фактом, що відбувся сам по собі. Натомість збір було проведено тому, що Микола Лебідь, який був урядуючим провідником, забагато влади сфокусував на собі, бувши лише другим заступником привідника ОУН після першого заступника Ярослава Стецька і, власне, провідника Степана Бандери. Це сталося після ув’язнення Бандери і Стецька у концтаборі Заксенхаузен. Внаслідок цього виник певний вакуум влади, чим скористався Лебідь. Ситуація, що склалась, вимагала реформ, тому на Третьому зборі було створене Бюро проводу ОУН, у межах якого три особи могли вирішувати певні речі колегіально, поза тим, що існував також сам Провід ОУН.
З одного боку, це були такі дуже внутрішні питання організаційної структури ОУН. З другого ж, ухвалені на зборі рішення мали далекосяжні наслідки, які визначили природу українського націоналістичного та національно-визвольного руху в останні роки Другої світової війни та у повоєнний період.
— Тобто можна говорити про внутрішню трансформацію ОУН, відхід від певних «вождистських» практик і демократизацію українського національно-визвольного руху?
— Це не таке просте питання, як може видатися на перший погляд. Коли 1929 року було створено ОУН, то молодь справді бачила Євгена Коновальця вождем. Однак сам він завжди дуже послідовно відсікав моменти вождизму, наполягав на колегіальності ухвалення всіх важливих рішень. Коновалець завжди підкреслював, що перебуваючи на еміграції, він не володіє всією повнотою інформації про те, що відбувається в Україні. Показовим для нього завжди був приклад Євгена Петрушевича як Диктатора Західноукраїнської Народної Республіки. Коли Петрушевич, перебуваючи у Відні, намагався диктувати, що слід робити галичанам, то на нього абсолютно не зважали і навіть сміялися з його розпоряджень. Тож можна сказати, що Євген Коновалець був дуже демократичним лідером.
Ситуація змінилась, коли у серпні 1939 року провідником обрали Андрія Мельника. Саме тоді український визвольний рух отримав вождя, який згідно з ухваленим Устроєм (Статутом) «відповідає за власні дії перед Богом, нацією і власним сумлінням». Відповіддю на це стало обрання на Краківському великому зборі ОУН провідником Степана Бандери, причому воно позиціювалося саме як боротьба з елементами вождизму та узурпації влади в ОУН Мельником і мельниківцями. Від самого початку маніфестом бандерівців стало гасло «Воля народам, воля людині!» й послідовна лінія на демократизацію ОУН (б) була закладена вже від 1940 року.
Тож Третій Надзвичайний великий збір ОУН (б) лише підсумував тенденції, закладені ще трьома роками раніше. Потім, через три місяці після цього збору, в листопаді 1943 року відбулась конференція поневолених народів, яка піднесла те саме гасло «Воля народам, воля людині!». А від 1946 року, після закінчення Другої світової війни, воно перейшло на еміграцію в діаспору. Так що Третій збір ОУН просто поставив правильні наголоси і підбив підсумки того, що відбувалося від 1940 року чи навіть ще раніше, а також визначив подальші кроки та принципи дій на майбутнє.