18 травня 1944-го для всіх кримських татар, особливо це стосується людей похилого віку, які безпосередньо пережили депортацію, це трагічна дата. На жаль, для багатьох людей цієї багатостраждальної національності це так і залишилося мрією. Серед них Шефіка Алієва, моя бабуся. Останні роки мешкала в місті Ірпені, Київської області. На жаль, вона передчасно пішла з життя. Хоча її долю важко назвати життям…
Після захоплення нацистами Криму Шефіку з багатьма її ровесниками силоміць відправлено до Німеччини. Потрапила обслугою в одну сім’ю, де готувала господарям їжу, прала і виконувала іншу нелегку роботу. Як вона мріяла про перемогу, про повернення на Батьківщину!
Але сталося не так, як гадалося. Її неодноразово попереджали, що не варто повертатися у Союз, оскільки можеш потрапити за грати на довгий термін. Юна і наївна Шефіка не вірила цим розмовам. Адже була вихована у дусі любові до Батьківщини. Тим паче, що у Криму її чекали найближчі родичі… Якби ж вона могла знати, що її очікує. А насильницьке вигнання на роботу до фашистської Німеччини надалі згадуватиме, як не найгірші роки життя…
Вона не знала і не могла знати, що вже більше ніж рік із Криму вислали всіх татар. І її ніхто там давно з рідні не чекає. Про це дізналася, прибувши у Сімферополь. Вона була шокована побаченим і почутим. Особливо її вразило те, що у їхньому подвір’ї розташувалися добровільні переселенці з Росії, які приїхали на все готове. У переважній більшості, цих новоприбулих російських громадян нічого не тримало на своїй Батьківщині. Тому вони залюбки погодилися на цей переїзд. Хтось зловживав алкоголем, дехто вів паразитичний спосіб життя. А яка різниця, де байдикувати, в Росії чи в Криму? Були серед новоприбульців і ті, хто прожив на півострові тривалий час, навіть і не здогадувався, що Крим це півострів і його береги омивають хвилі Чорного моря.
На своє лихо, дізналася про депортацію татар. Вирішила поїхати добровільно у вигнання, але до своїх родичів. Кілька днів добиралася до міста хлібного Ташкента. Проте на залізничному вокзалі перший же військовий патруль її зупинив для перевірки документів. Шефіка не відразу збагнула, чому ті біля неї так метушаться. І звідки їй знати – спецпереселенці мають право самостійно перебувати лише у межах району, куди їх направили на заслання, а ті, хто порушать цей закон, отримують 10 років без права листування. А тут жінка проїхала пів країни і навіть гадки не мала про подібні обмеження під час пересування!
Не було ні суду, ні слідства. А реальні 10 років Шефіка отримала. Вже потім у сталінських таборах зрозуміла, у чому її провина перед державою… Єдиною втіхою була можливість дізнатися про долю рідних. Їх дійсно етапували до Середньої Азії, без права повернення на Батьківщину. Всі ці 9,5 років вона жила надією про зустріч з ними. І лише після смерті вождя всіх часів та народів вона на пів року раніше вийшла з табору…
Змінювалися часи та радянські генеральні секретарі. Татарам можна було самостійно за свій кошт виїжджати з місць насильного заслання, але заборонили жити на Батьківщині. Лише єдиний раз їй довелося побувати у Криму, підійти до свого будинку, в якому давно господарювали російські громадяни.
Одна жінка похилого віку, побачивши Шефіку і уважно подивившись їй у очі, все зрозуміла, навіть запропонувала зайти у гості. Посивіла Шефіка так і не змогла набратися сміливості зайти до будівлі, яка вже давно не по праву належала зовсім іншим…
Саме тоді усвідомила, що для багатьох її ровесників, на життя яких випало стільки поневірянь, знедолень, розчарувань, повернення на Батьківщину ніколи не буде… Така доля спіткала чимало її земляків. Останні роки життя вона мешкала в Ірпені. На міському кладовищі й похована.
І нині, коли щодо кримського питання російська верхівка постійно маніпулює, вважаючи Крим своїм, не слід забувати про тих, кого насильно звідти вислали, для кого цей півострів є справді історичною Батьківщиною.
Володимир ЕННАНОВ,
Член Національної спілки журналістів України
https://armyinform.com.ua/2021/05/bez-prava-povernennya-na-batkivshhynu/