Прочитаєте за: 5 хв. 29 Січня 2024, 7:48
«П’ять годин безперестанку Студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат… Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного пораненого ворог не взяв», — писав генерал Олександр Удовиченко про подвиг захисників України, які зустріли ворога поблизу станції Крути.
Жертва героїв Крут не була марною — вона дозволила українським дипломатам виграти час для того, щоб здобути міжнародну підтримку і дати відсіч більшовицькій агресії. Особливого значення пам’ять про оборонців Крут набула нині, коли Україна знову дає відсіч збройній російській агресії, розпочатій проти нашої держави ще 2014 року.
«Гібридна» війна росії проти України понад століття тому
Коли навесні 2014 року на Донбасі розпочалися активні виступи проти української влади, будь-кого, обізнаного з історією України початку XX століття, не могло не охопити відчуття дежавю.
Місцеві мешканці піддалися потужній ідеологічній інформаційній кампанії з боку росії так само, як 1917-го року робітники великих промислових центрів на сході і півдні України сприйняли більшовицьку пропаганду.
Водночас загони бойовиків, заслані і організовані російською федерацією, нагадували військові формування, які вторглися з більшовицької росії до Української Народної Республіки.
І як більшовики у 1917–1918 роках видавали червону армію за винятково місцеві збройні формування, так і російська федерація 2014-го року офіційно заперечувала будь-яку присутність її збройних сил на українській землі, офіційно заявляючи про місцевих повстанців, «ополченців» і добровольців.
Тим часом і за доби Перших визвольних змагань, і 2014-го року громадянський конфлікт, що розгортався в Україні, не зміг би перерости у масштабне збройне протистояння без підтримки ззовні.
В обох випадках роздмухування конфлікту — інформаційне, військове, фінансове — відбувалось з боку росії. Так звана «гібридна війна» аж ніяк не є сучасним винаходом — її свого часу вельми вдало практикували більшовики проти УНР.
На захист України стали добровольці
Ще однією подібною в обох випадках обставиною стала слабкість української влади, зокрема практична відсутність боєздатних збройних сил, спроможних протистояти військовій агресії.
Брак достатнього кількісно і належним чином організованого та озброєного війська був наслідком попередньої політики як Центральної Ради 1917 року, так і української влади впродовж 1990-х — 2000-х років.
Врятувати Україну за таких умов спромоглись добровольчі військові формування, до яких бійці вступали з ідейних мотивів. У грудні 1917-го року, коли більшовицькі загони розпочали наступ на Київ, Центральна Рада практично не мала армії.
Дмитро Дорошенко писав: «Українське військо, всі ці численні „українізовані“ полки, дивізії й корпуси танули як сніг… Ентузіазм літа 1917 року проминув безслідно, і від „мільйонів багнетів“, про які так гордо говорилося влітку, не зосталося й сліду».
За таких умов наступ більшовицьких частин на Київ розгортався стрімко і стримати його могли лише поодинокі боєздатні українські загони. У грудні 1917 — січні 1918 року більшовики наступати по залізниці за напрямом Бахмач — Ніжин — Київ.
Оборону Бахмача на початку січня утримували курсанти старшого курсу київської Першої імені гетьмана Богдана Хмельницького юнацької (старшинської або юнкерської) школи, якими командував сотник Аверкій Гончаренко.
Загальна кількість курсантів заледве перевищувала 600 бійців — чотири сотні по 150 багнетів кожна на чолі із двадцятьма старшинами. На озброєнні вони мали усього 16 кулеметів.
Натомість сили більшовиків, що наступали на Бахмач під командування михайла муравйова, були значно більшими — три тисячі червоноармійців, чотири сотні балтійських матросів і 12 гармат.
До цього значного числа слід додати також майже дві тисячі пробільшовицьки налаштованих місцевих робітників депо.
Під тиском переважаючих ворожих сил було вирішено залишити Бахмач і відійти через станцію Плиски до станції Крути, де й було облаштовано оборону.
Звитяжний і трагічний бій під Крутами
27 січня до курсантів приєдналась також перша сотня добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, яка складалася зі студентів Київського університету св. Володимира, Українського народного університету, учнів старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва і налічувала майже 130 вояків.
Очолював їх студент Українського народного університету сотник Андрій Омельченко. Пізніше, вже під час бою до захисників Крутів приєднатися майже 80 добровольців з підрозділів ніжинського Вільного козацтва.
28 січня 1918 року по обидва боки від залізниці облаштували укріплені позиції. На правому фланзі, за насипом залізничної колії, закріпилися курсанти військової школи. На лівому, облаштувавши шанці, — стрільці Студентського куреня.
На самій залізниці розташовувався імпровізований бронепоїзд з паротяга, двох вагонів і єдиної гармати на залізничній платформі. Командував нею сотник-артилерист Семен Лошенко, героїзм і артилерійський досвід якого значно прислужилися захисникам Кругів.
Аверкій Гончаренко згадував роль Семена Лошенка у бою такими словами: «Хто його прислав не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина, з подиву гідною самопосвятою, вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло переможний марш муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити».
Бій розпочався 29 січня 1918 року (за іншими даними — 30 січня) приблизно о 9-й годині ранку і тривав увесь день. Лише пізно увечері, витративши усі набої, курсанти і студенти змушені були відступити у напрямку Києва, скориставшись потягом, що чекав на них.
Найгіршими виявилися умови для відступу студентів під командуванням Андрія Омельченка. Якщо курсанти мали змогу відступати під прикриттям залізничного насипу, то студенти опинилися на відкритій місцевості.
Щоб організувати безпечний відступ, Андрій Омельченко спробував спочатку провести контратаку, однак вона виявилася невдалою і призвела до значних втрат серед студентів. Загинув і сам студентський сотник.
Михайло Грушевський, виступаючи з промовою під час цього урочистого перепоховання, сказав: «Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!».
Найбільш трагічно склалася доля 32 студентів, які потрапили в полон до муравйовців. Втративши орієнтир у сутінках, вони вийшли на станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Захоплені в полон, 28 із них були піддані жорстоким тортурам, а потім розстріляні.
Місцевим мешканцям навіть не дозволили поховати загиблих. Лише згодом, коли Центральна Рада разом із союзними німецькими військами повернулася до Києва, 19 березня 1918 року тіла 18 захисників Крутів були перепоховані у братському погребінні на Аскольдовій могилі у столиці України.
Звитяга героїв Крут дозволила відбити агресію більшовицької росії
Жертва захисників Крутів не була марною. Ціною власних життів вони спромоглись затримати ворога на декілька днів — більшовики не змогли відразу продовжити наступ через те, що курсантам і студентам вдалося під час відступу розібрати залізничні колії.
Це дало змогу українським дипломатам продовжити переговори у Бересті й укласти зрештою мирний договір між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другого.
Договір означав фактичне визнання незалежності України на міжнародному рівні і дозволив УНР отримати військову допомогу і збройну підтримку, залучивши німецькі та австрійські збройні сили до переможної боротьби проти більшовиків.