Прочитаєте за: 6 хв. 7 Лютого 2024, 9:43
Указ Президента України «Про історично населені українцями території Російської Федерації» привернув суспільну увагу не лише до українців російського зарубіжжя, але й актуалізував питання про те, що саме робила, робить і має зробити українська держава для своїх закордонних співвітчизників.
Про те, як налагоджувалась і відбувалась взаємодія українців зарубіжжя з державою Україна після відновлення української незалежності кореспонденту АрміяInform розповів доцент кафедри країнознавства і туризму Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директор громадської організації Інститут досліджень діаспори Ігор Винниченко.
Українська діаспора й українці зарубіжжя: у чому різниця
Українців, які проживають на етнічних українських землях у межах сусідніх держав, некоректно називати українською діаспорою. Щодо них слід вживати ширше поняття «українці зарубіжжя», яке охоплює як українців діаспори, так і тих українців, які проживають у межах етнічних українських земель на території сусідніх держав.
У світі, напевно, немає жодної країни, державні кордони якої збігаються з історичними межами етнічного розселення титульної нації, тобто з тими територіями, де представники певного етносу становлять більшість населення. Україна не є винятком — українські етнічні землі виходять за межі міжнародно визнаної державної території.
В Указі Президента України «Про історично населені українцями території рф» йдеться саме про такі сусідні з українською державою регіони — Стародубщину, Північну та Східну Слобожанщину, Кубань. Це Білгородська, Брянська, Воронезька, Курська, Ростовська області та Краснодарський край російської федерації.
Українці, які мешкають тут — це українці зарубіжжя, а не українська діаспора, адже вони проживають у межах етнічних українських земель. Ці території щонайменше з ранньомодерної доби XVI–XVIII століть заселені українцями, тож цілком можуть вважатися українськими етнічними землями.
Вивчення зарубіжного українства в країнах колишнього срср стартувало з відновленням незалежності
Вже 1989 року, напередодні відновлення незалежності, в Інституті історії України Національної Академії Наук України створили групу на чолі з доктором історичних наук Володимиром Євтухом. До неї від Київського університету імені Тараса Шевченка долучився також я, оскільки працюючи на кафедрі фізичної географії викладав дисципліну «Етногеографія».
У цій групі я опікувався призбируванням інформації про українців у межах срср, а згодом, після розпаду тієї держави, студіював історію та сьогодення українців у країнах пострадянського простору. Колеги ж більшою мірою переймалися українською діаспорою на Заході.
У січні 1992 року у Києві відбувся Конгрес українців колишнього СРСР, який передував традиції проведення наступних Всесвітніх форумів українців. До нього я підготував книгу «Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис».
Також тоді підготували атлас «Українці. Східна діаспора». То були найперші присвячені українцям зарубіжжя видання у незалежній Україні. Саме вони заклали підґрунтя для подальшого дослідження українства на теренах колишнього радянського союзу.
Українська діаспора на Заході мала досвід самоорганізації, на пострадянському просторі доводилось починати «з нуля»
Відтоді Всесвітні форуми українців відбувались раз на 4–5 років — у 1992, 1997, 2001, 2006, 2011, 2016 та 2023 роках. Захід завжди відбувається в останню декаду серпня до чергової річниці відновлення української незалежності.
Переважну увагу на форумах традиційно привертала українська діаспора у державах Заходу, адже тамтешні українці мали добрий досвід самоорганізації, була структурованою і представленою інституційно.
Натомість в срср довгі десятиліття тривали процеси творення єдиного «совєтського народу», в ході яких українці були піддані асиміляційним процесам совєтизації та невідривної від неї русифікації. Внаслідок цього після розпаду срср на пострадянському просторі майже не було структурованого українського руху.
Українська держава згадала про своїх закордонних краян-родаків в країнах колишнього срср і намагалась сприяти збереженню їхньої національної ідентичності. Однак вона не була спроможна забезпечити належну організацію та допомогу українському руху на Сході на такому само рівні, як це було в українській діаспорі в державах Заходу.
Українська Всесвітня Координаційна Рада — надбудова над громадськими організаціями закордонного українства
Всесвітні форуми українців були покликані об’єднати українців зарубіжжя з усього світу з метою організації співпраці світового українства, розвитку українського руху, підтримки української культури тощо.
Передбачалось, що як українська діаспора буде сприяти розбудові нової демократичної України, так і українська держава буде підтримувати українців зарубіжжя, перш за все українців на теренах держав — колишніх республік срср, насамперед у росії.
Здійснювати це планували за допомогою парасолькового органу, який мав узгоджувати й злагоджувати діяльність усіх організацій, об’єднань та структур закордонного українства. Такою надбудовою над громадськими організаціями закордонного українства стала Українська Всесвітня Координаційна Рада, створена за підсумками роботи Першого Всесвітнього форуму українців.
Створення Української Всесвітньої Координаційної Ради було важливим насамперед для українців пострадянського зарубіжжя, адже на Заході ще з 1967 року існував Світовий Конгрес Вільних Українців. З огляду на розпад срср та відновлення української незалежності 1993 року його перейменували на Світовий Конгрес Українців.
Між фестивальною шароварщиною та реальною роботою
Серйозною проблемою став до певної міри декларативний, можна сказати фестивально-ярмарковий характер Всесвітніх форумів українців. На них справді збиралось чимало українців з усього світу, проходили святкові урочистості й нагородження, панувала атмосфера свята.
Однак у період між ними робота українських осередків трималась винятково на місцевих ентузіастах, подекуди ледь жевріла. Це вкрай негативно позначалось на збереженні української культури, особливо там, де українці зазнавали потужної асиміляції, як це було в російській федерації.
Чимало науковців та громадських діячів наголошували на необхідності існування реально діючих державних програм з підтримки закордонних українців з метою розвитку української культури та збереження української національної ідентичності. Саме такі програми мали діяти на постійній основі і становити основний зміст українського руху у світі.
2001 року було прийнято Національну програму «Закордонне українство» на період до 2005 року, яку потім було продовжено до 2010 року. Згодом затверджувались державні програми співпраці із закордонними українцями на періоди до 2010 року, до 2015 року, 2020 року. Наповнення цих документів реальним змістом було запорукою збереження національної ідентичності українців зарубіжжя.
Українці зарубіжжя — дієві симпатики України на Заході, репресовані й залякані в росії
Водночас закордонні українці могли і мали представляти інтереси України у державах свого перебування. Інтегруючись у тамтешнє суспільство, будучи або стаючи громадянами іноземних країн вони могли впливати і впливали на їхню політику щодо української держави.
Чимало українців справді посідали і продовжують обіймати високі посади у державах свого перебування. На Заході практично завжди вони є симпатиками України й готові діяти та діють в її інтересах настільки, наскільки це не суперечить національним інтересам держав, громадянами яких вони є.
На жаль, в російській федерації маємо інакшу ситуацію. У 1990-х років і навіть до середини 2000-х було доволі багато інформації про українців у росії, які намагались підтримувати контакти з Україною, проводили заходи, зберігали національну ідентичність.
Однак при цьому в рф не було жодної школи з українською мовою навчання, а з середини 2000-х років проти українських організацій та активістів узагалі почалися системні репресії саме через їхню національну ідентичність та громадську діяльність. Внаслідок цього український рух в росії зараз принишк, декого з активних українських діячів переслідували, декому довелося виїхати з російської федерації.
Зараз в росії стала небезпечною не лише проукраїнська позиція, але навіть самі прояви української національної ідентичності. Це прискорює і без того потужний процес зросійщення українців в рф. Таким сумним є наслідок як асиміляційної та репресивної російської політики щодо українців, так і того, що українська держава у 1990-ті — 2000-ні роки недопрацювала належним чином в цій сфері.
Навряд чи Указ Президента України, який значною мірою є декларативним документом, спроможний це виправити. Все може змінитись тільки після перемоги над росією, коли Україна зможе вимагати від рф дотримання всіх національних прав українців.