Прочитаєте за: 5 хв. 13 Липня 2023, 18:56
26 червня військовослужбовець 81-ї окремої аеромобільної бригади майор Олег Олива у свій день народження отримав найвищу державну нагороду від Президента України Володимира Зеленського «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».
Свій військовий шлях він розпочав ще у 2015 році, коли вступив до Військової академії міста Одеса. Саме тоді Олег почав мріяти про службу у десантних військах і ще навіть не підозрював, що через якихось вісім років ним пишатиметься вся країна.
За час проходження військової служби Герой України брав активну участь у бойових діях в населених пунктах Щастя, Геївка, Чермалик, Станиця-Луганська, Кремінна, Рубіжне, Сєвєродонецьк та Білогорівка, яка на Луганщині. Попри те, що двічі був пораненим, десантник Олег відмовлявся від евакуації та залишався на позиціях зі своїм підрозділом.
Саме майор Олива разом зі своїми побратимами знищували ворога у танковій засаді, постійно штурмували та захоплювали взводно-опорні пункти противника, а тепер успішно продовжують тримати оборону Білогорівки, що на Луганщині. За час широкомасштабного вторгнення Олег разом зі своїм підрозділом знищили п’ять танків ворога, вісім БМП противника та брали полонених пачками.
Ексклюзивно та вперше у своєму житті Герой України дав інтерв’ю кореспондентці АрміяInform та розповів про свій бойовий досвід з початку широкомасштабного вторгнення.
— Де Вас застало широкомасштабне вторгнення і які бойові завдання Ви тоді виконували?
— Війна мене застала у Біловодську. На той момент я знаходився в оперативному резерві Командувача ОТУ «Північ» разом з танковим батальйоном 57-ї окремої механізованої бригади. За півтори доби ми опинилися в оперативному оточенні у таких містах, як Старобільськ та Городище. Попри те, що на той момент противник вже був усюди, ми залишалися на своїх позиціях. 26 лютого 2022 року ми вистроїли колону з танкістами і почали висуватися до наших підрозділів. Рухалися вздовж державного кордону через Городище, Щастя і аж до Сєвєродонецька. В Городищі потрапили у танкову засідку противника… Одразу танкова рота професійно спрацювала по ворогу і так якісно, що з нашої сторони втрат не було. Коли почався танковий бій у Городищі, то противник вів шквальний вогонь по наших броньованих машинах «Козак». Ворог ще не знав на той момент, що так просто нас не зламати. Вважали, що АК-74 або ПКМ можуть вивести «Козака» з ладу. На щастя, цього не сталося. Навідники-оператори почали знищувати противника. Після успішного зайняття позицій у Городищі, ми продовжили рух до населеного пункту Станиця Луганська. Після цього пункту висунулися до Щастя. Коли ми під’їжджали до цього населеного пункту, воно все палало, вогонь був усюди… Тоді вперше мій підрозділ відчув на собі, як це, коли по тобі працює ворожа авіація. На щастя, ми не зазнали втрат і тоді. Далі ми тримали рух на Сєвєродонецьк.
— Мені відомо, що саме Ви безпосередньо брали участь у обороні таких населених пунктів, як Кремінна, Рубіжне, Сєверодонецьк. Розкажіть, будь ласка, що відбувалося там?
— Коли ми зайшли в Сєвєродонецьк, нам поступило завдання зайняти населений пункт Сиротине. Там було кільце, тобто дорожня розвилка, яку ми зайняли і далі разом із сусіднім підрозділом проводили наступальні дії на селище Метьолкіне. На певний проміжок часу мій підрозділ повернувся до складу свого батальйону, але зовсім скоро ми відправилися на оборону Кремінної. На той момент було завдання зайняти Житлівку, але, на жаль, ми туди так і не доїхали, адже тактична ситуація змінилася і ми стояли у населеному пункті Старокраснянка. Пізніше нас перекинули на Рубіжне де наша рота допомагала національній гвардії. У Рубіжне ми зайшли 17 березня 2022 року і тримали оборону там до 24 квітня. Там було справжнє пекло на землі. Щодня відбувалися важкі бої, артилерійські обстріли не вщухали з самого ранку… Це було важко, але ми вистояли і навіть продовжували завдавати ворогу непоправних втрат… Далі ми тримали оборону Сєвєродонецька. В один момент противник знищив там усі мости та переправи і я зі своїм підрозділом діяв безпосередньо по ситуації. Нас ніхто не вчив цього, але війна вносила свої корективи і вимагала, щоб ми усі проявляли ініціативу. В певний період ми були вимушені вибиратися, як могли, і створювали мінімальні понтонні переправи тоді, коли зовсім було важко вибиратися.
— Пізніше Ваш підрозділ зайшов у Білогорівку Луганської області з певними завданнями. Розкажіть, як Вам удалося втримати найважчу ділянку фронту?
— Тоді ми повинні були проводити наступальні дії в напрямку Новодружеську. На той момент проти нас стояли «вагнерівці». Вони були добре озброєнні та в них такий принцип, якщо вже опинилися у тій шайці, то кожен бойовий вихід для них, як останній. В принципі, ми і сприяли тому, щоб вони не поверталися додому. Дуже довго і важко ми вели прямі бої з «вагнерівцями»… Саме тоді брали дуже багато полонених. З тих представників «другої армії світу» мені найбільше запам’ятався один, якого взяли під Кремінною. Тоді мій підрозділ штурмував взводно-опорний пункт противника. Після того, як ворог почав тікати, один із них залишився і близько 40 хвилин відстрілювався. Я ухвалив рішення «подавити» цю позицію броньованою машиною «Козак». Коли вже взяли його, окупант був поранений і виправдовувався, що взагалі не стріляв. Це було абсурдно і смішно. Жоден з полонених ніколи не усвідомлює того зла, яке вони принесли на нашу землю. Всі свято вірять в те, що тут когось треба «асвабаждать». Коли я починав відкривати їм фото наших міст до того, як кацапські окупанти вдерлися на нашу землю і після їхньої окупації, то вони хитають головою і вважають, що роблять усе правильно. Просто зазомбована нація бовдурів.
— Скажіть, будь ласка, чи брали Ви зі своїм підрозділом трофейну техніку?
— Так, цього добра у нас було дуже багато. «Найжирніші» наші трофеї — це БМД-2, яка належала командиру роти розвідки противника, чотири БМП-1, гармату «Рапіра», МТ-ЛБ «Штурм-С». Про незліченну кількість боєприпасів, автомати та гранати взагалі не кажу, бо це навіть не рахували.
— Що для Вас буде означати Перемога і як Ви бачите своє життя після неї?
— Коли ми вийдемо на адміністративні кордони 1991 року, тоді тільки буде Перемога. Жодного рашиста не повинно бути на нашій землі. Я командир, і моє покликання бути поруч зі своїми людьми та власним прикладом показувати їм, як діяти, і саме я повинен вести цих людей. Довіра в підрозділі — саме головне. Якщо мої підлеглі бачать, що командир спокійний та веде усіх за собою, то це теж підіймає дух. Я буду і далі продовжувати служити, підіймати Збройні Сили України на новий рівень та передавати свій досвід новим офіцерам.
[embedded content]
Фото та відео автора