Прочитаєте за: 5 хв. 3 Липня 2023, 16:03
Із перших хвилин спілкування зі старшим сержантом Володимиром відчувається бойовий характер сильного воїна. На посаді головного сержанта роти охорони одного з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, розташованого на Харківщині, він нині керує діями десятків підлеглих. Але так було не завжди…
Орден «За мужність» ІІІ ступеня свідчить про значні успіхи на полі бою
Авторитет захисника України в колективі завжди на висоті, адже на фронті він з 2016-го, і до цього часу прослужив у двох бойових колективах, відомих тактичними перемогами. Орден «За мужність» ІІІ ступеня свідчить про значні успіхи на полі бою. На жаль, на війні він серйозно підірвав здоров’я та був вимушений перевестися до військової установи.
— Мені зараз 37 років, до російсько-української війни я працював на Харківщині будівельником, — каже Володимир. — Маю вищу економічну освіту. До свого призову був прорабом та бригадиром, мав непоганий заробіток. Проте через ненависть до ворогів влітку 2016-го попросився до окремого загону спеціального призначення «Азов». Останньому факту я й досі радію, бо в цьому підрозділі пройшов бойове хрещення та, вважаю, став справжнім вояком.
За його словами, в частині, розташованій у Маріуполі, все було побудовано на міцній дисципліні та взаємоповазі між бійцями. Обманути друзів чи командира там можна лише один раз, а потім — ти просто втратиш довіру. Від перших днів служби за ним міцно закріпився позивний «Кокс».
— В ОЗСП «Азов» починав із посади рядового мінометника. Поступово доріс до командира взводу. Нас направляли на найскладніші ділянки лінії зіткнення. Ворог, щойно дізнавшись про прибуття «азовців», тремтів від страху, — пригадує він.
У січні 2018-го під час одного з боїв Володимир зазнав поранення
Уламки ворожої міни влучили в руку та обидві ноги. Також було діагностовано акубаротравму. Першу необхідну медичну допомогу надали в Маріуполі, після чого армійця вертольотом доправили до Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова.
— Я дуже хотів скоріше повернутися до побратимів і не бажав довго відсиджуватися в госпіталі. Тому під час курсу реабілітації робив все те, що казали медики. В результаті я відносно швидко повернувся до строю, — каже старший сержант Володимир.
До його взводу приходило чимало новачків, із якими він проводив ретельну роботу з метою виховання сильних духом та професійних воїнів.
— У перші дні просто стежив за діями новобранців: що кажуть, як виконують накази тощо. У разі якоїсь помилки спочатку вказував на проблеми та її причини, а на другий раз — давав прочухану. У нашому загоні не достатньо бути лише патріотом, треба ще мати залізне терпіння, вміти працювати в команді та прагнути до вдосконалення своїх бойових навичок, — зазначає він.
Довідково. За успіхи на полі бою та вміле командування мінометним взводом у серпні 2018-го Володимира було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Пізніше він отримав ще кілька відомчих відзнак, які традиційно зараховував до заслуг колективів, де перебував на той час.
У липні 2019-го «азовець» знову постраждав на фронті внаслідок тривалого ворожого артилерійського обстрілу.
Чергова контузія серйозно вплинула на стан здоров’я: загострилися головні болі, з’явилися певні проблеми із зором та слухом. Також постійне носіння бронежилета та важкі фізичні навантаження посприяли виникненню серйозних проблем зі спиною і суглобами.
У грудні 2019-го на підставі рішення військово-лікарської комісії його визнали непридатним до армійської служби. Відтоді настали часи тривалого лікування, збору медичних довідок для МСЕК з метою отримання третьої групи інвалідності, пов’язаної із захистом Батьківщини.
До речі, ще після першого поранення, перебуваючи в лікарні, чоловік познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Його супутниця життя у званні майора поліції теж служила в Маріуполі. У вересні 2019-го вони побралися. Нині родина мріє про дітей.
— Після моєї демобілізації ми з дружиною жили в Маріуполі. 24 лютого 2022-го я перебував у рідному місті Люботин, де займався оформленням медичних документів. Коли ж росіяни пішли широким наступом, то не зміг всидіти вдома на дивані, адже біля Харкова гинули молоді хлопці. Мама та кохана були проти такої позиції, знаючи про мій стан здоров’я. Але я твердо вирішив піти до війська. Перші кілька днів війни провів вдома із сім’єю, щоб навчити рідних, як поводитися в екстрених ситуаціях, надавати медичну допомогу. Потім став шукати можливість, щоб потрапити до якогось бойового підрозділу, долучитися до всіх тих, хто боронить Україну, — розповідає армієць.
Допомогла випадкова зустріч у Харкові з одним офіцером, який посприяв призову до лав окремої механізованої бригади імені Івана Сірка, — ділиться спогадами воїн.
Спочатку він був мінометником, але згодом — став відповідати за аеророзвідку одного з механізованих батальйонів.
— Наша група, озброєна дронами, впродовж усього 2022-го діяла в інтересах артилерії ЗСУ, НГУ чи спецпризначенців. Також ми успішно займалися контрбатарейною боротьбою. Насамперед вчив своїх мобілізованих солдатів бути уважними до найдрібніших змін у ситуації на полі бою, адже рашисти вміють ховатися по норах чи підвалах. Тому ми шукали нові стежки чи сліди від автомобільних коліс, щоб вирахувати місце перебування ворога. Під час ведення важливих боїв під моїм керівництвом було до трьох відділень аеророзвідки. Разом ми здобували потрібну інформацію та сприяли знищенню ворога, — розповідає патріот.
Чимало нових підлеглих прийшли з бойових бригад
Також воїн на псевдо «Кокс» на власні очі побачив, яку ж потужну роль на фронті може відігравати українська піхота. Навіть маленькими підрозділами вони вміли зупиняти російську армаду та гнати ворогів у бік варварської московії.
— Як людина з певним досвідом служби скажу, що бойовий дух у воїнів-піхотинців тримається на такій же висоті, що й в «азовців». Звісно ж, є певні відмінності та традиції, але вони однаково вміють нищити ворога. Певним бальзамом від моральної втоми виступає той факт, що я від 2016-го роблю свій маленький внесок у справу щодо вигнання тих нелюдів, які прийшли на мою землю вбивати жінок і дітей, — такої думки дотримується військовослужбовець.
Постійне носіння бронежилета, шалений ритм служби та холодні окопи лише погіршили стан здоров’я армійця. Як він не старався триматися, але головні болі, шум у вухах та проблеми з хребтом поступово стали заважати виконанню бойових завдань. Знову військові лікарі втрутилися в ситуацію та винесли рішення про переведення з бойової бригади до військової установи.
— На посаді головного сержанта роти в мене нині чимало завдань. Наш підрозділ ЗСУ несе службу на блокпостах, охороняє військові об’єкти та перебуває в постійній готовності дати відсіч ворогові. Чимало моїх нових друзів прийшли з бойових бригад після поранень на фронті. Тож зайвий раз переконувати в чомусь таких патріотів не доводиться. На жаль, здоров’я в мене не покращилося, але, доки вистачить сил, доти допомагатиму своїй країні виборювати перемогу, — насамкінець зазначив старший сержант Володимир.
Фото автора та з архіву Володимира