Історія звільненої захисниці Маріуполя, «голосу» полку «Азов» Валерії «Нави» Суботіної

Мабуть, історію кохання цього подружжя знає весь світ. «Голос» полку «Азов», через який світ дізнавався, як російські окупанти нищили столицю Приазов’я та вбивали його мирних жителів, капітан НГУ Валерія Карпіленко та офіцер-прикордонник Андрій Суботін одружилися 5 травня 2022 року в бункері на «Азовсталі» в Маріуполі, коли місто вмирало під постійними ворожими бомбардуваннями. Їхній шлюб, який зареєстрував командир «Азову» друг «Калина», тривав лише три дні — 7 травня Андрій не повернувся з бойового завдання.

Захисниця Маріуполя, поетеса, журналістка та український офіцер Валерія Суботіна (Карпіленко) повернулась з російського полону, куди потрапила під час виходу українських військових з «Азовсталі» 17 травня 2022 року. Це сталося 11 квітня під час чергового обміну військовополоненими. За російськими ґратами дівчина провела 327 днів…

Валерія погодилася дати інтерв’ю автору матеріалу, з якою знайома вже багато років. Говорили про кохання на «Азовсталі», початок широкомасштабного вторгнення та бої за Маріуполь, полон, мораль московитів та майбутню перемогу України в цій війні…

Мій Донбас — це українські традиції, вірування, звичаї, українські пісні та вірші

— Валеріє, розкажи нашим читачам про себе.

— Я народилася і жила в Маріуполі. Закінчила Маріупольський державний університет за спеціальністю «журналістика». Викладала, згодом стала кандидатом наук із соціальних комунікацій. Викладати подобалося, але у 2014-му до нас прийшов ворог, почалась війна. Я почала активно займатися військовою журналістикою, їздити на фронт. І, власне, вже з п’ятнадцятого року я пішла до пресслужби «Азову». Співпрацювала із ЗМІ, возила до підрозділу, знайомила з нашими військовослужбовцями.

У 2017-му змінила свій професійний шлях — обійняла посаду начальника пресслужби Донецького прикордонного загону. У 2020 році я пішла з військової служби і почала цивільне життя — стала однією з ланок пресслужби Державної служби надзвичайних ситуацій в Донецької області.

— Розкажи про своє дитинство. Скільки я тебе пам’ятаю, ти говориш виключно українською, що нечасто зустрінеш серед жителів Донбасу.

—Народилася я в Маріуполі, але з огляду на те, що в мене рано не стало мами, а батько був військовим льотчиком, мене забрали до себе його батьки. До 15 років я жила в невеличкому селищі під Шахтарськом. А українські селища, де б вони не розташовувались — Захід чи Схід, завжди були україномовними. І цей мій український Донбас — це якраз про традиції, про українські вірування, звичаї, українські пісні, українські вірші. Перші мої вишиванки — все це з українського Донбасу.

У мене була україномовна школа. Російська мова навіть не викладалася. Я до того, як переїхала до Маріуполя, була повністю україномовною і погано навіть розуміла російську. У мене через це були проблеми зі складання вступних іспитів в університеті.

Тому для мене ніколи не поставало вибору — росія чи Україна. Це все — виховання моєї бабусі. На жаль, вона не дочекалася мене з полону, її не стало цього року вже в окупованому Маріуполі.

— А бабуся взагалі знала, що ти перебувала в полоні?

— Ні, вона про це не знала. Коли я була на «Азовсталі» і розуміла, що найімовірніше я звідти не вийду, я попросила свого двоюрідного брата сказати їй, що ми виїхали, щоб вона не переживала. Вона не знала про загибель мого чоловіка і до останнього на нас чекала —так і не виїхала з окупованого міста.

—Тобто ти її не бачила з моменту широкомасштабного вторгнення?

—Пару разів ми бачилися. Останній раз це було 9 березня, коли я їй привезла їжу. На той момент у нас, у військових, ще були якійсь продукти. І ми віддавали їх цивільним, ділилися ліками. А незабаром до району, де вона жила, зайшли рашисти, тому я вже не могла до неї дістатися. Але вона телефонувала від сусідів моєму братові, і тому я знала, що з нею все в порядку.

Якби не було пресслужби «Азову», Маріуполь би помирав мовчки

— Я знаю, що свого часу ти звільнилася з військової служби через проблеми зі здоров’ям. Чому вирішила знов надягнути український однострій?

— Поняття батьківщини — це моє життя, моя свобода, це те, чим я живу і житиму надалі. Це для мене завжди було і буде найважливішим. І наразі так повинно бути для кожного українця — зробити все можливе заради того, щоб виграти цю війну і бути вільними від цієї кривавої росії. Так, дійсно, в мене був вибір чисто по-людськи, але для себе особисто я вибору не мала і ніколи його не матиму. Вибір один — Україна і боротьба за неї. Я знаю, що фізично я нічого не можу зробити у плані війни, але зможу боротися інтелектуально, адже наразі дуже важливим є інформаційний фронт, а це те, де я фахівець. Так я опинилася у пресслужбі «Азову».

Я вважаю, що це було максимально правильно: по-перше, я до останнього була поряд зі своїм чоловіком Андрієм. По-друге — була поруч зі своїм містом, навіть тоді, коли його вбивали, коли воно помирало. Маріуполь для мене зараз —мертве місто. Я знаю, що ми його відродимо, ми його повернемо, але це буде вже історія про інший Маріуполь. А ще я була поруч з «Азовом» — зі своїм рідним легендарним полком, і своїми побратимами, багатьох з яких уже нині немає. Я була поруч із легендарним командуванням в той час, коли вершилася переможна історія України, бо ми не програли в той момент, адже билися до останнього. І наша пресслужба в інформаційному плані билася до останнього. Якби не було пресслужби «Азову», Маріуполь би помирав мовчки. Але він на той момент говорив — нашими словами. І світ нас почув. І в тій його допомозіУкраїні є і наш внесок.

Тому я не жалкую ані про те, що відбувалося на «Азовсталі», ані про полон. Якби повернути час, я знаю, що і я, і мій чоловік — вчинили б так само. І від цього, знаєш, якась легкість на душі, якесь відчуття щастя.

— Як ви познайомилися з Андрієм?

— Ми з Андрієм познайомилися під час служби в Державній прикордонній службі України. Це була доля — я пішла у прикордонники напевно не лише для того, щоб зустріти багато важливих для мене людей, а й своє кохання — кохання всього свого життя.

Ми працювали в одному кабінеті. Це було кохання з першого погляду. Я дуже швидко зрозуміла, що він моя людина. Він зрозумів, що я його половинка. Між нами відразу виникла довіра і відкритість. Ми почали зустрічатися, потім жити разом. Перед війною говорили про весілля. Замовили обручки, тільки забрала у продавця я їх уже без нього. Це була дуже прекрасна історія кохання і вона й досі є…

Дуже боляче, що життя видалося таким складним: батьків рано не стало, якійсь постійні випробування долі, а потім з’явився він… І здавалося — це нагорода від всесвіту за попередній біль. І постійно виникає запитання — чому? Чому так швидко все закінчилося? А з іншого боку — багато людей живе і не відчуває такого кохання. У мене було цілих три роки. І якби ми прожили ціле життя, хіба мені не було б боляче після того, як його не стало?

— Охарактеризуй — яким він був, твій Андрій.

— Він мене привабив добротою… Слово доброта — це про нього. Я такої любові й відданості не відчувала ніколи в житті. А ще, якби дивно це не звучало — нас поєднувала любов до України. Свого часу це мене дуже підкупило. Таких людей я більше не зустрічала…

Він прикордонник, за освітою юрист. Це не бойова посада, але він завжди радів будь-якій можливості бути на першій лінії з хлопцями. Він завжди казав — я не «генеральський син», я син генерала Валерія Суботіна. Він не хизувався батьком. Багато хто думав, що Андрій — однофамілець генерала-прикордонника. Його принципова позиція була добиватися всього самому.

А 24 лютого стало його зірковим часом, адже Андрій хотів бути саме військовим, який бере участь в активній фазі війни. Він не мав ані страху, ані сумніву, залишившись разом з «Азовом», коли мав змогу покинути Маріуполь.

Насправді ми нечасто бачилися після широкомасштабної навали — він був на інших позиціях у місті та виконував задачі з евакуації поранених, під обстрілами доставляв їжу до бункера, де перебували цивільні, брав участь в активних боях. Коли його було поранено і доставлено в польовий шпиталь на території «Азовсталі», він у ту ж ніч прибіг до мене в бункер «Бастіон», а наступного дня вже був зі своїми побратимами. Це звучить дивно, але Андрій робив те, до чого він нібито готувався все життя. Нібито то була його місія на цій землі, що дана йому зверху.

Останній раз ми бачилися 6 травня. І ця зустріч була прощальною. Андрій нібито відчував це. Він казав мені, щоб я обов’язково вибралася звідти, і він був впевнений, що я зможу це зробити. Він хотів, щоб я нарешті зайнялася своєю творчістю, почала грати в театрі. Мій чоловік загинув 7 травня. Побратими забрали його тіло з поля бою, але він залишився в Маріуполі, і нам й досі його не повернули… А так потрібно мати місце, куди ми зможемо до нього приходити, покладати квіти. Поговорити з ним я можу і так — Андрій постійно поряд. Я бачу це у знаках — люди дарують мені букети, схожі на ті, які дарував мені він, на літературному вечері мені подарували друкарську машинку, схожу на ту, яка залишилася в Маріуполі. Наче він говорить зі мною через інших людей. А ще минулого року на День матері квіти від нас з Андрієм його мама отримала, коли його вже не було. Я навіть не можу уявити, як їй тоді було боляче!

Нехай ці прикраси тепер печуть руки жінкам москалів

— Чи відчувалося в Маріуполі якесь напруження напередодні широкомасштабного вторгнення росіян?

— Ми розуміли, що щось насувається, але думали, що це знову торкнеться лише сходу як у 2014-му. Напередодні всім містом ми виходили на мітинги з лозунгами, що Маріуполь — це Україна, і готувалися його обороняти. Зокрема, сюди планували їхати захисники з інших міст. Але вийшло так, що прийшлося боронити всю Україну — Київ, Харків тощо, тому їм просто не вдалося приїхати до нас на допомогу.

Напередодні ввечері Андрій попросив зібрати тривожну валізу, а сам пішов в магазин. Коли повернувся, я йому показала, що туди поклала: берці й форму. Він, звичайно, хотів, щоб я зібрала просто сумку і в разі чого поїхала в Київ, щоб відвезти туди бабусю. Але вона відмовилася… Я ж не збиралася нікуди їхати сама.

Ну а вранці 24 лютого його підняли за тривогою. Ми почули вибухи і почали читати купу повідомлень від своїх родичів, друзів, близьких, які писали, що це відбувається по всій Україні. Андрій побіг у прикордонний загін, я залишилася вдома ще тоді не розуміючи, що робити. Почала звертатися до ТЦК, але там казали зачекати. Андрій в цей час залишався з «Азовом» на передових позиціях. А я на третій день зв’язалася з «Калиною», який сказав, що я можу приїхати до них. І тоді навіть Андрію стало легше, тому що він зрозумів, що я зі своєю азовською родиною.

—Я знаю, що на «Азовсталь» ти взяла з собою українське намисто. Чи збереглося воно?

— Так, я тоді взяла з собою червоно-чорне українське намисто. Орест (пресофіцер «Азову». — Авт.) тоді навіть зробив з ним світлини, які ширилися інтернетом. Я тоді поголила волосся — в нас не було води просто, щоб попити, не говорячи про те, щоб помитися. На фото вийшов образ такої собі української жінки — інформаційного воїна.

На жаль, прикраса не збереглася. Усе, що було зі мною на «Азовсталі» з того минулого життя — листи Андрія, які він мені писав,обручка моєї мами, кулон мої бабусі, хрестик, який дарував мені покійний батько, не збереглися. Нам обіцяли, що ми матимемо змогу це передати на «велику» землю — у Київ, але віри ворогам немає. Треба було все викинути, але нехай ці прикраси тепер печуть руки їхнім жінкам.

— Що давало сили працювати в таких страшних умовах?

— Просто хотілося сказати про кожного побратима, а їх було так багато. У кожного з них було своє життя, свої плани — в когось народилася дитина, хтось одружився, хтось тільки планував укласти шлюб. Я постійно просила Бога, щоб вони вижили, але їх не ставало… Виходить, що майже всіх, за кого я просила, вже немає.

Ми їх зустрічали з позицій, записували їхні історії на відео. Орест зміг передати обстановку, яка панувала на «Азовсталі». Він фільмував звернення «Калини», який дуже емоційно розповідав про те, що відбувається — він усе це пропускав через себе, він цим жив.

Ми дуже багато їздили містом, спілкувалися з цивільними. Вони підбігали до нас, дарували мотанки, обереги, які робили з чого прийдеться в тих жахливих умовах. Інколи вони намагалися передати нам якусь їжу — поділитися останнім з їхніми захисниками. Тільки уяви це! Вони постійно питали нас, чи не покинемо ми місто… І ми зі свого боку до останнього вірили, що залишимося, зможемо…

А для нас ось ця робота стала найкрутішою. Адже тільки уявіть — у тебе постійно біля скроні приціл ворожої зброї — це без перебільшення, тому що кожен міг будь-якої хвилини загинути, але ти маєш працювати, маєш говорити, аби світ дізнався правду.

Загибель Андрія: Я просто попросила «Калину»: «Ти мені скажи…»

— Розкажи про ваше з Андрієм весілля на «Азовсталі».

— Його як такого не було. Ми планували ще до війни обвінчатися в нашому храмі ПЦУ з петриківським розписом. Уявляли наше вбрання — в нього вишита сорочка, а на мені — біла сукня. А на «Азовсталі» я не хотіла поспішати, хотіла одружитися вже в мирній Україні. Але Андрій поспішав — напевно, він хотів повністю ввести мене у свою родину.

5 травня, в день народження полку «Азов», він прибіг до мене в бункер, нас розписав «Калина», а Орест зробив нам таку собі весільну фотосесію і зняв невеличке відео для батьків, яке потім побачила вся країна і світ.

5 травня для мене — це не про сум, а про щастя. Рік по тому, вийшовши з полону, вже в Києві я змогла купити весільну сукню, забрати наші обручки. І я ніколи не буду плакати в цей день, адже знаю, що мій чоловік сердиться. Засмучуватися — це ніби жаліти про те, що він зробив — обрав Україну. А я не можу про це шкодувати, адже це було його бажання. Це його вибір, яким я мушу пишатися!

— Як ти дізналася про загибель чоловіка?

— Про його смерть до 9 травня я нічого не знала. Мої побратими, зокрема «Калина», не знали, як мені про це повідомити. А батьки Андрія сподівалися, що нас виведуть з оточення і вони вже скажуть мені. Уявіть, люди, які втратили сина, переживали за мене! До останнього вони робили вигляд, що все гаразд і продовжували писати мені… А я продовжувала передавати через хлопців листи Андрію…

«Калина» дуже часто при мені повідомляв родині про загибель їхнього героя. Того дня він підійшов до мене і запитав, як справи. І в той момент я все зрозуміла… Просто попросила: «Ти мені скажи…» Він сказав, що мій чоловік загинув у бою, що ми зможемо його достойно поховати. А потім ми говорили з «Калиною» про те, що я маю триматися заради побратимів, маю говорити про Маріуполь. Він мені тоді сказав, що якщо зламаюся я, це надломить інших. Я просто не мала права в той момент здаватися!

А хлопці відразу оточили мене піклуванням, вони мене ані на секунду не залишали наодинці. І ніхто з них не побачив, як я плакала.

До того, як ми потрапили в полон, я не встигла розказати мамі, який Андрій був герой, і дуже про це переживала. На той момент я була у своєму горі і говорила про його загибель як про втрату, а не про здобуток України і української нації. Нині я би говорила інакше…

Та і наразі я не можу повністю віддатися своєму горю, адже моя боротьба триває. Знаю, Андрій би хотів, аби я продовжувала боротися — за тих, хто й досі в полоні, тому що вони пережили «Азовсталь», а нині перебувають у ворога. А ми знаємо, на якому рахунку в московитів «Азов». І поки останній наш боєць на повернеться звідти, я буду кричати про це на рівні світової спільноти!

— Валеріє, чи змінилося твоє сприйняття кохання, життя і смерті під час війни?

— Ти знаєш, стосовно кохання — я би сказала, що ні… У нас з Андрієм не було якогось зайвого часу, ми постійно говорили один одному, як ми кохаємо один одного. Ми відчували максимум ніжності. І війна цього не змінила…

А от відносно життя і смерті — поки був мій Андрій фізично, я боялася померти. Я не хотіла бути без нього там. Але цей страх зник, коли не стало мого коханого — якщо зі мною щось станеться, це наблизить мене до нього. І там, за межею, на мене очікує набагато більше людей, аніж тут — крім Андрія, це моя кровна родина, побратими. Страху смерті тепер у мене немає. Але водночас я знаю, що мені є, заради кого жити тут, на цій землі. Це батьки Андрія, мої близькі люди, друзі, донька Андрія від першого шлюбу.

— Андрій приходить до тебе уві сні?

— Так, особливо часто це було в полоні. Він мені сниться таким, яким був у Маріуполі, на «Азовсталі», разом із хлопцями, які там залишилися. У моїх снах він завжди усміхнений, яким був у житті. Він звертався до мене, що мені не місце в полоні, що я маю вийти…Снилася моя бабуся — я же не знала, що вона померла. Вони часто були разом у моїх сновидіннях. І це були світлі, радісні сни, наче їм там добре. Дай Бог, щоб воно так і було…

Ми або продовжуємо цю боротьбу всім світом, або кожен сидить і чекає свого ранку 24 лютого 2022 року

— Рашисти бояться «Азову»? Адже російська пропаганда завжди працювала на вашу користь, представляючи азовців як машину для вбивств…

—Так, боялися. Нам неодноразово розповідали жителі Маріуполя про те, що щойно росіяни заходили в якийсь район, вони відразу запитували, а чи є тут наш підрозділ. Вони боялися і продовжують боятися, а тому демонізують «Азов»! У них була можливість поспілкуватися з нами в полоні, але вони цього не робили. Нас потрібно боятися, але й треба хоч іноді включати мозок. Але, судячи з усього, у московитів з цим складно… Адже ми — не демони. Демони — вони, ті, хто прийшов на нашу землю вбивати, нищити, ґвалтувати… А ми просто її захищаємо. Ми нікуди не підемо із власної домівки. І саме через це нас потрібно боятися.

До речі, для них було дивно, коли вони дізнавалися, що купа наших воїнів саме з Маріуполя. Вони вважали, що ці люди приїхали із Заходу України або інших частин. Але точно не зі Сходу нашої держави.

— У тебе є вірш, де ти розмовляєш з Богом. За час великої війни змінилося ставлення до релігії?

— Є двоякі емоції. З одного боку є образа — хотілося б, щоб все було інакше. Відчуваю Його несправедливість до своєї долі, Андрія, побратимів і цивільних українців. Запитаю — за що? Але з іншого боку — напевно, Бог так гартує нас. Щоб світ дивився на нас і повторював наш подвиг. Можливо, Він не хоче повторення України в будь-якій іншій країні. Росія постійно веде війни, і якщо її не зупинити, вона продовжить вбивати. Цей звір ніколи не зупиниться сам. І тому ми або продовжуємо цю боротьбу разом, або кожен сидить і чекає свого ранку 24 лютого 2022 року.

— Розкажи про вашу дружбу з Орестом, пресофіцером полку. Я знаю, що ви зустрічалися в полоні в Оленівці, він був серед тих, хто зустрічав тебе з полону.

— Наша дружба — це неймовірна історія, тому що ми з Орестом познайомилися спочатку на презентації моєї книжки «Квіти і зброя», а потім він уже 27 лютого забрав мене з військової частини на «Азовсталь». І ця людина дуже швидко зайняла важливе місце в моєму житті. Без перебільшення — це мій брат.

Коли я була поранена, він витягував мене з безодні, казав, що я потрібна йому для роботи. Хоча я розуміла, що це не так — він чудово порався сам. Але він хотів, щоб я встала з ліжка, і він розумів, що саме робота врятує мене. І ми працювали в такому симбіозі, який давав мені велике натхнення. І для мене велика честь, що я була причетна до роботи пресслужби під його керівництвом!

І мені дуже не вистачає наразі «Калини», який за домовленістю перебуває в Туреччині. Я знаю, що якби він повернувся, наш інформаційний фронт став би значно міцніше.

Поранення…

— 15 квітня у Facebook ти виставила пост про те, що цей день — твій другий день народження. Що там тоді трапилася?

— Тоді російська авіабомба влучила в бункер під назвою «Перший бастіон», де перебувала я разом із побратимами і посестрами. Тоді багато хто з них загинув. Я ж отямилася під завалами. Мені було боляче, важко дихати. Коли мої товариші мене витягли, я не відчувала своїх ніг. Пам’ятаю, я так переживала і постійно повторювала: ніжки, мої ніжки… Але виявилося, що під вагою завалів вони просто заніміли. Крім того, були тріщини в ребрах, розбита голова, йшла кров з вух — була сильна акубаротравма і закрита ЧМТ. «Калина» з Орестом віднесли мене до нашого польового шпиталю. Я тривалий час не могла стояти, ходити — все крутилося перед очима. У мене і досі шрами на ногах від того, що на мені поплавилися шкарпетки.

У шпиталі я пробула 8 днів. «Залізяка» (назва шпиталю. — Авт.) — найстрашніше місце на «Азовсталі». Там перебували наші герої з ампутованими кінцівками, самі кінцівки, які медперсонал носить туди-сюди, постійні операції і запах гною, плоті, яка гниє. Там не було ані антибіотиків, ані знеболюючих препаратів. Люди лежали просто на підлозі, в пилюці, розмови навколо здебільшого не надто оптимістичні. І бункер постійно ходить ходуном від того, що його накриває ворожим вогнем…

У мене там з’явився друг — «Лівша». Він прийшов на мій літературний вечір 12 травня з букетом троянд, але я не відразу його впізнала. У нього вже давно ампутована частина стопи, але попри все він прийшов до лав полку, аби боронити Маріуполь. У шпиталі він перебував з пораненням очей, які були перев’язані. Він багато розповідав про родину і рідне містечко, про пекарні в ньому і цивільну роботу — і знаєш, він давав сили жити цими розповідями. І перед тим, як мене виписали, з нього зняли бинти і він побачив мене. Я потім переказала привіт його дружині телефоном. А вона пообіцяли молитися не лише за нього, але й за всіх нас. І наша з ним зустріч у Києві стала черговим дивом для мене.

Уже в бункері «Другий бастіон», куди мене перемістили після поранення, я дізналася про реальну кількість загиблих під час авіанальоту 15 квітня. І тоді ж я зрозуміла, чому мені так раділи — я була жива, а всі навколо мертві…

— Ти задаєшся запитанням, чому Бог тебе залишив у живих?

— Так, задаюсь. Чому жива я, а не мій Андрій, в якого є родина? Чому я, а не хлопці і дівчата, в яких лишалися діти і дружини? Чому загинули мої подруги Олена, Зоряна? І відповіді я не знаходжу — я не вважаю себе більш достойною, аніж вони. Мабуть, я маю якусь місію. Але, якби обирала я, я б вибрала не себе.

У мене були сутички з російськими офіцерами, тому що мені важко терпіти фізичний вплив

— 17 травня полк «Азов» вийшов з «Азовсталі». Що ти переживала на той момент?

— Огида… Звісно, я вдячна нашій владі, нашому командуванню — нам врятували життя! Але особисто для мене це було надважко. Легше було залишитися разом із побратимами на «Азовсталі», адже, незважаючи на ворожий вогонь, незважаючи на загибель багатьох з нас, ми були там разом, нашим сімейством захисників Маріуполя. А в полоні було важко — важко перебувати з тими мразотами, які вбили купу наших воїнів, мого чоловіка, жителів Маріуполя, які ґвалтували і мордували і продовжують це робити. Я відчувала суцільну ненависть! Мені було важко себе опановувати — я не мовчала, не могла поводити себе спокійно. У мене були фізичні сутички з російськими офіцерами, тому що мені важко терпіти фізичний вплив на мене і я відповідала — як могла. Це не означає, що я вважаю свою поведінку правильною — у полоні потрібно поводитися тихо. Але українці мене точно зрозуміють… Що думають стосовно цього росіяни — мені все одно…

[embedded content]

У самому полоні мені було доволі складно, оскільки я є медійною особою. Крім того, я була єдиною жінкою-офіцером «Азову», яка перебувала в полоні. Та і звання «капітан» я отримала саме під час перебування на «Азовсталі», маю нагороди. Звісно, окупанти здогадувалися, про що говорити зі мною, але, на їхній превеликий жаль, мені не було що їм сказати… А їхні пропозиції залишитися в московії викликали лише огиду. Переконували вони різними методами, але моя відповідь так і залишилася негативною.

А ще вони злилися на слово «москаль». Вони чомусь вважали, що його придумав «Азов», але я їм зачитувала твори Тараса Шевченка і Маяковського «Говорю тебе: товариш москаль, на Україну шуток не скаль», а вони заперечували, що він не міг таке написати. А ще я казала, що не всі росіяни москалі — росіяни ті, хто воює на боці України, а решта якраз москалі. А росіян я поважаю.

— Під час першої нашої зустрічі ти казала, що допити тривали майже щодня по кілька годин. Що росіяни намагалися дізнатися?

— Багато чого, зокрема, й того, що я не знаю. Їх цікавила моя робота, наше командування. Багато питань було відносно символіки «Азову». Ось про це я говорила відверто і чесно. Запитували, що означають мої татуювання. Вони навіть не знають, що таке українська вишиванка! Цікавилися, чому я набила тризуб. А я відповідала — бо я українка! Тому що в нашому гербі зашифроване слова «воля»! І вони — моя воля і тризуб були там зі мною! Їх дратували написи українською мовою на моєму тілі: вони запитували, що означає фраза татуювання мого улюбленого письменника С. Жадана «Найбільша спокуса — залишитися собою», яке я зробила напередодні великої війни. Вони не розуміли її значення і вимагали пояснень. Але їм все одно цього не зрозуміти, адже вони просто рашисти, в них немає волі. «рускі» — це про виконання наказів…

Вони хотіли, щоб я спілкувалася з їхніми ЗМІ. Але єдине інтерв’ю, яке я була готова дати про те, що в полоні залишалися поранені й військовослужбовці. Але такий формат їх не влаштовував, адже на екрані вони хотіли побачити такими, якими нас уявляли. І я не соромилася демонструвати їм свою ненависть — а що вони хотіли, адже вони позбавили мене всього! Вони дивувалися, з чого ж я така зла і навіть не розуміли, що мене нинішню вони самі ж і створили — людину, яка постійно ненавидить і прагне в цьому житті лише помсти! Вони постійно вимагали, щоб ми їм віддячували. Так ось — дякую російській федерації за те, що створили такого монстра!

— Що було найтяжче під час перебування за російськими ґратами?

—Розуміння того, що мене не зустріне Андрій. Кати погрожували мені тим, що я залишуся там назавжди, але мені було все одно… Вб’єте — я перестану мучитися, буду вічно сидіти в російській тюрмі — ну буду сидіти…

Водночас відсутність страху за близьку людину, за себе, адже тобі немає чого втрачати, стало для них безпорадністю. Вони бісилися, а мені це було до вподоби.

— Тобто, можна говорити, що вони навіть поважали тебе?

— Можливо, так, але мені плювати на їхню повагу.

Вивезти з Таганрога вдалося дві косички для волосся, сплетені з ганчірки для миття підлоги

— У своєму пості ти розповідала про речі, які ти привезла з полону. Розкажи про це нашим читачам.

— З полону я змогла вивезти дві косички, сплетені з ниток ганчірки для підлоги. Треба було якось зав’язувати волосся, бо воно лише відростало після того, як я поголилася наголо, було доволі коротке і стирчало від того, що мили ми його господарським милом. Віта, дівчина з якою я перебувала в камері, придумала заплітати волосся в косички і зав’язувати в такий спосіб. А самі ці нитки ми підсовували під низ, ховаючи від поглядів вертухаїв, оскільки так теж не можна було робити… І коли нас вночі перед обміном розбудили і вивели з камер, вийшло так, що я змогла їх вивезти з Таганрога. І вони для мене — світла пам’ять: про тепло від Віти, про якійсь дівчачі моменти, які там були. Ми, попри все, намагалися бути доглянутими — просто для себе. Бо ми ж українки… росіяни часто акцентували увагу на моєму сивому волоссі, типу, у нас дружини в 34 роки не сиві, а я навіть і нині не хочу фарбуватися — це хіба якийсь недолік? Це — наш жіночий біль…

— Про що ви говорили із Вітою?

— Говорили про наші родини. І під кінець ув’язнення знали про рідних один одного дуже багато, хоча ніколи їх не бачили. Говорили про те, як ми хочемо побачити зелені дерева в Україні, квіти, про наші мрії, про свободу, про можливе майбутнє з нашими близькими.

— Як би ти охарактеризувала рашистів? Які вони? Чи йдеться там хоч про якусь мораль?

— Я б сказала — жалюгідні! Це люди, які не мають волі, не мають особистого «я», люди, які мають вибір, але думають навпаки. Це люди, які постійно заздрять, постійно хочуть забрати чуже, які постійно прогинаються.

От ми ходили в полоні зігнуті, але це було тимчасово, але ж вони так ходять по життю. А хіба це життя? Хіба це щастя? Бог дає нам одне життя, а вони його проживають головою донизу. Мерзотно від цього! І в принципі мені б було плювати на них, але росіяни зробили те, чого не мали робити. Дарма!

росіяни казали, що мене не обмінюють навмисно — була непокірною

— Розкажи про обмін. Я знаю, що ти неодноразово потрапляла до списків, але чомусь тебе не повертали. Які твої припущення — чому?

— росіяни казали, що мене не обмінюють навмисно. Я була непокірною для них — вони неодноразово про це казали і прибирали зі списків. І, чесно, останні допити були такими, що я думала, що так і залишуся за ґратами. І коли напередодні вночі нас почали виводити з камер, я думала, буде наступна тюрма. Я не вірила в можливість опинитися вдома до останнього, не вірила в те, що для мене ця історія може завершитися добре.

Дорога на волю була дуже довгою, і ми почали говорити, що, можливо, нас везуть на захід росії. Коли нас пересадили в останній автобус, дозволили зняти пов’язки з обличчя, я побачила знайомого хлопця-прикордонника в автобусі, який проїжджав повз нас. А потім всередину зайшов чоловік і звернувся до нас українською мовою! Але хлопець поряд не підіймав голову і казав, що так москалі нас дурять, це якась чергова пастка! Але, на щастя, це було не так! Ми, дійсно, їхали в Україну!

Перший, кому я зателефонувала, був тато Андрія. Але він мене чи то не впізнав, чи то просто не повірив. А потім, на наступній зупинці, нас зустрічав Орест. Він бігав від автобусу до автобусу, шукаючи мене. Я стукала руками у скло, кричала, але він мене не чув. А потім були обійми!

До Києва ми приїхали вночі. Там мене зустрічали батьки Андрія з величезним букетом тюльпанів. Мама просто плакала і нічого не могла сказати…

Якщо людина вийшла з полону, це не означає, що її душа вже вільна

— Я чесно не знала, якою буде наша з тобою перша зустріч після полону, не знала, як поводитися. Що б порадила ти рідним людей, які звідти повернулися? Як вірно підібрати слова, або що не треба казати? Що б ти порадила тим, чиї рідні ще перебувають у російських тюрмах?

— Рідні тих, хто вийшов з полону, повинні навчитися слухати і чути свого героя. Якщо ставите запитання, не треба очікувати відповіді — якщо він чи вона хоче промовчати, дайте таку можливість; хоче побути на самоті, нехай побуде… Не треба казати «Тримайся» або «Я тебе так розумію». Остання фраза взагалі для мене означає, що людина теж пережила полон. Якось з подругою ми були на заході і один чоловік звернувся до мене з «Я вас так розумію», а я почала про нього запитувати. А виявилося, що він навіть до війни не дотичний. Тому таких фраз точно не треба казати.

А ще потрібно зрозуміти такий момент — якщо людина вийшла з полону, це не означає, що її душа вже вільна. Зокрема, частка мене буде перебувати в росії аж допоки останній мій побратим не покине території московії. Я так само прокидаюся о 6-й ранку, я звикла за цей рік, я так само швидко їм, я так само не розумію, що можна взяти їжу, коли я це хочу. Я не можу перебувати серед великої кількості людей, не можу спуститися в метро, у транспорті мені стає погано — мені складно соціалізуватися. Я зараз категорично не хочу працювати з психологом, але, можливо, в подальшому я звернуся до такого фахівця. І я хочу, щоб мені допомогли і підтримали в той момент. Впевнена, кожен, хто пережив російський полон, потребує такої підтримки, потребує вирішення багатьох тонких нюансів.

Стосовно тих, чиї близькі перебувають в росії як військовополонені, я б сказала — продовжуйте боротися, адже це важливо і для вас, і для них. Виходьте на мітинги, робіть акції, залучайте світову спільноту, тому що світ може впливати на ці обміни — захисники Маріуполя не повинні зникати з інформпростору. І ще такий момент — там, у полоні, навіть через відсутність будь-якої інформації ми відчували, що щось відбувається. Мені в полоні розповідали, що на мене тут ніхто не чекає, а коли я повернулася в Україну, я дізналася, як за мене боролися, робили все, що могли. І це нереально мені допомогло вибратися з безодні відчаю. І впевнена — решті хлопців і дівчат від цього теж буде легше…

— До Маріуполя колись повернешся?

— Я зобов’язана це зробити — там могили моїх рідних, там загинув Андрій. Але жити я там не зможу — Маріуполь для мене тепер суцільний біль.

Навіть після перемоги наша боротьба триватиме — до останнього москаля

— Днями над Києвом знову лунала тривога, летіли ракети. Але колись обов’язково настане той день, коли в українському небі встановиться тиша і мирний спокій, а ми почуємо омріяне слово «Перемога». Як ти її бачиш, нашу Перемогу?

— Насамперед нашу Перемогу я бачу не в домовленостях, а в безпеці наших людей. Але в той же час наша боротьба триватиме — до останнього москаля. І я хочу, щоб російська аудиторія це теж почула… росіяни, не москалі, звертаюся до вас — ви ще щось можете виправити. Я не кажу за тих, хто вже взяв до рук зброю, я кажу при тих, кому не все одно — ви мусите боротися за своє життя. Або ви виживете, або помрете разом із москалями.

— Чи зможе росія заслужити наше прощення колись, як ти вважаєш? Адже нам все одно так чи інакше жити поряд з ними, хочемо ми цього чи ні…

— Наше прощення вони мають постійно вимолювати, робити щось, щоб отримати його. А ми маємо постійно дивитися, що і як вони будуть робити, аби ми їх пробачили… Ось таким я бачу існування світу на наступні кілька тисячоліть.

— Це інтерв’ю обов’язково побачить російська аудиторія. Хочеш звернутися саме до них?

— Я можу лише повторитися: ту ненависть, яку ви бачите в нас, українцях, створили ви! Подякуйте за це собі! Це все, що я можу вам сказати!

Фото з архіву Валерії Суботіної

Відео Руслани Богдан