Прочитаєте за: 4 хв. 1 Червня 2023, 19:21
Достроковий випуск з Одеської Військової академії, оборона Авдіївки та Слов’янська, контрнаступ на Ізюм, блокування Лиману, оборона позицій на Луганському напрямку… Це шлях, яким мужньо йде 21-річний заступник командира батальйону окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Олег.
Про свій бойовий шлях, тактику ворога, полонених москалів та трофеї, які підрозділ десантника отримав під час Харківської операції, заступник командира батальйону розповів кореспондентці АрміяInform.
— Після дострокового випуску зі своєї Alma Mater я одразу потрапив до 25-ї бригади на посаду командира взводу. Керував підрозділом на взводному опорному пункті. Наше основне завдання було тримати оборону на визначеному рубежі. Зовсім скоро розпочалася Харківська операція. Це все було доволі масштабно та максимально чітко сплановано, — розповідає Олег.
Тоді перед десантниками стояло завдання пройти досить велику відстань, зайти в тил до противника та відбивати населені пункти.
— Коли ми починали проривати передній край противника, то ворог намагався «огризатися» та тримати позиційну оборону. Але, нам все ж таки вдалося досягнути нашої мети і ми просто здійснювали марш по їхньому тилу, зачищаючи село за селом. Тоді москалі й почали інтенсивно тікати…
За словами заступника командира батальйону, рашисти тікали так швидко, що залишали «КАМАЗи», БМП, заряджені танки, і навіть свій особовий склад.
— У нас були такі випадки, коли окупанти прокидалися від того, що ми вже зайшли в населений пункт і зачищаємо його. Потім, коли «асвабадітєлі» стали полоненими, то вони доповідали нам, що напередодні ввечері вони планували оборону, але вранці всі їхні співслужбовці просто повтікали. Тобто, в цій ситуації теж проявляється вся «краса рускава міра» — вони чхати хотіли на своїх людей та техніку на стільки, що навіть не змогли організувати цивілізований відступ.
Також десантник Олег каже, що тоді там знаходилися регулярні війська та мобілізовані. Підрозділів спеціального призначення вони не виявили.
— Якщо ми тут — це свідчить про те, що підготовка їхніх мобілізованих та регулярних військ знаходиться у доволі ганебному стані. Тоді з трофеїв моя рота взяла дві БМП-2, одну БМП-1, три танки, «КАМАЗ» та дуже багато боєкомплектів. Але, найбільше нас з побратимами вразила одна жінка. Коли ми заходили в Ізюм, вона вибігла до тротуару, стала на коліна, розгорнула український прапор і плакала… Ми зупинилися, підняли її і намагалися заспокоїти, а вона продовжувала плакати і казала, що дуже рада, що ми повертаємо назад українські території, — згадує десантник Олег.
Захисник говорить, що звільнення Ізюма закарбувалося в його пам’яті на все життя, адже вони з побратимами прорвали передній край противника за 15 хвилин.
— Наш ворог тоді явно не очікував такого. Ми прорвали один фланг, тим самим допомогли хлопцям зайти з лівої сторони та прорвати опорний пункт, який був доволі посиленим. Справилися, пішли в тил, де взяли дуже багато полонених. Вони там всі ридали та клялися, що не хотіли йти сюди, їх змусили. Але, всі ми розуміємо, що окупанти прийшли сюди вбивати українських людей та забирати наші домівки, але жодній сволоті не вистачає сміливості визнати свою вину та взяти відповідальність за все зло, яке прийшло разом із ними на нашу землю.
Після Ізюмської та Лиманської операції десантника нагородили відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест», орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою «Захисник Луганщини».
Зараз підрозділ Олега постійно відточує та покращує свої теоретичні та практичні навички, адже вони з побратимами мріють звільнити усю окуповану територію від нашого запеклого ворога.
— Останнім часом на нашому напрямку противник застосовує виснажливу оборону. Тобто, близько місяця вони стоять в обороні, потім намагаються піти в наступ на наші позиції. Звичайно, ми розбиваємо їхній ударний кулак, після чого вони бісяться та починають здійснювати обстріли з арти, танків, авіації… Коли окупанти намагаються штурмувати наші позиції, то ми не виявляємо ніяких хитрощів, адже ворог воює по-старому, ніби по радянських методичках. Наслухалися своєї пропаганди та думають, що ми нелюди, хоча самі являються зомбі, в яких немає власної думки. Я народився у Старобільську, тому не дозволю, щоб мені, моїм побратимам та всім мирним українцям москалі вказували, що робити та як жити. Ми маємо одну мотивацію — повернути своє, і ми обов’язково втілимо цю мрію!
Фото автора