«Ми хотіли жити…»: колишній в’язень Шаргородського гето презентував книгу

У Національній медичній бібліотеці в Києві відбулась презентація першого україномовного видання історика та науковця, голови Всеукраїнської асоціації євреїв — колишніх в’язнів гето та нацистських концтаборів  Бориса Забарка «Ми хотіли жити…». У цій книзі представлені документальні свідчення про долю українського єврейства в роки Другої світової війни, унікальні спогади колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гето, розповіді про стосунки між євреями і неєвреями — байдужими спостерігачами, колаборантами і тими, кого назвуть «праведниками світу». Дослідження стало продовженням збірки свідчень і спогадів «Живыми остались только мы» і тритомника «Жизнь и смерть в эпоху Голокоста» (2006–2008).

Сам колишній в’язень Шаргородського гето, що існувало на окупованій нацистами території Вінницької області, Борис Забарко майже 25 років записував спогади тих, хто вижив під час Голокосту,  та розповідав і розповідає про них сучасникам. Він є автором понад 240 книг і статей про знищення євреїв, які були опубліковані в Німеччині, Великій Британії, Австрії, Угорщині, Ізраїлі, Росії, США, Україні.

— Для мене велика честь представити ту роботу, яку я проводив понад 20 років, зі збору, зберігання і публікації інтерв’ю, розмов, листів тих, хто пережив страшну катастрофу — Голокост. Сьогодні я не буду говорити про саму трагедію чи про події в Бабиному Яру. Я хочу присвятити цю розмову книжкам, які стали Подіями з великої літери в моєму житті та, як виявилось, у житті багатьох інших людей. А також подякувати всім, хто надав свої свідчення, адже без них не було б усіх цих книг. Без них не було б і «праведників світу». Без цих свідоцтв не було б історії Голокосту. Адже до відкриття архівів вся інформація йшла лише від свідків тих подій, — зазначив автор.

Борис Михайлович зауважив, що за часів Радянського Союзу про винищення євреїв у часи Другої світової війни ніхто не згадував. Навіть ті, хто врятувався з концтаборів чи гето, воліли про це не розказувати, аби їх не звинуватили в зраді та співпраці з ворогом. Фактично до 1990-х років про  Голокост говорили мало.

— Відверто, інтересу до Голокосту, а також до євреїв, які вижили, не було ні в СРСР, ні в інших країнах світу. Адже жертви цієї нелюдської політики були німим докором тим, хто сприяв нацистам прийти до влади, хто закривав очі на їхні злочини, не пускав у свої країни німецьких євреїв, абсолютно не цікавився долею сусідів, не простягнув руку допомоги, — зауважив Борис Забарко.

Поштовхом до початку місткої роботи зі збору спогадів свідків Голокосту в Україні став Міжнародний з’їзд із прав людини, який відбувся у Відні у 1993 році. Там вперше була презентована Енциклопедія Голокосту, створена авторським колективом вчених Ізраїлю, Німеччини, США, Канади. У виданні був зібраний матеріал з усіх країн, окупованих нацистами. Проте про Україну було  написано дуже мало.

— Коли я спитав, чому в Енциклопедії так мало матеріалів про Україну, у відповідь почув: «Тому що ви нічого не написали», — пригадує Борис Забарко, який представляв на з’їзді  нашу країну.

Після повернення додому історик вирішив, що потрібно розпочати збирати матеріали. Перша група з пошуку та збору спогадів тих, хто вижив під час Голокосту, була організована за підтримки  наукової групи з Ізраїлю. Записані матеріали, які були відправлені в Ізраїль та США, стали першими спогадами із Радянського Союзу. Наступні дослідження були проведені  за підтримки представників Єльського університету та Вашингтонського музею Голокосту. Дослідники об’їхали пів України. Тоді були зібрані 86 спогадів, які стали основою першої книжки Бориса Забарка «Живыми остались только мы», опублікованої в 1999-му і 2000 році. Видання швидко стало бібліографічною рідкістю. Його переклали та видали в Німеччині — («Nur wir haben uberlebt». Holocaust in der Ukraine. Zeugnisse und Documente)  та у Великій Британії — «Holocaust in the Ukraine».

— Книга в Німеччині викликала величезний інтерес. Багато німців говорили, що вони нічого не знали про злочини, які  були вчинені з євреями. Із цієї книги вони дізнались, наскільки жахливо поводилися їхні предки. Одного разу в Києві відбулась зустріч, на яку приїхало багато німців — діти і внуки тих солдатів, які брали участь у діях Вермахту, спрямованих проти євреїв України. Мене запросили долучитися до цієї зустрічі, — розповів Борис Михайлович. — Там виступила німкеня років 30–40, яка розповіла, що вона ніколи не цікавилась історією, особливо війною. Але прочитавши мою книжку, вирішила дізнатись, що ж робив її дідусь під час війни. Вона знайшла його листи, які він писав додому з фронту… І прямо на цій зустрічі вона встала на коліна і розплакалась.

Наступною книгою спогадів став 3-томник «Жизнь и смерть в эпоху Голокоста». На відміну від першого, у цьому виданні, окрім спогадів, були наукові фундаментальні коментарі до більшості населених пунктів країни, про які йшлося у спогадах очевидців.  Це допомагає читачу дізнатися про українські  містечка, яких немає в жодній енциклопедії, та краще зрозуміти історичне тло, на якому відбувались жахливі події. Наразі це видання готується до перекладу українською мовою.

Як зазначив директор видавничих проєктів Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Олег Шовенко, у планах — видати все зібрання творів Бориса Забарка українською, російською та іншими мовами.

— Видання унікального документального матеріалу про трагічну долю українського єврейства під час нацистського геноциду, про життя людей, приречених на загибель, але які чинили опір, боролися за своє існування, які зберегли людську подобу і перемогли смерть, є важливим кроком на шляху відновлення пам’яті, передачі знань молодшим поколінням про те, як ця трагедія відбулась, та про те, як її уникнути в майбутньому. У цьому сенсі Борис Михайлович робить видатну справу, — зазначив він.

https://armyinform.com.ua/2021/10/my-hotily-zhyty-kolyshnij-vyazen-shargorodskogo-geto-prezentuvav-knygu/

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *