«Ми заздрили птахам, які летять на вільну Україну» — Артем Петрик

У просторі виставки «Україна — розп’яття» Національного музею історії України у Другій світовій війні відбулася презентація книги Артема Петрика «Сни про Херсон».

Артем Петрик — прозаїк, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету (Литва). Напередодні широкомасштабної агресії російської федерації Артем приїхав провідати батьків у м. Херсон і попрацювати над новою книгою про середньовічну історію країн Балтії.

Натомість опинився в окупації і мусив переховуватися від російських спецслужб. Як патріот України, історик та письменник, Артем був для окупантів ворогом, перебував у прямій небезпеці, тож нікому не довіряв, постійно змінював місце проживання й навіть зовнішність. За понад вісім місяців — пережив усе те, що й інші херсонці: жахи окупації, труднощі перших тижнів після визволення. Особистий досвід та історії людей, із якими спілкувався, постійно занотовував. Його нотатки й лягли в основу збірки оповідань під назвою «Сни про Херсон».

Збірка містить у собі розповіді про життя на захоплених ворогом українських землях, про подвиг і малодушність, спротив і розправу, відчай і надію, про останні передсмертні листи й вільні сни в неволі, про тих, хто мріяв, але не дожив, і про тих, хто вижив усупереч, хто вірив у визволення й не здався, не зрадив друзів і принципів.

Журналісти АрміяInform поспілкувались з автором під час презентації.

— Коли під час окупації ви занотовували події, які у Вас виникали відчуття?

— Вони були різними. І якщо подивитися на оповідання, то видно, що вони писалися в різних емоційних станах. Після кожного оповідання мені начебто ставало легше. Але інше питання було — як усе це сховати, щоб не знайшли під час обшуку, бо це був би кінець. Я відчув ще більше моральне полегшення, коли мені вдалося передати рукопис у Литву колегам та пізніше до видавництва в Україні. Тобто тепер я знав, що він є ще у когось крім мене, і буде жити далі своїм життям.

Нотатки, які я вів в окупації, дозволяли забувати про реалії. І хоча я саме про них і писав, мені, вважаю, вдалося додавати в оповідання різне забарвлення.Якщо подивитися книгу, то можна побачити, що є деякі частини навіть з гумором. Про «колобків»-колаборантів, наприклад, і не тільки. Тобто висміюючи ворога, я наче лікувався від стресу, напруги і страху. Хоча страх це нормально, тим більше в таких умовах. Головне — навчитися його опановувати.

Наприклад, уже після звільнення почалися обстріли, підряд кілька днів окупанти били далекобійною артилерією і внутрішньо все переверталося від того, що поруч прилітає. І було відчуття, що якщо сьогодні не влучили у твоє місце розташування, то прилетить завтра. Вибух, вибух, вибух. Земля здригається. Тому був і тремор, тривожність.

Думаю обстрілами цивільних росіяни мстилися за свої поразки. Вони не вибачають власних невдач, у них взагалі, гадаю, відсутній глибокий аналіз, усвідомлення власної провини, рефлексія. Херсону вони мстилися за незламність і відданість Україні.

— Ваші земляки, які вже прочитали вашу книгу, впізнавали там себе?

— Якщо говорити про тих, хто пережив окупацію, багато з них бачили себе в оповіданнях моєї книги. Одного разу мені зателефонували навіть з Ісландії, де перебували біженці з Херсона. Люди плакали пізнаючи у «Снах про Херсон» рідне місто і пройдене ним. Вони купили електрону книжку і пересилали один одному. І звичайно, що дехто з них пропонував, ще щось додати, дописати нові оповідання.

— З чим можна порівняти Херсон в окупації?

— Херсон, як на мене, можна порівняти з Польщею 1939 року, коли вона була окупована нацистами та комуністами. Разом з окупацією приходить гестапо, терор. І ми себе відчували як ті самі польські мешканці, які опинилися перед обличчям тоталітарних тираній.Як і поляки тоді, так ми у 2022 році опинилися між безжальними жорнами. Серед інших і я — історик, активіст, людина, яку ворог міг відносити до місцевих лідерів думок. І коли питають, чому хтось з активістів не зміг виїхати з-під окупації, то я дивуюсь. Таке може говорити людина, яка не уявляє про що веде мову, не усвідомлює реалій окупаційного терору.

— У Вашій книзі є цитата, де ви згадуєте Київ та його спротив. Що це для вас значило тоді?

— Те що, Київ встояв, і Україна на початку широкомасштабної агресії звільнила північні регіони, дало нам надію. Звісно, що надія була і до цього. Ще раз про порівняння з Польщею. Польщу атакували з двох боків, державу було втрачено, і сподівання у поляків лишалася тільки на підпілля і Захід, а у нас була Україна та ЗСУ.

Скажу вам відверто — ми заздрили птахам, які летять на вільну Україну.Ось вони зараз полетять у бік Одеси, а там наш прапор, наші люди. І від того, що ти не міг як птах полетіти, народжувалася депресія. Але віра водночас була. Особливо після перемог на Півночі та Харківщині.

А особливо надія починала вигравати, коли українська армія почала бити по Антонівському мосту. Україна до нас, наче промовляла, зверталася мовою «Хаймарсів». А коли вже після звільнення Ізюма, Балаклії та Лимана і я побачив сльози колаборантів, то зрозумів — скоро і наше свято буде, воно таки наближається.

— А як Вашу книгу сприйняли в Литві?

— Усі були в темі подій, особливо мої колеги з Клайпедського університету. Вони були не здивовані, тому що я їм періодично розповідав про те, що відбувалося з нами, з Херсоном. І до теми: на чому писалася книжка. У месенджерах, зокрема. Я і там описував події. І це стало моїми нотатками до книги.

— Що з пережитого в окупації Вам запам’яталося найбільш?

— Коли не було світла, води, коли зруйнована інфраструктура, коли люди готували на вогнищах їжу. І от приватний сектор і поруч багатоповерхівки. Так люди з багатоповерхівок приходили у приватний сектор готувати їжу. Сусіди разом збиралися і ходили по хліб, в аптеку, ділилися між собою дощовою водою. І у людей був чіткий маркер хто наш, а хто ні. І сусідом називався навіть той, хто жив у декількох кварталах. Настільки тоді відчувалася близькість, земляцтво, чого раніше не було.

— Маєте якісь найближчі творчі плани?

— Можливо, що в наступній книзі буде про те, як я з сусідом перетнувся, який приїхав з росії ховати матір і опинився у вирі подій звільнення Херсона. Його матір була багато років нашою сусідкою. На початку окупації Херсона він не вірив матері, яка розповідала про те, як російська армія бомбить місто. Закликав її брати російський паспорт і міняти гривні на рублі. Після її смерті він приїхав у місто і став свідком того, як російські солдати вивозять чемодани награбованого, швидкі, холодильники. Він залишається в місті з надією, що російське «сво» продовжується, але раптом опиняється в місті з українськими прапорами. Після звільнення Херсон постійно обстрілює армія рф, і він усвідомлює, що те, що розповідала матір — правда. Його пригоди — це окрема історія на цілу книгу. Закінчується реальна історія тим, що його депортували в росію.

Другий задум пов’язаний з історією багаторічного капелана окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького отця Сергія Дмитрієва. Ця книга охопить різні аспекти діяльності й становлення військового священника через фокус на особистість отця Сергія «Падре», який нині призначений офіцером служби військового капеланства Командування Сил територіальної оборони ЗС України.

Фото авторів