В Україні сотні засобів масової інформації різних форм власності та тематичних спрямувань, але є ті, які суттєво відрізняються від них усіх. З початком війни на Сході країни українські громадяни все частіше почали помічати на подіях та у кадрі людей з фото- та телекамерою у військовій формі. Завдяки ним не лише Україна, а й весь світ дізналися правду про російську агресію, війну та унікальні події, куди багатьом іншим журналістам немає доступу. Хто ж ці люди?
Сьогодні, у День журналіста, АрміяInform покаже досі невідомий бекстейдж роботи людей, які знають не лише творчу справу, а й військову.
Військові журналісти – це не лише автори унікальних новин, аналітичних статей, важливих розслідувань та репортажів, що захоплюють, це люди, які глибоко розбираються у профільній галузі та працюють у часто екстремальних, небезпечних умовах. Хтось не раз стрибав з парашутом, виходив у море, проводячи фотовідео зйомки з гелікоптера, беручи участь у військових навчаннях та миротворчих місіях. Вони разом із нашими захисниками їздять на броні у повному екіпіруванні, потрапляють у засідки й під обстріли на передовій, ризикуючи своїм життям і здоров’ям. Усе, аби відзняти унікальні кадри й світлини, які не лише розкажуть Україні й світові усю правду про війну, а й стануть неспростовним доказом підступу окупантів та подвигу українських героїв.
Історія однієї фронтової світлини
Це фото облетіло всю Україну. Його розміщували на шпальтах та інформаційних сайтах багато вітчизняних ЗМІ. Але про її історію мало хто знає. Автор фото – військовий журналіст Вадим Ковальов. Персонажі – воїни 24-ї окремої механізованої «Залізної» бригади імені князя Данила Галицького. Ця мить зафіксована у липні 2014 року на одній з центральних вулиць міста Сіверськ на другий день після звільнення цього населеного пункту від російсько-терористичних угруповань.
Сіверськ звільняли дві роти 24-ї бригади. Вони атакували з двох сторін. Але перед тим ретельно вивчали сили ворога, його оборонні редути. Місто захопили бойовики зловісної бригади «Призрак». За тиждень активної розвідки та підготовки українські військові вибили проросійських бойовиків з міста.
Спогади військових кореспондентів АрміяInform
2014-2021 роки. Шляхами війни
З початку російської агресії на Сході та анексії Криму саме військові журналісти стали тим рупором, який гучно повідомив усьому світу правду про агресію РФ. Саме завдяки військовим журналістам вдалося зафіксувати важливі факти, події, емоції та обличчя людей, які просто у цей час творять історію нашої країни і нашої боротьби.
Микола Федорків, Луганське, липень 2015 р.
«Того дня було дуже спекотно у всіх сенсах. Адже окрім 35-градусної спеки, терористи підігрівли позиції мінометним вогнем»
Роман Драпак
Бій тривав понад 7 годин…
«Під час перебування на позиціях десантників у промзоні Авдіївки (у травні 2016 року) було не спокійно. Стрілкотня то на одній, то на іншій позиціях, приліт… Коли поверталися, дізналися, що ворожий снайпер смертельно поранив одного із захисників…
Поруч із нашими провідниками нам було відносно спокійно. Один із них, начальник розвідки батальйону з позивним «Хан», для якого це була вже третя війна. Наші воїни нас надихали. Нас переповнювала гордість за них. Того дня ми познайомились з багатьма оборонцями промки. Згодом їхні світлини побачили українці в багатьох мирних містах країни.
Сьогодні пригадується один з героїчних епізодів захисників авдіївської промки. Група з 15-ти воїнів на чолі з офіцером на псевдо «Дубас» зайняла оборону в одній із будівель промзони. Ворог інтенсивним вогнем з різноманітних вогневих засобів намагався вибити десантників звідти, адже вони з нової позиції мали можливість прострілювати ворожий тил.
Використовуючи густий чагарник, російсько-окупаційним підрозділам удалося напівоточити наших воїнів. Вогонь посилювався. Боєкомплект у десантників закінчувався. Ворог активно прострілював як саму позицію, так і підходи до неї. Інтенсивна стрільба запалювальними боєприпасами спричинила пожежу на другому поверсі будівлі. Більшість воїнів з групи «Дубаса» в такому серйозному бої були вперше, тож офіцер запропонував їм, поки є можливість, пробитися в тил. Та жоден із них не погодився залишити позицію.
Тим часом командування батальйону намагалось доставити БК групі «Дубаса». Визвалися 6 добровольців. Попри шалений обстріл бойовиків ці відважні воїни зуміли пробитися до побратимів і доставити боєприпаси. Всі шестеро навідріз відмовились повертатися, залишилися у групі «Дубаса».
Раптом десантники почали співати Гімн України. Бойовики вирішили, що у такий спосіб наші хлопці прощаються із побратимами, розуміючи своє безвихідне становище. Коли пожежа на другому поверсі будівлі стихла, десантники повернулися на вигідні позиції. Незабаром бойовики насмілилися піти в атаку, розраховуючи лише «зачистити» будівлю… І раптом потрапили під шквальний вогонь наших воїнів з другого поверху будівлі. Ефект раптовості зробив своє – залишивши 5 тіл бойовиків, ворог відступив.
Бій тривав безперервно 7,5 години, але, на диво, ніхто з групи «Дубаса» та шістьох добровольців, які пробилися до неї під час бою, не був навіть поранений…
«Для мене це просто робота…»
Анатолій Стельмах
«Для мене війна на Донбасі це вже третій збройний конфлікт. Ірак, Республіка Конго стали першими випробуваннями. Після африканських джунглів за декілька тижнів одразу ж потрапив на пекельний Донбас та разом з тодішньою 95-ю окремою аеромобільною бригадою здійснив рейд на Савур-Могилу:
«Перед рейдом тоді ще полковник Забродський мене запитав, де я хочу їхати, показуючи на БТР та комфортабельний легковик. На емоціях я обрав легковик. І вже за кілька годин рейду зрозумів, що ворог, обстрілюючи колону українських військ, «особливу увагу» приділяє саме легковику, вважаючи, що там – командир колони…
На поле перед Савур-Могилою колона вийшла вдень. Світило сонечко. Спочатку я навіть думав зробити селфі на тлі пам’ятника Савур-Могили. Та вже за декілька хвилин розпочався обстріл з РСЗВ «Град». За секунду я фактично пірнув разом з камерою під військову вантажівку. На щастя, в мене був легкий бронежилет, тому «пірнути» вдалося дуже швидко.
Вибух… осколки… Вибух… осколки… один із них пробиває бензобак наді мною. Під бронежилет тече масляниста рідина. Перша думка: втікати якнайдалі від авто(!). Потім, усвідомивши всі ризики, залишився під автомобілем…
Наступного дня наша колона з селища Петрівське, що неподалік Савур-Могили, рушила далі, і я вже з розбитою відеокамерою, не маючи змоги повернутися, теж рушив з бійцями вглиб території противника…»
Андрій Агеєв
Жовтень, листопад 2020 року, начальник мобільної пресгрупи ОТУ «Північ» полковник Андрій Агєєв на позиціях в районі відповідальності 30-ї омбр, Луганщина.
Оксана Іванець
«Щоб зробити гарний репортаж кореспондентам АрміяInform іноді доводиться перевтілюватися, аби глибше поринути в ситуацію. Наприклад, щоб зустрітися з цією гарною дівчиною-захисницею України, яка несе службу буквально за кількасот метрів від бойовиків, довелося подолати неабияку відстань та витягувати службову автівку, яка зав’язала на всю глибину коліс, з багнюки».
«Наша мобільна пресгрупа від Міноборони плідно відпрацювала на передовій і йде пішки вздовж мінних полів до службової автівки, яка залишилась в тилу».
Руслан Ткачук, сіра зона, жовтень 2015 року. Село Лопаскине Луганської області.
«Попри небезпеку обстрілів місцевих мешканців передусім хвилюють питання медицини, опалення, постачання продуктів харчування та будматеріалів. Я, тоді речник штабу АТО у Луганській області, систематично проводив інформування населення та доставляв гуманітарну допомогу»
Володимир Скоростецький
«Через десятки років ми щиро сумуватимемо за цими миттєвостями. Бо тут і зараз ми творили історію власної держави і мали честь бачити та спілкуватися з найкращими синами та доньками України…»
Олександр Шульман, фото з Народним Героєм України полковником Євгеном Сидоренко під час відрядження на один із полігонів ЗСУ.
«Знаю Євгена з 2014 року. Він один із тих, чиєю дружбою пишаюсь і дорожу».
«Фото на одному з ВОПів під час відрядження в район ООС. Переконаний, той, хто не бачив на власні очі передову, ніколи не зможе написати правдивий, чесний матеріал про тих, хто там тримає оборону».
Олексій Тригуб
«Фото зроблене в районі відведення танкових підрозділів під Авдіївкою, напередодні Дня Незалежності, 2017-й рік. Я тоді сфотографував Дмитра Балабуху, те фото (воїна з арафаткою на фоні прапора) пізніше облетіло увесь Інтернет».
«Фото на полігоні Урзуф. Лютий 2020-го. Купа вражень, стрільба арти всіх калібрів, ствольної і Градів. У лютому погода була більше волога, аніж морозна. Цілий день – по вуха в багнюці. Подумки дякував тим, хто створив гумові чоботи».
Олексій Тригуб та Віталій Саранцев, на нулі в 2017-му, селище Крута Балка.
«Сфотографувалися на фоні дачного селища між Авдіївкою і Донецьком. У той час розвідрота бригади Чорних Запорожців висунулася в червоній зоні вглиб сепарської території та зайняла там позиції»
Ольга Мосьондз, фото з відрядження березень-червень 2020-го, район проведення ООС, Донеччина
«ВОПи, РОПи, танки, БМП, тільки ще на військовому кораблі я не бувала…», щойно промовила цю фразу вголос дорогою з чергових арт-навчань на полігоні, як старшому пресгрупи подзвонили: «Завтра виходите в бойовий похід. Деталі – пізніше»… Прямо з полігону заїжджаємо у порт. Велетенське пошуково-рятувальне судно «Донбас», на борту – легендарний капітан, який першим після анексії Криму успішно пройшов через Керченську протоку повз російську «берегову охорону»… Вже на світанку наступного дня ми у складі команди корабля вийшли в акваторію Азовського моря. У перші ж хвилини ходу у відкритому морі на мій телефон надійшло сповіщення, що ми перебуваємо «у російському роумінгу», ще за кілька хвилин на горизонті з’явились кораблі противника. Три дні тривав похід, три дні вони не знімали з нас спостереження, але й підійти так і не наважилися… Чи було тоді страшно? (Особливо, якщо пригадати відомі кадри із захоплення в російський полон українських моряків…) можливо варто було б сказати «так». Але… чи то захват від подорожі (хоч і в холодну погоду), перекривав емоції тривоги, чи то спокій і впевненість екіпажу корабля передавався на підсвідомому рівні – увесь «вояж» мене не полишало відчуття захищеності й довіри, що наші військові – сила, тому все буде добре…
Повернувшись у маріупольський порт, ми побачили як, на нас чекає службова автівка. «Моя банда повернулася!» – пізніше знайшла в Інстаграм допис водія під нашим фото на кораблі».
За кілька місяців відрядження в район ООС, яке точно збіглося з першим і найбільш жорстким локдауном (у 2020 році) через пандемію, наша мобільна пресгрупа опинилася чи не єдиним ЗМІ, якому було дозволено відвідувати передові позиції наших воїнів та фіксувати важливу фото-відео інформацію про ворожі обстріли, зокрема мирних мешканців Донеччини. За той час ми об’їздили чи не усі українські позиції, відвідали безліч навчань різних підрозділів, побачили різні види військової техніки та озброєння на полігоні, дослідили і перевірили тогочасну готовність шпиталів у разі потреби розмістити та ефективно лікувати хворих на COVID… Через це за день доводилося долати сотні кілометрів вздовж усієї лінії розмежування – удень, вночі… Нерідко залишаючись ночувати в одного з підрозділів на півдорозі до іншого.
Я не кажу про якийсь «героїзм» через це, бо ж, на відміну від багатьох колег, не потрапила на найбільш пекельну частину війни (особливо на початку 2014-2015 років) і не скаржусь на «втому» (воїни на передовій незрушно стоять за будь-яких умов, захищаючи нашу країну)… мова про те, що за цей час, попри різні випробування і перевірку «на міцність», мені пощастило на власні очі побачити більшість місць, про які всі ці роки чула із уст героїв своїх матеріалів, та зустріти насправді неймовірних людей – хлопців і дівчат, привітних, веселих, завжди готових розрадити та пригостити чимось смачненьким, і водночас – мужніх, патріотичних, героїчних, готових стояти за свою землю до кінця. Ці люди надихають, захоплюють, бо вони із тих, з ким зустрівшись і поспілкувавшись одного разу (десь в окопі чи під час навчань), знаходиш однодумця, друга-побратима на довгі роки…
Тарас Грень
Фото зроблене влітку 2014-го. Перший візит у щойно звільнене Дебальцеве – буквально на наступний день. Нічого героїчного. Звичайна репортерська робота. Велика шана і вдячність воїнам за мужність і героїзм. Честь працювати поруч із вами».
Володимир Лазарєв
«Для журналіста завжди важливо не тільки обрати найкращий ракурс, а й подбати про мінімальний слуховий комфорт від гучних пострілів важкого озброєння. Тому, роти відкриті не від страху, а щоб не оглухнути від звуку залпів…»
«Рятувати життя українських захисників це не подвиг, а звичайна робота воїнів-медиків. Навіть коли вони це роблять ціною свого життя…» Враженнями про відкриття пам’ятного знаку у Сєвєродонецьку полеглим бойовим медикам ділиться начальник 59-ї МПГ підполковник Телефанюк.
Олександр Колесник. Грудень 2014 року. Район проведення АТО в Донецькій та Луганській областях. м. Слов’янськ.
«З початком бойових дій на Донбасі про міську дитячу лікарню у Слов’янську напевно дізнався весь світ. Навесні 2014 року на очах маленьких пацієнтів та персоналу цього медзакладу почали відбуватися драматичні та навіть трагічні події, пов’язані із захопленням міста терористами. Лікарня опинилася у самому епіцентрі бойових дій.
Тому не випадково, що саме цю лікарню взяли під свою опіку військовослужбовці групи координації цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України в районі проведення Антитерористичної операції.
Пам’ятаю, як наші офіцери у грудні 2014-го передали для потреб відділення інтенсивної терапії та реанімації лікарні сучасний дизельний генератор. На той час командував групою ЦВС полковник Олександр Житник. Під час спілкування з журналістами, які висвітлювали захід, офіцер розповів, що тут лікуються понад сто дітей, серед яких діти-сироти. Військові дізналися, що задля безперебійного електропостачання медзаклад потребує нового генератора. Вже незабаром, завдяки проведеній роботі, цінний вантаж для потреб лікарні було доставлено.
Коли ми привезли генератор, головний лікар Валерій Світличний не повірив своїм очам. Того дня він сказав, що у медицині є висловлювання, яке латинською Dictum factum. Це означає – сказано – зроблено й військові в черговий раз довели, що їхні слова не розходяться зі справами.
Проблему з безперебійним електропостачанням дитячої лікарні офіцерами групи ЦВС ЗС України було розв’язано протягом трьох діб».
Віталій Панчишин. Січень 2020 року, як кореспондент АрміяInform працюю над висвітленням оперативної обстановки на позиціях підрозділів Об’єднаних сил поблизу Золотого та Оріхового.
«Назавжди запам’яталося, як брали інтерв’ю у нашого захисника, він вражав своєю життєрадісністю… А через тиждень ми дізналися, що він, на жаль, загинув під час обстрілів російськими окупантами позицій українських підрозділів».
Наші журналісти беруть участь у військових навчаннях, зокрема в районі проведення АТО/ООС
Віталій Панчишин. Липень 2010 року – на борту великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський» разом із підрозділом Феодосійського батальйону морської піхоти ВМС України. Перехід Чорним морем з військово-морської бази ВМС з озера Донузлав АР Крим до острова Тендрівська коса.
«Стояла просто неймовірна спека. У морі триває активна фаза українсько-американських навчань «Сі Бриз–2010». Корабельна тактична група відпрацьовує завдання спільного маневрування з виконанням артилерійських стрільб по надводних та повітряних цілях. Далі – ще цікавіше. Проведення морської десантної операції. Це була моя перша висадка морського десанту на необладнане узбережжя у складі об’єднаного десантного контингенту під час міжнародних навчань. Було завдання – висадитися на узбережжя острова та знищити незаконні збройні формування. Українські морпіхи разом з піхотинцями з Грузії та Молдови працювали, як єдине ціле».
Вересень 2011 року, на борту корвета «Тернопіль» під час навчань ВМС України в морі.
«Контролюємо цивільне судноплавство у визначеному районі Чорного моря. Екіпаж відпрацьовував завдання зі спостереження за морською обстановкою, з пошуку підводних човнів, виконував стрільби на ураження корабля противника. Найбільше запам’ятався екіпаж корабля – це супердосвідчена та підготовлена команда військових моряків. Щоранку на корветі лунав Державний Гімн України та власний гімн корабля. «Тернопіль» – це один із найбоєздатніших кораблів національного флоту, який у березні 2014-го під час окупації Криму захопили військовослужбовці РФ».
Липень 2016 року – День Військово-Морських Сил ЗС України
«Тоді до складу флоту ввели перші два малі броньовані артилерійські катери національного виробництва: «Аккерман» і «Бердянськ». Це була важлива подія, адже після захоплення російськими окупантами найбільш боєздатного корабельного складу українських ВМС у Криму вкрай необхідно було якнайшвидше відновлювати спроможності флоту».
Вересень 2020 року – висвітлення практичних дій стратегічного командно-штабного навчання «Об’єднані зусилля − 2020» на азовському узбережжі поблизу села Урзуф.
«Вражений боєздатністю українських десантників та інших підрозділів, які входили до угруповання військ, що забезпечувало протидесантну оборону узбережжя Азовського моря».
Євген Проворний
Кореспондент АрміяInform Євген Проворний на полігоні у Дівичках. Спілкування з членами екзаменаційної комісії під час практичної частини комплексного іспиту, що складали слухачі випускних курсів Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Сергій Воронков. 2021 рік, 26 травня, Міжвидовий центр підготовки військових частин та підрозділів «Широкий Лан».
Кореспондент Інформаційного агентства Сергій Воронков (праворуч) разом із колегою з ЦТРС МОУ Ігорем Бондаренком відстежував проведення випробувань 122-мм реактивного снаряда «Тайфун-1» до РСЗВ «Град».
Наші воїни є частиною українського контингенту у миротворчих місіях
…Українці вивчали Ліван за картами мінних полів
Роман Драпак
«З липня 2000 р. до квітня 2006 р. у складі Тимчасових сил ООН у Лівані виконував завдання з протимінної діяльності 3-й окремий інженерний батальйон Збройних Сил України. Його штатна чисельність становила 650 осіб. Місце дислокації – м. Ель-Іззіє. Під час однієї з ротацій батальйону я як журналіст газети «Народна армія» та мій колега з Центральної телерадіостудії МО України Владислав Волошин мали можливість кілька днів перебувати у Лівані у розташуванні нашого інженерного батальйону.
Українські військові у Лівані виконували завдання з інженерної розвідки місцевості, маркування мінних полів, розмінування, надавали гуманітарну та медичну допомогу місцевому населенню.
Свою роботу українські сапери у Лівані розпочинали о шостій ранку. Уже на дванадцяту – температура в тіні досягає сорока градусів. Вологість — до 90%. Місцевість гірська. Через кожну наднапружену годину роботи — перерва на 15–20 хвилин. За день сапер очищав в ручну до 7 квадратних метрів території…
За понад 5 років виконання миротворчої місії українські військовослужбовці перевірили 525 559 кв. м землі Лівану на наявність ВНП. Наші сапери знешкодили 5 986 ВНП (з них 3125 протипіхотних мін).
Крім того, українські сапери зібрали, опрацювали й систематизували дані про понад тисячу мінних полів уздовж лівано-ізраїльського кордону.
Наших військових високо цінували і в командуванні ООН у Лівані (UNIFIL), й іноземні колеги по місії, й тамтешнє населення. «За все своє життя я не бачив таких солдатів», – так оцінив виконання нашими воїнами бойових завдань з розмінування командувач Тимчасових сил ООН у Лівані (UNIFIL) ганський генерал Сета Кофі Обенга.
– Внесок українських миротворців у загальну діяльність ООН у Південному Лівані дійсно дуже великий, і це не просто красиві слова, і не перебільшення. Ми переконалися, що маємо справу зі справжніми професіоналами в проведенні інженерних робіт, розмінуванні, – а це думка помічника політичного радника командувача Тимчасових Сил ООН у Лівані (UNІFІL) пана Річарда Моршинського.
Важливий факт – за понад 5 років виконання завдань з виявлення, знешкодження та знищення вибухонебезпечних предметів у Південному Лівані Укрінжбат не втратив жодного військовослужбовця.
Місія українців у Кувейті
Роман Драпак (у березні-серпні 2003 року помічник командира 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту Збройних Сил України).
20 березня 2003 року війська міжнародної Коаліції під керівництвом США почали в Іраку військову операцію Iraqi Freedom. Кувейт був плацдармом для розміщення основної частини угруповання наземних військ Коаліційних сил. Однією із загроз, що виходили від Іраку, була можливість застосування хімічної зброї.
18 березня 2003 року Президентом України підписано Указ про направлення 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту Збройних Сил України до Держави Кувейт (місія українців у Кувейті тривала впродовж 5 місяців, квітень-серпень 2003 р.)
Перекидання військ проводилося повітрям з 22 березня по 6 квітня 2003 року військово-транспортними літаками Іл-76МД. Усього було здійснено 53 авіарейси. До Кувейту було доставлено 448 військових та 125 одиниць техніки. Така масштабна передислокація військ повітрям у Збройних Силах України була проведена вперше. Батальйон розмістився у таборі «Кемп-Аріфджан».
Серед основних завдань наших військовослужбовців у районі Перської затоки – надання допомоги в захисті цивільного населення держави Кувейт від наслідків можливого застосування зброї масового ураження і в ліквідації можливих наслідків застосування зброї масового ураження на території цієї держави.
Завдання доволі специфічні, але український підрозділ був готовий до реагування на кризові ситуації у регіоні. Військовослужбовці батальйону мали відповідну підготовку, навченість та спеціальну техніку для проведення радіаційної, хімічної та біологічної розвідки місцевості, здійснення радіаційного та хімічного контролю опромінення і зараження цивільного населення, проведення повної дезактивації та дезінфекції заражених окремих ділянок місцевості.
Про те, що війна поруч, нашим військовим у пустелі Кувейту дуже часто нагадувала сирена повітряної тривоги. Як тільки підрозділи ППО фіксували іракські ракети, що летіли у напрямку військових баз коаліційних військ, особовий склад негайно ховався в спеціально обладнаних бомбосховищах. Правду кажучи, не всі ракети Хусейна вдавалося перехоплювати підрозділам ППО Кувейту та коаліційних сил. Ті, які «проскакували», падали в кількох десятках кілометрів від нашої військової бази. Тоді на місце їхнього падіння виїжджали спеціальні групи радіаційної, хімічної і біологічної розвідки, щоб взяти проби грунту і повітря. Адже була висока ймовірність знаходження в боєголовках ракет отруйних речовин. Від українського батальйону для виконання таких завдань залучалася пересувна лабораторія. Поки від лабораторії не надходило інформації про відсутність небезпеки, особовий склад залишався в укриттях у засобах хімзахисту.
Для вивчення спроможностей 19-го окремого батальйону РХБЗ, підвищення навченості в складних кліматичних умовах (до речі, крім українців, підрозділи РХБЗ до коаліційних сил направили й інші країни колишнього соцтабору, щоправда, значно менш численні) проводились спільні масштабні навчання.
Я добре досі пам’ятаю захоплення американського генерала, який уважно спостерігав за діями наших підрозділів під час навчань у пустелі за температури повітря вище 35 градусів. Наші військові у визначеному районі навчань демонстрували свої знання та вміння проведення радіаційної, хімічної та біологічної розвідки місцевості, здійснення проведення повної дезактивації та дезінфекції заражених окремих ділянок місцевості та техніки.
Українські військовослужбовці продемонстрували високу професійність та неймовірну витривалість, виконуючи завдання у надскладних умовах. До речі, американські військові мали засоби індивідуального захисту, що фільтрують, у нас – що ізолюють. Українські військові спромоглися виконувати завдання в умовно зараженому районі значно довше за своїх іноземних колег. Зрозуміло, що й комплекс завдань виконали значно ширший…
Місія українських військових у Конго
Анатолій Стельмах
«…Чого вимагає робота військового журналіста в Африці?.. Одразу так і не скажеш… напевно мати відмінний вестибулярний апарат і здоров’я… В Африці українські військові служать у вертолітних загонах Місії ООН, тож польоти там щодня. Відповідно, і журналіст – офіційно помічник командира загону по роботі зі ЗМІ, має літати. Інформахи, фото, відео не зробиш із базового табору. Та й цікаво, загалом. Але зараз чомусь на згадку приходить випадок із не зовсім журналістської роботи. В нашому загоні були офіцери груп бойового управління, просто кажучи – авіаційні навідники. Ці, без пафосу, відважні офіцери під час бойових дій мають наводити вертольоти на ціль. Тобто підбиратися до ворога на видиму відстань і давати координати льотчикам. У мирний час вони періодично тренуються. Якось льотчики мали доставити одну VIP персону у далеке селище у джунглях. До цього завдання приєднали своє тренування і авіаційні навідники, які взяли і мене як перекладача і журналіста одночасно.
План був такий – прилітаємо, висаджуємо віпа і навідників. Вертольоти знову піднімаються, роблять декілька навчальних заходів на ціль, яку вказують навідники, далі сідають – забирають всіх, і додому… Та коли вертольоти піднялися у небо, їм терміново надійшло інше завдання від штабу Місії ООН, а коли вони поверталися, погода не дозволила здійснити безпечну посадку. Ось так ми і опинилися за десятки кілометрів від табору у джунглях, коли майже починались сутінки. На щастя, в селищі ще була невелика група індійських військових з найближчого табору, який за 10 кілометрів. Що робити? Залишатися – небезпечно, йти теж…невідомо, хто там яку ділянку в джунглях контролює… Усе ж вирішили йти…VIP персона – британський юрист, спочатку навідріз відмовився, але згодом, побачивши, що ми йдемо, теж пішов. За 10 кілометрів дороги, в повному обмундируванні, бронежилетах, зі зброєю, фактично вже вночі нас двічі зупиняли місцеві повстанці, дивуючись, що в непролазних джунглях робить наш невеликий загін. Та все ж відпускали…Коли ми дійшли до індійського табору, я просто рухнув на землю, був весь мокрий, адже перетинали якісь болота, струмки, подряпаний гілками, брудний і покусаний напевно всіма африканськими комахами. Думав, точно «маляру» підхопив. На щастя, обійшлося.
Командир індійського табору прийняв нас як героїв, а британський VIP пів ночі з нами, як із бойовими друзями, пив чай.
Так і був зроблений один із моїх невеличких репортажів. Тож, як бачите, здоров’я журналісту потрібно мати ще те».
Військові кореспонденти у складі українських миротворчих місій брали участь у багатьох збройних конфліктах у світі та були свідками чи не всіх найбільш знакових боїв українських воїнів на Сході країни… Спогади про це вони назавжди збережуть у своїй пам’яті. Більше історій читайте у наступних публікаціях АрміяInform.
З професійним святом, колеги журналісти!!!