Село Половецьке, а з ним – і сусідні села Бердичівського району провели в останню путь земляка Віктора Павлюка. Азартного мисливця та аса-шофера, якого тут всі знали й любили за його веселу вдачу та щиру дружбу.
Віктор народився та виріс у Половецькому, тут закінчив школу, після неї в одному з профтехучилищ Житомира здобув фах кранівника. В середині 90-х відслужив строкову службу. Повернувшись додому, понад чверть століття працював водієм.
З початком широкомасштабної війни Віктор був мобілізований. Служити потрапив до артилерійської бригади на посаду такелажника – так називають тих, хто вантажить та розвантажує важкі боєприпаси для гармат. Звісно, для цього треба мати неабияку силу, і 48-річний Віктор був саме таким, кремезним та сильним. За розповідями побратимів, які приїхали проститися з ним, він проявляв високу винахідливість та кмітливість під час виконання поставлених завдань, за що 11 квітня був нагороджений командуванням підрозділу грамотою. Бив ворога на півночі, а згодом – на сході України.
А 17 квітня, у вербну неділю, Віктор на день потрапив додому. Як виявилося – аби востаннє зібрати всю сім’ю, пригорнути до себе кохану дружину й сина, зустрітися з друзями…
23 квітня під час шаленого артобстрілу солдат був смертельно поранений. «Мені темніє в очах…» – почули побратими його останні слова перед тим, як очі захисника закрилися навіки. Він загинув на Донбасі, біля села Платонівка, що розкинулося на березі Сіверського Донця.
На траурному мітингу виступили староста Половецького Василь Глищук, голова Гришковецької громади Ірена Лісова та представник військової частини майор Володимир Швець. І кожен із них згадав про загиблого щось особливе, кожен запевнив, що Віктора пам’ятатимуть.
Сотні людей, тисячі квітів, прощальні слова та трикратний салют. Ще один захисник України здобув вічну славу та вічний спокій…