Коли 6 грудня 1991-го Верховна Рада України ухвалила закон «Про Збройні Сили України», маленький Богдан Гарнага святкував свій перший день народження. У його родині не було військових, тож ніхто і подумати не міг, наскільки символічним стане цей збіг… Вже за якихось п’ятнадцять років Богдан стане ліцеїстом і загориться мрією стати офіцером, а влітку 2014-го, щойно закінчивши академію сухопутних військ, командуватиме взводом у самому пеклі війни. Зрештою, стане одним із найвідоміших молодих командирів, за яким підлеглі, які часом удвічі, а то й утричі старші, — «у вогонь та воду», отримає орден Богдана Хмельницького й скромно коментуватиме, що то — заслуга колективу…
Про перемоги, справжню дружбу та команду однодумців, із якою можна й гори зрушити, а також про ціну втрат майор Гарнага розповів журналісту АрміяInform. Розповів на передовій, під звуки рації, що постійно оживала. Бо ж де ще можна застати бойового командира?
— Почнемо зі стандартного: чому вирішив стати військовослужбовцем? — жартома запитує майор.
— А чом би й ні, — підтримую співрозмовника, очікуючи на банальності. Та Гарнага відповідає щиро й серйозно.
— Мабуть, мені пощастило з викладачами у ліцеї імені Богуна, які зуміли прищепити правильні цінності. Досі пам’ятаю всіх їх поіменно. Провчившись там чотири роки, у цивільному житті себе більше не бачив. Хотів стати саме піхотинцем, — розповідає Богдан. — Тож вступ до львівської «сухопутки» був логічним продовженням історії, назад дороги вже не було.
Якщо починали навчання курсанти суто за підручниками, здебільшого радянськими, та з розповідей викладачів, серед яких були бойові «афганці», то перед випуском уже бачили бої практично в режимі онлайн із фронтових зведень та новин українських телеканалів.
— Пам’ятаю, як у 2013-му було заняття із тактики. Ми сиділи з покійним Андрюхою Кизилом «Орлом» і слухали про країни НАТО, як умовного противника. На одне із запитань Андрія викладач відповів: «Та воно тобі треба! Все одно війни не буде!» На сусідніх партах сиділи хлопці із Криму, із нині окупованих територій… А вже під час підготовки до випуску ми дивились ролики про розстріл 51-ї бригади під Волновахою і розуміли, що ось-ось будемо там. До речі, кримчани мали можливість завершити навчання та повернутись на півострів, але жоден із хлопців не зрадив Україну.
Вже за тиждень після випуску Гарнага був на передовій. За розподілом був призначений командиром взводу першого батальйону 72-ї бригади.
— Звісно, прийняти підрозділ під час війни — непросто, адже значна частина техніки пошкоджена, особовий склад здебільшого становили мобілізовані резервісти, а не підготовлені професіонали. Та мені пощастило. Серед мобілізованих виявилось чимало толкових сержантів — це і дорослі чоловіки, які мали бойовий досвід, і молоді хлопці, що в мирний час служили на контракті.
Бойове хрещення Богдан пройшов поблизу Старобешевого, де мав забрати поранених під Іловайськом воїнів. «Пригоди» розпочались ще на шляху до селища. Тоді чоловік чітко зрозумів: воюватиме доти, допоки українці не повернуть свої території.
— Їдеш і не розумієш — чи там наші, чи бойовики. Чіткої лінії фронту ще не було. Бачимо пост, стоять чоловіки в тільниках, махають нам, ми — їм у відповідь. Проїжджаємо і вже потім розуміємо, що проскочили повз так званих деенерівців. Досі не розумію, як вдалось заїхати в Старобешеве без жодного пострілу. А вже в самому місті почалось «найцікавіше» — справжній «контр-страйк», вулички маленькі, вузькі, із численними перехрестями… Та вдалось упоратись із завданням без жодних втрат і успішно повернутись нашпигованою ворожими «сюрпризами» дорогою.
Під час спілкування з офіцером стає зрозуміло, що день народження він тепер може святкувати не менше ніж десять разів. І це — за найскромнішими підрахунками.
— Однією із таких дат для мене є 12 вересня. Неможливо забути цей день… Ми стояли перед Петрівським, противник пішов у наступ. Тоді я під ворожим вогнем проповз півтора кілометра соняшниковим полем, потім голими руками вирив собі окоп за якихось 15 хвилин і приготувався зустріти ворога. Кулі свистіли буквально над головою, зовсім поряд лягали міни. Вдалося зв’язатись із командуванням, доповіли обстановку. Нам сказали забиратися звідти — працюватиме наша арта.
Після перших боїв минуло вже понад шість років. Тож не дивно, що запитання про кількість бойових ротацій вводить майора в «ступор»…
— Швидко і не порахуєш. Два роки у Старогнатівці, 15 місяців на «Зеніті», ще Травневе, Новгородське… Важко сказати, яка із ротацій для мене, як для командира, була найважчою. Якщо брати 2014–2015 роки, то це потужні обстріли «Градами», САУ. Та й у Травневому із постійними контактними перестрілками та наступами було, м’яко кажучи, непросто… Ніколи не забуду хлопців, яких втратив на війні — Юру Фешка в Травневому, Миколу Семенюка в Гладосовому, Дениса Глову на «Зеніті»… Спочатку звірієш від усвідомлення, наскільки чудову людину втратила країна, а потім починаєш аналізувати — де стояв, звідки стріляли, а чому так… Такі випадки неможливо стерти із пам’яті, просто намагаєшся якось із цим жити.
Офіцер протягом трьох років був командиром роти «Чорних запорожців». Досі неймовірно пишається підрозділом. Та зазначає, став військовим не для того, аби сидіти на одному місці. Тож, вже два роки — на посаді заступника комбата окремого батальйону мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
— Тут зовсім інша специфіка роботи. Можливо, спочатку й почувався трішки не в своїй тарілці, але часу на сентименти не було, адже роботи вистачає. З колективом мені і нині пощастило. Та в будь-якому разі я не шукаю теплих місць. Вважаю, що кожен армієць повинен регулярно виходити із зони комфорту, служити в різних підрозділах та постійно розвиватись.
І лише коли на телефоні, що постійно розривається від службових питань, висвітлюється номер коханої дружини, не по роках серйозний майор дозволяє собі на якусь хвилину стати ніжним та люблячим… Попри всю свою жорстокість, саме війна подарувала Гарназі кохану дружину, а потім ще й синочка…