Прочитаєте за: 3 хв. 13 Травня 2023, 16:00
Запорізький напрямок. Відносним затишшям ситуацію тут назвати не можна, адже лише минулої ночі російська армія завдала ракетних ударів по обласному центру, обстрілює села Гуляйпільської, Оріхівської, Воздвиженської та інших громад.
Водночас, проїжджаючи селами, не можна побачити десь занедбаних обійсть, люди й досі тут живуть, випасають худобу, де це можливо, та пораються на городі. Всі вони, як зрештою всі українці та весь цивілізований світ, свято вірять, що вже скоро наша армія звільнить окуповані росіянами території та нарешті настане мир і спокій. Селяни звикли тут до українських військових, люблять їх та поважають, бо ж у самих рідні на війні.
Дорогою до полігона нас на імпровізованому блокпосту зупиняють діти.
— Слава Україні, скажіть паляниця!
— Героям слава, паляниця! — у відповідь радісно говоримо їм та пригощаємо цукерками, що мали в нашому позашляховику.
— Для місцевих війна — це вже частина життя, до якої вони призвичаїлись, бо ж їхати нікуди, а виживати якось треба, — розповідає Дмитро — пресофіцер Дніпропетровської окремої бригади тероборони. — Та й народились і виросли вони тут, куди їм тікати.
Під’їжджаємо до полігона, де тренуються тероборонівці. Організовано все тут на достатньо високому рівні.
На стрільбищі зустрічаю інструктора, котрого обступили з усіх боків військові. Мабуть, щось дуже цікаво пояснює. То ж за нагоди і я з ним поспілкувався.
— До війни я і кілька моїх товаришів, котрі зараз теж тут, працювали у Дніпровському спортивному стрілецькому клубі «Барс», — розповідає інструктор зі стрільби на позивний «Балу». — Ну, в принципі, я володію і добре стріляю з будь-якої зброї, свого часу був чемпіоном України з прикладної стрільби, призером різноманітних стрілецьких турнірів і змагань. Тому з колегами на початку війни без вагань пішли в нашу тероборону, а там нас практично одразу призначили інструкторами. Нині працюємо з легкою вогнепальною зброєю, займаємось переважно з піхотою, розвідкою, штурмовиками, але навчаємо усіх, хто до нас приходить. З різними групами займаємось по-різному — з ким практикуємо швидку та інтуїтивну стрільбу з переміщеннями, з кимось відпрацьовуємо стрільбу на влучність, працюємо з-за укриття, практикуємо стрільбу з різних положень і на різні дистанції. Але скажу вам, наші тренування приносять величезну користь солдатам, та в реальних бойових умовах рятують їм життя.
На іншому тренувальному місці навчання проводять сапери. Здебільшого військові вже знають та бачили на власні очі той ворожий арсенал, котрий мало не щодня прилітає по їхніх позиціях. Проте вдосконаленню немає меж і ця теорія теж рятує життя.
— Останнім часом я навчаю молодих, або ще не добре навчених саперів, бо ж за понад рік війни добряче вивчив російські «сюрпризи» і вже знаю, що, як і коли можна знешкодити, — розповідає військовий на позивний «Ювелір». — Окупанти не гребують ані снарядами, ані мінами, ані фугасами, вони не дотримуються жодних міжнародних домовленостей щодо заборон тої чиї іншої вибухівки, тому у прифронтових лісах, посадках та полях 100% можна знайти багато вибухонебезпечних предметів. Найбільше потрапляють протипіхотні міни типу ПОМ та протитанкові ПТМ-3, ПТМ-4. На практиці скажу — якщо немає впевненості в тому, що знешкодиш міну — краще викликати більш досвідченого сапера або ж знищити її з автомата, чи дочекатись її самоліквідації. Як то кажуть: «береженого Бог береже».
На ще одній ділянці обладнана психологічна смуга перешкод. Без перебільшення скажу — хлопці з Дніпропетровщини добряче постарались, аби спорудити різноманітні перешкоди для тренувань. Тренуються групами по кілька осіб, за бажання кожен може повторити спробу пройти смугу. І на практиці, як кажуть самі військові, так і є, адже «піт на тренуваннях економить кров у бою», тому за день долають «стометрівку» з перешкодами по кілька разів.
Такі тренування — це наочне підтвердження того, що Сили оборони України завжди готуються до того, аби якнайшвидше прогнати москалів з нашої землі.
Фото автора