Прочитаєте за: 5 хв. 7 Квітня 2024, 6:26
Як відбувався контрнаступ на південному напрямку влітку 2023 року? Як це — брати участь у спробі штурму Енергодара через Дніпро? Відповіді на ці питання дав Іван Матейко, командир батальйону 78 окремого десантно-штурмового полку.
Крім того, Іван розповів Армія ТВ про «перезаряджання» під час війни, про прориви ліній оборони противника та сучасну війну дронів.
«Найцінніший ресурс зараз — це люди. Все. Крапка»
Поодинці можна зламати будь-кого. Навіть у людини з досвідом, якщо вона самотня, може настати якийсь тригерний момент, який змусить її здатися чи злякатися. Так вважає комбат-штурмовик Іван Матейко. Тож, запевняє він, на війні треба навчитися двох речей — психологічно себе готувати і формувати колектив людей, на яких можна покластися.
— Ця війна буде тривати ще довго. Від того, як людина себе зараз морально налаштує до цього процесу, такий її стан буде. Ті, хто очікують, що вона закінчиться за тиждень, за два, за місяць, за пів року, за рік, вони і згорають швидко. Або ті, хто, навпаки, повністю розчарувалися, що це тепер не закінчиться ніколи, і все. Вони вже звісили лапки, що називається, і втратили сенс життя. Я поки свідомий того, що війна надовго, і треба жити сьогоднішнім днем, намагатись зробити максимально те, що можна зробити цієї миті, — розповідає комбат.
Свій колектив Іван характеризує просто — «хороший». Розповідає, що його батальйоном сновигає дух вільнодумства та патріотизму, і він його намагається не утискати. А ще розуміє, що для того, щоб воювати якісно, треба перезаряджатися. Командир повинен відчувати, коли це необхідно. Особливо, якщо командуєш штурмовиками.
— Найцінніший ресурс — це люди. Ба більше, найцінніший ресурс у війні, де треба відбивати свої території, серед військових — це якраз штурмовики. Тобто це те ядро… Не кожен піхотинець буде штурмувати. В обороні це одне стояти, але штурмувати і відбивати — це треба специфічний склад характеру в людей, щоб він був. Відповідно тип темпераменту специфічний, світогляд специфічний. Відповідно, як би там це не звучало, таких людей треба десь плекати, трохи їм давати більше вольностей. І якщо є можливість це робити, я це роблю. Найцінніший ресурс зараз — це люди. Все. Крапка, — безкомпромісний Матейко.
«Віддавати накази, розуміючи, що це буде ризиком для людей, з якими ти разом провоював, — дуже важко»
Він не кадровий, хоч воювати почав ще тоді, коли війна називалася АТО. Не мріяв стати комбатом. Однак, каже Матейко, довелося. І зазначає, що командувати людьми, з якими почав воювати, важко.
— З ядром підрозділу нашого я брав участь безпосередньо в штурмових діях. Разом сиділи в одному човні, ходили в одні посадки, я на своїх плечах так само носив АГС по кілька кілометрів у посадку. В якийсь момент відбувся різкий стрибок, і я опинився вже в ролі командира, який віддає накази. Ти вже не «братюня» для своїх хлопців. І віддавати іноді накази, розуміючи, що це буде ризиком для людей, з якими ти разом провоював, це дуже важко. А ще гірше, це коли ти потім втрачаєш цих людей, — досі важко згадує Матейко.
Під час контрнаступу на Півдні разом з командиром полку комбат Матейко ходив на штурми. Атака на позиції, коли там 2–3 кілометри мінних полів — найважче, що можна собі уявити в цій «роботі». Його хлопці, каже Іван, знаходили карти, де на вузьких ділянках фронту було вказано десятки тисяч мін. І фугаси, і авіаційні бомби, і протипіхотні міни, і напалм. Проривали оборону важко, повільно і з втратами.
— По 100 метрів, по 200 метрів. Одного разу один з успішних штурмів — це кілометр і 700 метрів посадки. Але за рахунок того, що просто хлопці проклали дорогу в мінних полях, зігнали групу саперів противника, які в цей же момент ставили, домінували позиції. Вони їх зігнали, і виходить, обійшли з флангу і з тилу великий РОП, і вони його просто покинули. І в цей момент наша група просто на швидких ногах проскочила і обійшла…
«Оце „пожужали, пожужали“, і це ви вважаєте, що розвідку провели?!»
Саме тоді, влітку, гучно і масово «заговорили» дрони. Небо було чорним від різноманітних «птахів». Та революцію в небі, каже Іван Матейко, він пережив спокійно. Дрони використовував ще до того, як це стало модним. Хоча, сміється, і не без проблем.
— Весна 2022 року. У нас тривали в батальйоні злагодження. Це ще була інша бригада, сухопутка. Приїхали перевіряючі з ОК «Захід», дивитися як ми проводимо ці навчання. І я вчив хлопців літати, і водночас вони там проводили дорозвідку, щось тренувалися. Наприкінці цього навчального дня до мене підходить один із цих перевіряючих, каже: «Ну і що ви толкового за день зробили, оце „пожужали, пожужали“, і це ви вважаєте, що розвідку провели?!» Це був травень, у червні ми вже були під Лисичанськом, і дрони вже, «Мавіки» — вже були повсюди, — пригадує Іван.
Так само одним з перших його підрозділ почав застосовувати FPV-дрони. Вперше — під час контрнаступу на Херсонщині, у жовтні 2022 року.
— До нас прийшли розробники FPV-дронів. Кажуть: ми зробили дрон «Камікадзе». Ми відповідаємо: класно, але от «світчблейди» розпакували, і от ми будемо з ними працювати, дивитися. «Та візьміть наші дві FPV-шки, не пожалкуєте». Ми подивилися на них, як на мале пиво, але все-таки взяли. Дорогою в них один розсипався, і в результаті ми на позиції вивезли один. Вони його підняли і знищили бліндаж. Прямо залетіли в кулеметне гніздо, — запевняє офіцер.
Далі буде ера наземних роботів, переконаний Іван. Платформи для мінування, евакуації і кулеметні турелі. Знов таки, каже Матейко, зараз в них не дуже вірять. Та хай вони дорожчі і складніші, але за такими системами — майбутнє. Зрозумів він це ще в 22-му, коли біля Малих Щербаків застосували одну з перших в Україні платформ — турель на платформі. Тоді вона наробила чималого «шороху». росіяни туди навіть перекидали десант, групу швидкого реагування на гелікоптерах, думали, що там вже починається якийсь наступ.
«У мене гештальт на інший берег Дніпра зайти не закритий»
Одна з найнебезпечніших операцій, в якій брав участь Іван Матейко, — штурм Енергодара на човнах. Їхати кудись через водосховище, розуміючи, що там тебе чекають — це була справа, схожа на сюжет бойовика. Тоді, каже Іван, він думав про одне: «якщо я не візьму участі, а це буде історична операція, я собі не пробачу». Готувалися тоді ретельно. Однак — не вийшло.
— Перший раз не вскочили, другий раз — вже противник був готовий до цього. От якраз це те, що вони стягнули туди достатньо сил та засобів, якщо там перший раз нас зустріло кілька кулеметів на березі, то другий раз це вже було з 20 кулеметів. Плюс техніку підігнали, плюс «гради» по воді стріляли. І ми сидимо, хитаємося в човні, і тут — «гради»!! Як качок ганяли по Дніпру…. Але в мене цей гештальт все-таки на інший берег Дніпра зайти — не закритий, — обіцяє сам собі Матейко.
У те, що можливості закрити цей «гештальт» будуть, комбат Матейко вірить. Адже, нагадує він, зараз ніхто не думає, що колись війни тривали десятками, сотнями років безперервно, серією перманентних конфліктів. Нам, вважає Іван, треба готуватися до чогось схожого. І у нас є лише два шляхи.
— Шлях перший. Ми — демократичне суспільство, де всі рівні, і в усіх є обов’язки. Тоді всі на рівних правах мобілізуються, відбувається чесна ротація, заміна: якась частина відслужила, якась частина залишилася. Другий варіант розвитку подій: у нас відбувається масове нехтування мобілізацією, масове косіння від армії. І тоді в нас формується та система, яка існувала в середньовіччі, напівфеодальна. Коли військові — це еліта, і вони мають більше прав і задають тон управлінню державою. У середньовіччі існував поділ на «oratores, bellatores, laboratores», на духівників, рицарство і робітників. У нас буде та сама система. Буде еліта, це військо, і хтось буде працювати на них. — запевняє комбат-історик.
Комбат Матейко каже, що на війні полюбив фразу «поки чуєш у собі правду, ти не зборений». Тож, переконує він, зараз не можна навіть думати, аби скласти руки. Хай у людей втома, хай важко, але зупинятися не можна. Після цієї війни, безперечно, буде наступна. І той самий противник, але підготовлений краще і з новими силами. Краще «збороти» його зараз.