Прочитаєте за: 7 хв. 24 Березня 2024, 6:43
«У росії два союзники ― армія та флот!» ― так нібито казав російський цар Микола І. Звичайно ж, брехав, адже бездарні воєначальники, які знищували своїх вояків у промислових масштабах, ― визначна риса росармії всіх часів. Принаймні в цьому нас переконують російські історики.
Вся військова історія московії ― історія дурнів на чолі її армій. Почати можна хоча б із самого імператора Петра І. Цар, який дуже любив воювати, робити це, м’яко кажучи, не вмів. Знаменита битва під Нарвою це довела. Маленька шведська армія примудрилася розгромити в кілька разів більшу армію Петра.
Стаття «Карл XII під Нарвою восени 1700: свідчення наближених», С. А. Чиркін:
«… не витримавши натиску, дивізії І. Ю. Трубецького та О. М. Головіна кинулися до мосту через річку Нарву, який зруйнувався. У цей час кіннота Шереметєва замість того, щоб зайти шведам у фланг, спробувала подолати річку водою. В результаті потонуло до тисячі вершників. Паніка охопила російський табір: командування втратило управління, а офіцери, що розгубилися, не знали, що робити. Рятуючись від побиття власними солдатами, головнокомандувач герцог де Круа зі своїм штабом здався генералу Штенбоку…»
«Геніальний» фельдмаршал Шереметєв, який потопив свою кінноту в Нарвській битві, епічно програв ще одну ― під Гемауертгофом. Полководець тоді вирішив атакувати, не чекаючи піхоти та артилерії. Підсумок такого самогубного маневру ― катастрофічна поразка та тисячі загиблих.
Сам Петро дуже хотів проявити себе як воєначальник. Сумнозвісний Прутський похід ― цілком і повністю його задум. Цар тоді сам ― не бажаючи віддавати нікому слави ― очолив похід на південь, проти турків. Похід можна описати дуже коротко. Цар вів військо на південь, потроху втрачав солдатів від спеки, голоду та хвороб ― поки врешті-решт не завів їх просто в оточення і підписав ганебний мир.
Ні, безумовно, талановиті генерали в росії також народжувалися. Однак імена непоганих полководців, таких як Румянцев і Суворов, швидше виняток серед відвертих бевзів, якими були 90 відсотків імперських воєначальників.
Наступний приклад ― з чергової російсько-шведської війни. У 1790 році російський флот був з тріском розбитий у битві в Балтійському морі. Битву у Роченсальмі російський адмірал Нассау програв через те, що дуже хотів… привітати імператрицю з ювілеєм.
Книга «Війна Густава III, 1788–1790», Лаппалайнен Юссі:
«Нассау почав атаку за сильного південного попутного вітру вранці 28 червня (9 липня). Це була річниця проголошення Катерини імператрицею, і у своєму прагненні відзначити її перемогою, Нассау не встиг провести розвідку, а також дати людям відпочинок та дочекатися підкріплень. Шведи здобули значну перемогу. росіяни втратили щонайменше принаймні 52 судна. Екіпажі переважно врятувалися на островах, з яких наступного дня їх, зголоднілих, зняли і взяли в полон майже 9 тисяч людей».
До речі, рабське ставлення російських генералів до своїх правителів часто знищувало їхні армії. Адмірал Нассау спалив флот, бо улесливо хотів зробити подарунок до ювілею, а хтось просто не вмів суперечити ідіотським наказам. Найкраща ілюстрація ― програна битва росіян з Наполеоном під Аустерліцом. Бій програв Кутузов. І убив тисячі своїх солдатів просто тому, що… не знайшов у собі сміливості сперечатися з імператором Олександром І.
Жозеф-Марі де Местр, філософ, політик, дипломат:
«…Доблесний Кутузов програв Аустерліцьку баталію; насправді ж… він не програв її, а дав програти. Коли імператор вирішив боротися проти всіх правил військового мистецтва, Кутузов прийшов напередодні вночі до обер-гофмейстера графа Толстого і сказав: „Графе, ви близькі до государя, прошу вас, завадьте йому дати бій, ми будемо биті“. Але обер-гофмейстер майже послав його до біса: „Я займаюся рисом і пулярками, а війна — справа ваша“. Обидва застеріглися розплющити очі імператору. Для цього вони були надто хороші піддані».
1807 рік. Катастрофою закінчилася битва з наполеонівськими військами поблизу Фрідланду. росіяни вже традиційно розбиті через свого воєначальника ― нездару генерала Беннігсена. Той примудрився зібрати цілий букет із фатальних помилок.
Книга «Усі битви російської армії 1804–1814», В. Безотосний:
«він… не встигав парирувати удари та адекватно реагувати на дії супротивника. Поспішав не спізнитися і запізнювався. Боявся не зробити фатальну помилку і зробив її, уплутавшись у непотрібну битву під Фрідландом…»
Програна Кримська війна 1853–1856 років «подарувала» російській історії ганебного головнокомандувача князя Меншикова.
Битву на Альмі у вересні 1854 року той програв з тріском. Тоді, до речі, підлеглий князя, самозакоханий йолоп генерал Кір’яков народив крилатий вираз.
Генерал В. Кірьяков, командир 17-ї піхотної дивізії:
«Не турбуйтесь, ваше сіятельство! Ми їх шапками закидаємо!»
Із шапками у нього нічого не вийшло ― Кір’яков здійснив геніальний у своєму ідіотизмі маневр, який увійшов до історії. Його війська просто залишили позиції та висоти й пішли геть. Кір’якова, який віддав абсолютно божевільний наказ, знайшли лише після серйозних пошуків. Був він у неадекватному стані.
Генерал Вунш, начальник штабу російської армії:
«Проскакавши ще деякий простір, ми зустріли генерала Кір’якова в долині, пішого. На запитання, де ж його війська, він нічого не міг відповісти, окрім слів, що… „під ним убитий кінь!“»
У російсько-японську війну 1905 року було вже два антигерої. На морі ― адмірал Рождественський, який потопив російський флот у битві під Цусімою, на суші ― генерал Куропаткін. Але якщо Рождественський програв одну битву, хоч і катастрофічну для росії, боязкий і нерішучий Куропаткін «здобув» відразу кілька розгромів.
Особливо важкою була для москви поразка під Мукденом ― тоді двадцять тисяч російських солдатів потрапили в полон до японців. Лише після низки провалів ― бездарність у генеральських погонах попросилася у відставку. Причому так і не визнавши своїх помилок.
Книга «Куропаткін та його помічники. Повчання та висновки з Російсько-японської війни», Е. Теттау:
«… Безперечно, всі російські начальники, без винятку, зазвичай применшували свої власні сили і всюди бачили завжди перевагу сил противника. Та хіба сам генерал Куропаткін чинив інакше? Чому він постійно відступав перед дедалі слабшим противником? Чому він боявся енергійними діями захопити до рук ініціативу і самому перейти в наступ? Адже це пояснюється тільки тим, що в нього самого не вистачало сили духу, що сам він постійно перебільшував сили японців і боявся їх».
До речі, саме двоє нездар багато в чому визначили для росії перебіг Першої світової війни. Головнокомандувач армій Північно-Західного фронту генерал Яків Жилінський та командувач 2-ї армії генерал Самсонов, по суті, її програли.
Все через наступ у Східній Пруссії. Відповідно до амбітних планів російського командування, росіяни мали оточити німецьку 8-му армію. І спочатку все йшло як слід. Перемоги, фанфари, пафосні статті у газетах. Усе, як люблять у росії. Однак щось пішло не так.
Книга «Серпневі гармати», Б. Такман:
«Продовольство не надходило, солдати з’їли недоторканний запас, села були покинуті, сіно та овес не зібрали, мало що можна було дістати для людей та коней. Усі командири корпусів вимагали зупинки».
Проте генерал Жилинський наполегливо вимагав від Самсонова одного ― наступати. То ж генерал продовжував йти вперед. До всього цього додався черговий вибрик російського військового генія ― вся оперативна інформація з російських штабів передавалася по радіо відкритим текстом, без використання шифрів. Німці просто читали телеграми росіян.
Макс Гофман, начальник оперативного штабу 8-ї армії:
«У нас був союзник ― наш ворог. Ми знали всі плани противника. Завдяки повідомленням по радіо ми знали силу російських військ і точне призначення кожної із залучених російських частин».
За кілька днів росіяни були повністю оточені і розбиті. Кількість убитих російських солдатів перевищувала 30 тисяч. Генерал Самсонов застрелився.
Минуло кілька десятків років. На заміну монструозній російській імперії прийшов людожерський радянський режим. Радянська військова традиція увібрала «найкраще» з часів царя ― нею керували телепні, що жертвували тисячі життів своїх солдатів.
Навіть у переліку найбільш невдалих операцій радянських геніїв військової думки окремо стоїть Керченська операція 1942 року.
Це був жах та трагедія, які власноручно створили двоє ― безвольний генерал Козлов і вірний соратник Сталіна ― член Військової ради Кримського фронту Лев Мехлісс.
Книга «Напередодні», адмірал М. Г. Кузнєцов:
«Командувач Кримського фронту Козлов уже перебував „у кишені“ в Мехліса, який втручався буквально у всі оперативні справи. Начальник штабу Вічний не знав, чиї накази виконувати — командувача чи Мехліса. Маршал Будьонний теж нічого не зміг зробити. Мехліс не хотів йому підкорятися, посилаючись на те, що отримує вказівки прямо зі Ставки».
Таке управління військами швидко дало результати. Німці фактично скинули радянські війська в море. Втрати були колосальними.
Книга «Мехліс. Тінь вождя», Ю.Рубцов
«…Повні трагізму картини намалювала пізніше в колективному листі до Верховного головнокомандувача група політпрацівників 51,47 і 44-ї армій: відсутність хоч якогось організуючого початку під час відходу, який швидко переріс у панічну втечу, страшна тиснява на переправах, масові жертви. „Це все сталося завдяки зрадницькому командуванню Кримського фронту, інакше вважати не можна“, — заявляли доведені до крайності автори листа».
Очевидці розповідають ― море тоді було чорним від безкозирок моряків, що потонули під час евакуації. Безповоротні втрати, включаючи померлих у шпиталях, становили 162 282 особи ― приблизно дві третини особового складу Кримського фронту. Понад 140 тисяч людей, за даними начальника німецького генштабу Франца Гальдера, потрапили в полон…
Що таке російські військові традиції? Насамперед ― стабільність. Бездарності з генеральськими погонами на чолі армій, здається, для цих традицій є обов’язковою умовою. І широкомасштабне вторгнення в Україну вкотре демонструє ― немає такої самогубної дурості, на яку не може піти російський «воєвода».