Сильні духом: історії саперів російсько-української війни

У Кам’янці-Подільському презентували художньо-документальну книгу «Сильні духом: історії саперів російсько-української війни». Це унікальне зібрання відвертих інтерв’ю військовослужбовців Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» Сил підтримки Збройних Сил України.

За словами начальниці служби зв’язків з громадськістю капітана Ольги Поворознюк, ідея написання книги виникла, коли військовослужбовці центру повернулися з виконання завдань на Київщині.

— Уранці 24 лютого 2022 року військовослужбовці нашого центру вирушили на оборону столиці. Всі розуміли, що для росіян Київ — ціль № 1. Повернувшись із відрядження, я спілкувалася з хлопцями, які розповідали про бойові завдання, небезпечні ситуації, ділилися враженнями та емоціями, захоплювалися підтримкою українців. Наші сапери настільки круті, що ці розповіді надихнули написати книгу, щоб не лише задокументувати історію саперів у російсько-українській війні, а й зафіксувати їхні подвиги, відвагу та героїзм. Ця книга виходить за межі традиційного звіту про бої, адже захисники діляться не лише фактами й викликами, які ставали на їхньому шляху, а й особистими емоціями, переживаннями, відкривають перед читачем світ своїх спостережень, побуту, взаємодії з місцевими мешканцями, дозволяючи нам глибше зрозуміти не лише військовий аспект війни, а і її людський бік, — розповіла під час презентації Ольга Поворознюк.

Вона спільно з начальником методичного кабінету старшим солдатом Олегом Рарицьким записували інтерв’ю з військовослужбовцями, упорядковували їх та перетворювали на художній текст.

В інтерв’ю, представлених у книзі, воїни діляться своїм враженням від виконання бойових завдань під час російсько-української війни з 2014-го по 2023 рік, емоціями й переживаннями, пов’язаними з повсякденним життям під час війни.

«Коли щодня знешкоджуєш по тридцять-сорок мін, то звикаєш до цього, можливо, навіть втрачаєш пильність і страх. Робота перетворюється в рутину, в буденність, і, на жаль, обережність притуплюється. Я дистанційно стягнув встановлену міну, сховавшись за рештки стіни будинку, — а ховатися банально не було за що, одні руїни. Через три секунди прогримів вибух. Усе відбулося блискавично, навколо потемніло, мені почорніло в очах. Відчув холодний струмок на нозі. Болю в той момент не відчував. Повертаюся і бачу, що вся штанка у крові. До мене швидко підбігли медики й одразу надали першу медичну допомогу. Вже в Краматорську лікар рекомендував провести операцію з видалення уламка, але я відмовився, тому що не хотів залишати хлопців без командира. Тож вирішив до кінця ротації залишити осколок у нозі. А вже видалив його в січні 2023 року», — Віктор, 38 років.

Військовослужбовці у своїх розповідях описували перші дні широкомасштабного вторгнення, коли на захист столиці, на захист України піднявся весь народ.

«У цей час чую над собою клацання затворної рами. російською мовою нам кричать: „У вас десять секунд сложить оружие, иначе открываем огонь“. Не минуло й десяти секунд, як по нас почався вогонь. Підбігають мої люди: „Командире, що нам робити?!“. Все відбувалося в одну секунду, треба було дуже швидко ухвалити розумне рішення. А в той час усі ми перебували під мостом. Почалася стрільба, я даю хлопцям команду: „Займаємо свої позиції, ведемо вогонь на ураження, підпускаємо ближче до себе!!! Якщо ти не зможеш, — кажу до одного із саперів, — я це зроблю. Береш проводи, під’єднуєш і рвемо!!!“. Стрільба триває, хлопці займають позиції. Нас четверо — я, Денис, Женя і Анатолій. Коли заряди були вже розкладені, прилетіла граната метрів за 12-13 від них, дуже пощастило, що не вцілила. Чую, нам кричать українською. Опускаю зброю, виходжу з-під моста, починаю голосно викрикувати питомо українські слова: „кварта“, „паляниця“, „полуниця“! Кричав щосили: „Я, такий-то такий, народився тоді-то, командир групи, припиніть стріляти, я офіцер, військовий!!!“. Думав: або наші, а якщо ворог, то заберуть тільки мене, а хлопцям дав наказ тікати у зворотному напрямку. Було б що було, головне прикрити свій особовий склад», — Артем, 28 років.

Також герої книги поділилися своїми внутрішніми хвилюваннями, відвертими емоціями, які вони переживали в період виконання бойових завдань. За їхніми розповідями особливо важко сприймається смерть побратимів, які ще секунду назад пліч-о-пліч виконували з тобою завдання, а в один момент ворожа куля, снаряд чи міна забирає їхнє життя.

«На війні страшно завжди, бо невідомо, що з тобою, з побратимами може статися в будь-яку хвилину. Але до всього звикається, ти починаєш жити в розміреному ритмі, якісно виконуєш свою роботу і про погане не думаєш. Реально страшно було тоді, коли побратим мій загинув. Борис Оріх. На моїх очах. Все відбулося в один момент. Уламок влучив Борі в артерію, він загинув миттєво. З місця ураження витягував його із сержантом з 72-ї бригади. Медик з тероборони оглянув його і констатував смерть. Супроводжував тіло покійного у 8-му київську лікарню, передав медпрацівникам і тільки тоді зрозумів, що сталося. Вже „накрило“ мене. Сльози самі пішли з очей. Хлопці тяжко сприйняли новину про смерть Бориса. Всі його дуже шанували. Він був висококласний сапер і людина дуже порядна. Зі мною в групі був Руслан, його друг найближчий, то він найважче переніс цю смерть, тяжко приходив до тями, плакав. Усі ми переживали тяжкий біль від втрати нашого побратима. Я вперше зіткнувся зі смертю на власні очі. Досі в пам’яті та трагічна подія», — Роман, 28 років.

Воїни поділилися для книги й успішними завданнями, які довелось виконувати, і розповіли, що їх найбільше мотивує у боротьбі з російськими окупантами, першими емоціями, коли дізналися про початок широкомасштабного вторгнення, та власними історіями про те, як розпочався їхній військовий шлях.

«За ту ніч ми поставили щось близько 500 мін, це реально „дофіга“. Це при тому, що в „Хаммер“ мені влізає близько 50. Я казав: „Хлопці, потрібно нормально нам попрацювати, щоб їх більше поранилося“. Це свого роду мотивація: що більше русні здохне, то краще. Взагалі, мінна війна більше орієнтована не на те, щоб більше вбити, а щоб більше покалічити, тому що коли калічена русня повертається додому, без ручок, без ніжок, уже інші дивляться на нього й кажуть: „Я туди не поїду, тому що там, ну, умовно, інший Ванька без рук і ніг повернувся“», — Дмитро, 28 років.

Видавництво книги профінансує міський бюджет. Далі книга надійде в усі бібліотеки міста, навчальні заклади, а згодом — в електронному варіанті буде у вільному доступі в мережі Інтернет.

Фото служби зв’язків з громадськістю