У Крим я заїду на броні — розвідник Іса Акаєв

Молодший сержант Головного управління розвідки Міноборони України кримчанин Наріман Білялов, більш відомий за позивним «Іса Акаєв», народився в депортації, в Узбекистані. Родина повернулася в Крим у 1989-му. Тоді йому було 24 роки.

І вже у 2014 році знову довелося залишити Батьківщину, і знову через росіян. Учасник АТО з 2014-го — добровольцем вирушив воювати на Донеччину та Луганщину. З широкомасштабним знову став до лав Сил оборони зі зброєю в руках.

Його боротьба триває вже десятий рік, але він мріє повернутися на рідну землю. І переконаний, що так і буде. Й неодмінно — на броні. Бо це чи не вперше історія дає шанс кримським татарам повернутися на рідний півострів у статусі переможців.

Спогадами про життя на півострові, повзучу російську анексію, спротив кримчан в окупації й планами щодо повернення півострову ідентичності Іса Акаєв поділився в інтерв’ю АрміяInform.

«На нас дивилися так, наче ми вкрали шматок хліба з чийогось столу»

Кримським татарам, які повернулися на свою рідну землю в 1989 році й не мали де жити, радянська влада не давала прописки. Ба більше — створювала штучні перешкоди для цього.

— Ти приходиш отримати прописку, а вони кажуть, що не можуть тебе прописати, поки не станеш на військовий облік. Ти йдеш у військкомат — а там кажуть, що не візьмуть на облік, поки не принесеш довідку, що ти офіційно працевлаштований. У нас тоді було замкнене коло, штучно створене.

Я пішов на ринок, торгував. Потім працював на Сакському заводі будівельних матеріалів, бо там був директором кримський грек. Він нас взяв на роботу, але просив нікому не розказувати про це. Робота була важка. Коли ми прийшли в перший день на роботу, на нас дивилися так, наче ми вкрали шматок хліба з чийогось столу.

На нас так завжди дивилися. Хоча в мене була вища освіта інженера-будівельника, але я не міг працевлаштуватися за фахом. Товариш теж не міг влаштуватися ніде — став кухарем, готував плов, — пригадує Наріман.

Чимало викладачів вишів (із вченим званням доцента, наприклад) після повернення з депортації торгували овочами на ринку, щоб заробити собі на життя.

Тоді 24-річний Наріман неабияк зацікавився національним рухом кримських татар.

— Я познайомився з людьми, які розповіли, хто ми такі, звідки взялися, дали почитати відповідну літературу. Мій друг, Реджеп, теж з юності був у національному русі. На 5–6 років був молодший за мене. Досить творча людина, художник. Він і почав мені розповідати чимало з історії кримських татар, потроху мене втягнув у цю тему. І я почав цікавитися, — пригадує чоловік.

Він зазначає, що брав участь у мітингах, які стосувалися захисту прав кримських татар на півострові.

— Сімферополь, Євпаторія. У Євпаторії, зокрема, захоплювали мерію з вимогою прописки. Ми захопили міськвиконком та утримували його протягом кількох днів, щоб отримати прописку.

Ми сказали, що будемо там жити, якщо нас не пропишуть. 19 листопада 1990 року я отримав прописку в Криму, — пригадує Наріман, який виборював собі юридичне право на життя на рідній землі.

«Російська ГО була біля мого будинку в центрі Сімферополя»

Кримські татари підтримували проголошення незалежності в 1991 році. І в цьому питанні наш співрозмовник категоричний.

— Ми всі були за незалежність, за Україну. Бо якби цього не відбулося — все те, що сталося у 2014-му, могло статися на 30 років раніше. Всі кримські татари, які орієнтуються в ситуації, знають історію та соціально активні, усвідомлюють, що нам із росіянами — не по дорозі.

Українці протягом історії дуже багато пробачали росіянам. Я, наприклад, вважаю доброту і м’якість за слабкість. А росіяни цим користувалися, — міркує він.

Родина почала потроху обживатися. Наріман і ще три компаньйони мали власний бізнес у будівельній сфері. Все це — з нуля, і з тотальними перешкодами з боку тамтешньої влади.

— Я не можу сказати, що я був багатою людиною, але на життя мені вистачало. Мав житло, дачу, авто. На кожні вихідні міг із дітьми виїхати до моря, на шашлики. Я не був дуже багатою людиною, але цілком нормально себе почував, — констатує співрозмовник.

Та він пригадує, що присутність росіян на півострові відчувалася. У його випадку — буквально через дорогу.

— Одна з російських громадських організацій розташовувалася біля мого будинку в Сімферополі — «Русская община Крыма». Там прапор російський висів. У центрі міста. Казаки кубанські розгулювали. І вони всі були налаштовані проти кримських татар.

Вони всі були впевнені, що якщо рф захоче анексувати Крим, то татари будуть чинити спротив. І вони всі до цього готувалися, — говорить Іса Акаєв.

Він не приховує, що передчуття того, що росія захоче загарбати Крим, було завжди.

— Ще десь на початку 2000-х інцидентом з островом Тузлою росіяни прощупували ситуацію. Росіяни ніколи й не приховували, що хотіли собі Крим. Вони вважали, що півострів у складі України — це непорозуміння, і «найближчим часом» це мало бути виправлено… — пригадує він настрої на півострові.

І ділиться дещо жорстоко-сатиричним спогадом з Криму:

— Один із моїх товаришів, який спілкувався із російськими козаками, одного разу прийшов і сказав мені: «Вони мені відверто розповіли, що ніяких чорних тут не буде. Лише християни».

Я цей інцидент розповідав одному товаришу із Сомалі, вже після широкомасштабного вторгнення. І реготали, бо він тоді відповів: «Якщо ви чорні — то я тоді який?», — сміється Іса.

У Севастополі з нашестям росіян, каже Наріман, взагалі було лихо. Вони скуповували нерухомість, землю — утверджували свої позиції на півострові. От один із фрагментів-спогадів, які це підтверджують:

«Нам, як будівельникам, запропонували зробити об’єкт — чашу басейна. Ми погодилися. То був розкішний маєток на березі Чорного моря, поруч — Козача бухта, база росіян (ВМФ РФ. — Авт.). У скелі поруч було видовбане ложе, де взимку власник міг заховати яхту… І, як виявилося згодом, власник того маєтку — керівництво Новоросійського цементного заводу».

Це був початок 2000-х, і росіяни, каже Наріман, себе «дуже добре почували в Криму».

— Українцям було вигідно працювати з росіянами — вони не шкодували грошей, скуповували нерухомість, землю на підставних громадян України, але кінцевими бенефіціарними власниками були росіяни… Київ не робив нічого, щоб запобігти втраті Криму у 2014 році. А росія— робила, — резюмує Іса.

«Партизани на півострові дають чимало інформації для нас»

Рішення виїхати з півострова у 2014 році далося Наріману легко.

— Можливо, це прозвучить цинічно, але я побачив можливість помсти за своїх рідних, близьких, предків. А коли почалося широкомасштабне, то зрозумів чітко і сказав побратимам: якщо зараз беремо до рук зброю — то це реальна можливість повернутися додому. Іншої такої можливості не буде, — говорить Наріман.

Під час широкомасштабного вторгнення чоловік спочатку боронив Київ, потім — Макарівський напрямок. Після деокупації Київщини — підготовка, отримання нового озброєння, бойове злагодження. Далі — Херсонський, Запорізький напрямки.

— Чим я займаюся у складі Головного управління розвідки? Розповім лише після війни. Якщо захочете написати книгу — на одну точно матеріалу буде, лише про події широкомасштабного вторгнення, — сміючись відповідає чоловік.

Зазначає, що щиро радіє, коли по військових об’єктах в Криму прилітає.

За два роки, каже співрозмовник, рух опору посилився в тимчасово окупованому Криму:

— Наші партизани на півострові дають чимало інформації для нас. Ті удари, яких завдають по об’єктах російських, — розвідку і дорозвідку здійснюють наші люди — що рухається, де рухається, в якій кількості. І передають далі цю інформацію. Поки що на такому рівні це відбувається, бо контроль, тиск і переслідування з боку окупаційного режиму — сильний, значний.

«росіяни на півострові? Всі на вихід»

Прогнози на майбутнє в Нарімана реалістичні — у найближчий рік війна не закінчиться. Але він мріє, переконаний і чимало робить для свого повернення на півострів.

— Я дуже хочу повернутися додому. Я мрію про це. Хочу побачити своїх сестер і братів. Чимало людей старших вже пішли з життя. За 10 років, відколи я тут, у Криму народилося четверо внуків — і я їх теж хотів би побачити, адже не бачив їх жодного разу, — говорить він із ностальгійним вогнем в очах. — Якщо, дасть Бог, я повернуся на півострів, то хочу очолити найбідніший і найменший регіон Криму. І зробити його найкращим, найперспективнішим в економічному сенсі. Так я доведу свою любов до Криму. Я був би щасливий від цього. У нашого народу дуже великий потенціал. Люди — рукасті. Ми вміємо організуватися, як це було на початку ширкомасштабного вторгнення. Ми ставили лише два запитання: де зброя і де ворог?

Ще одна із цілей після деокупації рідної землі — повернення півострову автентичних кримськотатарських топонімів.

— Моя головна мета, заради якої я б’юся, — щоб після повернення в Крим ми змогли відродити півострів таким, яким він був, коли там жили наші предки. Щоб звучала наша мова. Щоб мечеті знову були мечетями. Щоб у школах викладали кримськотатарською мовою.

Щоб ми вивчали свою літературу, своїх героїв, розвивали свою культуру. Щоб ми разом з українським народом розвинули таку державу, де було б комфортно для всіх, навіть етнічно різних народів. Щоб ми стали державою-прикладом для інших держав: державою, де мусульмани та християни можуть жити, співпрацювати і розвивати свою країну, — наголошує Наріман.

Щодо подальшої присутності росіян в Криму Іса Акаєв категоричний:

— Росіяни на півострові? Всі на вихід. Я їм не довіряю. Після депортації кримськотатарського народу російська влада звозила на півострів весь непотріб свій. І тепер воно дало нащадків. І наслідки ми бачимо.

Кримчанин жив із росіянами по сусідству, тому й знає їхній «потенціал».

— Коли у 2014 році я переїхав у Вінницьку область, то дивувався — майже в кожному дворі, в невеличкому селі, був мотоблок. У кримському селі такого не було, навіть якоїсь мотокоси не було. Бо вони (тамтешні росіяни. — Авт.) все пропивали. Заробили — і пропили. Вони готові продати зерно, майно в обмін на горілку. На мене казали, що я куркуль. Звісно. Бо я працював, а не пив, — пригадує, сміючись, Наріман.

«Що буде, коли ми заходитимемо в Крим, — я навіть боюся уявити»

Наріман брав участь у звільненні Херсонщини. Пам’ятає емоції, з якими зустрічали українських військових мешканці обласного центру — квіти, обійми, сльози вдячності тощо.

— Що буде, коли ми будемо заходити в Крим, — я навіть боюся уявити. Адже ті люди жили 10 років в окупації. Але в майбутньому, чим би я не займався і ким би я не був: у Крим я заїду на броні. Дуже хочу. Це велика можливість. Це чи не вперше така можливість за останні, напевне, три століття, щоб ми, кримські татари, повернулися в Крим, додому, переможцями. Не як побиті собаки. А переможці.

Адже в 1989 році ми повернулися до себе додому — і в нас не було нічого. Нам не повертали наше житло. Нам не давали землю під будівництво. Тому тепер — лише як переможці та лише на броні.

Родина Нарімана Білялова — у Туреччині від початку широкомасштабної війни. Діти навчаються в турецьких школах. У країну, яка перебуває у стані війни, поки що не повертаються. Поки що.

— Я їм кажу: зрозумійте мене правильно. Приїдете вже одразу в Крим — наш, вільний, — резюмує військовий, кримчанин, молодший сержант Головного управління розвідки Міноборони України Наріман Білялов.

Фото Руслана Тарасова