«Україна переможе одвічного ворога, і я повернуся додому…»

Кремлівські пропагандисти-чорноротики на весь світ кричать про гуманізм «російського солдата-визволителя, який несе в Україну мир і спокій, звільняючи її з нацистсько-бандерівського ярма». А ще вони патякають «про розбрат і ненависть в українському суспільстві, посіяні нацистським режимом, яке із 2014 року живе за вовчими законами». Двоногі тварини на кшталт соловйова, симоньян, скабєєвої та їм подібних добре знають, що насправді несуть на нашу землю московити, але, продавши душу дияволу, служать кремлю «вірою і правдою».

У цьому дописі ми на прикладі однієї людини та її сім’ї вчергове покажемо поневіряння сотень тисяч, а то й мільйонів українців, їхню палку любов до своєї країни, милосердя українців, які допомагають своїм співвітчизникам, яких війна вигнала зі своїх домівок. Наш співрозмовник Геннадій Марченко — житель міста Сєвєродонецьк, що в Луганській області.

— Пане Геннадію! Скажіть, будь ласка, де вас і вашу сім’ю застала звістка про початок широкомасштабного вторгнення кацапні на українську землю?

— Удома. А про вторгнення, як і всі пересічні українці, дізналися з ранкових випусків новин.

— Почуте не шокувало вас і ваших рідних?

— І так, і ні. Сєвєродонецьк, де я народився, виріс і працював багато років, з 2014 року був за кілька десятків кілометрів від лінії зіткнення з російськими найманцями й  містяни впродовж восьми років жили, як на пороховій бочці. До того ж улітку 2014-го ми два місяці були під окупацією. Словом, у більшості людей було відчуття, що вони перебувають на війні, й психологічно більшість із них були готові до розвитку подій у будь-якому руслі.

Ну а щодо шоку… Так, він був: разом із розумінням того, що кацапня може посунути на нас у будь-який день, у людей все ж жевріла надія, що в дідька, який сидить у кремлі, запрацює нарешті хоча б мільярдна частка сірої речовини, що називається мізками, точніше їхніх залишків, і він не допустить цього. Ось так ми й жили всі ці вісім років.

— Сєвєродонецьк, судячи зі світлин, викладених у соцмережах, дуже постраждав від російських обстрілів. Московити кажуть, що це не вони, а українці зруйнували вщент десятки житлових будинків…

— А може, це зробили монголо-татари? Не здивуюся, коли почую й таку версію. На світанку 24 лютого орки вдарили по блокпостах, об’єктах критичної інфраструктури. Ну а потім черга дійшла й до звичайних житлових будинків. Було зрозуміло, що ці виродки намагаються паралізувати життя міста й посіяти серед його жителів паніку. В районі, де я жив,  не було жодного військового об’єкта, а снаряди все падали й падали на голови людей, не лише руйнуючи житло, а й  забираючи їхні  життя. Орки за наказом сатрапів кремля просто рівняли Сєвєродонецьк, як і Маріуполь, інші міста, із землею. Ось таке воно, «визволення по-російськи»!..

— Якими були ваші дії того дня? Мабуть, насамперед відправили рідних у безпечне місце…

— Не зовсім так. Я відразу поїхав до свого робочого офісу, зібрав там усю документацію, розуміючи, що ось-ось тут будуть рашисти. Прихопивши онуку Марину й 4-річного правнука Назара, у складі автоколони виїхав до Дніпра. Дорога була настільки запруджена автомобілями, що відстань у 320 кілометрів ми подолали за 12 годин, діставшись міста лише опівночі!.. Нас там зустріли й розмістили в гуртожитку, хоча біженців там вистачало. Проте ніяких чвар, непорозумінь між ними не виникало: спільна біда згуртувала людей. До речі, по російському ТБ влітку минулого року показали сюжет про те, як біженці з’ясовують між собою стосунки за допомогою кулаків і навіть залізної арматури. Журналістка-пропагандистка при цьому стверджувала, що події відбуваються в лютому у Дніпрі, і навіть назвала гуртожиток, де все це начебто сталося. Адресу вказала правильно, а решта — підла брехня. Я ж там був у ті дні й нічого подібного і близько не бачив. Ба більше, знімався цей фейк не у Дніпрі, оскільки в цьому місті таких занехаяних вулиць, будинків немає. Це — по-перше. А по-друге, мій товариш, випадково побачивши цей сюжет, кілька хвилин реготав, впізнавши на телеекрані краєвиди міста Череповця, що у Вологодській області!..

— Ви сказали, що виїхали із Сєвєродонецька з онукою та правнуком. Але ви маєте дружину Тетяну, двох доньок — Наталю й Анну. Як ви могли їх залишити під обстрілами?

— Те, що я відчував, від’їжджаючи від будинку, виносити на широкий загал не буду, а скажу лише, що серце моє обливалося кров’ю: впевненості, що ми ще побачимось, не було. Адже будь-якої миті міг статися «прильот»…

Чому діти залишилися? Обидві доньки задовго до вторгнення орків почали опікуватися старенькими, немічними жителями міста. На волонтерських засадах. Коли місто нещадно обстрілювали і його залишали тисячі людей, вони навідріз відмовилися кудись їхати, вважаючи це зрадою своїх підопічних. Ну а Таня, як мати, хотіла бути поруч зі своїми дітьми, вважаючи, що одна лише її присутність оберігатиме їх від усіляких негараздів…

Надалі я впевнився, що рішення про термінову евакуацію з Сєвєродонецька було правильним і своєчасним. У Дніпрі було налагоджено зв’язок із волонтерами, гуманітарними штабами з розміщення, харчування та вирішення багатьох інших проблем людей, у тому числі моїх колег, друзів, родичів.

— Я знаю, що Анна дістала важке черепно-мозкове поранення…

— Так, вона дивом залишилася жива, мабуть, Господь Бог змилостивився над нею. Сталося це тоді, коли Наталя доставила в один із районів міста гуманітарну допомогу, а вона видавала її людям. В цей момент у двір і прилетів снаряд. Завдяки хлопцям зі Збройних Сил вона відразу опинилася в госпіталі в місті Бахмуті, який на той час там функціонував і де її прооперували, після чого відправили санітарним потягом до Львова. Там вона проходила лікування, реабілітацію та одужувала.

— Сєвєродонецьк уже майже рік окупований орками. Дружина, старша донька досі там?

— Таня залишила місто через два місяці, виїхавши до Дніпра, а потім до Львова, де була Аня. А Наталя залишилася, оскільки переконана, що там, у Сєвєродонецьку, вона значно  потрібніша, ніж будь-де. Своїх підопічних вона знає не лише за адресами та прізвищами, а й іменами, хто й де народився і хрестився, може годинами розповідати про цих людей.

— Не відкрию таємниці, коли скажу, що дехто зустрічав ворога якщо не з квітами й «шампанським», то, як писала в ті дні москальська преса, «з надією на краще майбутнє і вірою в те, що росія нарешті покінчить з нацизмом в Україні». Ваша думка з цього приводу.

— У сьогоднішній росії багато що говорять з телеекранів і пишуть у мас-медіа. Якщо вірити цьому всьому, то складеться враження, що Україна 2022 року — це Німеччина після приходу до влади Гітлера. Але дійсно, знайшлися, на жаль, виродки, які відразу після приходу росіян приповзли до них з єдиним запитанням: «Чего изволитє, господа?..». Але таких людей, якщо їх можна назвати людьми, дуже й дуже мало. Особисто я радий, що жодного мого колеги,  наскільки мені відомо, серед них немає.

— Своїм сьогоднішнім статусом задоволені? Як вам живеться, працюється на новому місці — за сотні кілометрів від місць, де прожили стільки років?

— Сьогодні ми з дружиною проживаємо в гуртожитку міста Хмельницького. Разом з іншими містянами займаюсь волонтерством і, зважаючи на проблеми моїх земляків, що опинилися в окупації, гріх скаржитися. Але тягне додому, у Сєвєродонецьк, де знаю кожну вулицю, маю багато друзів. Вірю: настане день, коли вся ця кацапська наволоч накиває п’ятами, як і у 2014-му, і я повернуся додому.