Анатолій Кушнірчук — військовий капелан, який розпочав активну волонтерську діяльність ще в травні 2014 року. Відтоді він побував майже в усіх гарячих точках на Сході України. Він є одним із засновників волонтерського руху «Бучанська варта» — громади, що не полишає на фронті без допомоги наших воїнів, а нині й усіх тих, хто опинився в біді під час війни. Після повномасштабного вторгнення рф в Україну Анатолій у рідній Бучі разом із небайдужими земляками займався евакуацією мирних жителів.
Кореспондентка АрміяInform поспілкувалася з капеланом Анатолієм Кушнірчуком.
«Не бояться тільки безумні або мертві»
— Пане Анатолію, чому Ви не виїхали з рідного міста в перші дні широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну?
— Я не міг так вчинити, бо мусив бути з нашими військовими, добровольцями, навіть, якщо я не беру до рук автомат. Щоправда, я записався на отримання зброї. Але, мабуть, краще робити те, що виходить найкраще.
Я розумів, що буде страшно, часом смертельно небезпечно, але завжди точно знав, що маю залишитися зі своїми хлопцями, з якими ми з 2014-го разом. Це питання життя і смерті, майбутнього нашого рідного міста і людей. Наскільки це можливо, хочу бути максимально корисним у ці складні часи.
— Розкажіть про евакуацію мешканців Бучі
— Разом із волонтерами ми організували її окремо від тієї, що офіційно проводила міська рада. За декілька днів ми зібрали 190 людей у великому підвалі церкви «Віфанія». Поступово почали вивозити людей. Рашисти тоді вже поставили свої пости. Ми опинилися під окупацією. Нині можна точно констатувати, що вона була просто диявольською…
Ми опинилися під окупацією. Нині можна точно констатувати, що вона була просто диявольською…
Ми намагалися робити все, щоб вивезти з міста якомога більше цивільних людей. Нам це вдавалося робити до 10 березня. Після російські окупанти вже не давали нам нічого робити. Вони знайшли всі наші фотографії. Мене особисто розшукували… Страшно було? Звичайно. Колись мій командир казав: «не бояться тільки безумні або мертві». Єдине, що ми просили в Бога тієї миті — це дати нам сили у стресі приймати правильні рішення.
«Ми просили в Бога дати нам сили у стресі приймати правильні рішення».
У нас було 190 людей, серед яких багато дітей. Їх не було чим годувати. Дякувати Богу, волонтери стали привозити нам харчі, тож ми навіть у церкві в підвалі перейшли на дворазове харчування.
Треба було приймати самому рішення, що робити. Тут тільки надія на Бога була — ідеш ти тою дорогою чи ні, і чи пройдеш ти її. Я думав, як врятувати людей. Під обстрілами забіг до себе додому, взяв пасажирський мікроавтобус. Наповнили його… Виїхали.
«Немає таких ліків, які б допомогли забути пережите…»
— Коли Ви повернулися до Бучі, яка робота на Вас чекала?
— 31 березня міський голова сказав, що в Бучі вже немає російських окупантів. Ми повернулися, і я знав, що на мене чекає… Загиблих було чимало, тому одним із головних завдань стала ідентифікація тіл. Не менш складною була робота з родинами закатованих, убитих українців.
«У Бучі було багато зґвалтувань. З людьми, які пережили насилля, надзвичайно важко говорити».
Особливо нестерпний біль відчувають люди, які пережили насилля. У Бучі багато було зґвалтувань. На першому етапі горювання, коли вони не говорять про пережите, дуже важко повернути їх до життя. Нестерпно боляче навіть говорити про це… Люди страждають, не хочуть, щоб про це хтось знав. Всі намагаються їм допомогти, проте стає ще гірше на душі. Це додає болю. Тільки одиниці з них є відкритими. Коли вони закриті, їм дуже важко допомогти.
Немає таких ліків, які б допомогли забути пережите. Все, що ми робимо, для того, щоб не впадати у відчай, і жити далі. Я щиро вірю, що цим має займатися не тільки держава, але й церква — лікарня душ. Ці рани саме душевні, і Бог як творець людини — вдихнув її душу, і він знає, як її полікувати найкраще. Ми до нього звертаємося, просимо людей вірити, що Бог допоможе. Для того, щоб людина могла відчути це зцілення.
«Найскладніше для мене — стояти на порозі дому побратима… зі звісткою про його смерть»
— Анатолію, що для Вас найскладніше з початку війни росії проти України?
— Для військового капелана найважче — і я ніколи не зміню своєї думки — це коли тобі телефонує воєнком і каже: «Загинув наш побратим. Анатолію, треба повідомити його родині…»
Я на порозі будинку. Відчиняються двері. Стоїть дружина, мати, дивляться мені в очі діти, а в тебе в руках цей клятий папірець… Ти мусиш щось сказати, а в горлі — клубок застряг. Рідні розуміють… плачуть… Не раз доводилося викликати швидку. Найважче, коли ти знав цю людину і сам споряджав її на фронт, благословляв, допомагав родині… Справжня трагедія.
Це найважче — ти знав цю людину, ти її споряджав на фронт, благословляв, допомагав родині… і знову ти в них на порозі, тільки із звісткою про його загибель…
«У військових бойовий дух на висоті, коли на душі спокійно, коли вдома все добре»
— Розкажіть, як допомагаєте на фронті військовим. Вони діляться з Вами потаємним. Що болить?
— Знаєте, я впевнений, що великої сили надає родина. Одного разу до мене звернувся командир одного з підрозділів із проханням поспілкуватися і допомогти одному з його підлеглих. За його словами, він був «ні риба, ні м`ясо». Я вирішив поспілкуватися з ним, з’ясувати, що його турбує. Виявилось, у нього проблеми у стосунках з дружиною. Ми почали розбирати — шлюб тріщить по швах. З’ясували, кого що не влаштовує і як це можна змінити. З часом він сам вирішив зателефонувати дружині та помиритися. Його життя змінилося на краще.
«Наша волонтерська мета — не лише роздавати харчі постраждалим…»
— Розкажіть про центри психологічної допомоги, які з ініціативи вашої громади були відкриті в Бучі.
— Ми відкрили декілька центрів у місті. Побудовані вони були церквою, яка їх повністю фінансує. Послуги безкоштовні. Ми вважаємо, що це і є наше служіння суспільству. Ми туди вкладаємо гроші для того, аби люди були морально здоровими. Це зовсім не означає, що людина, котрій ми допомогли, має приходити до церкви чи чимось зобов’язана. Ні. Біблія мотивує нас піклуватися про ближніх, і якщо ми віримо, то маємо діяти, адже віра без добрих справ — мертва.
Вже зараз ми почали переформатовувати програми психологічної допомоги. Адаптуємо їх саме для людей, які постраждали від російського вторгнення. Вже є легкі, але надзвичайно важливі програми: для дорослих — «Долаючи лихо», а для дітей — «Я вірю». Наразі ми їх запускаємо не тільки в Бучі, але й в Ірпіні, Гостомелі, Бородянці.
Наша волонтерська мета — це не лише роздавати харчові набори постраждалим. Синдром голодної людини вже потушений, а духовні питання залишаються відкритими. І ми, як церква, зобов`язані їх вирішувати для нашого суспільства, в якому живемо.
Синдром голодної людини вже потушений, а духовні питання залишаються відкритими.
Звертаються різні люди. Здебільшого ті, у кого загинула родина, які залишилися наодинці зі своїм горем. Кажуть, що «не мають сенсу жити». Їм потрібна допомога, тому що виникають суїцидальні думки. Залишити їх на самоті з величезним горем без майбутнього, ми не маємо права. Потрібно реагувати — вчити, як із цим жити далі і навіть вибудовувати якісь плани в житті хоча б на 1–2 дні.
«Після всього побаченого в Бучі я потрапив до лікарні»
— Як Ви особисто відновлюєте сили, коли трагедії багатьох людей сприймаєте близько до серця?
— Історій багато, я стараюсь їх відмежовувати, але це нереально. Тому і я спілкуюсь зі своїми духовними наставниками, щоб упорядкувати думки в голові. Коли таких історій декілька на місяць, я можу справлятися сам, а коли їх 10 на день — це дуже складно. Мушу пити заспокійливі, контролювати свій тиск, адже все відображається на здоров’ї.
Нещодавно в мене стався мікроінсульт. Мабуть, від усього побаченого в Бучі під час окупації… Негатив відображається не тільки на мені, адже я не сам, нас багато — кожен на своєму місці повинен робити свою роботу. Волонтери, психологи, добровольці, церква — всі ми єдина команда, яка працює для людей і на перемогу України…