«Якщо розпочнеться війна, то кличте – піду служити», – сказала військовозобов’язана Марина Іванова після проходження чергового медичного огляду у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. А невдовзі, у лютому, на її номер зателефонували та запропонували прибути з метою подальшого призову на військову службу.
Чи могла б вона залишитися вдома й надалі працювати медичною сестрою в одній із лікарень Одещини? Так. Принаймні, така можливість в неї була. Адже жінка одна виховує дев’ятирічну донечку Даринку та, відповідно до вимог чинного законодавства, має право на відстрочку від призову під час мобілізації. Але ж Марина звикла за свої слова та вчинки відповідати, мовляв, якщо вже пообіцяла, то давати задню не стане.
Вона просто мовчки зібрала необхідні речі, поцілувала доньку, обійняла батьків та сестру, попросивши їх доглядати за дівчинкою, вийшла за поріг рідної домівки та сміливо попрямувала назустріч новим випробуванням.
– Звісно, я все ж таки сподівалася, що такого жахливого широкомасштабного вторгнення з боку росії не станеться. Але коли я казала, що на випадок війни піду служити, то робила це цілком свідомо. Адже добре усвідомлювала, що внесок військових медиків у рятування людей під час ведення бойових дій неоцінений. Ба більше, що я до початку війни працювала медсестрою хірургічного відділення – готувала пацієнтів до оперативного втручання та доглядала за ними після проведення операції. Тож, вважаю, що бути в таку лиху для країни годину у лавах війська – це мій обов’язок, і я, звичайно, про свій вибір не шкодую! – наголосила Марина Іванова.
Нині вона – матрос, обіймає посаду медичної сестри-анестезиста лікувального відділення однієї із частин морської піхоти Військово-Морських Сил ЗС України. Разом з іншими нещодавно мобілізованими військовослужбовцями зараз інтенсивно навчається, опановуючи навички не лише з тактичної медицини, а й з інших військових дисциплін.
– Ми, медсестри, нині опановуємо ази вогневої, тактичної, інженерної, психологічної підготовки. Тобто навчаємося влучно стріляти, боротися з танками, діяти під час оборони або наступу, ну і, звісно, досконало відпрацьовуємо питання евакуації поранених з поля бою, – розповіла матрос Іванова.
За словами медсестри, батьки сприйняли її рішення стати військовою з розумінням. Вони взагалі підтримують доньку у будь-яких її прагненнях. Щоправда, батько, Юрій Миколайович, телефонує Марині рідко – хвилюється дуже за неї, побоюється, що почувши голос доньки, не впорається з емоціями.
Дев’ятирічну Даринку нині ж виховують матір Марини, Наталя Миронівна, та її старша сестра, Юлія.
– Дар’я взагалі у мене – молодець! Жодного разу після початку війни не заплакала. Навіть тоді, коли я залишала домівку та йшла на службу, вона все одне трималась, аби не засмучувати мене. Спілкуємося часто, коли тривало шкільне дистанційне навчання, я допомагала їй у телефонному режимі вивчати уроки. Сумує, звичайно, за мною, перепитує, коли вже закінчиться війна та мати повернеться додому? І я теж дуже сумую, але в цілому за неї спокійна. Адже добре знаю, що вона у надійних руках моїх батьків та рідної сестри Юлії, які допомагають мені виховувати її доброю, сильною духом та розумною дівчинкою, – сказала матрос Іванова.
Сказала, розчулилася й у куточках очей виступили сльози. Сльози жінки, матері – це нормально, природно. Вони заспокоюють, допомагають зняти психологічну напругу. Але за мить обличчя Марини повеселішало, вона взяла в руки автомат і пішла відпрацьовувати чергові питання ведення сучасного бою, добре усвідомлюючи, що справжній бій не вибачає помилок і на війні треба бути готовим до всього.
Фото автора